Чи не кожен з сучасної молоді мріє відвідати Європу. Це край, безумовно, вкритий романтичним ореолом. Навіть в побуті кажуть «як в Європі» – для означення чогось якісного: «євроремонт» – найкращий ремонт. Звідси й певна її недосяжність, неймовірність буття по-європейськи ні там, ні в себе вдома. Як же ви здивуєтеся, коли дізнаєтесь, що дуже і дуже багато наших предків-поліщуків, постійно відвідували Європу по справам.
Адже щовесни, колись божественні для слов’ян, річки Горинь і Случ сполучали тихе і важкодоступне Полісся з «світом». І наші діди та прадіди кермували до Європи тисячі заготовлених з осені-зими плотів деревини. Все заради її продажу в розвинутих портах – Гданську, Кенігсбергу-Кролевці (сучасний Калінінград)1. Таким чином, шлях плисака з рівненського Полісся стелився водними дорогами Білорусі, Польщі та Литви. А в інші пори року туди ж відправлялися за сіллю, крупами та іншим добром.
В Гданськ – жінці по хустку
“Да вже весна, да вже скресла!
Із стріх вода каплє.
Да вже нашим плєсаченькам
Мандрівочка пахне…”
– Веснянка з села Кричильськ2
«Сами найлучи були хустки у Гданську, Лодзі…, а вже плисаки наїдут, напливут, то каждий хоче привезті жінци подарка – бери любі… Да то вже, каже, «загранична» хустка»1
Якщо ви живете в Сарненському районі, чи бували тут весною, то безперечно бачили як розливається Случ весною після відлиги:
Але ще шістдесят років тому, розливи були ще сильнішими, ще більша площа лугів і лісів затоплювалася, часто забираючи хати і клуні поліщуків. І аж до середини минулого століття регулярно відбувався сплав поліського лісу до Європи річками через містечко Дубровицю, і далі до Пінська та Прусії. Люди, які займалися сплавом називалися «плисаки» (в Польщі їх називали «флисаки»). Ці назви, як і весь плисацький лексикон, походять від німецької мови. Саме німці були організаторами торгівлі лісом в давніші часи.
Опис плисацтва
Далі ми опишемо саме дійство плису зі слів жительки села Карпилівка, яка народилася в цьому селі в 1930 році і прожила в ньому все життя.
Часто коли хазяйку питали весною «А де хазяїн?», та відповідала «На плєсу», плисаки коли їх питали куди вони збираються, ті відповідали «До Гданська!».
Заготівлю деревини для сплаву проводили з осені і всю зиму. Цільні стовбури звозили розведеними возами з лісів на Груд, місце де зараз Швейна. Це місцевість в Карпилівці, яка знаходиться над дорогою і біля лугу, канава який зараз її омиває, була колись повноцінною річечкою. З цього місця ліс розтягували широко по лугу, по замерзлій Пратві (залишкова водойма русла Случа). Стовбури зв’язували ймовірно дротом в два шари, метрів шість шириною. Це був один пліт.
Для сплаву заготовляли декілька партій по п’ять-шість плотів в кожній. За один день відправляли одну партію і не більше, щоб не було зіткнень на ріці з плотами інших сіл. Адже траплялися і смертельні випадки, коли плоти зіштовхувалися між собою, або в тому місці де Случ переходить в Горинь вода закручувала плоти і люди гинули.
Отже, з настанням великої води, десь на теплого Олекси, плоти піднімалися водою і щодень їх відправляли до Гданська. Плисаки керували ними за допомогою жердя в чотири-шість метрів завдовжки. На кожному плоту було чотири плисака і два запасних. Постійно чотири стояли по кутам плота, двоє відпочивали в збитій на середині плота хатинці. В тій же хатинці були запаси їжі та речі, потрібні для діла.
Коли пліт починали скеровувати до річки, найважче було провести його через луг до ріки, до Случа. Адже по лузі росли кущі і пліт міг зачепитися за них. Головне було вийти на рєку.
Плоти йшли один за одним з розривом більш ніж довжина одного плоту. Приводилися в рух силою плисаків, які відштовхували пліт від дна довгим жердям.
До Гданська хазяїни відправлялися на два тижні (40-50-ті роки 20 століття), стільки ж брали запасів у заплічнику».
Документальне засвідчення сплаву в Карпилівці находимо в «Літописі села Карпилівка» від 1895 року (автор – тодішній священик Свято-Миколаївської церкви села, Теофіл Компаневич).
Історія сплаву
Щоб повніше уявити картину сплаву, треба взяти до уваги, що кожне село на Случем і Горинню біля лісу, щовесни відправляло плоти. Очевидно, що на час розливу, весь Случ був зайнятий караванами плотів3, які вивозили найкраще, найдобірніше дерево. Вони прямували на захід через Північ, на будівництво всім відомих корабел, що ними відкривали нові світи, вели торгівлю та воювали морські народи – голандці та англійці4.
Плисацтвом, як і вирубкою поліських лісів, почали займатися віддавна. Ремесло плисака (або флисака в Польщі), було поширене на території сучасної Білорусі, України, Польщі, Литви. В Прикарпатській Україні, плисака, тобто плотогона, називали “бокораш”. В Закарпатті, в Колочаві та Синевирі є музеї присвячені їх праці.
В 16 столітті на територіях наближених до великих річок, що впадають в Балтійське море вже не було лісу, щоб вирізати5.
У XVI–XVIII століттях здійснювалася особливо інтенсивна заготівля деревини. Оскільки на той час Європа вже практично обезліснилася, робити кораблі для колонізації нових світів і воєн було ні з чого. Тоді ж польський уряд (який тоді правив на території українського, білоруського та польського Полісся) зосередив всі зусилля на поліському ареалі, маючи з цього великі прибутки. Розпочалося хижацьке винищення природи. В 1860 році по Стиру (притока Прип’яті) пропливли 453 плоти з лісу. Шляхта масово використовуючи дешеву робочу силу, масово вивозила найкращі породи вікових дерев. За півтора століття на поліських землях вирубано 60-70 відсотків усіх лісів6.
Доля плисака
Ось опис буття поліського плисака з середини дев’ятнадцятого століття. Його зробив Юзеф Крашевський в своїй книзі «Спогади з Полісся, Волині і Литви» (с. 128), яка була перекладена на українську і видана в Луцьку:
«Обивателі колись наймали ще своїх парубків на фрахт, тобто для транспортування деревини, часом на півдороги або аж до портів.
Цей найм… є все таки шкідливий, відриваючи руки від землі, людину від власного господарства, поволі деморалізуючи її та послабляючи святі родинні узи.
Хоч і повертаються добре утримувані бурлаки додому рум’яні та здорові, але ця подорож завжди їх псує, а вбогість після повернення додому, випадкова чи передбачувана, навчає проступку і не кращих від нього жебрацтва та бродяжництва. Рідко який плисак буде добрим господарем і засмакує потім в хаті. Звик до такого мандрівного життя, до щодня нових пригод, подій, до певної свободи; з труднощами повертається до своїх одноманітних занять, до тихого кутка, і якщо не піде, як у нас кажуть, на Поділля, тобто у світ, то напевне розіп’ється.
Плисакам не шкодують горілки, щоб додати їм сили, а напій, що штучно підбадьорює, потім стає потребою. Нехай би, коли це вже так доконче , хтось і присвячував себе єдино сплавові, але вибирати з черги найздоровіших, найсильніших і посилати отак в у світ – це, здається нам … як не глянь, шкідливо.»
Сучасність
Сплав деревини тривав до середини двадцятого століття. Тоді меліорація дала наслідки: Горинь і Случ перестали розливатися так широко як колись, їх русла були вирівняні. Ліс почали вивозити залізницею. Відомо, що від радянської влади сплавом лісу в Карпилівці керувала людина, яка жила в хаті Великого.
Зараз же в Польщі в пам’ять про славне ремесло предків, щороку проводяться плисацькі фестивалі. Люди майструють плоти і на них сплавляються до Гданська в супроводжені всіх доступних плавзасобів. Час від часу зупиняються з концертами та зустрічами на березі.
Відео з минулорічного Flis Odrzański:
В Україні про плисаків і плисацтво ледве пам’ятають. Сподіваємось ситуація виправиться на краще. Головне поки не пізно, розпитати і задокументувати якнайбільше спогадів людей, які цим займалися.
Як бачимо, поліщуки давно відкрили для себе Європу. Ресурси нашого поліського краю слугували тому піднесенню і розмаю Європи, про який ми читаємо в підручниках всесвітньої історії. Але, на жаль, історія заготівлі поліських лісів – це історія нищення природи, нищення того, що дає життя. Ліси які ми бачимо зараз – тьмяна тінь колишніх, що описуються в джерелах ще 19 століття. Але про це в наступних публікаціях.
Найбільш детально в мережі можна прочитати про плисацтво в дослідженні історичного гуртка Мутвицької школи на Зарічненщині під керівництвом Валентини Миколаївни Тумаш за цим посиланням.
Автор: Ярослав Щевич,
лютий 2015 року
- Культурно-історичний портал "Спадщина Предків"
