Ім'я - це те, що "дають", що "носять", чим "пишаються", що "втрачають", за честь якого "сперечаються" і яке подекуди й "ганьблять"... Ім'я або імення - це специфічна особиста назва людини, що дається їй при народженні; це головний атрибут певної особи, що часто стає її рівнозначним символом.
Антропоніми (власні імена людей) споконвіків були і є чи не найуживанішим лексичним феноменом в усі епохи і в усіх народів. Допоки живе ім'я народу - є сам народ, допоки пам'ятається ім'я певної людини - вона жива в людській пам'яті. Антропоніми подекуди ставали не тільки і не стільки свідками історії людства (адже за іменами можна вивчати історію як таку), а й її знаковими символами. Ім'я завжди з чімсь або кимсь ототожнювалось, оскільки за давніми віруваннями , ім'я - сутність речі, а отже й людини, тобто визначальний знак особи; інакше кажучи - ніщо не існує, поки не виникла потреба в імені, і, навпаки - коли виникає потреба когось чи щось знищити, ліквідувати, звести нанівець в пам'яті... виголошувалась формула-закляття на кшталт: "Щоб його імені більше не було" (э сенс порівняти з сучасною версією вкрай роздратованих виголосів зразку: "Щоб я його імені більше не чув! або "Забудь ім'я його! тощо.
З прадавнім віруваннями пов'язані й намагання затримати якнайдовше чиєсь ім'я, навіть і по смерті - адже до тих пір, поки не покинуло сферу спогадів, споминів ім'я, нібито живе й та особа, що носила його за життя - живе хоч би й в людській пам'яті. За давніми уявленнями - імена набувають і втілюють містичний характер: знати чиєсь ім'я і його вимовляти означало набирати сили над тією особою, що в свою чергу, пояснює значимість і роль імені в замовляннях і молитвах. Отже констатуємо, такий загальноприйнятий феномен як "власне ім'я" - є найдавнішим антропонімічним утворенням. В історичному калейдоскопі подій виникали і щезали цивілізації, змінювалися часи і епохи, девальвувались ті чи інші цінності, але за всіх історичних перегонів право всіх, хто жив на землі, - мати власне ім'я - завжди залишалося незмінним. Античність як завжди промовляє найкрасномовніше - ще приблизно за тисячу років до н. е. Гомер написав в "Одіссеї": ...взагалі без імення ніхто між людей не буває, Хто б не родився на світ - родовита людина, проста, Кожного з них, породивши, іменням батьки наділяють...
Ідея "Славлення Богів" проходить крізь увесь давній слов'янський іменослов. Слов'яни "стали славними від славлення Богів" - саме так пояснюється даний етнонім (назва етносу, народу) у Вересовій Книзі - і це є загальноприйнятим ім'ям (найменуванням, ім'янареченням) для багатьох сучасних націй, що ведуть своє походження від давніх слов'янських племен та народів.
Не можна не помітити, що в просторі власних імен найбільше збереглося тих, що мають в основі корінь:
Слав -: Славомир, Славоимл, Доброслав, Ярослав, Святослав, Мирослав, Мстислав, В'ячеслав, Доброслав.. тощо.
Бог- та Род-: Богуслав, Богдан, Боголюб, Богомол, Богумир, Богород, Божеслав, Божи дар, Божимир, Божич, Божко, Божен, Богусь, Радомир, Родак, Родослав, Родик, Родько, Благород, Домороч, Живород тощо.
Поступово (з поширенням християнської культури ім'янаречення) ці старі язичницькі імена набували функцій прізвищ (що, в свою чергу, є ознакою двоєвір'я в українській етнокультурній традиції). У деяких сучасних українських прізвищах й досі можна почути відгомін давніх язичницьких імен Богів, свят чи духів: Волос, Велес, Леляк, Полель, Мавка, Русаль, Перун, Корочун, Дажбогович, Боголюб, Віщун, Чортулинець, Ворожко, Воронко, Дідух, Книш.. тощо.
Стародавні руські імена переважно дійшли до нас із простору класичних писемних пам'яток: літописів, берестяних грамот, давніх графіті (написів на стінах). Завдяки цим джерелам перед нами поступово вимальовується і постає майже цілісна логічно-завершена система дохристиянських "святців" (списку власних імен), які лексично охоплювали і відображали найрізноманітніші функціональні сфери тогочасного суспільного життя: соціальну ієрархію, основні промисли і ремесла, психологічні особливості і моральні чесноти людини, індивідуальні риси її характеру і поведінку, особливості народження й очікуваності, ознаки зовнішності, навіть час і черговість появи тієї чи тієї дитини вродині.
Першість давньоруського іменослова тримають "почесні", так звані "княжі" імена. За духовно-вартісними ознаками, семантичним наповненням, лексичною структурою вони по праву належать до блискучих "іменотворів" Київського Князівства, засвідчуючи неабиякий словотворчий хист і обдарованість наших пращурів. Ці імена звичайно складаються з двох основ, одна з яких функціонально багатовалентна,тобтоздатна поєднуватися з різними іншими основами (-слав, -мир, -волод, -гост, -бор,-полк, -мисл, -ніг, -вой, -дар, -зар, -хвал, -мил, -люб та ін.): Богуслав, Владислав, Ізяслав, Ростислав, Пакослав, Всеслав, Воротислав, Радислав, Мойслав, Переяслав, Судомир, Ладимир, Ратмир, Рогволод, Дорогост, Воїбор, Ратибор, Ярополк, Добромисл, Любомисл, Володар, Світозар, Богухвал, Людмил, Добролюб, Мстибог... тощо.
Подібна жіноча версія імен утворювалась від чоловічих зразків і звучали по суті аналогічно: Богуслава, Горислава, Предслава, Всеслава, Вислава, Вишеслава, Болеслава, Верхуслава, Людмила, Миродара.. тощо. Окрім помітної милозвучності в ці імена, перш за все, вкладався відповідний величальний зміст, в якому проявлялися обов'язкові князівські чесноти: честь, гідність, святість, а по-друге - в них заздалегідь вкладався пророчий зміст: корінь "-слав" - наочно втілював пророцтво щодо майбутньої гучної слави носія даного імені.
Цікавий факт - у літописі "Повість временних літ" серед 190-а згадуваних у ньому руських імен, 103 із компонентом -слав. Час ішов.. історія імен набувала нових ознак і вже за княжого періоду чимало імен почали вживатися в скороченому "усіченому" варіанті - від повного складного імені озвучувалась лише перша частина: Борис (від Борислава), Вадим (від Вадимира), Рад або Радим (від Радимира), Хвалим (від Хвалимира), Творим (від Творимира)...
Прагнення пом'якшити звучання імені і вкласти в нього симпатію, тепло, любов і довіру до носія спродукувало тенденцію вживання деяких "усічених" варіантів імені в поєднанні із зменшувально-пестливим суфіксом. Ця тенденція порродила такі імена як:
Бориня, (від Борислава), Вишата, Вишко (від Вишеслава), Добрята, Добриня, Добриш, Добрянко (від Доброгоста, Доброслава), Жидко, Жидята (від Жидимира, Жидислава), Жирошка, Жирята (від Жирослава), Люб, Любко, Любан, Любен, Любим (від Любомира, Любомисла), Путята, (від Путислава), Радко, Радьша, (від Радогоста, Радослава), Святко, Святоша (від Святослава, Святополіса), Твердята чи Твердко (від Твердислава), Ярун, Яриш (від Ярослава, Ярополка).
Знайомлячись з історією давньоукраїнського іменослова можна помітити й наступну тенденцію - мається на увазі традиційне долучення до "княжого блоку" давьноруських імен і всім відомі імена скандинавського походження, такі як Ольга, Рогніда, Олег, Ігор, Рюрик, Аскольд, Дір.. А з огляду на те, що вони доволі помітно побутували в нашій історії, деякі з них активно вживаються й до сьогодні.
До речі - до давніх, ще дохристиянських імен, належать доволі популярні на наших теренах і, здавалося б, сучасні імена - це такі як: Богдан, Людмила, Таміла, Світлана. Останні три імені в цьому переліку, утворені від чоловічих зразків імені, і набули широкого розповсюдження лише у XX столітті. А от ім'я Богдан заслуговує на окрему увагу. Будучи одним із стрижневих духовних імен язичницького періоду воно зберегло свою популярність і в межах християнської культури і, навіть, в період войовничого атеїзму.
Не менш цінною і цікавою є історія змісту імен "простолюдинів " - адже це також історія народу і втілення традиційної культури української людності. Так звані "прості імена" несуть вагомий функціональний зміст - вони відтворюють і, певним чином, репрезентують народний побут, давні вірування, етнічну фантазію, історичні контакти.. тощо. В давнину процес ім'янаречення і вибір імені для себе, своєї рідні чи сусідів обирався простим людом за не менш простим естетичним принципом - "як на душу ляже". Цікаво, що змістовними джерелами такої "іменотворчості" слугували подекуди найнесподіваніші сфери, а саме:
- Ім'я за фахом діяльності: Кожем'яка, Живодер;
- Ім'я з огляду на посадові ознаки і обсяг влади: Владика, Дяк, Ігумен, Посол, Селянин;
- Ім'я з огляду на місце походженням певної людини чи за її етнічними ознаками: Татарин, Мордвин, Черемис;
- Ім'я з огляду на потребу наголосу і виокремлення тих чи інших рис характеру та зовнішності: Розумник, Лобан, Сувор, Угрим, Чорноголов, Смола, Пузо, Губа, Рябий, Тупочол, Тугодум, Шульга (лівша);
- Ім'я з огляду на зріз запозичення від загальних назв тварин, птахів, риб, комах тощо: Заєць, Вовк, Гусак, Соловей, Горностай, Сорока, Жук, Муха, Стерляг, Баран, Кіт, Лин, сом, Окунь, Судак і Йорш. Імена-зооніми вочевидь сприймалися як само собою зрозумілі речі і, навіть. цілі роди надалі іменувались як: Волковичі, Ведмедичі, Левичі і т. д., а надалі ці імена поступово переростали в прізвища.
- Ім'я з огляду на зміст фіто-запозичень (імена-фітоніми - "рослинні" імена): Горох, Капуста, Жито... Є сенс припустити, що зміст відомої пісеньки: "Ходить Гарбуз по городу, питається свого роду" вочевидь міг би бути абсолютно реальною ілюстрацією життя-буття певної реальної Гарбузової родини.
- Ім'я з огляду на очікуваність появи дитини (т. зв. числівникові родини) - це стосувалось, як правило, вельми великих родин. У подібних сім'ях проблема ім'янаречення вирішувалась вкрай просто - дітей називали: Первуша, Первак, Вторуша, Третяк... І так далі до десятої дитини.
- Ім'я з огляду на час року, адже наші пращури мали в своїй "іменословній палітрі" й варіант т. зв. "календарних імен": Зима, Політко, Неділя, Подосен, Мороз, М'ясоїд, Мясопуст (останні два втілюють народну назву поминальних тижнів).
- · Ім'я з огляду на темперамент чи характер дитини, яким вона "занадто помітна. Ці імена ілюструють характер новонароженого, що проявлявся уже з перших днів життя, коли маля усій родині завдавало клопотів, особливо у нічні години: Будило (Будилко), Шумило, Звонило, Звяга, Крик, Гам, Безсон, Буян, Рева тощо.
- Ім'я з огляду на віру в пророчість слова, а особливо - в пророчість імені. Саме тому вибір багатьох імен у давніх слов'ян обумовлювався твердою переконаністю і вірою в те, що отримане людиною ім'я вагомо впливатиме на її подальшу долю і життя: зумовить насичене багатими подіями життя, або зведе все нанівець - спродукує тотальні невдачі, принесе щастя або зробить невдахою, а то й ще більше - стане причиною смерті. Саме тому як правило до процесу вибору імені запрошувались і допускалися тільки "довірені" особи: батьки, довірені родичі, баби-повитухи (які зазвичай користувались абсолютною довірою і повагою певної селянської громади) або знахарі-волхви. Оберегова, захисна сила в уявленні наших пращурів духовно співвідносилась і асоціювалася і з такими близькими їм поняттями, як здоров'я, життя, сила, міць, природа. Н а практиці реалізація подібних асоціації в таких іменах як - Дуб, Бик, Залізо, Силан, Силобор тощо.
- Ім'я з огляду на прагнення батьків дати дитині "ситу" долю, життя без бідувань і негараздів. Реалізація цього батьківського бажання "ситого життя" втілена в наступних, доволі кумедних щодо звучання, на сьогодні іменах: Борщ, Сало, Капусняк, Каша, Куліш тощо.
- Ім'я з огляду на "інший бік" оберегового пророцтва в змісті самого імені. Мається на увазі, що надмірно марновірні батьки, які занадто боялися можливого впливу на дитину злих духів і представників світу у демонології спеціально "нагороджували" її неблагозвучним іменем - своєрідним характерним "заклинальним" оберегом від зурочення. Ця тенденція акцентовано породила, в свою чергу, цілу низку, на перший погляд, вкрай дивних, "недоброзичливих" імен: Болван, Бовван, Кля, Нечай, Неждан, Невдача, Некрас, Нелюб, Розгільдяй, Біда, Ненаш, тощо. Можна припустити наступне - в змісті деяких з цих імен подекуди прохоплюється і соціально зумовлений нюанс. Адже в силу багатьох причин є очевидним, що у бідній, злиденній родині чергова дитина могла бути й небажаною, і батьківський відчай - її ж треба було прогодувати і "вивести в люди"- віддзеркалювався в процесі ім'янаречення і натомість - відверто виражався в дитячому імені. (Окремої уваги в цьому переліку заслуговує, вже згадане, ім'я Болван. Явно помітне, на перший погляд, ображально-негативне забарвлення воно набуло у ранні християнські часи в Київській Русі. А на початку це було одне з "красних" імен давнього іменослов, адже мало "божественне" походження і означало те саме, що й Світло (бовваніти - джерело світла), Кумир, Божество). Оберегові функції (нейтралізація усіляких чар) втілювало й багато інших імен. Джерелом їх було непохитне й популярне переконання, що у природі існують сили, які нейтралізують усілякі чари, привороти і т.інше. Ці сили знайшли своє уособлення в низці так званих "відстрашувальних" імен: Пугач, Полоз, Оса, Вуж, Перець, Цибуля, Мухомор тощо.
- Ім'я з огляду на рівень батьківської любові, силу очікуваності, вимріяності дитини. Таких дітям пощастило - їх називали напрочуд ніжними, задушевними, милозвучними іменами, що стали окрасою народного іменослова: Милюта, Добриня, Малинка, Ждан, Любим, Богдан, Гость, Добрило, Дружина, Милан, Боголіп; дівчаток називали - Красуня, Лада, Леля, Дана, Любаша, Милуша, Милонога, Любомила, Любомира, Льоля (народжена в сорочці - щаслива)... Сподівання батьків бачити дитину щасливою, вродливою, розумною, заможною лежать в основі "побажальних" імен: Хвалим, Лагода, Потіха, Ладим, Тихий, Чемний... А особливо люблячі батьки, буквально ототожнюючи долю й ім'я, не вагаючись, наділяли своїх малят "найщасливішими" іменами - Богом, Ангелом (Божена, Ангеліна, Анжела, Анжеліка - жіночі варіанти цих імен). Батьківська любов, яку втілюють "красні" імена-обереги, на глибоке переконання батьків, обов'язково захищатимуть і забезпечуватимуть щасливу долю і успішне майбуття рідної дитини.
Окремо є сенс зазначити, що доволі багато вищеназваних імен дуже вже нагадують прізвиська: Кислиця, Кисіль, Кциіоквас, Жирнос. Популярність прізвиська подекуди витісняла в небуття справжнє ім'я і людина була знана в свої колах виключно за всім відомим прізвиськом. Від подібних імен-прізвиськ пізніше утворились відповідні українські прізвища. В цьому контексті є сенс згадати творчу спадщину М. Гоголя, який прискіпливо і скрупульозно працював з українськими антропонімами, і комплекс яскравих прізвищ у його творах і є не що інше, як вихоплені з реального життя давні імена-прізвиська: Свербигуз, Мотузочка, Бульба, Ремінь, Халява, Шпонька, Довгоух тощо.
Вищенаведеним переліком ми охопили більшість контекстів причин ім'янаречень. Оглянувши ціле гроно давніх імен, якими "нарікали" наші предки своїх немовлят, осмисливши вартісний контекст кожного імені маємо, на жаль, але все-таки констатувати, що переважна більшість найменувань з рідної минувшини вже назавжди там і залишилась, більшість з них вже загубилася в історії і "канула в Лету", велика частина втратила свій ціннісний потенціал. До сьогодні є певною мірою популярні "княжі імена" - і чоловічі і жіночі, але так звані "народні імена" в кращому випадку перейшли до площини прізвищ.
Епоха творчої фантазії, багатої уяви і помітної самостійності у виборі антропонімів (власного імені) у Київській Русі поступово зійшла нанівець і за багатьма критеріями закінчилася з приходом християнської культури. Християнство - це не тільки "монорелігія", "шлях до Бога", "одкровення Любові" чи унікальна цілісна світоглядна ідеологія, це й спосіб життя, моральна регламентація, зрештою, звичаї і обряди, один з яких - хрещення. І в індивідуальному зрізі християнської культури обряд хрещення набував стрижневого "ім'янареченого" значення. "Охрестити" - "назвати" - "прийняти до християнської громади" поступово стали синонімами. Візантійська духовна традиція канонізувала кращі назви (імена) своєї мови і мови своїх сусідів, ввівши їх в ранг церковних. Популяризувались і впроваджувалися ці імена саме через обряд хрещення, під якого немовля діставало ім'я із святців (релігійного іменослову) в честь святого, на чий день цей обряд припадав. Зрозуміло, що як і вся контекстуальна палітра, так і загалом, усе гроно давньослов'янських імен в святцях було відсутнє. Саме тому можна констатувати, що переважну більшість українських антропонімів, уживаних сьогодні, принесено в нашу духовну культуру через Візантію християнством. За своїми історичними витоками вони грецького, латинського або східномовного походження. Тим не менш, всюди є свої винятки - хоча руські антропоніми до святців принципово не вносилися деякі поодинокі все-таки туди потрапили, і то випадком - це Ольга, ім'я княгині, яка вважається першою руською християнкою, ім'я її внука Володимира, якого церква визнала рівноапостольним святим, ім'я псковського князя Всеволода. Усі вони в силу різних "духовних подвигів" удостоїлися посмертної канонізації - тобто зарахування до сонму святих і увійшли до святців - що цікаво - під двома іменами (мирським і церковним): Олена - Ольга, Василій - Володимир, Гавриїл - Всеволод.
Але, попри всі зусилля, церковна система все ж не змогла "одразу і назавжди" викорінити і витіснити в небуття традиційні народні звичаї, в тому числі й пов'язані з найменуваннями. Стадія так званих "антропонімічних ножиць", тобто паралельного вживання двох імен, була доволі тривалою. Тому ім'янаречення втілювало дві фази: спочатку дитина отримувала первинне ім'я в колі родини за давніми звичаями, а далі - набувала церковно-християнське ім'я, що надавалося під час здійснення обряду хрещення за святцями або за церковним календарем. Так, маючи два імені, новонароджений перебував наче під захистом двох начал: християнського та язичницького, що, напевне, багатьох, за великим рахунком, влаштовувало. Історія свідчить - упродовж не одного століття наші "неофіти" мали два імені: Володимир Мономах і Ярослав Мудрий, а скільки Ігорів, Всеволодів тощо - усі вони знані в історії з "мирськими" іменами, хоча вже мали церковні. Декілька століть йшла довготривала, інколи невидима, але напружена боротьба між старою мирською і церковною антропонімічною традиціями. Подекуди ця протидія породжувала і курйози: новонароджену дитину називали одразу церковним іменем, а потім при хрещенні вона отримувала ще одне і теж церковне вже за календарем. Саме так увійшов в історію князь Василько з церковним іменем Василь: Василько-Василь. До речі, одна з перших давньоруських рукописних книг (Остромирове Євангеліє) так само названа за мирським іменем новгородського посадника Остромира, хоча в Євангелії значаться обидва імені: хрещене - Іосиф, мирське - Остромир. Ще один цікавий факт - про дійсно тривале використання "поганських" імен свідчить, ні багато ні мало, наступне - у церковних пом'янниках Києво-Печерської Лаври ХУІ-ХУІІ ст. поряд з канонізованими антропонімами трапляються й такі, як Сорока, Страшило, Жаба, Кішка, кисіль, Мізинець.
Майже нанівець пам'ять про давні імена була зведена у середині XVII ст., коли церква повела наполегливий наступ на мирські імена і вже у ХУІІІ-ХІХ ст. давньоруські імена не тільки були звужені в ужитку, а й, за великим рахунком, забуті. Святий Синод післяпетровській Росії більш ніж пильно стежив, щоб усі новонароджені (будь-якої соціальної верстви) отримували виключно тільки церковні імена і тільки на честь святих саме православної церкви. Але й тут простежувалось більш ніж яскраво виражене соціальне забарвлення. Так вихідцям з народу, простолюдинам імена надавалися суворо за святцями, і то не з кращих (по звучанню на слов'янському мовному ґрунті). Представникам дворянської верстви населення робилися певні поступки - імена їм підбиралися, зрозуміло, також із святців, але рідкісніші і милозвучніші. Тому заможний люд отримував імена Ольга, Олександра, Олександр. Костянтин, Сергій, тоді як селяни скрізь і повсюдно були Гапками, Густями, Меланками, Мокіями, Пріськами (Парасями), Докіями, Галками, Горпинами, Іванами, Федорами, Хвеськами, Хіврями, Паньками тощо. Інколи священики справді давали бідним людям такі імена, що ті їх і вимовити не могли. До XIX ст. справа з посиленою християнізацією імен була вочевидь довершена. Лише подекуди можна було зустріти людину з ім'ям, що мало давньоруське коріння. Тим не менш далеко не всі імена з православних святців прижилися в ідеальному первісному звучанні - деякі трансформувалися, перероблювалися, перекручувалися, видозмінювалися шляхом відпадання однієї або кількох літер в кінці або на початку на початку слова. Можна констатувати - на основі святців, по суті, природнім шляхом на мовленнєвому ґрунті творився народний іменослов: Авраам ставав Абрамом, Кіпріан - Купріяном, Іаків - Яковом, Авксентій - Оксеном, Іоасаф - Йосипом, Іакім - Якимом, Ігнатіи - Гнатом, Василій - Василем, Єкатерина - Катериною, Єлизавета - Лизаветою. Скажімо так "пощастило" деяким жіночим іменам, наприклад Вірі, Надії, Любові. Ці імена були просто перекладені на рідну мову з грецьких відповідників (Пістіс, Елпіс, Агапе), тому одразу стали близькими, рідними - своїми. Народ як завжди "творчо" підходив до всього, що йому нав'язували ззовні, і, по можливості, цей процес "припасовував" до своїх мовних звичаїв і усталеностей.
Назараз - після здобуття незалежності - в Україні вперше за багато століть почали відновлюватися такі, здавалося б, уже зовсім забуті давньоруські імена: Рюрик, Аскольд, Ратмир, Ратибор, Руслан, Святослав, Ярослав, Мирослав, В'ячеслав, Станіслав, Владислав, Броніслав, Всеволод, Зореслава, Зоряна, таміла, Лада, Леля. Особливо популярними стали "історичні імена" - Ігоря та Роксолани.
Хоча фактично насьогодні в Україні вживаються переважно імена іншомовного походження, більшість з них на мовленнєвому ґрунті давно вже набула національного забарвлення. Тарас і Микола, Василь і Кирило, Іван і Максим, Марія і Катерина - ці та багато інших імен зі святців сприймаються вже як українські. Багато жіночих імен іншомовного походження набули суто національного оформлення і звучання: Дарина, Оксана, Роксана, Роксолана, Соломія, Христина, Тетяна, Орина, Ярина, Уляна та ін. Естетичним національним словотвором можна вважати і здрібніло-пестливі форми імен: Андрійко, Тишко, Ванько, Василько, Пилинко, Любаня, Івасик, Ксюша, Петрик, Дмитрик, Богдась, Бодьо, Бориско, Славко, Віталько, Михась тощо. Деякі з цих форм стали улюбленими серед творчих людей, письменників, акторів, режисерів, а саме: Олеся, Олесь, Леся, Лесь (утворені від Олександра і Олександри.
Попри популярність "магічного" контексту в змісті імені є абсолютно очевидним що не всі Слави - славні, не всі Світлани - світлі, не всі Володимиру - володарі миру, не всі Ярослави - енергійні .. тощо. Підсумувавши сказане, можна висловити припущення, що будь-яке ім'я - це лише форма, яка наповнюється духовним змістом її носія. А вже яким - це особистий життєвий вибір кожного.
Автор тексту: Світлана Анатоліївна Хрипко
Завантажити іменослови:
П. Чучка. Слов'янські особові імена.
Світовит Пашник. Іменослов.
Галина Лозко. Рідні імена.
Казаков. Именослов.
А.Баженова. Славянские родные имена.
- Культурно-історичний портал "Спадщина Предків"
