У річному календарно-обрядовому циклі української усної народної творчості колядки та щедрівки належать до величальних пісень — ідеалізації людини в образах переважно селянської хліборобської родини, представників трьох поколінь: старшого (дід і баба), середнього (батько й мати), молодшого (діти). Важливий момент у структурі цього величання — увага до пошанування пращурів (культ предків у різдвяно-новорічній обрядовості).
Про колядки та щедрівки в українській фольклористиці написано чимало. Ще в другій половині ХІХ ст. професор Харківського університету Олександр Потебня присвятив їм окрему велику монографію: “Пояснення українських і споріднених із ними пісень. — Т. 2: Колядки і щедрівки” (Варшава, 1887; перший том, нагадаємо, присвячено веснянкам). Жанрову природу, специфіку мотивів, образів колядок і щедрівок, зміст цих творів, поетику досліджували Микола Костомаров, Олександр Афанасьєв, Олександр Веселовський, Микола Сумцов, Іван Франко, Володимир Гнатюк, Микола Коробка, Філарет Колесса, Степан Килимник, Ксенофонт Сосенко, Борис Рибаков, Олексій Дей, Людмила Виноградова, Олександр Курочкін, Михайло Глушко, Віктор Давидюк, Оксана Панчук та ін. Одна з найповніших публікацій — “Колядки та щедрівки: Зимова обрядова поезія трудового року” (упорядкування, передмова і примітки Олексія Дея; нотний матеріал упорядкував Андрій Гуменюк. — К.: Наукова думка, 1965. — 804 с.). Більшість посилань на тексти подаємо за цим виданням.
Ідеальна сфера колядок і щедрівок, їхній основний зміст пов’язаний із радістю творення і звеличення людини, роду, а відтак і держави.
У колядках і щедрівках передусім ідеться про творення ідеального середовища, в якому перебуває людина: не стільки про космогонічне творення світу в глобальних масштабах, а про ту близьку для людини світотворчу обсервацію, що відповідала її уявленням про ідеальність природи, буття, що надихало й саму людину до такого світотворення. Акт світотворення констатується в обрядових піснях як реалістичний, хоч і за своїми джерелами пов’язаний із міфологічним світоглядом, первісним синкретизмом, початками магії слова з її ефективною дієвістю (слово=діло).
Це ідеальне світотворення в колядках передано в атмосфері сакральності, наближеності людини до світу природи через її обожнення. Фіксація уваги на архаїчних образах води, світового дерева, трьох голубів, магічно-чарівній сівбі піску, з якого “чорна землиця”, золотого каменю, з якого “ясне небонько”, “світле сонінько”, “ясен місячик”, “ясна зірниця”, “дрібні звіздочки”, — це не стільки пояснення першопричин походження названих елементів світобудови, скільки метафоричне уявлення про ідеальний світ загалом.
Чи не найхарактерніший зразок такого акту світотворення й метафоричної ідеалізації, що своєрідно екстраполюється на людину, подав Володимир Гнатюк у першому томі збірки “Колядки і щедрівки”, опублікованої в “Етнографічному збірнику” НТШ у Львові 1914 р. (християнізований приспів, виділений курсивом, має пізніше походження і в текст обядової пісні невдало контамінований):
Коли не било з нащада світа,
Подуй же, подуй, Господи,
Із святим духом по землі!,
Тогди не било неба, ні землі,
А но лем било синоє море,
А серед моря зелений явір.
На явороньку три голубоньки,
Три голубоньки радоньку радят,
Радоньку радят, як світ сновати:
“Та спустеме ся на дно моря,
Та дістанеме дрібного піску;
Дрібний пісочок посієме ми:
Та нам ся стане чорна землиця.
Та дістанеме золотий камінь,
Золотий камінь посієме ми:
Та нам ся стане ясне небонько,
Ясне небонько, світле сонінько,
Світле сонінько, ясен місячик,
Ясен місячик, ясна зірниця,
Ясна зірниця, дрібні звіздочки”.
Світ, отже, створено. Але то світ космічний, світ природи. Відповідно й з’являється символічна паралель: природа—людина. Наповненість, самодостатність природи передбачає таку ж ідеальну картину й для людини. Сивая зозуленька облітає сади, в одному з них — три тереми:
А в першому — красне сонце,
А в другому — ясен місяць,
А в третьому — дрібні зірки.
Ясен місяць — пан господар,
Красне сонце — жінка його,
Дрібні зірки — його діти.
Або ще одна, менш відома колядка, в якій небесна космогонічно-символічна тріада опускається на порядок нижче, стає тріадою птахів, що відповідно символізують сімейну ідеальну тріаду:
Ой течут, течут бистрі річеньки,
На тих річеньках сплавиноченьки,
На тих сплавоньках по три вершечки:
В першім вершечку сив соколонько,
В другім вершечку сив зазуленька,
В третім вершечку ластов’ятонько.
Ой не тото єсть сив соколонько,
Але тото єсть господаренько.
Ой не тото єсть сив зазуленька,
Але тото єсть господиненька.
Ой не тото єсть ластов’ятонько,
Але тото єсть їх дитятонько.
У творах із астральною символікою переважає не світотворча стихія, а магічний вплив на людину у зв’язку з функцією прогнозування: успішного господарювання, врожайності тощо. Тут своєрідною стереотипною тріадою є не тільки астральні образи (сонце, місяць, зірки; інший “набір”: сонце, місяць, дрібний дощик), а й пізніші за походженням образи самих новорічно-різдвяних свят — Рождество, святого Василя, святе Водохреще.
У колядках і щедрівках “природа змальована в органічній єдності з людиною і виступає по-язичницькому життєрадісною, світлою, щедрою” (Олексій Дей).
Можливо, саме звідси, з органічного оптимізму природи, людина переносила як символічний ідеал у своє життя такий дух і настрій?
Олександр Потебня вважав, що основна мета колядок і щедрівок — “дім звеселити”. Учений зближував лексеми веселість, світло, весна, веселка (“райдуга”), весілля тощо і наголошував, що головною метою цих пісень є “величання, піднесення особи, якій призначена пісня, його дому і всієї обстановки до ідеального стану: до значення світового (сюди, напр., обожнення, родичання чи дружній зв’язок із божеством), до високого суспільного статусу, до блиску багатства, мудрості, благочестя, відваги, краси. На всіх ступенях розвитку потреба у щасті, шику, могутності вимагає задоволення хоч би у мрії. Тим більше здатне тимчасово вдовольнити цю спрагу щось таке об’єктивне, як пісня”.
Дехто вважає, що основний зміст зимових обрядових пісень полягає в пророкуванні доброго майбутнього врожаю. Віктор Давидюк підкреслює: “Практична функція колядок із найдавніших часів і дотепер у їхній вітальній силі. У ній їхнє основне значення і причина досить тривалого побутування”. Щодо мети колядок і щедрівок, то ми схильні більше до позиції О. Потебні: “дім звеселити”, спрогнозувати щасливе майбутнє через символічну ідеалізацію самої людини через підвищення її суспільного статусу та господарського стану тощо. Здається, пророкування “хорошого майбутнього врожаю” хоч і пов’язане з людиною, але трохи відсторонене. А “вітальна сила” передусім засвідчує ідеалізацію людини та її середовища, про що писав Олександр Потебня. Зрозуміло, що первісно цей мотив “дім звеселити” був пов’язаний із “веселощами” сонця, світла, тобто мав значення сакральне, магічно-ритуальне. Згодом сакральна складова втратила силу, під тиском соціальних обставин людське життя профанізувалося й відповідно залишалася потреба такого оказіонально-мистецького ідеального “звесеління”. Особливо в умовах зміни “ідеальної” родо-племінної формації на феодально-кріпосницьку з її соціальним гнітом, визиском, безпросвітництвом. Саме тому колядки та щедрівки почали відігравати одну з тих основних функцій: дім звеселити.
Суспільну роль колядок і щедрівок, їхнє значення для кожної трудящої людини описав Микола Сумцов, заразом і акцентуючи на ідеальних образах-персонажах: “Колядка зачаровує уяву рисами і образами неземного щастя, наповнює бідне життя фантастичними статками, із одинокої похмурої хатини веде в палаци багача, де всюди виблискує золото і срібло, підіймає слухача в осяйні надзоряні простори… Сонце виявляє батьківську турботу про селянське господарство. Місяць дружелюбно розмовляє з людьми і відкриває їм, в якій хаті в наступному році буде весілля. Добрий хлопець в колядках — не простий парубок, а богатир, що нехтує вороними кіньми й червінцями і любить лише милу дівчину. Дівчина в колядках — не звичайна селянська дівчина:
В хату прийшла — пани стрічають,
Пани стрічають, шапки знімають,
Шапки знімають, її питають:
— Чи ти царівна? Чи ти королівна?
Селянський двір оточений білокам’яними стінами; ворота зроблені з жовтої міді. В хаті столи накриті дорогими килимами; на столах стоять келихи, повні вина. Дарунки, що їх парубок вручає дівчині, — великої вартості: золотий перстень блищить, як вогонь, намисто з буйних перлин облягає шию. Навіть кінь у колядах не простий, звичайний сільський кінь, малосильний, з запалими боками… Золота грива вкриває його широкі груди; срібні копита розбивають камінь, що потрапляє під ноги; очі, як тернові ягоди, читають всякі написи.
Цей пісенний ідеалізм чогось та вартий! Вікова особиста і майнова залежність, що знижувалась часом до ступеня рабства, зламала б у духовному плані темного, неписьменного селянина, якби його не підтримувала постійно чарівниця-пісня, що переносила думку і почуття кудись далеко-далеко, де і ясно, і тепло, й затишно…”.
Схожі міркування й оцінки колядок і щедрівок висловив Іван Франко, також підкресливши ідеальну людську домінанту, функцію поезії загалом у житті людини:
“Колядки радували селян, брали за душу, хвилювали до сліз. А чому? А тому, бо колядка переносила їх думку в якийсь світ близький і рідний їм, а при тім зовсім відмінний від того, серед якого минає їх убоге, клопітливе життя. Пісня виповідає простими словами їх найглибші, сердечні бажання, показує їх не як бажання, а як дійсність. Слухаючи колядки, такий бідолаха хоч на хвилю бачить себе заможним господарем, у якого подвір’я чисто заметене, хата гарна, світла, в хаті прибрано по-празничному, недостатку нема, а натомість за столом сидять гості славні та величні на весь світ, і він рад, що може чесно і відповідно прийняти їх. Пісня радує його, а глухе почуття дійсних життєвих клопотів хоч на хвилю уступає на бік, випливає сльозами, — не гіркими, але такими, що облегшують душу. Оце й єсть сила і суть поезії”.
У моделі світобудови як одній із властивих для колядок і щедрівок тем переважає елемент описовий, констатуючий, що має реалістичний характер і загалом опосередковано впливає на формування традиційного ідеалу людини, тобто образу господаря, господині, дітей, хлопця/парубка, дівчинки/дівчини. Ідеться про вертикальну світобудову, про мотив світового дерева (чи дерева життя).
Як правило, в українському фольклорі в ролі світового дерева виступають явір, дуб, сосна, верба, яблуня. Цей архаїчний пласт творів зображує послідовну картину світобудови, але з погляду людини та її не стільки естетичної, як суто прагматичної оцінки, пов’язаної з успішним мисливством як запорукою добра, але добра не як морально-етичної категорії, а як матеріальної субстанції, тобто добра як багатства (в розумінні: добра нажити). Саме про це йдеться, скажімо, в колядці з Волині, яка містить, окрім іншого, й тричленну за структурою загадку та відповідну паралель — відгадку:
На твойому дворі дуб гіллянистий,
А в тому дубі то й три користі:
Їдная користь — у корень дуба,
Другая користь — посеред дуба,
Третяя користь — у версі дуба.
У корень дуба — сивії бобри,
Посеред дуба — ярії пчоли,
У версі дуба — ясні соколи.
Далі в тексті колядки сказано, для чого саме потрібні ці бобри, пчоли, соколи, стверджується прогностичне начало, пов’язане з ідеалом господаря мати необхідне: шубу, мед, славу (“Соколи поб’є — славен пан буде”). Ця здобич необхідна людині, щоб обгородитися, найняти військо, але це військо дивне: турка звоюють і насіють “два лани жита, третій пшениці” і т. ін.
В іншій колядці також конкретизується людська прагматика з прогностичною функцією:
Над морем глибоким стояв явір високий.
Приспів:
Грай, море, радуйся, земле,
Вік до віку!
А на тім яворі сиз орел сидить,
Сиз орел сидить да в воду глядить,
У воду глядить, з рибою говорить:
— Ой бути нам, рибо, у одного пана,
У одного пана, пана Івана.
Тобою, рибо, гості вітати,
А моїм пером — листи писати!
Прикметно, що в деяких випадках це світове дерево не стосується вертикальної світобудови, а лише родинних ознак. При цьому з’являється підґрунтя для символічної ідеалізації людини (мотив “Сім’ю вславляють” — Борис Грінченко; “Родина, як пишне дерево” — Олексій Дей).
Василь Степаненко у другій половині ХІХ ст. у с. Голяки Канівського повіту зафіксував такий зразок із застосуванням художнього прийому психологічного паралелізму:
А в пана Івана золота верба,
А на тій вербі золота кора,
А на тій вербі рожеві квіти.
Ой то ж не верба — Йванова жона;
Ой то ж не кора — то ненька стара;
Ой то ж не квіти — то Йванові діти.
У центрі колядки, як бачимо, глава патріархальної сім’ї — чоловік. Саме йому призначено цей первісно вітальний (побажальний) міф. Сила таких давніх побажань була надзвичайно великою, а відтак образ ідеалу людини вибудовувався цілковито до традиційного світогляду — реально-оптимістично. Цій основній функції підпорядковано реалії ідеальної обстановки: тріада чи то астральна (сонце, місяць, зірниці чи зірки), космічна (сонце, місяць, дрібний дощик), чи — пізніше — християнська (Рождество Христове, святого Василя, святе Водохреще).
Віктор Давидюк коротко згадує про блага, що їх дарують представники тріад господареві:
“Сонце, як і Різдво, приносить радість людям, розморожує землю. Місяць, як і день св. Василя, асоціюється з радістю, принесеною звірам у лісі, худобі у возі, рибі у воді, гостеві або чумакові у дорозі, війську в обозі. Зірницею в шумерських племен називали Світову Зорю, тобто планету Венеру. Оскільки ж у літню пору зі сходом цієї зорі увечері та з заходом уранці на землю випадала роса, то цілком умотивованою в цьому контексті є заміна в деяких текстах колядок Зірниці дрібним дощиком… Дрібен дощик, а відтак, очевидно, і всі його заміни, своїми трьома заходами в маю радують жито, пшеницю й всяку пашницю, і цією радістю відповідно забезпечують добрий урожай”.
Цікаве тлумачення світотворчої колядки “Коли не било з нащада світа”, що ми про неї згадали на початку статті, запропонував у курсі лекцій “Міфологія” письменник і вчений Микола Ткач. Автор розглядає цю колядку як “символічну структуру, що створена за законами міфу” і “концептуально є еволюційним міфом створення світу”. Явір посередині моря, на думку Миколи Ткача, — своєрідна інформаційна точка, образним виявом якої “може бути насінина. В неї справді закладено дерево, рослину чи інший живий організм. Скажімо, макове зернятко містить у собі програмово і стебло, і листя, і квітку, і макову голівку. Таке бачення випливає із хліборобської стихії наших предків”.
Що ж відбувається далі?
Три голубоньки — символічне уособлення триєдиного силового поля моря-простору (умовної точки), життєдайних сил зернини. Птахи “радять радоньку”, тобто обмінюються інформаційною енергією. Доки цей обмінний процес не порушується, доти зернина (інформаційна точка буття світу) перебуває у сплячому стані. Голубоньки вирішують дістатися дна моря — меж критичності простору й часу. І тоді обмінні процеси в інформаційній точці (зернині) вийдуть зі стану рівноваги (зі стану сплячки). Таким порушенням для зернини може бути підвищення температури та вологи в середовищі її перебування. Міфологічно це може розглядатися, як збурення первісних вод… Спочатку зернина набубнявіє, і в ній розпочнуться неупорядковані (хаотичні) процеси доцентрового руху вологи та рух клітковини (у колядці — діставання дрібного піску з дна моря та посівання його). Це і спричинить появу матеріальної стихії — утворення землі.
Наступний етап світотворення — діставання з дна моря золотого каменю та посівання його. Він символізує самозароджуючу силу стихії, її внутрішній вогонь. За індійським міфом, із золотого зародка народжується бог-предок Праджапаті. У ньому міститься не лише життєдайна сила, а й закодована програма руху, його упорядкування. Посівання золотого каменю спричинює появу неба (через поєднання стихій води і вогню). В уявній зернині волога й температура дістаються зародка (ядра) й спричинюють упорядкований рух клітковини — зернина викидає пагінець, потім стебло. У рослині виникає прямий і зворотний (відлунний) сокорух — у колядці це поява сонця й місяця. Рослина росте й викидає квітку, яка міфологічно ототожнюється з зорею (у колядці — “ясна зірниця”). Після квітки з’являється насіння — дрібні діточки Зернини-предка, що була принесена в жертву заради продовження буття. Міфологічно діти ототожнюються із зірочками (у колядці — “дрібні звіздочки”). Приспів “Подуй же, подуй, Господи, із святим духом по землі” покликаний зумовити добротворний процес розвитку буття.
Безпосередня участь людини в процесі світотворення, як бачимо, малопомітна. Єдине, що варто підкреслити: світ цей твориться таки для людини і твориться як ідеальний. Відповідно саме цей ідеальний світ і служить людині зразком.
Для акценту цієї взаємоідеальності й призначені величальні пісні — колядки та щедрівки.
Дослідники виокремлюють чотири функціональні тематичні групи чи цикли цих творів:
- колядки та щедрівки господареві (найбільша кількість),
- господині,
- парубкові
- дівчині.
Колядки та щедрівки господареві
Центральне місце в обрядах колядування/щедрування посідають величальні пісні на адресу господаря та його родини. Вони синтезують у собі провідну ідею: піднесення людини у сферу ідеалу. Спосіб цього піднесення простий, такий, що відповідає самореалізації особи, задовольняє її гармонійні родинні стосунки та господарські потреби, пов’язані з доглядом домашніх тварин (скотарство) і з хліборобством. Ідеальний образ господаря — це портретно- і функціонально-соціальне моделювання героя (уявний образ-бажання, реальне майбутнє в сьогоденні).
Господар подекуди змальовується один, але частіше з родиною. Ось як через портретну характеристику ідеалізується образ господаря в колядці “Ци дома, дома господаренько?”:
Ци дома, дома господаренько?
А й знаємо ми, що він є дома,
Сидить же собі по конець стола,
По конець стола краще сокола.
На нім шапочка, як мак, дрібненька,
На нім кошулька, як біль, біленька.
Як біль біленька, як лист тоненька.
В іншій пісні звернуто увагу не тільки на зовнішній вигляд, а й на іншу ідеальну рису: уявне багатство, що екстраполюється на підростаюче покоління (сім’я, як видно, багатодітна — їх аж семеро, якщо це просто не художній прийом — гіпербола):
…Сидить собі кінець стола.
А на ньому шуба люба.
А в тій шубі калиточка,
В тій калитці сім червінців,
Усім дітям — по червінцю.
Коротко, лише кілька рядків, але завдяки такому художньому прийому, як ступеневе звуження образу (в шубі калиточка, в калиточці сім червінців), у пісні увага фокусується на цінній рисі характеру господаря-дарувальника, котрий дбає про сім’ю, про своїх діток. В інших варіантах із цим мотивом на господареві “шуба львова” або “шуба соболева”, /А шапочка королева, /А в шапочці калиточка, /В тій калитці сто червоних”.
Живе господар у мармуровій світлиці; двори його обгороджені білокам’яною (чи просто кам’яною — відгомін феодальних укріплень) стіною. Він “хорошеньку господиню має, /Хорошенько її поважає: /Як чашечка у меду, /Як соловейко у саду”.
У господаря повно худоби, що з року в рік примножується, дає великі приплоди. Сім’я ідеалізується через стрижневий концепт селянина — працю: сам він золото віє (очевидно, метафора зерна, готується до сівби); сини рахують табуни коней, череди корів, отари овець; дочки шиють чудовий одяг; господиня пече калачі, накриває тисові столи.
Поряд з оспівуванням худоби і врожаю, що є ознакою хліборобського добробуту, в колядках господареві, писав Олексій Дей, “поширені мотиви, які змальовують його домашнє життя в статках, прийняття славних гостей, громадську його службу (“суди судить”) і т. ін. Подаючи господарські мрії голови родини як реальну дійсність, що перевершила всі його сподівання, колядки тим самим славили господаря, викликали в його душі почуття гордості й поваги до важкої селянської праці. Поезія праці, що пишно розцвітає в колядках та щедрівках господареві та його родині, є одним з наріжних каменів народної естетики”.
Відповідно й наслідки праці господаря значні. У народнопоетичних творах досить образно, через колористичну гаму складних епітетів змальовано добре доглянуту худобу (в ідеального господаря й худоба ідеальна):
А тото стадо а сріблороге,
А сріблороге, золотогриве,
Золотогриве, сріблокопите.
А ті овечки а сріблорогі,
А сріблорогі, золотововні…
Картини хліборобської праці також зідеалізовано. Господаря рано-вранці будить до праці зозулька:
— Устань раненько, умийся біленько!
Ой пойди собі до нової стайні,
Ой вибери собі коня вороного,
Ой поїдь собі в чистоє поле!
Щедрувальники запитують і самі ж відповідають (ця діалогічна форма, очевидно, дуже давня, належить хліборобській культурі Трипілля):
— Ой чий то плужок найранше іде?
— Ой його, господаронька нашого.
Процес праці в полі від оранки до збирання врожаю подано згущено — майже в одночассі. У господаря воли “все половії, /На них роженьки все золотії”, а сини виховані й працьовиті. Ось як зображено цей ідеальний процес трудової діяльності патріархальної родини:
— Оріть же, синки, а здовга нивки,
А здовга нивки, а здрібна скибки.
Ой посіємо яру пшеницю.
Та вродить же ся що стебло сребро,
Що стебло сребро, золотий колос.
Зберемо женці дівки-панянки,
А носільнички хлопці-молодці,
А в’язальнички середні люде,
А пораднички старії люде.
Накладемо ж кіп, як на небі звізд,
Стане господар межи копами,
Як ясен місяць межи звіздами.
Ідеальний господар на чолі родини зображений через промовисті порівняння-символи:
В цьому дворку, як у вінку.
Там господар, як виноград.
Там господиня, як калина.
Його сини, як соколи.
Її дочки, як панночки…
Колядки та щедрівки господині
Величальних пісень на честь господині не так і багато. У колядках і щедрівках вона “стереже сон чоловіка, пече хліб, пере білизну, вишиває, радіє з успіхів дітей. Проте образ господині, як жінки й матері, змальований з надзвичайною теплотою і захопленням. Вона овіяна справжньою поезією: символи її домовитості — ключі (тільки золоті!), які потихеньку подзвонюють, її вишивання оживає червоними квітами, гостинність її — особлива, і все, до чого доторкається її руки, облагороджується…”
Якщо господар — ясний місяць, то “красне сонце — жона його”. Віктор Давидюк вибудував щодо жінки-господині такий семантичний ряд: сонце — світ — жінка — Різдво. Дослідник констатує, що кожний складник цього семантичного ряду причетний до народження. На Коляду, за міфологічними уявленнями українців, народжується сонце. Водночас народжується й новий світ, що усвідомлюється як нове, краще від попереднього, життя. У цей же час відзначається й Різдво.
Зовнішність господині описується ідеалізовано: на ній відповідно до переліку кожна деталь коштує дорого — “сто злотих, сто червоних”: сукня, хусточка, спідниця, панчішки, черевички, коралі, ковточки. Вона — “статечна жона”. На ній:
Чобітки з козла земельку коплють,
Кований пояс ледвоньки ломить,
Срібний перстенець пальчики щипле,
Тоненький рубок головку клонить,
Головку клонить на тисові столи,
Дорогі коралі шию вгинають.
Народ із великою любов’ю змальовує “хорошу жону хазяїна”, не жалкуючи художніх засобів: метафор, епітетів, порівнянь, гіпербол. На ній “файні чоботи”, “шовкова сукня”, “мудрий киптарик”, “срібная згарда”, “шовкова хустка”, “злотні ковточки”, “срібний перстінь”:
Вна собі ходить, як кукулечка,
Як кукулечка, як зозулечка.
Це не просто жона хазяїна, а дружина ідеального господаря, то якою ж вона має бути? Незвичайною, помітною, яку шанує не тільки господар, а й суспільство. Таке шанобливе ставлення чоловіка й соціуму до жінки, демократизм стосунків засвідчують в українському менталітеті давню морально-етичну чесноту гендерного партнерства, високої громадської ролі жінки, що знайшло відображення і в інших жанрах фольклору (напр., у прислів’ї: “Жінка чоловікові подруга, а не прислуга”).
Така “хороша жона” дана чоловікові самим Господом, як зазначено в приспіві колядки. А в прислів’ї також маємо констатацію: “Перша жінка — від Бога, друга — від людей, а третя — від чорта”, чим також підкреслюється вірність і любов одружених. Ось цей блискучий ідеальний образ, що захоплює уяву:
У нашого хазяїна хороша жона.
Приспів:
Ой Біг йому дав хорошу жону в його дому.
Раненько встає, по двору походжає,
По двору ходить, як зоря сходить.
По дрова пішла — золото внесла.
По воду пішла — мед-вина внесла.
В світлоньку ввійшла — все панове встало,
Все панове встало, шапочку ізняло.
Один каже: Царівна увійшла,
Другий каже: Королівна увійшла,
Третій каже: Це не царівна і не королівна,
Це бо жона пана хазяїна.
Докія Гуменна, дотримуючись теорії автохтонного походження українського народу, особливого значення надавала ролі й місцю жінки — особливо жінки-матері від прадавнього суспільного ладу, культу матері, що зберігся, зокрема, у такій формулі: “Благослови, мати!”: “Що ж є в нашому народі таке, що не дало розсмоктатися серед інших, загинути в катастрофах, буреломах і лютих завірюхах, яких доля щедро насипала на шляху становлення? Культ матері… Це і формує українську особистість та стійкість у завірюхах, деформаціях і катастрофах. Він незмінний, хоч все навколо міняється. І він береже духовну субстанцію”.
Колядки та щедрівки парубкові
Поетизація образу хлопця/парубка привертає увагу кількома стрижневими мотивами: мисливським, хліборобським, богатирсько-військовим, любовним.
Величання парубочої краси відбувається, як правило, поза домом. Він то в полі, то в лісі, то в дорозі. Очевидно, мотив “молодому козакові мандрівочка пахне”, що зустрічається в колядках та щедрівках, первісно був пов’язаний з обрядом хлоп’ячо-підліткової ініціації, посвяченням, дорослішанням. Оскільки посвячення юні припадало на весну (“Рости, рости, дівчинонько, /На другую весну”), то молодіжній (передусім — парубочій) громаді пропонували відпрацювати в полі. Ініціант мав пройти випробування на фізичну силу, витривалість духу та працьовитість (формування професійних навичок) і здобував право переходу в нову, вищу соціальну групу, готовність до парубкування й женихання.
Портрет парубка вимальовується лаконічно, проте наочно, образно. Між панами панич Іванонько:
На нім кошуленька, як день, біленька,
На нім ремінець золотом оббитий,
На нім чобітки — срібні підківки,
На нім кожушок, як мак, дрібненький.
Інший опис зовнішності подано в колядці “Стоїть яворець тонкий, високий”:
На нім сукеньки кармазинові,
На нім чобітки сафіянові,
На тих чобітках срібні підківки.
На нім шапочка магеровая,
А за плечима тугий лученько,
Тугий лученько, дрібні стрілоньки.
Парубка часто зображують з конем, адже він із дому їде в мандрівку на коні. Це символізує не тільки відвагу й хоробрість парубка, а й певну відповідальну й вагому мету: або мисливську (полювання на звірину чи птаство), або військову, або хліборобську робочу, або зальотницьку — женихальну. Як і казковий ініціант, парубок сідлає коня й вирушає в мандри. Проте перед колядковим героєм, на відміну від героя казкового, питання вибору однієї дороги з трьох не стоїть: він вирушає в усі три дороги. Внаслідок походів має вибір відповідно до успішності проходження посвячення: до чого більш удатний:
Єдна дорога та в Литвоньку,
Друга дорога на Україноньку,
Третя дорога в Волощиноньку.
З Литвоньки йде, коника веде.
З України йде, зброївку несе.
З Волощини йде, волики жене.
Ой кониками — в війську служити,
А ясним мечом — врага рубати,
А воликами — на хліб робити.
Неабияку лицарську хоробрість парубок виявляє при облозі міста, битві з ворожим військом. Його приймають як ідеалізованого типового героя-богатиря: то за королевича, то за князя — аж поки мати не впізнає сина по сорочці-вишиванці.
Крім того, ця відвага, сила, кмітливість, рішучість, наполегливість, наявність мети властиві парубкові й під час мисливства — полювання на оленів, вепрів, турів тощо.
Хліборобські мотиви іноді поєднуються з любовними, як, скажімо, в тих варіантах, що пов’язані з косінням, жнивами:
Косив Іванейко ранню гречейку.
Приспів:
Бриніла, бриніла коса
дуже ранейко з покоса.
Прийшов там до него татунейко єго:
— Час вже, синойко, на обідойко.
— Зараз, татунь, піду, но покоса дійду.
Покоса дійшов, додому не пішов.
Зрозуміло, потім прийшли мама, брат, сестра, але він пішов додому аж тоді, коли прийшла мила. Ми записали варіант цієї щедрівки в селі Яхнівці Волочиського району Хмельницької області від Надії Максимівни Сердечної, 1934 року народження. У рядок пісні вона вставила ім’я свого онука (“Пішов наш Олесь гречку косити”).
Борис Грінченко у третьому томі “Етнографічних матеріалів із Чернігівської та сусідніми з нею губерніями” подає вельми прикметний зразок переходу парубка до одруження. Але цьому рішучому крокові передує низка необхідних дій, пов’язаних із забезпеченням достатку для майбутньої сім’ї. Ідеальний характер поетизації дій і вчинків Михайла (в колядці він Михал) вражає образністю, логічною послідовністю розвитку викладу:
Славен, славен город Чернігов!
Святий вечір!
А славній того Михал у батька:
Не багато пожив да й слави нажив:
Білим залізом двір обгородив,
Поставив ворота з щирого злота,
Помостив мости все чугунниї,
Поставив стовпи все золотиї,
Покла же жердє все срібранеє,
Повішав коври все шовковиї,
Сам поїхав на горду войну,
На горду войну по королівну.
Да вернувся ж він з гордої войни,
З гордої войни з королівною, —
Застукали мости все чугунниї,
Зассяли стовпи все золотиї,
Забряжчало жердє все срібранеє,
Замаяли коври все шовковиї.
Що люде кажуть: “Королевич їде,
Королевич їде, королівну везе”.
Мамочка каже: “Мій синок їде,
Мій синок їде, невіхну везе”.
Відзначаючи багатство й різноманітність мотивів, Олексій Дей підкреслив: “Коханою парубка завжди виступає найкраща дівчина — королівна або царівна (в румунів і болгар — сестра сонця). Це — теж художній прийом величання парубка, що в колядках завжди є втіленням краси та хоробрості. Змалювання його постаті й дій у колядках щедро переливається через вінця реальності в сферу ідеалу”.
Колядки та щедрівки дівчині
Краса і врода дівчини у фольклорі небуденна. Однак у колядках і щедрівках звернуто увагу й на кмітливий розум дівчини, її працьовитість, майстерність у веденні хатніх робіт, загалом домашнього господарства. Дівчина порівнюється із сонцем, зорею, недарма ж вона — краща з кращих, царівна, королівна. Опис її зовнішності подається як похідний від зовнішності “жони хазяїна” й може означати готовність дівчини до заміжжя:
Ой красна, рясна в лузі калина,
А ще красніша дівка Уляночка.
Приспів:
Святий вечір!
По двору ходить, як сонце сходить,
У сінечки ввійшла, як зоря зійшла.
У світлоньку ввійшла, світлонька сяє,
Світлонька сяє — пани встають,
Пани встають, шапки знімають.
То вони кажуть: — Королівна ввійшла,
Королівна ввійшла, корольова дочка,
Корольова дочка, дівка Уляночка!
Відома дослідниця зимової календарної поезії західних і східних слов’ян Людмила Виноградова висловила слушну, на нашу думку, тезу про те, що “молодіжний” цикл колядок фактично аж ніяк не зв’язаний з ідеєю аграрного і господарського заклинання благополуччя і майже не містить жодної іншої тематики, крім шлюбної. Ось, наприклад, символіка образів щедрівки переконливо засвідчує готовність до шлюбу й цнотливість дівчини:
В нашої Марусі є три городочки.
Їден городочок — червона калина,
Другий городочок — зелена рутонька,
Третій городочок — зелений барвінець.
Червона калина — то її личенько.
Зелена рутонька — то її косонька.
Зелений барвінець — то її вінець.
Дівчину опоетизовано в дії: вона шиттячко шиє, миє чаші, воли запрягає, пшениченьку поле, жне, снопи в’яже, плете віночок, ломить калину, стереже виноград, садить і поливає сад, рожу, срібло віє, сіє розум і красу, збирає малину, білить, збирає золоту кору, перевозить людей, розважається — танцює, співає. В одному з творів зустрічаємо промовистий рядок: “Не ходить вона ні в чім ледачім”, що підкреслює святковість, небуденність події, а також засвідчує працьовитість, охайність дівчини, яка “У будень ход в ить у оксамиті, /А в свято ходить у сріблі-злоті”.
У цьому ж стилі вибирає дівчина судженого, запитує в сокола, котрий парубок її. Сокіл відповідає: той, що пасе свині. Дівчина не погоджується: то не мій! Зупиняється на третьому. Вибирає багатого. Ідеальний варіант, як на сьогодні. Про моральні якості та інші достоїнства парубка не йдеться. Зрештою, нам уже відомо: той парубок неминуче ідеальний.
Отже, колядки та щедрівки — досить репрезентативний матеріал ідеального символічного зображення людини, наближення її до мрії. Основна їхня мета — звеселити дім, тобто показати мікрокосм (людину) і макрокосм (світ, всесвіт) як ідеальну гармонійну субстанцію.
Тож щедруй і величайся, Україно!
Автор: Микола Дмитренко,
доктор філологічних наук, професор, завідувач відділу фольклористики
Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України
- Культурно-історичний портал "Спадщина Предків"
