Як і скрізь в Україні, у Карпатах повідомлення про смерть передавали усно та за допомогою певних звукових сигналів і візуальних знаків. Особливо багатою на різні способи траурного інформування є звичаєвість гуцулів, у яких ще на початку ХХ ст. побутували такі самобутні явища, як розпалювання вогнища біля дому померлого, вивішування на вікні хати перемітки, трембітання. Звичай повідомляти трембітою про смерть, який і досі зберігся в гуцулів, зафіксовано також у деяких селах бойківсько-лемківського пограниччя.
Підготовка до похорону
Першими ритуальними заходами підготовчої стадії похоронного обряду є закривання очей і вуст померлому, його обмивання та перевдягання в нову одежу. Важливе значення, якого в народі здавен надають цим обрядодіям, зумовлене синкретичними уявленнями про потойбічне буття душі чи майбутнє тілесне воскресіння людини. Своєю чергою низка охоронних заходів та заборон, пов’язаних із обрядженням небіжчика, ґрунтується на архаїчних уявленнях про згубний вплив покійника на довкілля й занечищеність та смертоносність предметів, які дотикалися його тіла.

Ці та деякі інші світоглядні мотиви лежать в основі звичаїв виливати в “незахідне місце” воду, якою обмили мерця, знищувати предмети, якими користувалися в підготовчих обрядах, закривати очі померлому монетами, завчасу готувати “смертний” одяг, шити його з дотриманням давніх способів викрійки, вбирати покійника в “легку” одежу, уникати в ній вузлів, прикрас, червоного кольору, використовувати елементи шлюбного вбрання та одягати неодружених у весільний стрій тощо.
Характерними деталями, які вказують на локальні відмінності побутування таких звичаїв у мешканців різних місцевостей Карпат, є уникання в похоронному одязі ременя, звичай споряджати мерця торбиною, гаманцем, практика прикрашати саморобні воскові перстені позліткою, традиція вбирати небіжчика тільки в білі шати, деякі заборони і катарсичні акти (не торкатися покійника рукою, якою сіють, не використовувати для обмивання криничну воду, звичаї виливати “мертву” воду в річку, з очищальною метою доторкатися трави чи ясеня тощо).
Аналіз порівняльних етнографічних відомостей засвідчив тривале збереження в українців Карпат давніх звичаєво-обрядових явищ, пов’язаних із виготовленням труни та підготовкою місця поховання. Це насамперед часткове збереження в обрядовому побуті домовин архаїчного типу (довбана труна, домовина з плоским чи двосхилим віком), застосування деяких старовинних технологічних прийомів при їх виготовленні (наприклад скріплювання дощок дерев’яними клинцями), звичай гуцулів робити отвори-“віконця” в труні тощо.
Траурні ритуали
Як і в багатьох інших етнотрадиціях, в українців, і зокрема в мешканців Карпат, у ХІХ – на початку ХХ ст. головною ознакою жалоби родичів померлого слугували певні особливості їхнього зовнішнього вигляду: відсутність або, навпаки, наявність в одежі тих чи інших компонентів та її колірні особливості (використання білого й чорного кольорів, уникання червоного, прикрас і головних уборів тощо). Специфікою траурних традицій горян є звичаї використовувати в одязі деякі відзнаки (чорне намисто, чорні хустини, білі намітки), заборони голитися (у бойків, гуцулів), розчісувати волосся і вмиватися та практика вдягати на похорон тільки буденний одяг (у гуцулів). І досі в горян частково побутує архаїчний звичай, за яким на знак жалоби дівчата з родини померлого (у давнину й жінки) розпускають волосся, збереглися й своєрідні народні вмотивування цієї дії як магічного засобу забезпечення переходу душі до потойбіччя. Цікавими є й автентичні пояснення траурної традиції закривати дзеркало, яка, як показують типологічні зіставлення, первісно мала охоронне значення. До самобутніх локальних звичаїв, які пов’язані з предметним вираженням трауру, належить традиція знімати зі стін рушники та ікони (Центральна Бойківщина).
Архаїчним загальнокультурним обрядовим явищем є траурна традиція оплакувати померлих, яка має глибинні психофізіологічні, морально-етичні й світоглядні основи і відзначається у слов’янських та інших народів Європи значними збіжностями. Характерною особливістю її функціонування в українців, і зокрема в мешканців Карпат, є тривале збереження голосінь (подекуди й донині), а також низки особливо давніх звичаєво-обрядових явищ: залишки практики чоловічих голосінь, звичаї спеціального найму на похорони плачок, пісенні діалоги (від імені мерця та родичів) двох груп голосільниць, ритуалізація траурної поведінки плачки тощо.
Охоронні й табуальні звичаї гуцулів вирізняються на загальнокарпатському й почасти загальноукраїнському фоні такими реаліями, як заборона користуватися впродовж похоронного періоду хатніми речами, які “занечищені” покійником; табу, пов’язані зі скотарством (заборони виганяти вівці на полонину, формувати отару, проводити контрольне доїння та ін.), тощо. На теренах Бойківщини й Лемківщини зафіксовано тривале збереження практики, за якою певних господарських заборон дотримуються широке коло осіб чи взагалі всі мешканці села; охоронне використання односельцями низки оберегів, побутування такого архаїчного явища, як магічно-охоронне заклинання небіжчика. Варто відзначити й оригінальні уявлення бойків та гуцулів про річку як межу занечищеної території, а також різні народні засоби уповільнення розкладу мертвого тіла.
Похоронні ігри
Однією з найхарактерніших особливостей похоронної звичаєвості верховинців є тривале збереження в ній такого давнього обрядового явища, як ігри біля покійника. Затрачування цього звичаю відбувалося протягом усього ХХ ст. Під впливом культурно-освітнього поступу та активних заходів духовенства (подекуди й членів товариства “Просвіта”) в деяких селах Гуцульщини, Північної Лемківщини, Центральної й Західної Бойківщини він зник уже на початку – у першій третині ХХ ст. В інших — похоронні ігри було полишено лише в час лихоліть другої світової війни або ж у 50-70-х рр. В окремих селах Верховинського, Косівського, Путильського, Рахівського, Великоберезнянського, Міжгірського, Сколівського районів її залишки (окремі ігри та жарти, гра в карти) зберігалися ще в 80-х – на початку 90-х рр. ХХ ст. Крім теренів Карпат, похоронні ігри побутували також на Покутті, Підгір’ї, в низинних районах Буковини й Закарпаття та частково на Поділлі. Наявність подібних реалій у похоронних і поминальних традиціях народів інших континентів, а також у давніх слов’ян, гунів, греків, римлян, германців, франків, балтів дозволяє вважати їх типовими явищами архаїчної обрядової культури. З огляду на універсальне сприйняття ритуального сміху та інших елементів оргіастичних обрядів як засобів охоронно-продукуючої магії, гадаємо, що первісне значення похоронних ігор та гіпертрофованих веселощів полягало в захисті живих та самого мерця від злих сил, протистоянні смерті та магічному продукуванні життя в його найрізноманітніших проявах. З іншого боку, ігри, які насамперед улаштовували задля покійника (на його честь), можна розглядати і як акти, спрямовані на його “воскресіння” (нове народження), “розважання”, що також могло сприйматися як засіб охорони від смерті та забезпечення позитивного впливу мерця на побут живих. Подекуди на Бойківщині й Лемківщині збереглись і давніші уявлення про те, що веселощами можна прогнати від живих смерть чи “розважити” самого мерця. Про первісне обрядове значення похоронних ігор свідчить участь у них осіб різного віку й статі (подекуди й родичів), проведення забав саме біля мерця, ігрові дії, у яких об’єктом жартів ставав і сам покійник, заборони жартувати після завершення забав. Так, з ідеєю позитивного магічно-охороного впливу на життєздатність і репродуктивність людей і тварин, забезпечення родючості рослин, очевидно, первісно були пов’язані еротичні й сороміцькі забави, ігри з деякими рядженими зооморфними та антропоморфними образами (“коза”, “медвідь”, “дід і баба”).
Відпровадження померлого до могили, поховання
Як свідчить аналіз етнографічних джерел ХІХ – початку ХХ ст., залежно від місцевої традиції, певних природних і соціальних чинників, на кладовище переносили труну безпосередньо на плечах або перевозили саньми чи возом. Ще в 20-30-х рр. ХХ ст. в багатьох місцевостях Карпат побутувала практика виключного використання (у будь-яку пору року, в т.ч. й улітку) для цієї мети саней. Подекуди в горах залишки цієї традиції зберігались ще в 70 – 80-х, а в окремих селах Великоберезнянського, Рахівського, Косівського р-нів і на початку 90-х рр. ХХ ст. Відома також практика звозити труну зі стрімких схилів примітивними волокушами (“пластами”), переправляти її річкою за допомогою плоту (останній звичай зафіксовано на Буковині в середині ХІХ ст.). У сучасну пору домовину несуть на церковних ношах-“марах” або (рідше) везуть возом, запрядженим волами - така традиція широко побутувала ще в 30-х рр. ХХ ст. Насамперед це було зумовлено тим, що через певні соціально-економічні чинники в побуті верховинців воли довший час залишалися єдиною тягловою силою. Іншою причиною, мабуть, належить уважати характерне для горян упереджене ставлення до будь-яких обрядових нововведень, зокрема й до використання на похороні коней, сприйняття коня як “нечистої”, “демонічної” тварини (напротивагу сакралізованому ставленню до волів).
Із відпровадженням померлого до могили в українців Карпат пов’язані й інші своєрідні звичаї та обряди. Це, зокрема, акти символічного прощання покійника зі власною господою й полем — триразове доторкання труною воріт (Закарпатська Бойківщина) чи землі на межі угіддя (Гуцульщина); деякі особливості ритуалізованого оплакування мерця — голосіння родички над труною на возі (Гуцульщина, Бойківщина); обрядові “прощі” та жертвування учасникам похоронної процесії певних предметів (Гуцульщина); заходи, покликані полегшити душі “переправу” до потойбіччя через міфічну ріку чи міст: звичаї кидати в річку т.зв. “перевізну” монету, стелити на дорогу рушник-“місток” (Гуцульщина) тощо.
У звичаєвості деяких балканських народів зустрічаємо обрядові обмеження участі в похованні мерця деяких категорій осіб (наприклад, вдови чи вдівця), які також зафіксовано в Карпатах, зокрема на теренах Західної Бойківщини. Інше, відоміше в українців і загалом слов’ян, обрядове застереження стосується присутності матері при похованні першої дитини, що зумовлено турботою про подальше материнство жінки та долю її майбутніх дітей. Через уявлення про згубний вплив мерця на плідність, традиційно табуюється присутність на похороні породіллі та вагітної. Охоронними мотивами зумовлені й деякі інші заборони — проходити траурним походом через засіяне поле, везти селом небіжчика-самогубця у відкритій труні, “переходити дорогу” похоронній процесії та спостерігати за нею з вікна тощо.
Відзначимо також гуцульські традиції востаннє трембітати померлому на цвинтарі, сипати в могилу зерно, обмивати над нею руки “погрібавникам” і “несіникам”, роздавати присутнім певні дари та пригощати їх поминальними стравами. У гуцулів та бойків зафіксовано також звичаї класти в могилу посудину з водою для потреб мерця, залишати на могилі весільні атрибути. У жителів окремих лемківських сіл побутували своєрідні охоронні обрядодії (биття посуду біля церкви чи на цвинтарі та ін.).
Магічно-охоронні, післяпоховальні заходи
Спеціальні охоронні заходи горяни здійснювали при похованні т.зв. “злих” мерців (самогубців, потопельників, упирів, відьом, чаклунів, нехрещених дітей). Як свідчать джерельні дані ХІХ – початку ХХ ст., найпоширенішими з них були: вкладання до труни оберегів, охоронне використання маку, застосування деяких радикальних дій (практика зв’язувати руки і ноги самогубцеві чи упиреві ожиною, протикати язик цвяхами, забивати в п’яти голки, а в голову чи груди — залізний зуб з борони і т.ін.). Найрізноманітніше такі та інші охоронні заходи виражено в обрядовості бойків і лемків. На Лемківщині зафіксовано також звичаї, пов’язані з “ошуканням” мерця: ховати відьму на чужому кладовищі, витягувати труну самогубця через отвір, зроблений під порогом та ін.
Характерною особливістю похорону померлих передчасною смертю було їхнє поховання в куті кладовища чи поза його огорожею або, за давнішою традицією, на місцях трагічної загибелі чи самогубства, на межі земельних угідь села, у лісових хащах тощо. За численними порівняльно-історичними даними, ця традиція, а також звичаї закидати могилу “злого” мерця хмизом, камінням, у певний час спалювати таку “наміть”, використовувати для нейтралізації покійників різні обереги (передусім гострі, колючі предмети й рослини), зв’язувати померлих, у перед- чи післяпохоронний час нівечити трупи сягають своїм корінням язичницької епохи і є подібні до звичаїв населення різних регіонів України і загалом багатьох народів Європи.
Комплекс післяпоховальних звичаєво-ритуальних заходів охоплює низку очищальних, охоронних, поминальних і траурних чинностей і традиційно розпочинається обрядодіями, які спрямовані на ліквідацію учасниками ритуалу уявного занечищення. Основними з них є миття рук (у річці чи біля дому) перед початком поминок, а також своєрідно вмотивована традиція доторкатися руками до печі. У закарпатських бойків (на Міжгірщині) ще наприкінці ХХ ст. побутував звичай торкатися ясеня.
Післяпохоронні поминки, якими розпочинається річний цикл обрядів, пов’язаних із ушануванням пам’яті людини, також відбувалися з дотриманням багатьох своєрідних звичаїв. Це, зокрема, зафіксована в населення деяких місцевостей Бойківщини та Лемківщини традиція першочергового споживання учасниками трапези часнику чи обрядового хліба, що мало певне магічно-охоронне та символічне значення; архаїчний звичай пити хмільне почергово однією чаркою (Бойківщина, Гуцульщина); практика гуцулів, покутян, буковинців обдаровувати учасників поминок певними жертовними предметами.
До традиційних елементів поминальної звичаєвості мешканців Гуцульщини та інших місцевостей України належить першочергове обрядове споживання на поминках колива. Первісне значення такого звичаю, гадаємо, полягало в опосередкованому жертвуванні душі покійника цієї архаїчної “страви померлих”. Імовірно, із заупокійним жертвуванням пов’язаний і обряд підіймання наприкінці поминок т.зв. “погрібавної миски” або обрядового хліба, що й досі зберігся в гуцульських та бойківських селах.
Післяпохоронні нічні чування родичів й односельців у домі померлого — один із давніх і загальновідомих звичаїв, основою якого є вірування про відвідини душею власної домівки. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. такі зібрання в цілому проходили за сценарієм допоховальних “посижінь”. Почасти збереглись у горян заборони гасити вночі світло, спати, а також архаїчна практика класти для потреб душі воду та їжу, посипати долівку попелом чи борошном для виявлення “слідів померлого” тощо.
© Автор: Гузій Роман Богданович,
канд. іст. наук НАН України.
- Культурно-історичний, просвітницький портал "Спадщина Предків"