Вівторок
19 бер., 2024
     

Ukrainian English

Дунай і Подунав'я в історії українських земель

Рейтинг 5.0 з 5. Голосів: 1

dunay-podunavya-istoriya

Cлід зразу ж відзначити, що Дунай в давньоруських літописах згадується більше 20 разів, що вказує на його значення в середньовічну епоху. Вже на перших сторінках літопису Нестор (або ж його попередники) під 898 р. повідомляє: "Був же один народ слов’янський: слов’яни, що сиділи по Дунаю і яких захопили угри, і морави, і чехи, і ляхи, і поляни, яких нині звуть русь". А під 1190 р. в Іпатієвському списку вже вказується й на найменування жителів Нижнього Подунав’я – "подунайці". Та ще раніше, в недатованій частині давньоруського літопису, повідомляється, що легендарний засновник міста на Дніпрі – князь Кий – після повернення із Візантії спочатку прийшов на Дунай і "поставив городок невеликий. Дунайці називають його Києвець". 

Але переходячи до розгляду подій в кінці І – на початку ІІ тисячоліть н. е. в даному регіоні, котрий в кінці VІІІ – Х ст. (а конкретніше центральні області сучасної Румунії) входив до складу Першого Болгарського царства, то слід відзначити, що тут в результаті асиміляції слов’ян романізованими гето – даками завершився процес формування східно – романської народності – влахів або волохів – предків сучасних румун, молдаван та інших етнічних угруповань (хоча слов’янське населення і після Х ст. окремими групами продовжувало проживати й проживає в даній місцевості. Власне про історію волохів в кінці І – на початку ІІ тисячоліть н. е. достовірних даних явно недостатньо (візантійські й давньоруські і деякі інші джерела; зокрема "Мадярський анонім" згадує в Трансильванії волошського воєводу, князя "влахів і слов’ян").

В ХІ – ХІІ ст. значна територія Нижнього Подунав’я знаходилася під майже постійним тиском кочових орд печенігів, торків і половців, що зовсім не сприяло стабілізації тут розвитку державотворчих процесів. А в першій половині ХІІІ ст. прийшла нова біда – монголо – татари (Молдова знаходилася під їх повним контролем, а на території Валахії їх влада поширювалася частково). Кочівники тоді здійснювали напади і на Трансильванію, територія якої поступово переходила під владу угорських королів.

Лише в ХІV ст. Валахія та Молдова стають самостійними державами (відповідно близько 1324 та 1359 рр.), але це вже інша тема.

Якщо ж говорити про більш північних сусідів східних романців, то в давньоруських письмових джерелах згадується розміщена тут місцевість "Берладь", що знаходилася між Дністром і Дунаєм, хоча вона не входила до жодного давньоруського князівства (про це поговоримо детальніше трохи пізніше). Була названа за містом Берладь (нині м. Бирлад в Румунії). Якраз там переховувався небіж галицького князя Володимирка Володаревича Іван Ростиславич після невдалої спроби 1145 р. відібрати столицю Галицької землі – князівства й ствердитися там. З тих пір літописці "величали" його Іваном Берладником. Але немає ніяких вагомих підстав вважати, що існувало окреме Берладське князівство згаданого Івана, як вважало багато істориків ХІХ- першої половини ХХ ст.

Берладь була населена вільними людьми – втікачами з багатьох давньоруських земель, які переходили сюди у зв’язку з "пресом" тогочасних вельмож, або ж просто шукали пригод (по своїй суті - авантюристів, які існували на протязі усієї людської історії). В очах князівської верхівки Київської Русі Берладь стала символом свавілля і беззаконня, місцем скупчення викинутих із тогочасного суспільства людей. Про це, хоча б, свідчать слова Володимиро-Суздальського князя Андрія Юрієвича Боголюбського, з відвертим презирством до Давида Ростиславича у 1173 р, якого він прагнув вигнати з Русі: "А ты поиди в Берладь, а в Руской земли не велю те быти".

Розглянута територія була досить густо заселена. Про це, зокрема, говорить хоча б той факт, що 6 тисяч вихідців із неї у 1158 р. підтримали згаданого Івана Ростиславича у війні проти галицького князя Ярослава Володимировича. А у 1159 р. берладники тимчасово заволоділи портом Олешшя в гирлі Дніпра, що був підпорядкований безпосередньо Києву. "Берладники" – так називалися місцеві жителі (або їх так називали), як і "бродники" чи "дунайці" ("подунайці"). Після смерті в 1161 р. князя Івана Берладника вони вже не згадуються в давньоруських літописах.

Але в контексті піднятої на тут теми у відношенні середньовічного періоду в історії двох сучасних народів слід більш суттєво розглянути питання територіальних меж тогочасних державних утворень, і, зокрема, Київської Русі в регіоні Нижнього Подунав’я. Вище вже відзначалося, що якраз номадський фактор являвся досить суттєвим у розмежуванні підвласних територій тому чи іншому володарю. Але у даному випадку ми все ж не будемо вивчати проблему формування й розвитку механізмів державної влади в регіоні, а зупинимося лише на питанні поширення давньоруського контролю в північній зоні дністро – дунайського межиріччя, де в перші століття ІІ тисячоліття н. е. функціонували структури Галицької, а потім і Галицько – Волинської Русі.

По відношенню до південних меж цієї землі – князівства і нині існують деякі розбіжності. Зокрема М. Котляр відзначає, що в науці ствердилася думка, що начебто південні рубежі згаданої державної структури в давньоруський час досягали нижньої течії Дунаю. Її прихильники виходять із трьох різнорідних джерел: грамоти князя Івана Берладника, списку руських міст Воскресенського літопису і звернення автора "Слова о полку Ігоревім" до галицького князя Ярослава Володимировича. При цьому перших двоє із названих джерел зовсім не зберігають даних про те, що Нижній Дунай й землі вище нього належали галицьким володарям. В них лише відмічається, що кілька нижньодунайських міст були руськими. А це за своєю суттю різні речі. А тому нині основним, й строго мовлячи в науковому відношенні, єдиним аргументом прихильників гіпотези про проходження кордону Галицької землі по Дунаю залишається фрагмент тексту "Слова о полку Ігоревім", де вказується, що князь Ярослав Осмомисл "суды ряди до Дунаю". Інтерпретується цей вираз таким чином: галицький володар мав судово – адміністративну владу на значній території – аж до Дунаю, а отже і в межах його нижньої течії: адже район середньої течії згаданої ріки в другій половині ХІІ ст. знаходився в сфері політичних впливів Угорщини та Візантії. Але ж не можна зводити питання лише до проблеми володінь галицькими князями землями на Нижньому Дунаї – в цьому випадку було б "на Дунаї", а не "до Дунаю", як це звучить у "Слові".

Тому, аналізуючи наявні письмові джерела, згаданий дослідник робить слідуючий основний висновок: в ХІІ ст. Берладь й інші населені русами міста взагалі знаходилися за межами Київської Русі, не входячи до складу жодного удільного князівства тих часів. Ще конкретніше: немає жодного грунтовного доказу приналежності Дунайського Пониззя Галичу. Галицькі можновладці не мали реальної влади над слов’янськими містами цього регіону – вони їм не були підпорядковані рельно. Порубіжними містами згаданого давньоруського князівства являлись Кучельмин та Ушиця, де й починалась територія даного князівства у де дійсно міг "суды рядити" Осмомисл, а також його спадкоємець і син Володимир. Про це свідчить і той факт, що лише в Ушиці Іван Берладник зустрічає супротив Ярославового війська.

До південних прикордонних міст і фортець необхідно також з певними застереженнями відносити придністровські Василев, Онут, Каліус та Бакоту. Можливо вважати, що південно – східні межі даного князівства за часів Данила Романовича не були суттєво змінені у зв’язку з тим, що, наприклад, на початку ХІІІ ст. місто Микулин залишався галицькою прикордонною фортецею, як і Ушиця. Важливо при цьому підкреслити, що в літописах взагалі нема згадок про якісь поселенння нижче лінії Василев – Онут – Бакота – Ушиця – Кучельмин – Каліус – аж до Нижнього Дунаю. За Дністром починався Степ, "поле" – нічийна земля. А з цього слід зробити висновок: південа галицька межа проходила по середній течії Дністра; більш південніші райони не належали місцевим східнослов’янським зверхникам. Тому звернення автора "Слова" до князя Осмомисла, який "суды рядил" аж до Дунаю, слід інтерпретувати як поетичний зворот, бажання видати можливе за дійсне, що цілком зрозуміло у відношенні до визначного, але все ж літературного твору.

Ми не будемо тут детально розглядати точку зору опонентів, які зокрема, закидають М. Котляру, що він "ллє воду на млин" румунської історіографії, котра виключає любий вплив Русі на район Нижнього Дунаю в ХІІ ст., віддаючи ведучі позиції тут половцям та Візантії. Ну і що з цього? Хіба можливості давньоруських князів (у зв’язку з наявним політичним, економічним та військовим потенціалом) не мали меж? Адже в цьому питанні не віддається пріоритет ні предкам сучасних румун, ні українців, а представникам "третьої сили" (кочівникам і візантійцям).

Різні погляди на південні межі даного князівства слід обгрунтовувати не лише явно недостатньою кількістю писемних повідомлень, але й масовими археологічними знахідками, котрі й свідчать про ареал розселення підданих володарям любого князівства. Насправді більша частина галичан проживала північніше вищенаведеного ланцюга прикордонних міст по Дністру, про що свідчать як залишки городищ і відкритих поселень, а також курганні й безгурганні могильники перших століть ІІ тисячоліття н. е. Але й не слід відкидати припущення, що якась кількість центрів регіону, ближче до Чорноморського узбережжя, хоча б тимчасово, все ж могла підпорядковуватися Галичу.

Населення басейнів Пруту і Дністра, як і всього прикарпатського регіону, перейшло під протекторат давньоруської держави ще в часи її формування. Звичайно, цей процес був не одномоментним, але безповоротнім. На рубежі І – ІІ тисячоліть н. е. ці землі ще не являлися безпечними у всіх відношеннях у зв’язку із наявністю печенізької загрози (ті навіть витіснили старих мадяр за Карпати). За даними імператора Костянтина Багрянородного на території "Печенігії" проходили такі ріки як Дніпро, Південний Буг, Дністер, Прут та Серет. Така інформація підтверджується й археологічними даними: практично усі городища на Нижньому Дністрі припиняють функціонування в ХІ ст., а біля самого Галича виявлені два підкурганні печенізькі поховання.

А тому концентрація східнослов’янського населення і поява перших, значних за розмірами, політико – адміністративних осередків на першому етапі існування структур Київської Русі тут проходило дещо північніше середньої течії Дністра. Мова йде про такі літописні гради як Перемишль, Звенигород і Теребовль, в районі яких за археологічними даними прослідковані людські протоагломерації. Надалі тенденція збільшення кількості громад прослідковується достатньо чітко: в ХІІ-ХІІІ ст. це проявляється і у збільшенні числа літописних придністровських міст – Галич (1138 р.), Тисмениця (1144 р.), Микулин (1144 р.), Пліснеськ (1188 р.), Онут (1213 р.), Городець (1213 р.), Кучельмин (1158 р.), Ушиця (1144 р.), Василів (1229 р.), Бакота (1241 р.).

Вірогідно причин такого різкого збільшення числа жителів у цій місцевості було кілька. Звичайно, в першу чергу, це природній приріст у зв’язку з інтенсивним розвитком сільського господарства, а тому більш якісним й стабільним забезпеченням населення продуктами землеробства та скотарства. Окрім того, це результат переселення в подністровські райони груп населення з більш північних районів галицько – волинської зони (та і не лише звідти), про що зокрема говорять матеріали тогочасних некрополів.

Але для різкого збільшення часла жителів межиріччя Дністра і Прута необхідні були й інші, не менш вагомі причини. І їх вірогідно було кілька.

В першу чергу, це укріплення військово – політичного потенціалу місцевих князів із династії Рюриковичів. Слід пам’ятати, що в 1141 р. якраз на Дністер – в Галич – князь Володимирко Володаревич переносить нову столицю, до цього підпорядкувавши Перемишль, Теребовль та Звенигород (як вже говорилось – більш старі регіональні центри). В 1199 р. Роман Мстиславич об’єднав Галицьку та Волинську землі в єдине князівство, в результаті чого воно перетворилось в одне із найбільш могутніх на Русі. Тому ворогам усе важче було грабувати місцевий люд, а новим жителям, навпаки, все комфортніше було проживати в старих й нових центрах і селах.

І ще одним важливим фактором стабільності в регіоні стало те, що нові кочівницькі угруповання – половці – основними місцями свого перебування оконтурили землі в Нижньому Подніпров’ї та в більш східних районах причорноморських степів. А в зв’язку з цим реальна загроза для Подністров’я значно зменшилася. Одночасово давньоруська держава укріплювала (в першу чергу) свої південні кордони, від котрих "рикошетом" кочівники "відскакували" далі на південь, в тому числі й на територію сучасної Румунії.

В свою чергу, така ситуація сприяла збільшенню торговельних операцій Дністровським шляхом, котрий до ХІІ ст. мав лише місцеве значення. Цей водний маршрут проходив від північного узбережжя Чорного моря, далі Дністром до Галича, Самбора, а ще далі – Вигором до Перемишля на Сяні і далі в західному напрямі. Іншим варіантом являвся маршрут Дністер – Західний Буг – Вісла – Балтійське море.

Розвиток політичних, економічних, соціальних відносин призвело до зміни ситуації в регіоні в цілому: основним "локомотивом" у його розвитку стає якраз територія, із своїм людським та економічним потенціалом, між Дністром і Прутом (в ХІІ-ХІІІ ст.). Тут навіть формується історично – географічна область "Пониззя" (перша згадка під 1226 р.) з тенденцією появи нового регіонального центру в Бакоті. Але подальші трагічні для Русі події глобального масштабу – навала орд хана Батия – перервали цей історичний процес.

Вище вже йшла мова про відсутність стабільної та тривалої за часом присутності судової й податкової князівської адміністрації давньоруських зверхників в пониззях Дунаю, Дністра, Прута, як і в більш східних районах північнопричорноморських степів. А тому нагадаємо, що за опреділенням В. Кучкіна: "Під державною територією слід розуміти територію, котра являла собою власність організованого в державу експлуататорського класу, котрий за допомогою своїх органів влади встановлює на даній території свій адміністративний поділ, підпорядковує її населення загальним публічно – правовим нормам, присилує його до утримання державного апарату, натуральним повинностям та військової служби. Так може бути охарактеризована, зокрема, й територія феодальної держави, причому не лише в момент своєї появи, але і на протязі тривалого періоду послідуючої еволюції. Звичайно, подальший розвиток державної території істотно відрізняється від її генези. Одначе відмінності ці не носять принципового характеру". З таким формулюванням, котре з’явилося ще в радянські часи, в цілому можна погоджуватися і нині.

На протязі тривалого часу давньоруського періоду історії східних слов’ян місцеві князі проводили активні спроби у формуванні власних "плацдармів", а потім і постійних стабільних підпорядкованих ним територій, на північних берегах Чорного моря (і далі аж до Сули, Росі й середньої течії Дністра, де проходив давньоруський державний кордон). Іноді це їм вдавалося (достатньо хоча б згадати анекси Святослава Ігоревича на Балканах – майже до околиць Константинополя; підпорядкування Русі літописних Корсуня, Сурожа, Корчева в Криму; Тмутаракані на Таманьському півострові). Робили це вони й на землях Нижнього Подунав’я, де всеж не існувало давньоруського анклава в традиційному розумінні даного терміну, котрий би існував досить тривалий час.

Тож лише подальші роботи українських, румунських, як і дослідників інших країн, у цьому науковому напрямі допоможуть більш чітко уяснити собі регіональну ситуацію в середньовічні часи і звести більш реальний "фундамент" для відтворення й розуміння причин та наслідків більш пізніших історичних процесів.

Автор: Олександр Петрович Моця, український археолог-медієвіст, член-кореспондент НАН України

© Портал SPADOK.ORG.UA


Долучайтесь до спільноти та діліться публікацією у соцмережах:

Підписатися на Twitter та Viber