П'ятниця
29 бер., 2024
     

Ukrainian English

Як ми колись колядували

Рейтинг 3.8 з 5. Голосів: 5

Як ми колись колядували

На Буковині — від малого до великого — всі чекали Святвечора, який наставав 6 січня. У нас цього дня колядували, хоча в інших селах ходили з колядою різдвяної ночі, тобто 7 січня. У надвечір’я, коли ще світило сонце, починали ходити найменшенькі колядники. Їх водили матері, старші сестри, брати і навіть батьки. Коли сходила перша вечірня зоря, починали ходити трохи старші. Відтак село завмирало. Сідали вечеряти за стіл, накритий білою скатеркою, під яку клали пахуче сіно. На столі дражливо парувало 12 пісних страв, від яких пахтіли апетитні аромати. Побутував звичай ворожіння. Кутю — пшеницю — підкидали аж до стелі. Хто зловить більшу кількість зерен, той улітку зніме бджолиний рій.

Бідний осілий циган, сусід Іван Ґудзуманюк жартував:

Святий вечір святився би ся,
А великдень не снився би ся —
Їж і по стінах розкидай.

Під час вечері з-за столу чомусь не можна було вставати. Одного разу прибігаю до свого товариша Йосипа Жигалюка. А він ще сидить за столом. “Йосипе, що ти так довго їси?” Його мама до мене повчально: “Йосипко не їсть, худоба їсть. А Йосипко вечеряє…”

Після вечері селом ходили старші колядники. Чим пізніше, тим доросліші сельчани завертали від хати до хати. Після півночі колядували старші газди. Газдині окремо. Моя мама жартома наспівувала:

Пішли бабочки у коляднички,
За ними псище
задер хвостище…

Після вечері небавом починали ходити царі. Так у нас називали вертеп. На Буковині також побутували вертепи. Їх називали іродами (наголос на літері “о”). Восьмигранну українську зірку, так звану вертепку, міг зробити тільки досвідчений майстер. Її обклеювали кольоровим папером, який попередньо змащували конопляною олією, щоб папір ліпше просвічувався. Усередину клали запалену свічку. Зірку носили або янгол, або пастух. У темряві ночі вертепка крутилася і мерехтіла різнобарвними кольорами. Це казкове мерехтіння справляло незабутнє чудодійне враження.

Церковцю було простіше виготовити, ніж зірку. Її також обклеювали кольоровим папером, всередину клали свічку, яка крутилася довкола своєї осі й загадково світилася серед білих снігів.

У Київському інституті театрального мистецтва імені Карпенка-Карого на лекціях з літератури та з історії театру нам тлумачили, що вертеп в Україні зародився у XVII, розвивався у XVIII і занепав у XIX столітті. Казали, що вертепники носили з собою шопку, яка розділялася на дві частини. У верхній ляльководи розігрували біблійну містерію про народження Ісуса Христа, в нижній показували лялькові побутові сценки, навіть сатиричні. Це мене дивувало, бо в Галичині й на Волині вертеп відродився і розвивався в 20—30-х роках ХХ століття, але ніяких шопок і ляльок там уже не було. У Львові навіть проводять тепер огляди-конкурси вертепів.

Вертепну виставу розігрували живі люди, що наряджалися різними персонажами. Костюми і реквізит виготовляли самі. Ми також так робили. Щоб Чорт мав міцний хвіст, взяли колючий дріт, обмотали його старою кожушиною, чорною вовною наверх. Самого Чорта обмотували навхрест ланцюгами. На загнутому кінці хвоста, який стирчав догори, навішували дзвіночки. Ці дзвоники найбільше чарували і відлякували дітей. У руках Чортисько тримав короткі вила. Пастухи ходили з довгими костурами, загнутими вгорі, і довшими за зріст людини. Князь та Ірод мали при боці мечі. Циган ходив із клевцем (молотком) і з якоюсь дзвінкою залізякою. Для вертепного маскараду ми мали справжню єврейську сабашівку — шапку, пошиту з дорогого оксамиту, облямовану навколо голови коротенькими пухнастими хвостиками якогось звіряти. Вона дісталася нам від Лейзора, котрий мав колись на селі власний млин. При совітах він став завідувачем націоналізованого цього ж млина. Його сім’ю випустили з гетто бандерівці, які спеціально тимчасово йшли служити в німецьку поліцію. Як тільки вони отримували зброю, несподівано зникали, прихопивши всю амуніцію. Лейзор підтримував Українську Повстанську Армію, доки не потрапив до в’язниці.

З’явилася навіть фірма, яка спеціально для вертепів виготовляла різні наличмани, тобто маски. Від тих наличманів мені дістався тільки великий гумовий ніс, а наличман я виготовив собі сам зі старого капелюха та білих квасоль задля зубів, що від теплого дихання набубнявілись та навіть покільчились.
У Львові, один час у Коломиї, мешкав колишній січовий стрілець, поет Юрій Шкрумеляк, що підписувався ще псевдонімом Іван Сорокатий. Він писав віршовані сценарії, друкував спеціальні посібники для вертепів. Але в нього було від 17 до 20 персонажів, а в нашій компанії набиралося 13, максимум 14 виконавців. Що робити? Учитель Штефан Гаврилюк-Монахів спеціально для нашого гурту зробив варіант, скоротив його до 12 осіб. Наступного року вчителя вже не було, його заарештували за зв’язок з УПА і засудили на 25 років. Найгірше, що ми залишилися без посібника, бо радянська влада їх попалила. Довго я шукав виходу, врешті сів і написав свій варіант. Хлопцям сподобалося.

Отож ми ретельно підготувалися до коляди. Але перед самим Святим вечором несподівано захворів хлопець, який мав виконувати роль Ірода. Згадали, що під горою живе тугий на розум Іван Шевчук. Пішли сватати Івана на Ірода. Він з радістю погодився. У школі він вчився погано, тому слів писаних йому не давали, а вчили з голосу. Він мав зайти до хати і грізно сказати: “Він тут? Кажіть, бо горе вам!” Князь мав перепитати: “Хто? Божий Син?” Ірод на це запитання мав сказати: “Так, він сам”. Оце й увесь його текст.

Приходимо до хати, в якій жила чудернацька пара — маленький на зріст, миршавий чоловічок із тоненьким голосом і його дружина Палагна, висока, дебела, тілиста, котра говорила майже басом. Заходить Ангел, за ним Пастухи, Три царі зі Сходу, Князь, нарешті поріг переступає цар Ірод і грізно питає: “Він тут? Кажіть, бо… бо…” Але лихо в тому, що слово “горе” у нас не вживали. Казали — “біда”. Іван забув це слово. Кліпає очима, червоніє й мовчить. Хлопці стиха підказують: “Бо горе… Бо горе…” Наш Іван нарешті втямив та як видасть! “Він тут? Кажіть, болгари!” Хлопці від несподіванки пирснули сміхом. Господар не зрозумів, подумав, що це над ним кепкують. Накокоїжився і до дружини: “Пола! Давай сюди якогось кола та й вигонім це з хати!”

Хлопці один за одним швидко вишились надвір. А надворі не могли вгамуватися від сміху. Так несподівано зірвалась прем’єра моєї різдвяної п’єси.
Колядники виконували різні світські колядки, що дійшли до нас, можливо, ще з часів трипільської культури. До речі, досі в нашому селі є носій прізвища Кічак, яке, за свідченням науковців, походить із санскриту. У нас побутує якась предвічна дивна мелодія, тягуча і розлога, до якої під кожним вікном добирають різні тексти. Дівчині, що на виданні, колядують “Садок сажений і обстружений”. Хлопцеві, який служить в армії, — “Сива пташечка та й зозулечка”. Доброму господареві — “В глибокій долині”. Є слова для вдови, для родини, в котрій хтось недавно помер, для малого хлопчика чи дівчинки і т. ін.

Ми колядували нову світську колядку, що виникла під час німецької окупації. Вона починалася такими словами:

Чи чуєш ти, брате,
сумную новину?
Закували у кайдани
нашу неньку Україну.

Колядували її і за радянських часів. Закінчувалася вона словами:

Допоможи, Боже,
це все перебути,
Нашій неньці Україні
воленьку здобути…

Коли господар виходив і виносив гроші, їх брав обраний серед нас міхоноша. А ми тим часом віншували газду гарними і щирими словами. Він нас запрошував або й не запрошував до хати.

Під одною повіткою я побачив невелике колесо. Мабуть, від тачок. Усі спиці є, а обідка нема. Взяв те колесо на палицю і несу. Люди питають, що то таке. А я відповідаю: “Це над вами сталінське сонце зійшло…” Усі сміялися над малим дотепником, хоча за таку крамолу можна було загриміти на далекі білі світи.
На Буковині також ходили вертепи, але вони були значно бідніші. За румунської влади посібників українською мовою не друкували, тому перекладали румунські тексти. Вони мали тільки біблійну містерію. Так звана побутова частина була зовсім відсутньою. А наші побутові сценки виходили напрочуд вдало.

Коли Князь чи Запорожець, фехтуючи, вбивав царя Ірода, тоді Смерть косою, а Чорт вилами випихали його за двері до сіней. Тоді починалася друга частина “Преставлення”: заходив Циган, Біда — Криза, Жид — обов’язковий колоритний персонаж усіх вертепів. Річ у тім, що тоді, як і тепер у Польщі, вживали тільки слово “жид”, бо представники цього етносу ображалися, якщо їх називали євреями.

Слів не мали тільки два персонажі — біла Смерть і Чорт, який лише стрибав, дзеленчав ланцюгами та дзвіночками і весь час вигукував “Гіфт! Гіфт!” До виконавця цієї ролі надовго приліпилося прізвисько Михайло Гіфт.

Після Різдва побутував звичай колядувати на церкву. Де була дівка на виданні, парубки заходили до хати і плєсали, тобто танцювали, ще й приспівували:

Ой я плєшу, плєшу,
бо я гроші виджу,
Стоять в збаночку
на коминочку.
Ой давай, давай,
та як маєш дати,
Як не маєш дати,
то вигони з хати…
Хлопці знімали з голів кучми і протягували їх:
Ой, кучмо, кучмо,
тут ми ся мучмо
Та за то ті гроші,
що вони хороші…

Дівчина клала гроші в шапку того, з ким сподівалася одружитися.

Через два тижні приходили Маланка і Новий рік, або свято Василя. На Маланку щедрували “Ой у полі плужок оре”, “Прилетіла ластівочка”, хоч надворі лютувала зима. Це свідчення того, що колись був звичай відзначати свято нового року в теплу пору. Дорослі наряджалися і йшли з Маланкою. Спеціально розробленого сценарію не мали, але обов’язково мусили бути Василь і Маланка. Вигадували інших персонажів. Сельчанин Федір Костів мав старого цапа з великою бородою. Він водив його за собою, під вікном смикав за бороду, а той блеяв. Усе будувалося на імпровізації. Маланка була збитошною, тому остерігалися, щоб чимсь не образити, бо коло хати могли наробити всякої шкоди. Щедрували розмашисто, розлого:

Наша Маланка качура пасла,
Доки вечірня зоря не згасла.
Пасла, пасла, загубила,
А шукаючи, заблудила.
Наша Маланка
в Дністрю брела
Дністровую воду пила…

Щедрівка була надто довгою. Вона досі побутує на Буковині, тільки має трохи спрощену мелодію.
Частину заколядованих грошей ми віддавали на потреби УПА, рештою ділилися і влаштовували розколяду — гучну забаву з причащанням.

Автор: Василь Селезінка,
член правління Чернівецького ОО “Просвіти”, заслужений діяч мистецтв України

- Культурно-історичний портал "Спадщина Предків"


Долучайтесь до спільноти та діліться публікацією у соцмережах:

Підписатися на Twitter та Viber