Вівторок
20 жовт., 2020
      
завантаження...

Що ми знаємо про плем'я росомонів?

Рейтинг 4.8 з 5. Голосів: 4

Хто такі росомони

Якщо підходити до “Повісті минулих літ” як до історичного джерела, де датована (і навіть не датована— вступна) частина відповідають історичним реаліям (за виключенням окремих легендарних епізодів, які неважко виділити), то дискусії про норманство, слов'янство чи іранство русів втрачають свій сенс. Цей об'ємний пласт лінгво-історичної літератури, присвяченої названій проблемі, значною мірою заполітизованої, набуває переважно історіографічного значення. Київський літописець чітко, впевнено і однозначно висловлює свою позицію з цього питання. Він знає норманів-русів, до яких належить і київська династія князів-Рюриковичів. Оскільки в часи літописця князі вже ослов’янилися, а очолена ними держава, отримавши назву Русь, поступово поширювала її на племінні об'єднання, що входили до неї (“поляне иже ньіне зовомая Русь”), то він, ніби передбачаючи полеміку, вважав за необхідне довести і пояснити нащадкам походження князів і цієї назви.

Називаючи всі чотири північно-східні племена (чудь, словени, кривичі і весь), що посилали посольства “...за море, до варягів, до Русі”, літописець пише: “Бо так звали тих варягів - русь, як ото одні звуться свеями (шведами), а другі норманами, англами, інші готами, отак і ці”.

Літопис, Бертинські аннали і перші договори київських князів з Візантією, на наш погляд, дають найбільш виразний джерельний матеріал для розуміння складних, часто непередбачено сплетених в єдиний клубок міжетнічних відносин слов’янських племінних об’єднань і різних груп степових номадів, хозарів, норманів (“варягів”) напередодні виникнення Київської держави. В інших джерелах “русь” як озброєні загони, купці чи посольства згадуються лише принагідно і слабо піддаються, або не піддаються без натяжок, історичним реконструкціям. Звідси така велика кількість різних суперечливих концепцій, історична сутність яких час від часу дещо змінюється, уточнюється, але більше під тиском політичних обставин, ніж з огляду на перегляд старих чи появу нових джерел.

Ми вже проаналізували в одній із опублікованих раніше статей, а також в монографії „Давні слов'яни" концепцію Б.О.Рибакова про росомонів-русів, підхоплену багатьма радянськими дослідниками. Суть концепції зводиться до того, що багаті скарби VI — VIII ст. Середнього Подніпров’я мартинівського та перещепинського типів належали племінній верхівці слов'янського племені русів. Останнє, на думку Б.О. Рибакова, утворилося в результаті сармато-слов'янського симбіозу. Воно поглинуло всі інші подніпровські племена і утворило область, яка пізніше, в часи Київської держави, отримала назву “руської землі”, а згодом ця назва поширилась на всю державу. Вже у V — VI ст. роси або руси, за Б. Рибаковим, витісняють давні імена слов’янських (антських) племен - полян, деревлян, полочан, сіверян та інших і утворюють східнослов'янську єдність - основу майбутньої давньоруської народності.

martynivskyi-skarb

Наступні дослідження і виявлення нових місцезнаходжень скарбів мартинівського типу на поселеннях пеньківської культури антів, а також колочинської культури показали, що вони належать останнім, як це доводив О.Спіцин ще у 1928 р., а не русам. Що стосується скарбів перещепинського типу (Перещепин, Глодоси, Келагеї, Нові Санжари та ін.), то О. К. Амброз й інші дослідники довели, що вони фактично становлять собою багаті елітні поховання тюркських номадів. Разом цей пласт багатих знахідок співпадає у часі з інтегративними процесами на межі Степу і Лісостепу, що відбувалися в середовищі болгарських, аварських та антських племінних елітних груп.

Як відомо, саме кочовики, особливо їх еліта, з найдавніших часів накопичували у своїх руках великі багатства, які нерідко потрапляли разом з ними в могилу. На відміну від них, слов’яни V — VIII ст. не залишили нам багатих елітних поховань, хоча з писемних джерел відомі імена слов'янських вождів (Бож, Мусокій, Ардагаст, Пірогаст, Межамир та ін.). Усі знахідки, що належать до мартинівського типу, разом становлять 24 місцезнаходження — це скарби, закопані перед загрозою пограбування, яку становив для слов’янського землеробського населення номадський Степ. В кінці VII — на початку VIII ст., за археологічними матеріалами, простежується також інфільтрація правобережного населення склавінів в області антів та їх інтеграція. Недавно з'явилася навіть концепція (І.О.Гавритухін, А. М. Обломський), за якою антська племінна еліта закопала скарби у зв'язку з приходом сюди склавінів. Але вона виглядає надуманою і не знаходить підтвердження ні в писемних, ні в археологічних джерелах. Внаслідок довготривалості й мирного характеру цього процесу ховати скарби не було причин. Варто пригадати, що в VII ст. був закопаний скарб і на території давнього Галича, де жили склавіни. Скарби мартинівського типу не тільки включають один і той самий набір речей, але, що є особливо показовим, наявні в них речі знаходять собі аналогії і серед металевих виробів слов'янських ремісників і нерідко відповідають кам’яним відливним формам із ремісничих майстерень, відкритих як на антських, так і на склавінських поселеннях (Скибинці, Семенки, Бернашівка, Зимне). Якщо порівняти карти розповсюдження скарбів VI— VII ст. мартинівського типу з картами пеньківської і колочинської культур, то неважко переконатися, що вони знаходяться переважно в межах і навіть на поселеннях цих культур. Це визначає їх належність антській верхівці в цьому регіоні.

Отже, скарби мартинівського типу, як і пеньківська культура, належали антам. Наявність деяких з них в ареалі колочинської культури свідчить про інфільтрацію антів у райони Верхнього Подніпров'я, де у III — VIII ст. основною групою було слов’янське населення київської та колочинської культур, що поступово слов’янізувало балтський субстрат.

Черняхівські племена

В основу своєї концепції про приналежність скарбів слов'янським русам Б. О. Рибаков поклав 129-й параграф праці готського історика Йордана “Гетика”, написаної в середині VI ст. Він переказує цей текст дещо своєрідно в порівнянні з оригіналом та перекладами:

"Готський історик Йордан розказує про смерть готського короля Германаріха: з готами було в союзі “зрадливе плем’я росомонів”. Один із росомонів зрадив Германаріха, і цей скарав на смерть його дружину Сунільду (“Либедь"). Брати Сунільди, помстившись за сестру, вбили Германаріха”.

В перекладі “Гетики" Йордана Є. Скржинською цей 129-й параграф передано дещо інакше:

“Зрадливому племені росомонів, яке в ті часи служило йому (Германаріху) в числі інших племен, підвернулася нагода нашкодити йому. Одну жінку із вищеназваного племені (росомонів) на ім’я Сунільда за зрадливу втечу (від короля), її мужа, король Германаріх в пориві гніву приказав розірвати на частини, прив’язавши її до диких коней, пустивши їх у галоп. Браття її Сар та Аммій, в помсту за смерть сестри, поранили його бік мечем... Германаріх, перестарілий та здряхлілий, страждав від рани і, не перенісши гунських набігів, помер на сто десятому році життя”.

Ще інше звучання має уточнений переклад 129-го параграфа “Гетики”, недавно здійснений О. Анфертьєвим:

“...Невірний рід росомонів, котрий тоді разом з іншими виказував покірність йому (Германаріху), скористався такою зручною нагодою обдурити його. Адже після того, як король в пориві гніву наказав жінку на ім’я Суніхільда із названого роду за підступну втечу від мужа розірвати, прив’язавши (її) до збуджених коней, примусивши їх (коней) бігти в різні боки, її брати Сар та Аммій, в помсту за смерть сестри, вдарили мечем в бік Германаріха. Отримавши цю рану, він продовжив нещасливе життя, у зв’язку з слабкістю тіла".

Германаріх

Отже, ми привели два дослівні переклади латинського тексту 129-го параграфа “Гетики” двох різних авторів і довільний переказ його третім. При порівнянні впадає в око суб'єктивне розуміння оригіналу кожним із них, але не тільки. Безсумнівно, кожен із авторів підходив до тлумачення тексту оригіналу з позицій свого розуміння його історичної суті.

За Б. О. Рибаковим, для якого важливою була лише сама згадка Йорданом імені росомонів та Сунільди, остання була дружиною одного з росомонів, який зрадив готського короля. У Є. Скржинської Сунільда - дружина короля, зрадила його самого і втекла від нього; в перекладі О. Анфертьєва Суніхільда (не Сунільда) з роду (не з племені) росомонів підступно покинула мужа, не сказано якого, і за це була розірвана кіньми. У Б. О. Рибакова та обох перекладачів брати мстять Германаріху за смерть сестри. В перекладах - ранять його в бік, у Рибакова - вбивають. Переклади наводять імена братів (Сар та Аммій), Б. О. Рибаков їх опускає. Це звільняє його від пошуків слов’янських відповідників імен, що здійснити неможливо.

sunilda

У пошуках місцевого слов’янського племені русів - стрижня майбутньої давньоруської народності - Б. Рибаков інтерпретує етнонім “росомони” як “руські люди”. Перша частина слова - “рос” - має означати назву племені, друга частина-“мони” (осетинське - “мойне”) - муж, людина. Очевидно, інтерпретація терміну “росомони” як імені слов'янського племені “русів” (?) і вплинуло на тлумачення змісту 129-го параграфу. Смертельна розправа готського короля над дружиною непокірного руса, а потім смерть короля від рук її братів підкреслює вороже ставлення слов'янського населення до готів, що відповідає суті концепції дослідника.

Розуміючи вразливість своєї трактовки, Рибаков вказує, що в епоху, яка передувала описаним подіям, слов'янське населення Середнього Подніпров’я (в південній його частині) значною мірою було пронизане сарматськими вклиненнями, що могли сприяти змішанню слов’ян з сарматами, яке почалося ще за часів Таціта. А це вже вимушене визнання того, що росомони Йордана могли бути сарматами. Висновок Бориса Рибакова, що випливає з описаних ним подій, сформульований знову ж таки у вигляді припущення:

“Приведені дані не суперечать припущенню, що в складі лісостепових слов’янських племен, що звалися “палами" або “полянами” (а тимчасово від сусідів отримали ім’я антів), окреслилось близько IV ст. плем’я “росів", які жили, очевидно, в південній частині слов’янського світу, найближчій до готів на р. Рось”.

Отже, це тільки припущення, яке можна вважати дуже слабким підмурівком для попередніх і наступних побудов, зроблених у цитованій роботі. Більше того, якщо з контексту 129-го параграфу “Гетики” випливає, що термін “gens” вжитий тут Йорданом не в значенні племені, а в значенні роду, як його тлумачить О. М. Анфертьєв (не плем’я, а рід росомонів - як “ingente Amala” - рід Амалів), то і для припущення підстав малувато, або їх бракує зовсім.

На користь того, що Йордан писав про рід росомонів, а не про плем’я, свідчить і конкретика цього абзацу - імена сестри (Суніхільда) та братів (Сар і Аммій). В тексті “Гетики", де йдеться про племена, по імені називаються лише вожді (рекси) та їх найближче оточення. Більше ні в одному місці цієї праці немає згадки імен аж трьох членів родини, що не належали до керівної еліти. Тому поняття “Русь”, “Руська земля”, що нібито означає майже споконвічну етнографічну, мовну, політичну єдність і свідчить про існування на величезному просторі від Карпат до Волги і від Ладоги до “Руського моря”, надумане і нереальне. Воно створене на штучних комбінаціях. Писемні джерела для кінця IV— початку VII ст. засвідчують слов’янських антів, а не русів, які, за Б. О. Рибаковим, мали становити ядро майбутньої літописної “Руської землі” у Середньому Подніпров'ї.

sarmatskyi-idol

Не посилюють концепції про інтеграційну діяльність легендарних слов’янських росів в IV — VII ст. і дані, приведені Б. О. Рибаковим із географічного нарису сірійського автора середини VI ст. Захарія Ритора або Псевдозахарія. Легендарний народ “Hrws" (грос, ргос), що, за Псевдозахарієм, живе на північ від не менш легендарних амазонок, також не може бути визнаний за слов'ян - русів. Ці казкові неозброєні люди-велетні, “яких і коні носити не могли через вагу їх тіла”, краще вписуються в міфологію, ніж у реальність. Крім того, лінгвісти пояснюють “hrws" (рос, рус) як іранські форми “rouka” (“ruk”), що означає “світло”, “блискучий”, “білий”. Олександр Трубачов приводить багато прикладів ономастичної термінології Північно-Причорноморського регіону, що більш-менш співвідноситься з цими термінами. Але він також виводить їх з індоіранської основи “ruksa/rus(s)а”, що означає “с в і т л и й ”, “білий”. Вчений допускає, що в Приазов’ї та Північному Причорномор’ї і Тавриді міг існувати етнос з назвою “роси”, яка пізніше була перенесена на слов’ян. Приєднавшись до поглядів Трубачова, В. В. Сєдов, виходячи з археологічної ситуації в цих регіонах, вважає, що асиміляція іраномовних скіфо-сарматів Північного Причорномор’я слов'янським населенням відбулася в час існування Черняхівської культури (III — IV ст.), до появи тут тюркських номадів. Це припущення було б цілком логічне, коли б справді на берегах Чорного моря були відкриті слов’янські пам’ятки IV — VII ст. Але їх тут немає. Натомість відомі численні сарматські, скіфо-сарматські або гото-сарматські кургани, а пізніше - тюркські могильники.

З приводу „білявого" народу, що, наскільки відомо, жив у першій половині І тис. н. е. в степах Північного Причорномор’я, хочу вказати на повну відсутність у цьому регіоні навіть елементів слов’янської матеріальної культури на сарматських могильниках в період черняхівської культури. Разом з цим, пригадаємо, що Амміан Марцелін пише про наявність там красивих аланів із світлим волоссям. Отже, світлі люди, що жили у причорноморських степах, не обов’язково повинні бути слов’янами, на що натякає й О. М. Трубачов. В усякому разі, нам не вдалося жодного разу в степах Дніпровського Причорномор’я виділити будь-які пам’ятки першої половини І тис. н. е., які можна було б зв’язати із слов'янами, хоча ми займалися їх пошуками багато років. Слов’янські пам’ятки першої половини І тис. н. е. відкриті лише у лісостеповій частині України.

Отже, росомони - це сарматське родовите ім'я. Термін “hrws” сірійця Псевдозахарія у лінгвістичній літературі пояснюється не як іменник - назва якоїсь етнічної групи, а як прикметник “біляві” (“біляві люди”) (звідси може походи і назва "хорвати" - С.П.). Це означення через названі вище причини не стосується слов'ян. Спроба вичленити русів із етнонімів “росомони” або “роксолани”, розділяючи їх на дві частини (такі спроби відомі з XV — XVII ст.) по типу роксолани=рос-алани-алани-роси, виявились неспроможними.

Алани - Азанбек Джанаєв

У 1999 р. з’явилося нове монографічне історико-археологічне дослідження В. В. Сєдова “Древнерусская народность”, де зроблена ще одна спроба виділити серед слов’янських старожитностей пам’ятки русів, але вже на матеріалах іншого хронологічного зрізу . Тепер у центрі своїх побудов В. Сєдов поставив зовсім конкретну волинцівську археологічну культуру кінця VII — IX ст. Дніпровського Лівобережжя. Ця культура досить добре вивчена українськими археологами та інтерпретована ними і російськими колегами як старожитності літописних сіверян, які “сіли на Десні і по Сейму, і по Сулі і назвалися сіверянами". Останнім належить і роменська культура VIII — X ст., що є наступним хронологічним етапом волинцівської.

Ця культура обрана В. Сєдовим не випадково. Територіально вона межує з Хозарським каганатом, представленим в археологічному відношенні салтівськими поселеннями, городищами і некрополями. Як відомо з літопису, сіверяни знаходилися у сфері впливу Хозарії і платили їй данину. Порівняно високорозвинена Хозарська держава справляла культурний вплив на своїх сусідів. Тому волинцівська культура сіверян виділяється серед інших східнослов’янських культур високим рівнем залізоробного ремесла і металообробки взагалі, землеробства, а навіть блиском високохудожньої досконалої гончарної кераміки. Це, як і скарби, про що йшлося вище, підходить вибраному, майже харизматичному племені русів, яке нібито вершило історичні долі всіх східних слов’ян.

Друга причина вже не є чисто археологічною. Вона випливає з потреби знайти у писемних джерелах свідчення про русів, на основі яких їх можна було б помістити в межах ареалу волинцівської культури, поряд з Хозарією. Для цього В. Сєдов використав журнал спостережень франкського уряду за подіями в північному Подунав’ї, відомий у літературі як “Опис міст та областей північніше Дунаю”, іменований “Баварським Географом”. Дослідники О. Пріцак, О. Трубачов, Й. Герман вважають його першою згадкою про русів (Ruzzi) в латино-германському варіанті, що не викликає сумнівів. Але на цьому виразність джерела закінчується. О. В. Назаренко, який найбільш детально опрацював це джерело, датує його другою половиною IX ст. Й. Герман вважає, що відомості про Ruzzi відносяться до першої пол. IX ст. (прибизно 839 р.). Отже, дані з “Географа Баварського”, з одного боку, синхронні стадії переростання волинцівської культури в роменську, а не всьому періоду її існування (VIII — IX ст.), як пише В. Сєдов; з другого ж боку, VIII — IX ст. - це період воєнної активності вікінгів у Європі, коли на території угро-фінів та північно-східних слов’янських племінних об’єднань закріплюються нормани (варяги) і збирають з них данину: “В льто 6367 (859 р.) имяхо дань варязи изь за моря на чуди и на словенах, на мери и на всьхь кривичьх”.

Але ці, другі історичні реалії В. Сєдов тут опускає, хоч археологія засвідчує, що в Ладозі в IX ст. ще до покликання князів жили як слов’яни, так і нормани - варяги. Це стосується й інших городищ північно-східної частини слов’ян.

Важливо, що відомості “Географа Баварського” подаються у відповідності з торговими шляхами, в тому числі з тими, що ведуть у Східну Європу або через Східну Європу. Тому в групі етно-областей чи племінних областей (Сivitataes) на території України першою згадується племінна група Zerivani. Не згадана більше в жодних джерелах, ця назва не може бути прив’язана ні до одного з відомих літописних племен, але вказується, що з цієї області (між Віслою і Дніпром) вийшли всі слов’янські племена і “звідси ведуть вони своє походження”. Далі на схід згадуються Сaziti civitates (хозари), а за ними “100 Ruzziі, Firsderen Liudi, Fresiti, Serauci”19.

Очевидно, ці назви зафіксовано по торгових шляхах: Візантія-Київ-Саркел. Не зрозуміло лише, що означає “100 Ruzzi” (сто русів). Якийсь загін у сто воїнів? Чи купців? Чи воїнів-купців? Це важко пояснити. Нам залишається погодитися з Й. Германом, що “Географ Баварський” як історичне джерело подає відомості, які “не піддаються перевірці”, невідомо, звідки вони взяті. Орест Пріцак повністю заперечує, що тут мова йде про слов'янських русів. На його думку, цю форму перенесла до Східної Європи рутено-фризько-норманська торговельна компанія, яка діяла там в останній чверті VIII ст. Отже, локалізувати русів “Географа Баварського” дуже непросто. Якщо йти за порядком поданих назв, то не перед хозарами, як це робить В. Сєдов, а після них або в межах східної частини хозарських впливів треба шукати регіон їхнього перебування. Тому територіально сіверяни, волинцівська культура і Ruzzi ні в якому разі не збігаються. Пояснення В. Сєдова, що Forsderen Liudi - це поляни, як і інтерпретація ще декількох джерел, у тому числі Захарія Ритора і Бертинських аналів, основою для яких є “Географ Баварський”, не можуть жодною мірою задовольнити того, що можна було б прийняти за науковий аналіз. Все це майже довільні вправи на тему “русів”.

Таким чином, з аналізу “Географа Баварського” ніяк не випливає, що руси - це обов’язково слов'яни і що вони жили між Дніпром, Десною і Сеймом на північний захід від Хозарського каганату. Ruzzi зафіксовані в ряді назв після Саziri, отже, за логікою списку, їх місцезнаходження треба визначати на схід від Хозарії, або на північний чи південний схід. А це вже регіони, де сходяться зони впливів Хозарського каганату і норманів, згаданих літописом. Й. Герман і О. Трубачов, виходячи з даних про русів “Географа Баварського”, схильні шукати їх осель в Азовсько-Причорноморському регіоні, а О. Пріцак - у регіонах, де діяла рутено-фризько-норманська компанія. До цього схилявся і Д. Т. Березовець - дослідник волинцівської культури, який розглядав русів як степових дружинників, що займалися грабежем і входили в склад Хозарського каганату, тобто салтово-маяцької культури.

normany-vikingy

Тепер повернемося до пам’яток самої волинцівської культури. Питанням її виникнення, датування та етнічної і племінної інтерпретації присвячена досить велика література. Проблема витоків волинцівської та її спадкоємниці — роменської культури виникла з появою перших публікацій матеріалів цих пам’яток, але вона дискутується й сьогодні. І. І. Ляпушкін вважав, що роменська культура, куди він включав і волинцівські пам’ятки, виникає з приходом у Лівобережжя на початку VIII ст. слов'янського населення з правого берега Дніпра. Його спостереження про близькість синхронних пам'яток роменської і райковецької культур підтверджується все новими і новими пам'ятками. Більше того, тепер вдалося встановити, що процеси інфільтрації слов’янського правобережного населення на Лівобережжя почалися ще на етапі існування празько-корчацьких і пеньківських старожитностей на початку VII ст. Не заперечував ще недавно наявності в складі роменської культури вихідців з Правобережжя і В. В. Сєдов, обгрунтовуючи їх присутність на Лівобережжі появою у IX — X ст. курганних поховань, що не мають місцевої традиції.

І дійсно, поява курганних поховань на Лівобережжі - це свідчення перманентності внутрішніх територіальних зрушень у межах споріднених південно-західних міжплемінних утворень, початок яких сягає ще римського часу. Пік інтенсивного переходу через Дніпро населення, носіїв правобережних слов’янських культур припадає на VII — початок VIII ст. - час формування волинцівської культури, коли на Лівобережжі з'являються неукріплені поселення з житлами, що опалюються глиняними печами, вирізаними в останці (відомі у V — VII ст. лише на пам’ятках празько-корчацької культури Волині або в тих районах, куди потрапили носії цієї культури в процесі розселення).

В. О. Петрашенко провела статистичний аналіз співвідношення керамічних комплексів еталонних пам'яток сахнівського та волинцівського етапів, з одного боку, та їх відношення до кераміки райковецької і роменської культур, з другого. Коефіцієнт подібності основних форм посуду виявився вражаючим:

Подібність форм ліпного посуду:

а) Монастирка, Канівського поселення, Сахнівки, Житомирського Полісся, Ходосівки, Києва — досягає 80-88 %;

б) Волинцівського поселення, Житомирського Полісся, Ходосівки, Києва -81-86 %;

в) Новотроїцького городища, Житомирського Полісся, Пастирського городища, Стецівки - 80- 81 % .

Автор звертає увагу, що в усіх трьох групах присутнє Житомирське Полісся, тобто класична кераміка правобережної райковецької культури. Середній коефіцієнт подібності керамічних комплексів коливаєтся в межах 80-85 %. Якщо врахувати, що І. П. Русанова тим самим методом довела пряме переростання пам’яток празько-корчацької культури в райковецьку, то не можна не погодитися з обома дослідницями в тому, що населення, яке створило празько-корчацьку і райковецьку культури, в процесі розселення і поглинення носіїв пеньківської культури антів було також основним творцем волинцівської і роменської культур. В. О. Петрашенко посилює свою тезу і прикладами влаштування інтер’єрів жител. Ми вже не один раз звертали увагу на те, що печі, нижня частина яких вирізана в материковому останці, який спеціально залишався при спорудженні котловану жител, виникли у VI — VII ст. лише на Волині, на поселеннях празько-корчацької культури. Оскільки перші житла на нових теренах прибульці завжди влаштовують такими, якими були їхні домівки на вихідних територіях, дотримуючись звичної для них архітектурної моделі та традицій в оформленні інтер’єру, то факт появи нової групи населення на Лівобережжі не може викликати сумніву. Як не може викликати сумніву й те, що воно прийшло з Волині.

До такої ж думки прийшли автори колективної роботи “Гапоновский клад и его культурно-исторический контекст” і. О. Гавритухін, А. М. Обломський та О. А. Щеглова. Вони вважають, що причиною закопання скарбів мартинівського типу в кінці VII — на початку VIII ст. був збройний конфлікт між антами і правобережними слов’янами, які силою займали лівобережні території пеньківської культури антів. Ще раз детально проаналізувавши всі категорії знахідок, особливо ліпний посуд, житла та їх печі, поховання, вони прийшли до висновку, що основну масу прибульців складали слов’яни - носії райковецької культури, зокрема на її сахнівському етапі. Типологічна близькість або тотожність переважної більшості складових волинцівської і правобережних слов’янських культур, привнесення нових елементів культури на Лівобережжя, яких до приходу правобережного населення тут не було, не залишає щодо цього жодного сумніву. Разом з тим, ніяких писемних чи інших даних, які б засвідчували збройні сутички на Дніпрі слов’ян та антів згадані автори не приводять. Та їх, зрештою, немає.

Як відомо, на Правобережжі, в тому числі на Південному Бузі, процеси інтеграції антів та склавінів, за археологічними матеріалами, що виражаються в поєднанні елементів пеньківської і празько-корчацької культур, спостерігаються вже з кінця VI — початку VII ст. Склавіни (слов’яни) поступово починають заселяти територію антів і поглинати їх. Але ці процеси протягом всього VII — VIII ст. проходять поступово і мирно.

Скоріше всього, причиною закопання скарбів були болгари, які просувалися у північне Лівобережжя під тиском хозарів. На думку С. П. Юренко, другим важливим компонентом волинцівської культури є яскраво виражені болгаро-аланські елементи в гончарному посуді і металевих виробах, що відображають безпосередні впливи салтово-маяцької культури. Поглинення празько-корчацькою культурою пеньківських старожитностей та салтівські впливи і стали основою, на якій виникла волинцівська культура, що в VIII ст. переростає у роменську.

Не заперечуючи ранньої інфільтрації правобережних слов'ян в ареали пеньківської, а потім і волинцівської культур, В. В. Сєдов у роботі “Славяне в средневековье” применшує значення цього компоненту в процесах формування останньої. Він вважає, що волинцівську культуру створили вихідці з Самарського Поволжя - носії іменьківської культури. Ця далекосяжна гіпотеза має на меті довести єдність суспільних процесів усіх східних слов’ян і тим самим відкрити шлях до пояснення сумнівних тверджень про існування єдиної східнослов’янської народності. Тут іменьківська культура повинна би відіграти роль замінника штучно створених міфічних слов’янських “русів”, про що йшлося вище. Але це до 1996 р. В роботі ж 1999 р. “Древнерусская народность” В. Сєдов, посилаючись на “Баварского географа”, вже зв’язує волинцівську культуру з русами і підміняє ними літописних сіверян. В історичній реконструкції В. Сєдова це виглядає так: частина слов’янського населення Черняхівської культури в симбіозі з сарматами під тиском гуннів наприкінці IV — V ст. переселяється з Північного Причорномор'я в далеке Самарське Поволжя. Тут воно створює іменьківську культуру. В кінці VII — на початку VIII ст. носії іменьківської культури вже в зовсім іншій іпостасі повертаються у Лівобережне Подніпров'я і створюють волинцівську культуру русів.

Чи є для цього хоч будь-які джерельні основи? Їх немає. Гончарний високодосконалий салтовомаяцький посуд і виготовлені за його зразками пролощені ліпні посудини, що разом складають дещо більше 10% всіх керамічних виробів волинцівської культури, та поодинокі такі ж посудини в іменьківській культурі не можуть служити основою для такого висновку. Все це свідчення хозарських культурних впливів на ці культури, не більше. За виразом С. П. Юренко, гончарна високоякісна кераміка є “іншокультурними впливами”, що засвідчують етнічну неоднорідність населення Дніпровського Лівобережжя. В усіх культурах, що знаходилися в сфері впливів Хозарського каганату, такий посуд присутній. В. Сєдов не приводить ніяких переконливих доказів, які б свідчили про відхід великої групи черняхівського населення з Дніпра на Волгу. Писемні джерела, зокрема Йордан і Прокопій, подають відомості про відхід черняхівських готів та аланів на Дунай і не знають інших готських відселень. Одним невиразним наземним житлом, відкритим на Старо-Маяцькому городищі в Ульяновській області Росії, яке нібито може мати аналогії на вельбарських і черняхівських поселеннях (не слов’ян, а готів), пояснити переселення великих слов’янських груп із черняхівського ареалу на Волгу неможливо. Тим більше, що на цьому городищі й на всіх інших поселеннях і городищах іменьківської культури відкриті підквадратні напівземлянки з центральним стовпом, близькі до жител київської культури, звідки слов'яни дійсно поступово поширювали свою територію до Волги.

З приводу слов’яно-іранського симбіозу недвозначно висловився О.Трубачов. Він вважає, що іранське походження слова “Русь” позбавлене лінгвістичної опори. Тим більше слід вважати надуманим слов’яно-іранський симбіоз в черняхівській культурі Північного Причорномор'я, де сарматські могильники відомі, але не виявлено слов’янських. Немає ніяких даних, що саме цей симбіоз - це руси, які спочатку пішли на Волгу, а звідти повернулися у вигляді населення волинцівської культури на Дніпро і створили Руський Каганат, що постійно загрожував Хозарії. Кам'яні фортеці на заході Хозарії, які були форпостами тиску на слов'ян, що платили їй данину, В. Сєдов трактує виключно як заходи оборони перед могутніми русами, яких, як це випливає з писемних та археологічних джерел, тут просто не було, принаймні до IX ст. Один із дослідників іменьківської культури П. Старостін справедливо вважає, що населення останньої в VII ст., в основній своїй масі, було поглинуте Волзькою Болгарією. Не випадково ареал іменьківської культури вкладається в її межі.

imenkivska-kultura

Як відомо, етнічний характер іменьківської культури ще остаточно не визначений. Ряд дослідників схиляється до думки про її належність місцевому болгарському, угро-фінському або болгаро-аланському населенню. Не можна знехтувати і присутністю в ній незначного слов’янського компоненту, але не пшеворського чи черняхівського, як вважає В. Сєдов на основі одного невиразного наземного житла. В цих культурах великі наземні житла визначають германців, а не слов'ян. Близькість напівземлянкових жител, ліпного посуду та тотожність поховального обряду вказують на впливи київської та колотинської культур. Що стосується наявності у волинцівських та іменьківських керамічних комплексах струнких горщиків (ліпних і гончарних) з високим циліндричним вінчиком і високо піднятими крутими плечиками, на яких будує свою концепцію В. Сєдов, то ці форми в обох культурах мають салтівське, а не слов'янське походження.

Дослідники волинцівських пам’яток Д. Т. Березовець, О. В. Сухобоков, С. П. Юренко, С. А. Горюнов та ін. переважно виводять пам'ятки волинцівської культури з місцевих пеньківських та колочинських старожитностей, не відкидаючи впливів правобережних культур. Ми, враховуючи пеньківсько-колочинські елементи, надаємо перевагу в процесах формування волинцівської, а тим самим і її спадкоємниці — роменської культури, правобережному компонентові, витоки якого сягають празько-корчацьких і райковецьких старожитностей.

У нас немає жодних підстав не погодитися з тими дослідниками волинцівських і роменських пам’яток, які розглядають їх як два хронологічно послідовні етапи в розвитку слов’янського населення Дніпровського Лівобережжя. Нові археологічні дослідження, зокрема поселення в Битиці та інших пам’яток, підтверджують значні впливи Хозарського каганату. Але всупереч поглядам М. і. Артамонова, вони не визначали етнічного обличчя дніпровського лівобережного населення лісостепу, яке в своїй основній масі належало слов’янським літописним сіверянам. Будь-яких даних про слов’янських русів, носіїв, за В. В. Сєдовим, іменьківської та волинцівської культур, ні в писемних джерелах, ні в археологічних не знаходимо. Натомість нормани-руси, засвідчені літописом, залишили сліди в матеріальній культурі спочатку на північному сході (Ладога, Ізборськ, Новгород), а пізніше широко представлені на могильниках у Гніздово, Шестовиці, похованнями в Києві, Чернігові та інших містах Київської Русі. Під управлінням норманських за походженням київських князів - Рюриковичів, зокрема при Володимирі Святому та Ярославі Мудрому, за участю норманів, які були і воїнами-купцями, і ремісниками, виникає той єдиний політично-економічний і соціальний простір, що його за рахунок міфічних слов'янських русів деякі дослідники намагаються інтерпретувати як давньоруську народність.

Автор: Володимир Баран, 
Вісник "Галичина", 2000 р. 
Прикарпатський університет ім. Василя Стефаника Історичний факультет

Список використаної літератури:

  1. Літопис Руський. — К., 1989. — С.12.
  2. Баран В.Д. Скарби VI — VIII ст. Анти чи Русь? // Археологія. — 1998. — № 1. — С.15-27; його ж . Давні слов’яни. — К ., 1998. — С. 55-69.
  3. Рибаков Б.А. Древняя Русь и русские княжества XII — XIII вв. — М ., 1982. — С. 86-88 .
  4. Спицин А.А. Древности Антов // Сб. отд. русского языка и словесности АН СССР. — М „ 1928.
  5. Амброз А.К. Кочевнические древности Восточной Европьі и Средней Азии V—VII вв. // Степи Евразии в зпоху средневековья. Археология СССР: В 20-и т. — М ., 1981. — С. 10-23.
  6. Гавритухин И.О., Обломский А.М. Гапоновский клад и его культурно-исторический контекст. — М „ 1996. — С. 140-148.
  7. Рибаков Б.О. Древняя Русь и русские княжества... — С. 8 6 .
  8. Йордан. О происхождении и деяниях гетов / пер. Е. Скржынской. — М, 1960. — С. 91-92.
  9. Свод древнейших письменньїх известий о славянах. — Т. І (І — IV вв.). — М., 1991. — С. 113.
  10. Рибаков Б.А. Древняя Русь и русские княжества... — С. 8 6 .
  11. Трубачов О.Н. К истории Руси (наблюдения лингвиста). — М ., 1993.
  12. Йордан. О происхождении... —- С. 275-276.
  13. Сєдов В.В. Древнерусская народность. — М ., 1999. — С. 15.
  14. Літопис Руський. — С. 3.
  15. Березовец Д.Т. Археологические пам ятники летописных северян // Краткие сообщения Института археологии АН СССР. — К ., 1953. — Вьып. 3. — С. 21-26;
  16. Сухобоков О.В. Дніпровське Лісостепове Лівобережжя у VIII—XIII ст. — К ., 1992. — С. 32-35;
  17. Петрашенко В.О. Формування культури типу Луки-Райковецької у Середньом у Подніпров’ї // Етнокультурні процеси в Південно-Східній Европі в І тис. н. е. — К .; Львів, 1999. — С. 230-237.
  18. Пріцак О. Походження Русі. — К ., 1997. — С. 40-45; Трубачев О . Н. В поисках единства. — К ., 1997. — С. 223; Геррман И. К вопросу об исторических и зтнографических основах “Баварского Географа” // Древности славян и Руси. — М ., 1988. — С. 163-168.
  19. Назаренко А.В. Немецкие латиноязычные источники ІХ-ХІ вв. — М ., 1993. — С .15-42.
  20. Повесть временних лет. — М ., 1950.
  21. Березовец Д.Т. Русь в Поднепровье // Полтавський археологічний збірник. -— Полтава, 1989. — С. 321-332.
  22. Ляпушкин И.И. Городище Новотроицкое // Материалы и исследования по археологии. — Вьіп. 74. — М ; Л „ 1958. — С.356-366.
  23. Сєдов В. В. Славяне в средневековье. — М ., 1996. — С. 200.
  24. Петраш енко В. О. Назв, праця. — С. 233.
  25. Петраш енко В. О. Назв, праця. — С. 230-239;
  26. Русанова И. П. Славянские древности VI-VII вв. — М „ 1976. — С. 196-199.
  27. Гавритухин И.О ., Обломский А. М. Назв, праця. — С. 147.
  28. Юренко С.П. Население Днепровского Левобережья в VII-VIII вв. (Вольшцевская культура) // Сборник трудов V Международного Конгресса археологов-славистов. — К ., 1988. — Т. 4. — С. 244-250.
  29. Сєдов В.В. Славяне в средневековье. — С. 194-195.
  30. Сєдов В.В. Древнерусская народность. — С. 50-82.
  31. Юренко С.П. Назв, праця. — С. 250.
  32. Матвеева Г.И. Жилье и хозяйственные постройки Старо-Майнского городища // Археологические исследования в Поволжье. — Самара, 1993. — С. 156-183.
  33. Трубачев О.Н. В поисках единства. — С. 226.
  34. Старостин П.Н. Памятники Именьковской культуры // Свод археологических источников. — Вып. Д І-32. — М „ 1967. — С. 31-32.
  35. Халиков А.X. К вопросу об этносе именьковких племен // Памятники первобытной зпохи Волго-Камья. — Казань, 1988. — С. 119-126.
  36. Артамонов М.И. Болгарские культури Северного и Западного Причерноморья // Доклады географического общества СССР. — Л ., 1970. — С. 29-31.

- Культурно-історичний, просвітницький портал "Спадщина Предків"


Не забудьте поділитись статею у соцмережах та вподобати нашу сторінку:


Теги:     давні племена      цивілізації      народи      культура

завантаження...
blog comments powered by Disqus

Опитування

Якого Ви віросповідання?
 

завантаження...