Яким був зимовий одяг українців 100 років тому?
З яких матеріалів шили костюми наші пращури та як виглядало їх вбрання? Подробиці традиційного зимового строю українців різних областей за матеріалами Українського Інституту Історії Моди.
Традиційний зимовий одяг українців на наших землях формувався не одне століття, отож був перевірений роками на практиці, й не дозволяв замерзнути навіть у найлютіші зими.
У селян у хаті були визначені особливі місця для одягу: зимову верхню одіж зберігали в коморі, а юпки та керсетки – на жердинах під стелею.
Ширина домотканого сукна була 50-75 см, тому широкі деталі верхнього одягу збирались з декількох частин, що зумовлює його мозаїчний характер. Колір домотканого, валяного сукна для виготовлення свит залежав від породи та віку овець, поширених у певній місцевості. При стрижці ягнят отримували вовну більш однорідну по кольору: чорну, білу, сіру.
Верхній суконний одяг чоловіків і жінок зазвичай був однаковим по крою. Різниця була лише у кількості оздоби – жіночий більше декорували різнокольоровими шнурами, вишивкою тощо.
В кінці ХІХ століття парубки носили важкі вовняні свити навіть влітку. Якою б не була спека, виходити “на люди” в одній сорочці вважалося непристойним. Тому свити одягали наопашки (накидали на плечі, не вдягаючи в рукава).
Види традиційного зимового одягу українців
Сердак - верхній святковий одяг, пошитий із валяного овечого сукна, оздоблений викладкою вовняним шнуром. Початок XX століття. Чернівецька область, Путильський район:
Гуцульський сардак. Початок ХХ століття. Івано-Франківська область, Косівський район:
Покутський святковий сардак. Початок ХХ століття. Івано-Франківська область:
Поліська жіноча свита з білого овечого сукна, оздоблена вовняними шнурами та китицями. Початок ХХ століття. Рівненська область, Сарненський район:
Поліська жіноча свита – латуха. Початок ХХ століття. Волинська область, Ратнівський район:
Уйош – чоловічий верхній одяг на Закарпатті, виготовлений із вовняного сукна. Початок ХХ століття:
Подільський чоловічий чугай “до стану” з доморобного валяного сукна. Початок ХХ століття. Хмельницька область, Новоушицький район:
Курта (куртак) – традиційний верхній одяг селян. Пошитий із рядовини, доморобної тканини з лляної нитки із вовняним підтканням. Початок ХХ століття. Рівненська область, Сарненський район:
Святкова жіноча свита, пошита із рядовини. Початок ХХ століття. Рівненська область, Сарненський район:
Подільський зимовий одяг
Загалом, нічого надто складного в подільському зимовому однострої не було: за верхній одяг наші земляки мали кожухи або свити, на ногах – чоботи, на голові – смушеві шапки (у чоловіків) та хустки (у жінок). Але були цікаві нюанси та назви.
Почнемо з чобіт. Були вони з довгими халявами, юхтові, у чоловіків чорного кольору, у жінок – червоні або жовті. Правда, жінки старшого віку ніколи кольорових не носили, а одягали тільки чорні. Зазвичай кожен подолянин мав дві пари чобіт: одні “нові” й одні “підшивані” (або “пришиви”). Тут слід сказати, що “підшивані” не означає, що вони були старі та залатані. Це теж було нове взуття – єдине, що до нового низу пришивали стару халяву. Таким чином люди елементарно економили: готуючись до чергової зими, купували у крамниці лише низ чоботів, а халяву брали з тих, які носили минулого року. Звідти, до речі, й прижилося друге значення слова “халява” - тобто, задарма. Зрозуміло, що “нові” чоботи одягали на вихідні та свята, а “пришиви” – у повсякденні. Аби взуття не боялося снігу та не пропускало води, його змащували дьогтем. Для захисту ніг від холоду брали теплі онучі, а в сильний мороз – ноги натирали горілкою та обгортали у грубий папір, а вже потім зверху – онучами.
Найпоширеніший зимовий одяг подолян – кожух, який був відомий нашим предкам ще з давніх давен. Він згадується в Судійському Уставі 1193 року, в Іпатіївському літописі від року 1252. Виготовляли кожухи з шкіри овець, довгі, приталені, як правило, білі або коричневі, прикрашали чорним смушком (комір, поли, низ рукавів) та вовняними кольоровими нитками. Комір у кожухів був частіше стоячий, іноді виложистий, із чорного хутра овець. У людей заможних окремо були святкові кожухи – прикрашені вишивкою, кольоровими шовковими нитками. Але, зазначимо, що не всі подоляни у ХІХ столітті мали статки, аби купити собі власного кожуха. Часто був один кожух на родину – носили його по черзі “на вихід” як батьки, так і діти.
Отож, народ бідніший, що кожухів не завжди міг собі придбати, мусив носити всю зиму верхній одяг, який у різних районах Поділля мав різні назви – здебільшого свита та опанча, рідше – гунька, сіряк, сермяга, чугай, чемерка, чекмен. Всі ці, хоча й різні назви, означають, по суті, теплий суконний одяг. Відміна – лише у фасоні, кольору сукна та вишиваних прикрасах. Святкові свити (а також інші її різновиди) мали настільки багаті вишивання та прикраси, що були доволі яскравими та гарними. До того ж, свити та кожухи підперезувались кольоровим поясом, модними тоді вважалися – сині чи червоні.
Гарний верхній зимовий одяг у подолян був мірилом заможності селянина. Недаремно серед народу казали: “У кого кожух та свита – у того душа сита”.
Чоловічий стрій подолянина завершувала чорна смушева шапка. У західній частині Поділля вона була висока, циліндрична, з розрізом опушки з тильного боку та з суконним верхом синього чи червоного кольору. Колір денця головного убору мав гармоніювати з кольором широкого пояса. Таку циліндричну смушеву шапку називали “почаївською шапкою”. На східному Поділлі смушеві шапки були не такими високими та, здебільшого, без верху.
Не менш розповсюдженим головним убором була кучма – патлата шапка з овечих шкірок. Причому, кучма зі шкірок овець волоської породи називалась волоською кучмою, з шкірок звичайної м’ясної породи овець – простою кучмою. Найбільшим шиком серед молодиків-франтів була кучма волоська біла.
Жіночі зимові головні убори були традиційними – різноманітні хустки та намітки. Причому, у барвисті хустки «завивалися лише молодиці», а от літні жінки одягали намітки – стародавнє вбрання заміжніх жінок, яке зав’язували навколо голови.
Всі названі елементи одягу на Поділлі вироблялись фактично у кожному великому селі чи містечку власними майстрами, як-то кажуть, «для внутрішнього ринку». За бажанням на ярмарках можна було придбати й завезені вироби із інших місцевостей. Справа в тому, що були на Поділлі окремі населені пункти, що славилися своїми виробництвами. Так, містечко Соколець (нині село Дунаєвецького району) було відоме своїм шевським ремеслом – тут 265 майстрів займалися пошиттям чобіт та черевиків. А якщо врахувати, що кожен швець за рік виготовляв від 80 до 150 пар взуття, то чимало соколецьких чобіт потрапляло на різні ярмарки.
Потужним центром кушнірства на Поділлі був Зіньків, де цим промислом займалося понад 120 сімей. Крім вичинювання та обробки шкіри в домашніх умовах, у містечку діяло 2 шкіряних заводи. У зіньківських кушнірів були секрети при дубленні, а також фарбуванні шкір, вони славилися тим, що вміли досягти гарного світло-жовтого відтінку овечих шкір. Кожухи із Зінькова за загальним силуетом, конфігурацією та розмірами окремих деталей наближалися до виробів прикарпатської України, разом з тим, подільські кушніри вміли надати своїм виробам своєрідності та неповторності в художньо-композиційному, колоритному вирішенні орнаменту.
Свити, опанчі та гуньки вироблялися з саморобного сукна, але продавали й фабричне. Перші суконні мануфактури з’явились у Миньківцях та Ярмолинцях, а з 1829 року – у Дунаївцях. Саме останнє містечко стало головним місцем суконного виробництва, де у 70-х роках ХІХ століття діяло 53 фабрики (!).
© Портал SPADOK.ORG.UA
