У мандри Дрогобицьким краєм

Не від нудьги, не від втоми, а задля чарівних вражень від споконвічної краси рідного краю давайте відірвемося від міської суєти і пустімося у мандри. Не в заморські краї, які нам пропонують по телебаченню туристичні агенції, а своїм рідним краєм. Для того багато не треба: велосипед (взимку лижі), фотоапарат, записничок і, безперечно, бажання. Велосипед має свої переваги, бо можна під’їхати вузькою польовою стежиною, перенести його через кладочку і відвідати такі місця, до яких легковиком чи мотоциклом не дібратися. Найкраще це робити всією сім’єю, і для дітей така мандрівка буде корисною. А маршрутів аж занадто!

Стежками Івана Франка

Добре знаним є маршрут «Стежками Івана Франка». Прямуючи в Нагуєвичі, мандрівник «проскакує» село Лішню. Але в тому селі також можна дещо побачити. Це добре збережений пам’ятник «Скасування панщини», і чи не єдиний «Жертвам Талєргофу», ще залишки валів міста Сарина, місце, де стояла панська липа, до якої пан Туркул прив’язував покараних. А ще вам оповідять про криничку «без дна», з якої можна було почути рахманські дзвони. А чого лише вартий «Музей учительства та освіти», що розташований у школі!

Тим часом у селі Нагуєвичах, окрім вже згаданих місць, вам неодмінно покажуть місце на Забарищі, де в 1831 році спалювали упирів, там навіть дотепер зберігся хрест. Всім добре відомий Франків дуб (зараз просто місце), під яким він написав оповідання «Олівець». Після війни під ним був величезний мурашник. До того дуба енкаведисти над мурашником прив’язали упівця, якого мурахи з’їли. В селі стверджують, що це був Гудима із с.Брониця.

А хіба не можна створити ще й маршрут «Шляхами друзів Івана Франка». До нього включити с.Залужани (Вацевичі), звідки походять гімназійний товариш Іполит Погорецький та поетеса Олена Грицай, с.Добрівляни, де проживала добре знайома Франка – донька тутешнього пароха Чапельського.

Батьківщина Андрія Мельника

Можна відвідати батьківщину Андрія Мельника – Волю Якубову. Якраз у тому селі народилася людина, яка започаткувала так званий рух мельникізму. Шлях пролягає через Старе Село, в якому стоїть дерев’яна церковця, яку як каплицю побудував граф Станіслав Тарновський. Мало хто знає, що у цьому селі в лісі Когутик стоять прадавні «могили» часів неоліту. Якраз під тим лісом розташувалися хутори Підгора та Скибичі (всього кілька хат). На Скибичах під самим лісом стоїть цікава фігура, а поблизу – джерело, з якого бере початок потічок.

А хіба можна минути Снятинку, не оглянувши палац графа Станіслава Тарновського. Зараз у цьому будинку є школа. На тутешньому цвинтарі знаходиться грабовець у вигляді каплички – родинне поховання Тарновських. Чого тільки вартував так званий Панський ліс, посаджений у шахматному порядку. Нам би милуватися та захоплюватися панською господарністю і там би відпочивати. Та, як не прикро, його кілька років тому вирубали. Краса комусь не до вподоби. Таким давай тільки червону деревину! А біля Волі Якубової надзвичайно екзотичні хутори: Котички, Тожів та Глинне.

Шляхом дерев’яних шедеврів

Надзвичайно захоплюючий маршрут, відвідування дерев’яних церков – шедеврів сакрального мистецтва. У церкві Монастиря-Лішнянського можна побачити дерев’яне диво – скульптуру пророка Іллі. Цікаві церкви у Монастирі-Дережицькому, Станилі. Якраз із храму цього села походить добре відома мистецтвознавцям старовинна ікона із ХІV ст. зі зображенням Георгія-Юрія Змієборця. Вдумаймося! Роботі на липовій дошці майже 700 років, а може й більше (ікона зберігається у Національному музеї Львова). Дуже старовинна церква у Меденичах. Це поселення може похвалитися тим, що якраз тут граф Мнішек справляв заручини своєї доньки Марини (згодом російської цариці) і царевича Дмитрія (російського царя). Цікавими з огляду архітектурних рішень є дерев’яні церкви у верхній частині Сторони, Підбужі (на Потоці), Сільці, Мокрянах, Вороблевичах, яку в 1936 році привезли із села Виців.

А які дива можна ще побачити у тих же Вороблевичах – це сонячний годинник на стіні мурованої церкви, на іншій у Липівцях – набої у стіні часів Першої світової війни і багато чого іншого. Цікаво, що до палацу панської родини Устрицьких не раз навідувалися польські королі, навіть російська цариця Катерина ІІ, яка одному із представників цього роду доводилася хресною мамою. А ще тут побували Тадеуш Костюшко, різні художники, композитори та багато інших відомих людей. Вражає своєю природною красою дерев’яна церковця у Глинному, невеличкому хутірцю біля Бикова, про існування якого ніхто навіть нічого не знає. Церква в селі Довгому (Гірському) відома тим, що її розмалював живописець, поет і драматург Корнило Устиянович (1839-1903 рр.). Йому судилося навічно лишитися у цьому селі. Розмальовуючи церкву, він зірвався із риштування і дуже побився. Ще близько року промучився у тутешнього о.Юліана Шиха, де й помер. Похований недалеко від церкви. Із церкви с.Старого Кропивника також походить унікальна ікона «Юрія Змієборця», вік якої оцінюється в межах 700 років (зберігається у Національному музеї Львова).

Кожне село має щось своє – таке неповторне!

Кожне село має якусь віху, яку треба тільки вміло показати. Відкриваймо для себе рідний край і вміймо похвалитися. При в’їзді у с.Рихтичі перед мурованою церквою (колишній костел) на крутому пагорбі стоїть триметрова статуя Ісуса Христа, який, розправивши руки, немовби звертається до людей із помислами добра і злагоди. Автором є польський скульптор П.Ландовський, добре знайомий місцевому графу Казимирові Бєльському. Вона виготовлена у 1932 р., а встановлена у 1937 році. Цікаво відзначити, що той же автор є творцем бразильської статуї, що стоїть на вершині гори в Ріо-де-Жанейро. Статуя від рихтицької відрізняється тільки великими розмірами, вища майже у півтора десятка разів. Відстань між точками розпростертих рук сягає 30 метрів. Обидві були виготовлені майже одночасно.

У ранньому середньовіччі село Ступниця було важливим торговельно-економічним центром. У ньому були осідок «воєводів сіл волоських» та відомий на всю околицю монастир. Залишки валів тутешнього городища понині вражають своєю величчю. В селі Котоване навіть зупинявся польський король Ягайло. Під багатьма документами зустрічаємо його підписи: «Дано у Котовані». Волоща в середні віки була містом Кортиків. У ньому, окрім церков, стояли костел та синагога.

Відпусти на Дрогобиччині

Дрогобиччина відома своїми відпустами. Так, в Опаці на празник Воздвиження Чесного Хреста був відпуст «Кальварія», започаткований ще у 1926 році. Від однієї церкви до другої через гору «Верх» провадила «Хресна дорога», вздовж якої побудовані були каплиці. З приходом більшовиків вона була частково знищена, зараз відновлена. В Урожі в його верхньому кінці на горі Діл є чудотворна криничка, біля якої каплиця. Хід прочан традиційно проходить на Спаса. В Грушеві (Красне) на Матки Божої відвідують прочани чудотворний образ Пречистої Діви Марії та п’ють чудодійну воду з церковної криниці. Також у селі можна почути легенду про відважну попівну, яка завела татар у болото, і ті там пропали. В с.Нагуєвичах добре відома капличка «Ярина», що знаходиться у лісі східньої частини села над джерелом. Згідно з переказами, на плесі води появилась Мати Божа. На цьому місці щороку у 9-ий четвер після Великодня відбуваються Богослужби й прощі хворих. Тут перед Першою світовою війною відбув прощу Іван Франко зі своїм сином Андрієм.

Шляхом пам’ятників Кобзарю

Загальновідомо, по тому, як нація шанує своїх видатних діячів, судять про загальну її культуру. Який захоплюючий маршрут – «Шляхом пам’ятників Кобзарю на Дрогобиччині»! А їх чимало! Йдеться про пам’ятники в Дрогобичі, Бориславі, Стебнику і Трускавці, у селах Довге (Гірське), Залокоть, Лужок Долішній, Нагуєвичі, Нове Село, Солець, Східниця, Уличне, Ясениця-Сільна та інші села. За кожним із них стоїть цікава історія. Так, на такому невеличкому хутірці як Мартинпіль, що при шляху на Стрий, стоїть пам’ятник. Поставила його 30 жовтня 1988 року одна людина – Степан Сливич. Не зовсім зручно добиратися до нього, але пошанувальник дорогу знайде. Цікаво, що пам’ятник у с.Довге (Гірське) стоїть на символічній могилі Українським Січовим Стрільцям, яку ночами в 1950-х роках насипали, а вдень під штиками енкаведистів розрівнювали. Він постав у 1964 році.

Мандрівка в гірські села

Чого варта мандрівка у гірські села Дрогобиччини! А який прекрасний краєвид відкривається при в’їзді у село Перепростинь. Аж дух запирає від побаченого. Внизу, в долині, в’ється змійкою річка Стрий, яка обручем омиває острів, на якому розташований хутір. У долині видніється село Довге. Інколи такий смуток огортає, що люди вирушають за здоров’ям невідь-куди, а тут поряд така краса. Село Довге до Першої світової війни славилося своїми каменотесами. Таке ремесло тут процвітало здавна. Місцевий пісковик йшов для виробництва млинарського каменя та круглого каменя для гостріння ножів. Місцевим каменотесам був відомий камінь «скалуп», який як нововідкритий мінерал польський геолог у 1936 році назвав «сколіт», бо знайдений біля Сколе. У місцевих пісковиках каменотеси знаходили ще й камінь «жовтець», який тутешні ковалі та столярі шліфували, і він йшов як окраса до скринь, файок та до намист. Насправді це був карпатський драгоніт жовтого кольору, якого було тоді годі відрізнити від справжнього діаманта. Його масово вивозили в Чехію для ювелірних виробів. У верхів’ях річки Стрий траплявся ще один камінь, званий «магдалин», що був червоного забарвлення. Названий так на честь св.Магдалини, яка від крові пообтирала ноги Ісусові Христові. Серед річкового піску траплявся й золотий пісок.

Недарма в одній із легенд розповідається, що якась княгиня тут у річці загубила золотий перстень. Також червоний пісковик йшов на виготовлення дешевих намист. Хіба не можна відновити виготовлення місцевих намист, а мандрівник був би тільки радий. А ще які в гірській Бойківщині криниці, викладені з річкового каменю, деякі навіть досягають 40 метрів глибини. Яка здорова в них вода!? В Старому Кропивнику вам неодмінно покажуть місце, де пан Кропивницький страчував непослухів, неробів, ґвалтівників, повій. Над обривом річки Стрий стояли спеціальні кізлини, на яких висіла колиска. В неї вкладали покараного і розгойдували так, що той вилітав у річку на милість Божу.

Місцями народних ремесел

Чим не цікавий маршрут «Місцями народних ремесел»? А їх треба наперед відновити. Село Тинів ще у міжвоєнний час славилося лозоплетінням. Якби в тому селі віднайти такого майстра, щоб виготовляв сувенірні кошики та інші вироби? Мандрівники побачили б живого умільця і справжні витвори його праці.

Лішня була відома своїми файками, тому лішнян прозивали цибушниками, файкарями; Болехівці – гончарними виробами; село Опака – виготовленням бочок, гонт, барівок; верхня частина с.Сторона (Ковтало) – виробництвом дерев’яних іграшок, решіт, сит та іншого дерев’яного начиння. Ось у селі Кропивник при дорозі стоїть у доброму стані стара кузня, яка могла б слугувати живим музеєм. Тільки для того треба винахідливого коваля, який би водночас був екскурсоводом і продавав сувенірні цьвоки із клеймом коваля. А виторг був би його доробком.

Хіба не можна оживити Франкову кузню у Нагуєвичах, яка диміла по суботах? А справжній коваль продавав би сувенірні гвіздки з написом на шапці: «Франкова кузня». Хіба не можна відвідувати ще вцілілі старі олійні, які тільки восени ще сяк- так працюють! А міг би бути зиск ще й від мандрівників.

Примітних місць у нас багато

Примітних місць у нас є дуже багато, треба тільки їх віднайти, прорекламувати і вдало показати. Село Довге, що при меденицькому шляху, вражає своїм плануванням. Це результат господарювання тутешнього пана Дульського (Дольського), який свого часу насильно пересилив селян у новозбудоване село. Ніби, як стверджує переказ, через це заліз у довги і тому село назвали Довге. Через події, які відбулися у с.Смільна 1972 року, воно стало відоме усьому світу. Вперше в СРСР відбувся організований сільський страйк, запротестувало усе село проти закриття церкви. Колгоспні корови довелося перевести у сусідні. Десятки учасників отримали від 10-ти до 15 діб за хуліганство, а деякі навіть від 1-го до 3 років тюрми. Є чим гордитися селу! А де ж пам’ятник? Така славна сторінка сучасної історії українського народу просто забулася. А тоді про неї заговорили мало що не усі закордонні радіостанції. А є ще Броницький ліс, де при шляху на Самбір покояться жертви масових фашистських захоронень. Тут недалеко (в сторону Брониці теж при шляху) стоїть відома Суха верба. Різне оповідають про неї, що у вербу колись перетворилася дівчина з Медвежі, яка зсохла за своїм коханим; що у її дуплі сиділа нечиста сила; що, зайшовши у її дупло, можна було переміститися у потойбічний світ. У тому ж таки лісі у Гринівци стоїть чарівний бук. У с.Вороблевичі росте старезний дуб, який пам’ятає Богдана Хмельницького. В с.Сторона, де бере початок потік Тисовець, стоїть старий тис, з яким також пов’язано багато легенд. Скільки різних історій, легенд, переказів можна почути. Ось ще чим привабливий зелений туризм! Отож записничок не завадить. Хто ж тоді має упорядкувати стежини, альтанки з природними лавками чи хоча б екзотичними пнями, щоб об’єкти стали доступнішими? Хто ж має зайнятися всім отим, що зветься зелений туризм? Хто ж має почистити, упорядкувати джерела із здоровою та мінеральною водою, як, наприклад, у с.Стороні, Підбужі та інших селах? Чого тільки вартий знаменитий «Водограй» (водоспад) при в’їзді у Підбуж!

Чому не розвивається зелений туризм?

А чому ж то у наших селах не спостерігається отого напливу очікуваних мандрівників? Передусім наші селяни ще не навчилися по-новому дивитися на плоди своєї праці, не пройнялися новою перспективою. В жодному селі на видному місці біля скупчення туристів не стрінемо оголошення: «Прошу завітати на обід та свіже коров’яче молоко з пінкою!» чи «У мене можна попробувати борщ з вушками та книшем», «Давайте скуштуємо правдиву колочену бринзу з бульбою!» тощо. На свіже коров’яче молоко завітали б туристи, яке було б ще й з місцевими смаколиками. А хто пробував підсолоджену зварену коластру? Забулося! А для дітей, якою б вона була корисною!

Хтось мусить навчитися отих всіх премудростей зеленого туризму. Надіятися, що біда змусить шукати крихту хліба або навчить біда попити, коли нема чого вхопити, – марно надіятися. Правда, ніхто не хапається, краще податися за кордон. Там підробити, повернутися і попльовувати.

А де ж будуть ночувати оті мандрівники? Хто обладнав сільський нічліг у хаті на запашному «сіннику» чи на «оборозі»? Хіба десь надибуємо оголошення: «Ви можете у мене переночувати і перекусити!» чи «У мене нічліг (з особи стільки-то…), а сніданок безкоштовно», «Тільки у мене скуштуєте фігу з маком!» тощо. Є мандрівники, яким подавай комфорт, а є такі, яким він набрид, і такий хоче переночувати на сіні, «оборозі». Щоправда, про «оборіг» господар повинен заздалегідь подбати.

Ой, як ще нам далеко до зеленого туризму, але треба все ж таки почекати. В Африці серед пігмеїв туристів більше ніж у нас. Там вони пробують смажених комах, хробаків і навіть гадюк, і нічого – вдоволені. Так покажімо, що ми не гірші за пігмеїв!

У цій публікації завдання автора полягало привернути увагу до порушеної проблеми, розворушити самолюбство, щоб надалі мешканці сіл «попорпалися» у пам’яті та віднайшли те, чим кожне село може пишатися, чим воно примітне, неповторне, чим може стати цікавим для інших.

Автор: Петро Сов’як
- Культурно-історичний портал "Спадщина Предків"