Жінка, за українською традицією, неодмінно щодня мала бути з покритою головою. Особливо у тих випадках, коли чоловік, навпаки, мусив скидати шапку чи капелюха. Тобто в місцях найбільш сакральних: у хаті (де образи святі), церкві, на похороні.
Непокрите, розплетене жіноче волосся (як і помело) — давній знак приналежності до потойбіччя, нижньої, хаотичної, смертельної грані світу. Із розпущеним волоссям вилітали на свої шабаші відьми. Русалок уявляли дівчатками з розпущеними косами. На Русальному тижні вони просили в жінок намітки, що можна пояснити так: русалки повмирали, не відбувши обряду посвяти в дорослі члени роду, а тому не мають ні сорочки, ні намітки. Жінки розпускали волосся, коли чаклували або ворожили, тобто наближалися до антисвіту. Під час ритуалу розпущене волосся додавало його учасниці магічної сили.
Жінка — уособлення потойбічної природи, пов'язаної з водою і землею (низом), — протиставлена чоловікові, який асоціювався з вогнем, сонцем (верхом). Отже, закони поведінки визначалися особливостями цих двох начал. Вірили, що «простоволоса», непокрита жінка накликає біду. Жінка не має права «світити волосом проти святого сонця».
Очіпок
«Венера, так само як і Юнона, одягла святковий убір української молодиці, але вже інший, вишуканіший, яскравіший, як подобає богині краси й кохання, та ще й молодшій за віком від Юнони. Замість аскетичної кибалки, що лишає відкритим тільки лице, у неї грезетовий, тобто парчевий, очіпок» - (Іван Котляревський «Енеїда»).
Очіпок — головний убір заміжньої жінки у формі шапочки, інколи з подовжнім розрізом ззаду, який зашнуровують, стягуючи сховане під ним волосся.
Цей убір голови відомий з XIX ст. Очіпок (збірник) являв собою м'яку шапочку на підкладці, що стягувалась ззаду шнурком, щільно прилягала до голови, і волосся не вибивалось назовні.
М'які очіпки за конструкцією і способом стягування поділялись на такі види: з круговим стягуванням, з потиличним стягуванням, з пришивкою-стьожкою і зав'язками, з пришивкою-стьожкою і застібками.
М'які збірники шили переважно з недорогих тканин: полотна, сатину, ситцю, байки. Вони складались з обідка — смуги тканини, ширина якої визначалась місцевими традиціями, а довжина дорівнювала обхвату голови; і денця — часто округлого. Обідок пришивали до денця і стягували ззаду шнурком та зав'язували або застібали. Денце могли декорувати вишивкою, мереживом, складками тощо.
Очіпки з дорогих матеріалів прикрашалися вишивкою, перлами, дорогоцінним камінням.
Старші пані поверх очіпка носили шовкову зав’язку, а зверху — тонку прозору білу намітку, оздоблену на кінцях тканням або вишивкою.
На Київщині форма очіпка нагадує шапку, що її вбирали княгині та жінки козацької старшини. Шили очіпок із парчі, шовку або оксамиту. Очіпки бували круглі, трикутні, часом з «ріжками» зверху або з боків, а довкола викінчені однокольоровою смугою. Матеріал на очіпок брали квітчастий або гладкий, що його вишивали квітами чи листками. Колись не показували з-під очіпка навіть невеликого пасма волосся, але пізніше воно трошки виглядало спереду чи з боків.
На Полтавщині очіпок надівали на кибалку, себто на круг з пруття, обведений полотном. Вперше його надівали молодій під час весілля. На кибалку накручували довкола голови волосся, чепець натягали зверху та зав’язували ззаду. Це надавало голові поширеної форми. Хоч пізніш жінки перестали носити кибалку та поширену форму очіпка зберігали, ще й підкреслювали її, пов’язуючи поверх шовкову хустку.
Чернігівщина славилася тим, що очіпок мав підвищену циліндричну форму. Зразок було узято з клобуків черниць, котрих було багато в тих околицях. Поверх пов’язувались шовковими хустками відмінного кольору.
Слобожанщина взяла за зразок полтавський поширений очіпок. Цікава особливість цієї околиці — шапочка „кораблик”, що залишилася з козацьких часів. Носили її найчастіше взимку. Шапочка мала завернений край, що тісно прилягав до голови; верх її був із парчі або оксамиту на підшивці, край з хутра мав зубець, часом два — спереду і ззаду, або був поділений на чотири вужчі зубці; звалася «кораблик», бо формою нагадувала вітрильники.
Намітка
«Летіли бджілоньки через сад вишневий, рано, рано!
Побачили бджоли три намітки в полі,
Що перша намітка — вишивана шовком,
А друга намітка — поснована шовком,
А третя намітка — понизана шовком».
Намітка — покривало з тонкого серпанку, яким прийнято здавна зав’язувати поверх очіпка голову заміжнім жінкам. Намітка являє собою смугу з дуже тонкого білого кужельного льняного полотна шириною 30-70 сантиметрів і завдовжки від трьох до п'яти (іноді до семи) метрів, яку певним чином зав'язують навколо голови. Було більше 30 способів пов'язування цього головного убору. Найбільш поширений - коли один кінець пропускали під підборіддям і драпірували в фалди над плечем, а другий звисав на спину. Іноді обидва кінці вив'язувати в бант, ззаду або над чолом; іноді в два банти. Перекинуті за спину кінці намітки досягали талії, а часом і землі.
Полотно для намітки ткали особливим чином: нитки качка не прибивались впритул одна до одної, тому готова тканина нагадувала щільну марлю. Полотно робили з кращих сортів льону, рідше - з конопель. Крім цього, набули поширення намітки з мусліну. Кінці полотнища прикрашалися вишивкою, мереживом, плетінням.
Дівчина вперше надягала намітку на своєму весіллі.
У весільному обряді намітка з’являється двічі: вранці перед вінчанням урочисто розплітали молодій косу, а мати пов’язувала їй білу серпанкову намітку; другий раз намітка з’являється, коли мати зустрічає зятя; нарешті, один з обрядів українського весілля називається «намі́тка свекру́сі». Коли на другий його день молоду, саджаючи за стіл, покривали наміткою, дружко, ніби прицілюючись палицею в молоду, тричі вдаряв нею по стіні, кажучи: «Поможи, Боже, лисицю застрелити»; потім кінцем палиці знімав намітку з молодої, тричі розмахував нею над головами наречених і відда¬вав свекрусі зі словами: «Нате Вам від молодої невістки гостинець». Цей обряд символізував єднання невістки зі свекрухою. Наміткою, як і рушника́ми або червоною ху́сткою з’єднували руки молодих на знак побажання щасливого життя, чистого шлюбу.
До речі, наміткою покривали не лише наречену, а й дівчину, яка завагітніла до шлюбу і мала народити. Заміжні жінки приходили до «покритки» (так тепер називали цю дівчину у суспільстві) і пов’язували їй голову «по-заміжньому».
Намітку дарували на родинах і хрестинах. На весільну намітку матері повитуха клала новонароджену дівчинку - це було побажанням довгих, як це полотно, років життя, і щоб малятко виросло доброю господинею.
Намітка використовувалася також у поховальних обрядах (нею оббивали труну зсередини, обгортали тіла старих небіжчиць).
Хустка
Українська хустка пов’язувалася з багатьма звичаями та обрядами українців.
За часів козаччини козаки мали власні козацькі обереги. До них належала й хустка коханої дівчини.
Поширеним був гарний звичай: як козаки вирушали у похід, то дівчата дарували своїм нареченим хустини вишиті. Вони символізували вірність у коханні. Як співається у пісні:
Дай же, дівчино, хустину,
Може, я в бою загину,
Закриють очі темної ночі,
Легше в могилі спочину.
З оцима дарованими хустинами були пов’язані такі звичаї: як козаченько погибав, то мали вкривати нею його лице, щоби «хижі птахи очей не довбали, козацької крові не пивали»; як козака хоронили із почестю та шаною, то вели за труною коня, а на його сідло укладалася вишита хустина.
«Хустина» - відома поема, написана Тарасом Шевченком. У ній яскраво ілюстровано віршованою формою прощання та розлуку закоханих, обдаровування милого хустиною на добру згадку про вірну любов. Т.Шевченко писав:
«…Випровожала три поля, три милі,
Прощалися при долині.
Дарувала шиту шовками хустину,
Щоб згадував на чужині…
Ой хустино, хустиночко!
Мережана, шита.
Тільки й слави козацької –
Сіделечко вкрити».
Мандрували по світові поряд й козацька пісня, й вишита українська хустка. Й була дарована хустина як згадка про кохання та сильний оберег: ворожа куля козака не брала, берегла його від полону та зради.
Хустка є важливим ритуальним атрибутом, значення якого збережено почасти й дотепер. І тому що виткана, й тому що прямокутна, та й голову прикриває. У казці хустка стає чарівним предметом, у пісні — символізує вірне кохання, у сні означає звістку, сватання.
Вчені запевняють, що хустка білого кольору (на відміну від кольорових, різнобарвних) така ж давня, як і намітка. Білий колір хустки — найхарактерніший для українок. Такі хустки наші предки колись вишивали шовком, сріблом та золотом. Орнамент був переважно геометричним аж до XVIII ст., й тільки відтоді почали звертатися до рослинного візерунка (квіти, стебла, листя). Сам білий колір був ритуальним, святковим.
Барвисті хустки були запозичені від південних слов'ян, а ті перейняли звичай носити їх від турків та персів.
Проте хустка — це атрибут заміжньої жінки. Колись дівчатам слід було ходити з непокритою головою — але зі стрічкою або у вінку, спустивши на косу кольорові стрічки (бинди). Хустки дівчата носили, захищаючись від спеки чи холоду, однак із-під хустки завжди мала визирати коса.
Використана література:
- Стельмащук Г.Г. Традиційні головні убори українців
- Васіна З. Український літопис вбрання. Том 1-2.
- О.Космина. Українське народне вбрання.
- Культурно-історичний, просвітницький портал "Спадщина Предків"
