Похоронна обрядовість Карпат XIX-XX ст.

Як і скрізь в Україні, у Карпатах повідомлення про смерть передава­ли ус­но та за допомогою певних звукових сигна­лів і візуальних знаків. Особливо бага­тою на різні спо­соби траурного інформування є зви­ча­євість гуцулів, у яких ще на по­чатку ХХ ст. побутували такі самобутні явища, як роз­па­лю­ва­н­­ня вог­ни­ща біля дому по­мер­­ло­го, виві­шува­ння на вікні хати перемітки, трембітання. Зви­чай пові­дом­­ля­ти трем­­­бітою про смерть, який і досі зберігся в гуцулів, зафік­со­ва­но також у дея­ких се­лах бой­ків­сько-лемківського пограниччя.

Підготовка до похорону

Першими ритуальними заходами підго­тов­чої ста­дії похоро­нного обряду є зак­ривання очей і вуст померлому, його обми­вання та перевдягання в но­ву одежу. Важ­­ливе значення, якого в народі зда­вен надають цим обрядодіям, зу­­мо­­влене син­к­ре­тични­ми уявле­н­ня­ми про потойбічне бу­т­­тя душі чи май­­бутнє тілесне воскре­сі­ння людини. Своєю чергою низ­­ка охо­­ронних заходів та заборон, пов’язаних із об­ряд­женням небіжчика, ґрунтується на ар­ха­їчних уявленнях про згуб­­ний вплив покій­ника на дов­кілля й занечищеність та смертоносність пред­ме­тів, які дотикалися його ті­ла.

Ці та деякі інші світо­гляд­ні мотиви лежать в основі зви­чаїв виливати в “неза­хід­не міс­це” во­ду, якою об­мили мерця, знищувати предмети, яки­­­ми корис­ту­ва­лися в під­го­тов­чих обрядах, закривати очі по­мерлому мо­­не­та­ми, зав­­часу готувати “смерт­ний” одяг, ши­ти його з дот­ри­ма­нням дав­ніх спо­со­бів вик­рій­ки, вби­ра­ти по­кій­ника в “лег­ку” оде­жу, уни­кати в ній вуз­­­лів, прикрас, чер­воного кольо­ру, викорис­то­вувати елементи шлюбного вбра­ння та одягати неодружених у ве­сі­ль­ний стрій тощо.

Ха­рактерними дета­ля­ми, які вказують на локальні відмін­нос­ті побутування та­­ких зви­чаїв у мешканців різних місцевостей Карпат, є уни­ка­ння в похоронному одя­зі реме­ня, звичай спо­ряд­­жати мерця торбиною, га­ман­цем, практика прикрашати са­моробні воскові перстені позліткою, тра­диція вбирати небіжчика ті­льки в білі шати, деякі заборони і ка­тар­­сичні акти (не торка­тися по­кій­ника рукою, якою сіють, не викорис­то­ву­ва­­­ти для об­миван­ня криничну воду, звичаї ви­ли­вати “мертву” воду в річку, з очи­ща­­льною ме­тою до­тор­ка­тися трави чи ясеня тощо).

Аналіз порівняльних етнографічних відомостей засвідчив три­ва­­ле збере­жен­ня в українців Карпат давніх звичаєво-об­ря­­до­­вих явищ, пов’яза­них із виготовлен­ням тру­ни та під­го­­товкою міс­ця поховання. Це на­сам­перед часткове збе­ре­же­ння в об­ря­до­во­му по­буті домовин ар­хаїчного типу (дов­бана тру­на, домовина з плос­ким чи двосхи­лим віком), зас­то­су­ва­ння деяких ста­ро­ви­н­них техно­ло­гічних прийо­мів при їх виго­товленні (нап­рик­лад скріплю­ва­н­ня до­щок де­рев’яними клинця­ми), зви­чай гуцулів робити от­вори-“віконця” в труні тощо.

Траурні ритуали

Як і в багатьох інших етнот­ра­ди­ціях, в українців, і зокрема в меш­канців Карпат, у ХІХ – на початку ХХ ст. головною ознакою жалоби родичів по­мерлого слугували пев­ні особливості їхнього зовнішнього вигляду: від­­сутність або, навпаки, наяв­ність в оде­­­жі тих чи інших компонентів та її колірні особ­ли­вос­ті (використання бі­ло­го й чорного ко­льорів, уни­кання червоного, прикрас і голов­них убо­рів то­що). Специфікою тра­ур­них тра­ди­цій горян є зви­чаї вико­рис­то­­ву­ва­ти в одязі деякі відзнаки (чор­не на­мис­то, чор­ні хус­ти­ни, білі на­міт­­ки), заборони го­ли­ти­ся (у бойків, гуцулів), розчі­су­ва­ти во­лосся і вми­ва­тися та прак­­тика вдя­гати на по­хо­рон ті­льки буденний одяг (у гу­цу­лів). І досі в горян частково побутує архаїчний звичай, за яким на знак жа­лоби дів­чата з родини по­мер­ло­­го (у дав­нину й жінки) роз­пус­кають волосся, збе­реглися й своє­рід­ні на­род­ні вмо­ти­вування цієї дії як ма­гіч­ного за­собу забезпечення пе­ре­ходу душі до по­той­біччя. Цікавими є й автентичні пояс­не­н­ня траурної традиції закривати дзер­ка­ло, яка, як пока­зують ти­­по­логічні зіс­тавлення, пер­віс­но мала охо­ро­нне значення. До само­бут­ніх локальних зви­чаїв, які по­в’язані з предметним вираже­н­ням трауру, на­ле­жить тра­диція зні­ма­ти зі сті­­н руш­­ни­ки та ікони (Центральна Бой­ківщи­на).

Архаїчним загальнокультурним обрядовим явищем є траурна тра­ди­ція опла­ку­ва­ти померлих, яка має глибинні психофі­зіологічні, мо­­ра­ль­но-етичні й сві­тоглядні ос­нови і відзначається у слов’янських та ін­­ших на­ро­дів Єв­ропи знач­ни­ми збіж­нос­тя­ми. Характерною особливістю її фун­к­ці­о­нування в ук­­ра­їнців, і зокрема в меш­кан­ців Карпат, є тривале збереження го­­ло­сінь (подекуди й донині), а також низ­ки особливо давніх звичаєво-об­ря­до­вих явищ: за­­­лишки прак­ти­ки чо­ловічих голо­сінь, звичаї спе­ціального найму на по­­­хорони пла­чок, пісенні діа­ло­ги (від імені мерця та родичів) двох груп го­лосі­ль­ниць, ри­ту­а­лі­за­ція тра­ур­ної по­ве­дінки плачки то­що.

Охоронні й табуальні звичаї гуцулів вирізняються на за­­га­ль­но­­кар­патському й по­части загальноукраїнському фоні такими реа­лі­я­ми, як за­бо­ро­на користуватися впро­довж похоронного пе­­ріоду хатніми речами, які “занечи­щені” покійником; т­а­бу, по­в’я­зані зі скотарством (за­­борони виганяти вівці на поло­нину, фор­му­ва­­ти отару, проводити контрольне до­ї­н­ня та ін.), тощо. На теренах Бойківщини й Лемківщини зафіксовано тривале збе­реження прак­ти­ки, за якою певних господарсь­ких забо­рон дотримуються ши­ро­ке коло осіб чи вза­­га­лі всі мешканці села; охоронне ви­ко­­рис­­та­н­ня односель­ця­ми низки обе­ре­гів, по­бу­ту­вання такого архаїчного яви­ща, як магіч­но-охо­ро­н­не зак­ли­­нання небіж­чи­ка. Варто відзначити й оригі­нальні уяв­­ле­ння бойків та гу­цулів про річ­ку як межу за­не­чищеної території, а також різні на­родні засоби упо­ві­льнення розкладу мер­т­вого тіла.

Похоронні ігри

Однією з найхарактерніших особливостей похоронної звичаєвості верховинців є три­­­вале збереження в ній такого давнього обрядового явища, як ігри бі­ля по­кій­ни­ка. Затрачування цього звичаю відбувалося про­тягом усього ХХ ст. Під впли­вом ку­льтурно-ос­віт­нього поступу та активних заходів духо­вен­ст­ва (подеку­ди й чле­­нів то­вариства “Просві­та”) в деяких селах Гу­цуль­щи­ни, Північної Лем­ків­щи­ни, Цен­­т­ра­ль­ної й За­хідної Бойківщини він зник уже на по­­чатку – у першій тре­ти­ні ХХ ст. В ін­ших — похоронні ігри було полишено лише в час лихоліть дру­гої сві­то­вої вій­ни або ж у 50-70-х рр. В окре­мих селах Вер­хо­вин­ського, Ко­­сів­ського, Пу­­ти­­ль­сь­ко­го, Ра­хів­сько­го, Великоберез­нянсь­кого, Між­гір­ського, Ско­лівського ра­­йо­­нів її за­лиш­ки (окремі ігри та жарти, гра в карти) збе­рі­галися ще в 80-х – на початку 90-х рр. ХХ ст. Крім теренів Карпат, похоронні ігри побутували також на Покутті, Підгір’ї, в ни­­­зинних ра­йо­­нах Буковини й Закарпаття та частково на Поділлі. Наявність по­діб­них реалій у похо­ро­нних і поми­на­ль­них тра­диціях на­ро­дів ін­ших кон­­тинен­тів, а та­кож у давніх сло­в’ян, гу­нів, гре­ків, римлян, гер­ман­ців, фран­ків, бал­­тів доз­воляє вважати їх типо­вими явищами архаїчної об­рядової ку­ль­тури. З огляду на універсальне сприйняття ритуального сміху та інших елементів ор­гі­астичних обря­дів як засобів охоронно-продукуючої магії, гадаємо, що первісне значення по­хо­ро­нних ігор та гіпер­тро­фова­них веселощів полягало в захисті жи­вих та са­мо­го мерця від злих сил, про­тис­тоянні смерті та магічному продуку­ва­н­ні життя в йо­­го найріз­номанітніших проявах. З ін­шо­го боку, ігри, які насамперед улаш­то­ву­ва­ли задля покійника (на його честь), можна розгля­да­ти і як акти, спря­мо­­вані на йо­го “воск­ре­сіння” (нове народження), “розважання”, що також мог­­ло сприй­­ма­тися як за­сіб охорони від смерті та забезпечення позитивного впливу мерця на по­бут жи­вих. По­декуди на Бой­­ків­щині й Лемківщині збереглись і дав­ніші уявлення про те, що ве­се­ло­щами мож­­на прог­­нати від жи­вих смерть чи “роз­ва­жити” самого мерця. Про первісне обрядове значення похоронних ігор свідчить участь у них осіб різ­­ного віку й статі (подекуди й родичів), проведення забав саме бі­ля мер­ця, ігрові дії, у яких об’єктом жартів ставав і сам покійник, за­борони жар­ту­­вати піс­ля за­вер­ше­ння забав. Так, з ідеєю позитивного ма­гічно-охороного впли­­ву на життєз­дат­ність і реп­ро­дук­тив­ність людей і тва­рин, забезпечення ро­дю­чос­ті рос­лин, очевидно, первісно були пов’язані еротичні й соро­мі­ць­кі заба­ви, ігри з деякими ряд­­жени­ми зоомор­ф­ними та антропоморфними образами (“коза”, “мед­відь”, “дід і ба­ба”).

Відпровадження померлого до могили, поховання

Як свідчить аналіз етнографічних джерел ХІХ – початку ХХ ст., залежно від міс­­­цевої традиції, певних природних і соціальних чинників, на кладовище пе­ре­но­си­ли труну без­­посе­редньо на пле­чах або пере­возили саньми чи возом. Ще в 20-30-х рр. ХХ ст. в багатьох міс­це­востях Карпат побутувала прак­тика вик­­люч­но­го вико­рис­та­н­ня (у будь-яку по­ру року, в т.ч. й улітку) для цієї ме­ти са­ней. По­де­ку­ди в го­рах за­лишки цієї тра­ди­ції зберігались ще в 70 – 80-х, а в ок­ре­­мих селах Ве­ли­­ко­бе­рез­нян­сь­кого, Рахів­сь­ко­го, Косівського р-нів і на по­чатку 90-х рр. ХХ ст. Відома також практика зво­зи­ти труну зі стрім­­ких схи­лів при­мітив­ни­ми волокушами (“пластами”), переправляти її річ­­­кою за допо­мо­гою плоту (оста­нній звичай зафіксовано на Буковині в сере­ди­ні ХІХ ст.). У су­часну пору домовину ­не­суть на церковних ношах-“марах” або (рідше) везуть во­зом, запрядженим волами - така тра­ди­ція ши­­роко по­бутувала ще в 30-х рр. ХХ ст. Насам­пе­ред це було зумовле­но тим, що через пев­­ні соціально-еко­но­мічні чи­нники в по­бу­ті вер­хо­винців воли довший час залиша­лися єди­ною тяг­ло­вою си­лою. Іншою при­­чиною, ма­буть, належить уважа­ти характер­не для горян упе­­ред­же­не став­­ле­н­ня до будь-яких обрядових новов­ведень, зокрема й до вико­рис­та­ння на по­­­хо­­роні коней, сприй­ня­ття коня як “нечистої”, “демонічної” тварини (нап­ро­ти­ва­гу сак­ра­лізованому ставленню до волів).

Із відпровадженням померлого до могили в українців Карпат пов’язані й ін­ші сво­є­рідні зви­чаї та обряди. Це, зокрема, акти символічного прощання покійника зі влас­ною госпо­дою й полем — триразове доторкання труною воріт (Закар­пат­сь­ка Бой­ківщина) чи землі на межі угіддя (Гу­цу­ль­щина); деякі особливості ри­ту­­а­лі­зо­ва­но­го оплакування мерця — голосіння ро­дички над труною на возі (Гу­цу­­ль­щина, Бой­ківщина); обрядові “прощі” та жертвування учас­ни­­кам похо­ро­н­ної про­цесії пев­них предметів (Гуцульщина); заходи, покликані по­­лег­­шити душі “пе­­реп­раву” до по­той­біччя через міфічну ріку чи міст: зви­чаї ки­да­ти в річку т.зв. “пе­­ре­віз­ну” мо­не­ту, стелити на дорогу рушник-“міс­ток” (Гуцу­ль­щина) тощо.

У звичаєвості деяких балканських народів зустрі­чаємо обрядові обмеження участі в похо­ва­н­ні мерця деяких кате­го­­рій осіб (наприклад, вдови чи вдівця), які та­кож зафіксовано в Карпатах, зокрема на теренах Західної Бойківщини. Ін­­ше, ві­до­мі­ше в українців і зага­лом слов’ян, об­ря­до­ве застереження стосується при­сут­­ності ма­тері при по­хованні пер­шої дитини, що зумовле­но турбо­тою про по­да­­льше мате­рин­ст­­во жінки та долю її майбутніх дітей. Через уявлення про згубний вплив мерця на плідність, традиційно табуює­ться при­сутність на по­хо­ро­ні поро­діллі та ва­гітної. Охоронними мотивами зумовлені й деякі інші заборони — проходити траурним походом че­рез засіяне поле, везти селом небіжчика-самогубця у відкритій труні, “переходити дорогу” похо­ронній процесії та спостерігати за нею з вікна тощо.

Від­­з­на­чи­мо також гуцульські тра­ди­ції вос­та­ннє трем­­бі­та­­ти по­­­мер­ло­му на цвинтарі, сипати в могилу зерно, об­мивати над нею руки “пог­рі­бав­­­ни­кам” і “не­сі­ни­­кам”, роз­да­ва­ти присутнім пев­ні дари та при­го­щати їх по­ми­наль­ними стра­ва­ми. У гуцулів та бой­­ків за­фік­совано також зви­чаї клас­ти в мо­гилу посудину з во­дою для пот­реб мер­ця, за­­лишати на могилі ве­­сі­ль­ні атри­бу­ти. У жителів окре­мих лем­­ків­сь­ких сіл по­бу­тували своє­рід­ні охоронні об­ря­додії (бит­тя посуду біля цер­к­ви чи на цвинтарі та ін.).

Магічно-охоронні, післяпоховальні заходи

Спеціальні охоронні заходи горяни здійснювали при похованні т.зв. “злих” мер­ців (само­губ­ців, потопельни­ків, упирів, відьом, чаклунів, нехрещених дітей). Як свідчать джерельні дані ХІХ – початку ХХ ст., най­по­ши­ре­ні­ши­ми з них були: вкла­да­ння до труни обе­регів, охо­ро­нне вико­рис­тання ма­ку, зас­то­сування деяких ра­ди­ка­льних дій (практика зв’язувати руки і ноги самогубцеві чи упиреві ожи­ною, про­тикати язик цвя­­хами, забивати в п’яти голки, а в го­ло­ву чи гру­ди — залізний зу­б з бо­ро­ни і т.ін.). Найрізнома­ніт­ні­ше та­кі та інші охо­ро­нні за­­хо­ди ви­­ра­жено в обрядо­вості бой­ків і лем­ків. На Лемків­щи­ні за­­фік­­со­вано та­кож звичаї, по­в’язані з “ошука­нням” мерця: ховати ві­дь­му на чужому кладовищі, ви­тягу­ва­ти тру­ну самогубця че­рез от­вір, зроб­ле­ний під по­ро­гом та ін.

Характерною особливістю похорону померлих перед­час­­­ною смертю було їхнє поховання в куті кладовища чи поза його огорожею або, за дав­нішою традицією, на міс­­цях трагічної загибелі чи самогубства, на межі зе­­ме­ль­них угідь села, у лісових хащах тощо. За численними порів­ня­ль­но-іс­торичними да­ними, ця традиція, а також звичаї закидати мо­ги­лу “злого” мерця хми­­зом, камінням, у певний час спалювати та­ку “наміть”, використовувати для ней­т­ра­­лізації покій­ни­ків різні обереги (пе­редусім гострі, колючі предмети й рос­ли­­ни), зв’я­­зувати померлих, у перед- чи післяпо­хо­ро­н­ний час ніве­чити трупи ся­гають своїм корінням язич­ни­ць­кої епохи і є подібні до звичаїв населення різ­них регіо­нів України і загалом бага­тьох народів Європи.

Комплекс післяпоховальних звичаєво-ритуальних заходів охоплює низку очи­ща­льних, охоронних, поминальних і тра­урних чинностей і традиційно розпо­чи­на­є­ть­­ся обрядодіями, які спрямовані на ліквідацію учасника­ми ритуалу уявно­го зане­чи­­­щення. Основ­ними з них є миття рук (у річ­ці чи біля до­му) пе­ред по­чат­­ком поми­нок, а також своє­рід­но вмо­тивована тра­диція до­тор­катися ру­ка­­ми до пе­чі. У закар­пат­сь­ких бойків (на Міжгірщині) ще наприкінці ХХ ст. побутував звичай торкатися ясеня.

Післяпохоронні поминки, якими розпочинається річний цикл обрядів, по­в’я­за­­них із уша­нуванням пам’яті людини, також відбувалися з дотриманням бага­тьох сво­є­рід­них звичаїв. Це, зокрема, зафіксована в населення дея­ких місцевостей Бой­ків­щи­ни та Лемківщини традиція першочергового спо­­живання учас­никами трапези час­ни­ку чи обрядового хліба, що мало певне ма­гічно-охоронне та символічне значе­ння; архаїчний звичай пити хмі­ль­не почер­го­во од­нією чаркою (Бойківщина, Гуцу­ль­щи­на); практика гуцулів, покутян, буковинців об­­­да­ровувати учас­­ни­ків по­­минок певни­ми жертовними предметами.

До традиційних елементів поминальної звичає­вості мешканців Гуцульщини та інших місцевостей України належить пер­­­­шо­чер­гове обрядо­ве споживання на помин­ках колива. Первісне зна­че­ння такого звичаю, гадаємо, по­ля­гало в опо­се­ред­ко­ва­но­му жертвуванні душі по­кій­ника цієї архаїчної “стра­ви по­мер­лих”. Імо­вір­но, із зау­по­кій­ним жерт­ву­ва­н­ням по­в’язаний і обряд пі­­дій­мання нап­рикінці поминок т.зв. “пог­­­рі­бав­ної мис­ки” або обрядового хліба, що й досі збе­ріг­ся в гуцу­ль­­­сь­­ких та бой­ків­сь­ких селах.

Післяпохоронні ніч­ні чування родичів й односельців у до­­мі помер­лого — один із давніх і загальновідомих звичаїв, основою якого є ві­ру­ва­н­ня про від­віди­ни душею власної домівки. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. такі зібрання в цілому про­хо­ди­ли за сце­на­рієм допо­хо­ва­ль­них “посижінь”. Почасти збе­рег­лись у горян за­бо­рони га­сити вночі світ­ло, спати, а також архаїчна прак­тика класти для потреб ду­ші воду та їжу, по­си­па­ти долівку попелом чи бо­рош­ном для виявлення “слідів по­мер­лого” тощо.

© Автор: Гузій Роман Богданович,  
канд. іст. наук НАН України.
- Культурно-історичний, просвітницький портал "Спадщина Предків"