Поховальні звичаї та обряди

Звичаєм, з яким неминуче стикається кожна родина, є похоронний і поминальний обряди. Водночас це найбільш стійкі й найкраще збережені обряди. Варто зазначити, що похоронний ритуал має специфічний вплив на учасників. Адже він мислився як такий, що дозволяв переправити покійника на “той світ” і водночас захищати живих від згубного впливу смерті. Людина XX ст. розуміє смерть як кінець усього, тоді коли архаїчне мислення сприймало її в контексті кінець–початок. Саме тому сучасникам часто незрозумілі старі обряди, звичаї [9, с.56].

Обряд трупоспалення або кремації існував у багатьох стародавніх народів, у тому числі й наших пращурів. Власне, поховання в земляну могилу - це грецький обряд, котрий під час поширення християнства навіть зустрічав опір з боку язичників. Адже за слов'янської язичницької мітології з вогнем і димом похоронного багаття душа піднімається в рай - Ирій...

Для розуміння язичницьких уявлень про смерть найбільш важливим є положення про те, що смерті , в розумінні язичників не існує. У статичному світовідчутті язичника, в циклічному часі, де все повторюється, смерть вбачається лише як перехід, закінчення одного циклу життя і початок іншого. Поняття про смерть, як про народження до нового життя властиве багатьом народам. Взагалі, смерть повсюдно розглядається як дія переходу в якийсь новмй стан (обряди, пов'язані зі смертю, відповідно, розглядаються в науці як обряди переходу).

Життя — коли не радість для людини, то природній її стан. Тому померлий завсіди роздратований своєю смертю. Відповідний ритуал повинен його заспокоїти й сприяти його загробній подорожі, а також не допустити йому повернутися назад, щоб так чи инак турбувати живих, лякати їх чи шкодити. Природньо, що разом з диференціяцією окремих осіб, а потім станів у родині, роді та плім’ї, разом з розшаровуванням серед живих, починається така сама диференціяція і серед мерців. Ватажок — то не звичайна людина і „в полях блаженного полювання“, а цар виразно різниться своїм царським станом і там, за гробом ?). Йому прислужують по смерті його-ж-таки раби, яких разом з ним закопали чи спалили, або й раніше ще вбили, щоб вони влаштували в країні мерців гідне свого господаря житло. Поруч тото, як розвивається світогляд і утворюються певні етичні умовності, диференціюється й смерть: вона може бути добра й недобра. Саме розуміння доброї чи недоброї смерти, звичайно, виходило з загального укладу життя. Отож, людність Нікарагуа вважає смерть удома, в ліжкові — за погану, а в бою — за добру ?), погляд діяметрально протилежний тому, що його пильнують укорінити місіонери тим-таки осельникам. Але коли є добра чи погана смерть, то, значить, є добрі й погані мерці, їм є різні місця; по той бік життя їх чекає там різна доля.

У випадках, коли людина померла у неприродній спосіб (утопленники, самогубці і т. д.), поховання відбувається зовсім за іншим сценарієм, ніж звичайно. А. ван Геннеп говорить про уявлення щодо залежності долі померлого від способу, в який відбувається його смерть, наприклад в уявленнях народності хайда: "є різні країни (в потойбічному світі – О.П.) для втоплеників, самогубць, шаманів і т. д." [Геннеп ван А. Обряды перехода: систематическое изучение обрядов. – М. : Вост. лит., 2002. – С. 143]. Розглянемо з цього приводу етнографічні свідчення.

У статті на основі аналізу етнографічних джерел і польових матеріалів у порівняльному аспекті висвітлено охоронні звичаї та перестороги, пов’язані з наближенням смерті. Розкрито семантику й функційне спрямування таких явищ, показано їхні етнолокальні й загальноукраїнські риси та типологічні паралелі в звичаєвості слов’янських та інших народів Європи.

Яким був поховальний обряд на Прикарпатті? Вірування і традиції галичан, пов'язані з померлими. Особливості західноукраїнського поховального обряду.