Самбір в легендах і переказах

Самбір і Самбірщина завжди приваблювали до себе своєю красою, географічним розміщенням, багатою історією, загадковими легендами та переказами, які, на жаль, не всі дійшли до нас. Автор матеріалу Василь Семчишин зібрав і впорядкував перекази та легенди з різних українських та польських джерел, які стосуються Самбора та Самбірського району.

Назва міста

Наш старовинний Самбір мав ще назви: Погонич, Самбір-Погонич, Новий Самбір, Нове місто

Городище Погонич було розташоване у злитті рік Стрв’яжа (Стривігор) і Дністра. Можливо, назва Погонич походить від застосування тут нагінного полювання на великих копитних тварин, яких заганяли в кут між ріками і тут їх вбивали.

Друга версія назви Погонич – від слів „поганяти”, „супроводжувати” запряжених або нав’ючених коней чи інших тварин.

Старий герб Самбора. Поранений в шию стрілою олень, що мчить - зображався на печатках Самбора з XVI століття.

Назва Новий Самбір, Нове місто закріпилася за городищем Погонич після того, як у 1241 році татарська орда спалила давній княжий город Самбір, теперішній Старий Самбір, і частина його мешканців поселилася в Погоничі. Вони розбудували його і стали називати Новим Самбором або Новим Містом, а пізніше – Самбором. За колишнім спаленим Самбором закріпилася назва Старе місто, пізніше Старий Самбір.

Щодо назви міста існує декілька переказів. Найбільш відома версія пояснення назви Самбір від словосполучення „самі бори”, бо в цій місцевості росли непрохідні ліси-бори. Виводять назву Самбір і від назви кущової верби (лози) з червоним пруттям, що росла в гаях над ріками. Пов’язують назву міста і від особливих природних утворень – піщано-кам’янистих осипищ (рінь)-суборів, у давнішній вимові самборів, які були вздовж тутешніх рік. Можливо, назва міста Самбір походить і від чоловічого старослов’янського імені „Самбор”. В історії знані імена Самбір I син Судислава, який видав у Гданську грамоту у 1178 році.

Є й інші перекази про походження назви міста Самбір:

• від назви племені „саборів”, яке кочувало по Галичині в IV столітті;
• від старослов’янського слова „сабор”, тобто з’їзд, собор;
• від слів „сам боротися”, бо місто розташоване на важливому торговельному шляху і мало завдання обороняти край від нападу ворогів.

Побутує версія походження назви міста Самбір від кельтського слова „самбора”, що значить „тиша”, подібно як назва ріки Дністер, а по кельтськи Дан-істер, означає „прудка вода”.

Можна знайти і версію від старослов’янських коренів „сам” і „бор”, що означало злиття, стікання, бо тут зливалися важливі торговельні шляхи.

Можна ще навести версію назви міста Самбір від санскритської назви „Самбір” – червоний олень.

Топоніми "Самбір", "Самбор" зустрічаються на території Західної Європи, Балкан і інше. Так, в Сумській області, біля Конотопа, є села з назвою Великий Самбір і Малий Самбір. У Тернопільській області частина села Чернігова Руського називається Самборівкою. В Хорватії поблизу Загреба існує місто Самобор. У Мозирському районі (Білорусія) є поселення Самбор, а в Сандомирському районі (Польща) є річка Самбірська, або Горичанка, яка впадає до Вісли.

Не тільки Погонич, а й Сідлище

У краєзнавчій літературі згадується, що місто Самбір розміщене на місці, де колись було поселення-городище Погонич. Але не згадується стародавнє укріплене поселення Сідлище, або Селище чи Старе Селище.

В історії згадується Погонич зі Старим Селищем. Це означає, що Селище було давніше від Погонича. Старе Селище і Погонич, ймовірно, розташовувалися на лівому березі Дністра.

Біженці зі зруйнованого татарами у 1241 році Самбора, себто теперішнього Старого Самбора, втекли до укріпленого замку, який згадується як Селище, або Сідлище, а біля нього, внизу, на південь і захід розгорнулася велика оселя Погонич. Нові поселенці осіли на вільних землях вздовж берегів потоку Дубрівки і Малинівки, тобто на схід і на північ Погонича й Селища. Поселенці, а це багаті купці та ремісники, селилися громадами. Ткачі, наприклад, оселилися вздовж потоку Дубрівки – від них і походить назва вулиці Ткацька, яку на початку XX століття перейменовано на Коперніка. Свою нову оселю, де біженці стали жити великою громадою, назвали Новим Самбором.

Погонич, як на ті часи, був одним з великих осель, зараховувався вже до малих міст, але не він був укріплений, бо укріпленим було Старе Селище, що було поблизу. У Погоничі розвивалася торгівля та різні ремесла, бо місто мало охорону сильного й укріпленого Старого Селища з княжим замком. Жителі Погонича були спокійні за своє майно і своє майбутнє.

Місто Брекля

На місці Самбора були два села: Селище (Старе Селище) або Сідлище і Погонич. Тут була митниця, бо перетиналися два торговельні шляхи. Не могла існувати митниця без більшого поселення – міста на протилежному боці Дністра. А було це велике поселення між селами Чуквою і Бережницею. Під час ординської навали у 1241 році татари зруйнували це місто, яке називалося Брекля. Люди, які вижили знайшли притулок в укріпленому Селищі-Погоничі, що не були зруйновані ордою. Замордованих Бреклінців було поховано при дорозі, що веде з Чукви до Бережниці. На цьому місці століттями, аж до безбожної радянської влади, до 1950 року зберігся хрест (його весь час відновлювали). Місто Брекля, після зруйнування татарами, більше не відновлювалося. Біля Чукви до сьогодні є поле з назвою „Брекля”, яке омиває річка Солониця, що бере свій початок між селами Блажів і Кобло. На полі „Брекля” до війни була громадська толока, тобто пасовище. Існує легенда, що пастухи коней, які заночовували на пасовищі, чули з під землі гул коней і брязкіт зброї. Нібито тут колись провалилося під землею, якесь закляте військо і тому опівночі чути звуки битви.

Площа Ринок

Вона називається так тому, що тут з давніх давен провадили торгівлю. Така площа була і в Погоничі. Після надання містечкові Магдебурзького права 13 грудня 1390 року, Спитко за згодою взявся до розбудови площі.

За планом, вона мала форму чотирикутника, розміром 140 x 182,5 м. Площа розміщена на узвишші 305 метрів над рівнем моря. Польські джерела приписують Спиткові розпланування площі. Але Спитко був полководцем, і йому нікому було займатися планами будови Самбора.

Самбір. Гравюра невідомого автора, 1844 р.

Управління і оборона подільського князівства, яке межувало з ординським степом, не давало таких можливостей. Але необхідність укріплення подільських замків, на які претендували Литва, Орда та Угри, і де знайшов притулок останній подільський князь Федір Корятович, дають підставу допускати наявність в оточенні Спитка архітектора, спеціаліста з оборонних споруд і планування міст. Цьому невідомому архітектору, ймовірно, і належить честь планування самбірського ринку. Раніше на перехресті вулиць була квадратна площа, по боках якої були дерев’яні будинки. Для розбудови нової площі, Спитко сконфіскував усі будинки, що стояли у промірі квадрата на вулицях, а мешканців прогнав на інші вулички. Господарями старих домів були українці. Спитко заборонив русинам (українцям) мешкати чи ставити будинки в прямокутнику Ринку.

На площі з одного боку ратуші стояв стовп ганьби, під яким виставлялися осуджені на публічний огляд, з другого боку ратуші виставляли міську вагу під час ярмарків і торгів для контролю ваги товарів самбірських та приїжджих купців.

Ринок у Самборі, 1942 р.

Міська ратуша

До XVI століття ратуша була не посеред площі, а там, де тепер училище культури. Це була будова із міцного дерева. На початку XVI століття у центрі площі Ринок споруджено мурований одноповерховий будинок ратуші з великими льохами-камерами та підземеллям для в’язнів.

У 1637 році ратуша згоріла, залишилися лише камери і льохи. У 1668 році на старих фундаментах споруджено нову муровану двоповерхову ратушу з вежею, висотою 38 м. На вежі у 1885 році встановлено годинник, закуплений у Празі (перший годинник було встановлено у 1670 р.). На чотиригранній вежі є балкон для сторожі, яка слідкувала, чи не виникли у місті пожежі. На шпилі вежі, на залізному стрижні, було поміщено герб міста – олень на бігу зі стрілою в шиї. Цей герб затвердив місту австрійський цісар Йосиф II у 1788 році з умовою, що до нього поруч примістять ще герб австрійський – двоголовий чорний орел. На початку XX століття пропольська міська рада примістила ще польського білого орла.

Вежа ратуші представляє три яруси, на чотириграннику споруджено восьмигранник менших розмірів, а на ньому ще менший восьмигранник, спорудженні у 1670 р. У 1844 році проведено реконструкцію ратуші. Добудовані вхідні портики (портали) і змінено місце входу, замість з південного боку влаштовано вхід зі сходу.

Над колишніми вхідними дверми з півдня є фриз з барельєфами голів – постатей з XVI ст. в коронах.

У 1939 році радянська влада скинула з вежі всі три герби, а замість них вивісила п’ятикутну червону зірку. З південного боку, нижче годинника, в ніші була ікона Пречистої Діви Марії, мальована на мідній блясі у 1877 році. Колись на цьому місці був образ Пречистої, який подарував містові у 1660 році місіонер В.Дудкевич. У 1995 році в нішах з південного боку було встановлено фігуру Божої Матері, а нижче – державний герб-Тризуб.

Підземелля

Підземна забудова міста в давнину була значно розвиненіша від надземної. Склепінчасті пивниці, в яких розташовувалися склади товарів для ринку, сягали двох-трьох, а в окремих місцях навіть чотирьох ярусів вглиб і поширювалися за межі будинків під площу та вулиці. У таких відсіках пивниць влаштовувалися вантажні люки для подачі товарів. Підземні складські квартали з’єднувалися між собою проходами, які вели також під ратушу, костел. Можливо, вони виходили за межі міських укріплень, виконуючи таким чином і оборонну функцію.

Підземне царство, у значній мірі, збереглося до сьогодні, але доступ до нього обмежений (потрібні дослідження).

Легенди про існування підземних комунікацій у місті давно побутують у мешканців міста. Фрагмент підземних тунелів було виявлено на початку 80-х років при прокладці водопроводу між вулицями Б.Хмельницького і Міцкевича (біля крамниці „Насіння”).

Під час ремонту будинку на роздоріжжі вулиць І.Мазепи і Сагайдачного у 2001 році і переобладнанні підземелля під зал ресторану „Львівська брама” виявлено підземний тунель (його залишили для огляду). Археологи говорять, що це частина стародавніх підземних тунелів, якими були пов’язані стратегічно важливі об’єкти у місті (ратуша, костел, замок). Фахівці стверджують, що, судячи з характеру цегляної кладки, тунель збудований у XVII або навіть XVI століттях. У краєзнавчій літературі є перекази про підземелля старих споруд.

Новий Самбірський замок з палатою був великою спорудою, стіни його були з грубого дубового дерева на мурованих кам’яних фундаментах з високим цоколем. В ньому були підземелля, в яких розміщалася скарбниця і в’язниця. У підвалі ратуші були кімнати для тортур, дві в’язничні камери і кімната міського ката, який одночасно був лікарем і аптекарем.

Будинок плебанії при вулиці Єдлінського (тепер музей „Бойківщина”) мав підземелля, що сполучалося з костелом і ратушею. У підземеллях церкви Різдва Пресвятої Богородиці під вівтарем покояться тлінні останки фундаторів церкви Іллі і Олени Комарницьких (власників багатьох сіл з осідком в Радловичах), їхньої дочки Софії та єпископа Атанасія Шептицького.

На старому цвинтарі (вул. І.Франка), заснованому у 1705 році і закритому у 1899 році, багата польська родина Спаускіх у XVIII ст. вибудувала муровану круглу каплицю, в підземеллях якої ховали багатих самбірян. У 1931-1932 рр. якісь вандали розбили підземелля, де лежали кості померлих у цинкових трунах. Труни розбили на куски і продали на брухт. Більшовицька влада влаштувала у каплиці буфет, а на старому цвинтарі парк відпочинку молоді. Тепер там споруджується собор св. Покрови.

У 1905-1906 роках по середині нового цвинтаря (вул. Бісківська) побудовано велику каплицю (тепер у ній церква православної громади Московського патріархату). У підземеллях каплиці є поодинокі гробівці. Там поховано у 1907 р. пароха о. Лева Щавинського.

Кривава брама, жовта вулиця, площа „Під білим конем”

Одна із п’яти брам в оборонних мурах міста називалася Кривавою. Ця брама була навпроти колишнього Бернардинського монастиря біля Водної брами. Браму назвали кривавою тому, що через неї виводили засуджених на вигнання з міста і при цьому їх били прутами (різками) до крові.

Через криваву браму виводили також і засуджених на страту. Їх вели до місця страти – „на шибеницю, що була на Бліху, поблизу Дністра, біля шпиталю”. Пізніше на цьому місці висипали могилу, яку називають „козацькою” (кут вулиць Шпитальної і Грушевського).

Жовтою вулицею у Самборі називали у XVI – XVII ст. вулицю біля костелу. Пізніше її називали – Ягелонською, потім Фарною, за радянських часів (1945 р.) – О.Пушкіна, а від 26.05.1997р. -.П.Сагайдачного. А жовтою її називали тому, що під час дощів з площі Ринок вулицею спливала жовта брудна вода до Млинівки.

На місці сьогоднішнього скверу ім..Б.Хмельницького у XVI – XVII ст. була площа „Торговиця”, де торгували худобою. З другого боку торговиці, де тепер центральна бібліотека (вул.Шевченка, 28) була невелика площа, звана „Під білим каменем”. Назва площі, можливо, походить від того, що тут запивали „могорич” після покупки коня. Продавець з покупцем пригощувалися під конем. Можливо, там був шинок „Під білим каменем”.

Самбір. Водяний млин на річці Млинівці.

Вулиці: Каналова, Лукова, Віденська

У ХVIIст. Каналовою вулицею називалася теперішня вул. Котляревського. Каналовою було названо тому, що вздовж вулиці проходив центральний міський канал. У XVIII – XIXст. цю вулицю називали Старопоштовою, бо тут було приміщення пошти. В перших роках XX ст. польський уряд перейменував вулицю іменем короля С.Баторого.

Луковою у XVст. називалася частина теперішньої вул. ім. Січових Стрільців (від 28.09.1990 р.); від вулиці Коперніка до гімназії, (до вул. Котляревського), а далі до площі Торговиця (вул. Січових Стрільців і вул. Бачинських) вулиця мала назву Зеленої. Польський уряд об’єднав вулиці Лукову і Зелену і назвав ім. короля Яна Собєського. За радянських часів (від 1945 р.) вулиця мала назву Леніна.

Теперішня вул. ім. Т.Шевченка мала декілька назв. У XVI – XVII ст. ця вулиця називалася Домініканською, від монастиря Домініканів, який був на місці, де тепер медучилище. У 1875 р. австрійський уряд помістив у монастирі військову частину, а від 1806 тут був шпиталь. Тому вулицю назвали Шпитальна. Через якийсь час вона отримала назву Віденська.

Наприкінці XIX ст. вулицю Віденську перейменували на вул. ім. Спитка з Мельштина. За радянських часів (1945 р.) вулицю називали Перемиською, пізніше – іменем першої жінки космонавта – Валентини Терешкової.

Козацька могила

Могила знаходиться біля центральної районної лікарні, між вулицями Шпитальною і Грушевського. Колись цю могилу називали ще „Трійцею” (від плити з барельєфом св. Трійці). У давнину тут проходив шлях з Погонича через брід на Дністрі до Угерець і далі на Уріж – Підбуж – Тур’є, потім він з’єднувався з головним, так званим „Руським путьом”.

У Погоничі – Селищі був дерев’яний замок, який спалили татари у 1498 р. У 1530 р. було споруджено великий мурований замок при угорському тракті поблизу Дністра. На цьому місці тепер центральна лікарня. За валами з південного боку замку було місце страти злочинців та інших неугодних королівській знаті людей.

На цьому місці значно раніше (дата не відома) була висипана могила, можливо в пам’ять про місце страти народних месників – опришків Івана Макара, Василя Хархота і Лаврентія Прендоху у 1674 р. Легенда про страту народних месників передавалася з покоління у покоління, тому на цьому місці за австрійських часів хтось поставив хрест, а згодом висипали могилу, яку увінчали капличкою з хрестом.

Згідно з переказом, могилу висипало якесь військо шапками. Це був, очевидно, відгук історії, як колись козаки насипали шапками могили своїм побратимам. Це могло бути в 1848 – 1850 рр., коли в Австро-Угорській імперії виникла революція і у Львові утворилася Головна Руська Рада, а у повітах – Народні Ради, в тому числі Самбірська Народна Рада, тоді тут були сформовані самбірська національна гвардія і батальйон стрільців з довколишніх селян. Напевне самбірські гвардійці і стрільці могли висипати цю могилу.

Пам’ятник на могилі представляв собою квадратний обеліск на стінах якого були барельєфи із зображеннями святих. Завершував споруду ажурний металевий хрест. За радянської влади хрест і плити з барельєфами були вивезено на цвинтар і там вони зникли. Могилу почали розкопувати, але хтось написав про це до Києва і звідти прийшла заборона. 15 жовтня 1995 р. посвячено відновлену могилу.

Страта народних месників

Коли козаки Хмельницького залишили Галичину, галицькі повстанці пішли в ліси і продовжували боротьбу проти польських панів. Так виник народний рух, який назвали опришківський. Були опришки–месники і на Самбірщині. У 1674 р. польські гайдуки упіймали повстанців Івана Макара, Лаврентія Прендоху – мешканців передмістя Самбора, а також Василя Хархота з села Гусного, що на Турківщині. Їх стратили прилюдно на „місці страти”, де тепер козацька могила (вул.Шпитальна).. Це місце називали ще „Старі Шибениці”.

Олександр Кучера в монографії „Самборщизна” так описує страту трьох месників-опришків. „…у 1674 році публічно страчено злодія і розбійника Василя Хархота з Гусного через відрубання мечем голови, четвертування після смерті, та виставлення останків на пострах всяким злодіям. Четвертовані останки довго висіли на шибеницях в різних місцях. Подібним способом страчено багатократного мордівника Лаврентія Превдоху та Івана Макара, передміщан.”. До слова сказати, тродійшня окупаційна влада аж ніяк не визнавала наших українців героїв, а називала їх не інакше як злодіями, мордівниками, бандитами.

Розстріл в тюрмі

В Самбірській тюрмі енкаведисти почали розстрілювати в’язнів у травні 1940 року і продовжували до 28 червня 1941 року. Спочатку розстрілювали у пивницях тюрми і ночами вивозили на лівий берег Дністра і там закопували по 100-120 трупів. Скільки було таких могил, невідомо, бо їх зрівнювали з землею – маскували. Знайдено лише одну таку яму, в якій було зарито 117 жертв. Місце цього захоронення показав чекіст – шофер НКВД „Сташек”, який не втік з тюремниками. Він розповів, що машиною вивозив розстріляних на берег Дністра, а там інші в’язні заривали їх в землю. А щоб не залишалися свідки, їх також розстрілювали. Коли відкрили цю яму, то трупи були у повному розкладі, й лікар не дозволив перевозити їх на цвинтар. Одного розстріляного впізнала родина і забрала до Купнович, а 116 – перенесено в нову глибшу могилу за 20 метрів від ріки. Там висипана велика могила і встановлено березовий хрест. У 1964 році їх перепоховано на цвинтар, де у 1989 році була висипана могила, поставлено березовий хрест. 18 листопада 2001 року могилу впорядковано, поставлено хрест з чорного граніту, а на гранітній стелі вибито прізвища похованих тут студентів самбірської гімназії „Рідна Школа”.

Масові розстріли в’язнів проводилися 27 і 28 червня 1941 року. Як згадує в’язень Роман Іваницький, о 5 годині ранку 27 червня на подвір’я тюрми вивели понад 300 в’язнів, їх поставили на коліна обличчям до стіни і з вікон та коридорів адміністративного корпусу кулеметами всіх розстріляли. В’язні, які залишилися в камерах (їх було понад 1000), почали розбивати двері. Енкаведисти подумали, що це вже німці добиваються до тюрми і припинили розстріли та зібралися в канцелярії. В’язні виламалися через ворота і огорожу на Дрогобицьку вулицю. В цей час вулицею проходили неорганізовано більшовицькі війська, які втікали на Дрогобич. Вони розступилися, щоб пропустити в’язнів. У той час з тюрми вибіг офіцер-енкаведист і почав кричати на військових, щоби стріляли „фашистів”, але військові його не послухали. Тоді він сам застрелив 25 в’язнів, решта втекла. Тюремна охорона і адміністрація втекли до Дрогобича, але наступного дня повернулися шістьма вантажними машинами, щоби довершити та хоч трохи скрити сліди своєї каїнової роботи. При під’їзді до тюрми вони розстрілювали всіх, хто тут стояв, або проходив. Розстріляли також всіх тих хто зайшов на подвір’я тюрми, щоб розшукати між трупами своїх рідних. 29 червня 1941 року о 11 годині до міста вступили німецькі війська. Була організована комісія, яка зайнялася похоронами жертв НКВД. Виготовлено дерев’яні паки, в які укладали по чотири трупи і вивозили на цвинтар до загальної могили. Було перенесено 720 закатованих, висипано їм могилу і встановлено деревяний хрест. Ця могила була знищена у 80-х роках, але 1989 року відновлена.

Як згадує свідок перезахоронення Євген Рудий, в пивницях тюрми, де були склади з вугіллям, деревом, старими меблями та архівом, було повно змасакрованих трупів. Між ними – жінки, дівчата, старі та молоді чоловіки. У кожного були зв’язані руки колючим дротом за спиною, а в устах бите скло або ганчірка. Розстрілювали всіх в потилицю. Перед розстрілом їх тортурували, бо мали поламані руки, ноги, ребра, повідрізувані вуха, виколоті очі та вибиті зуби, в жінок, крім того, – відрізані груди та здерта шкіра з голови разом з волоссям. Рідні пізнавали своїх за одягом, або інших прикметах. Першого дня, коли до міста прийшли німці, люди, які розшукували між розстріляними своїх рідних, почули слабкі стогони з каналізаційного каналу. Тут були знесилені з голоду, чоловік з 14-літнім сином. Після надання їм допомоги, чоловік розповів, що він робітник лісництва з с. Комарник (на Турківщині). Він зі сином пішов до лісу нарубати хворосту, тут його і впіймав більшовицький лісничий і здав НКВД. Так зі сином він потрапив до самбірської тюрми, як німецький шпіон. До каналу вони стрибнули у той час, коли виводили в’язнів з камер на розстріл. Там вони просиділи 4 доби.

Крім знайдених замордованих у пивницях тюрми, деякі камери були замуровані, була ще нашвидкуруч, замаскована-засипана гравієм могила на подвір’ї тюрми. З цієї ями лише частину останків перевезено до загальної могили на цвинтар, а більшість трупів була в стані сильного розкладу і тому їх закопали глибше на цьому ж місці.

Під час німецької окупації гестапівці теж розстрілювали. У 1942 році Зондеркоманда вивела з тюрми 120 в’язнів-жебраків, циганів і ін. та розстріляли на єврейському цвинтарі. При вході на єврейський цвинтар зліва гестапівці розстріляли сім’ю шофера пожежної охорони Патральського з дружиною і тещею та єврея з дружиною за те, що Патральські переховували євреїв . У 1943 році на місці, де тепер кінотеатр „Кобзар” гестапо розстріляло 10 членів Української Національної Самооборони, а в березні 1944 року на цьому ж місці розстріляли 10 заручників із Старого Самбора за вбивство двох туркменів, які служили в Німецькій охороні в Стрілках.

Перекази про перелюбство

В історії міста є перекази про вбивства, образи гонору, чаклунства, перелюбства та інше, які каралися смертю.

О.Кучера у монографії „Самборщизна” (т. II, с. 127-129) подає перекази про дві сенсаційні судові справи перелюбства. У 1593 р. в Самборі поселився цирульник (хірург) Йоган Зіммерман. Як стало відомо з судової справи, він, будучи у Гданську, познайомився з дружиною тамтешнього хірурга Ганса Шіпера, закохався у неї і умовив її з дочкою виїхати з ним. Вони зупинилися у Самборі. Ганс Шіпер розшукував їх по всій Польщі й Угорщині, прибув і до нашого міста. Тут на пл. Ринок випадково зустрів свою невірну дружину з дочкою і коханцем. Ганс оскаржив їх до бурмістра. Коханця і невірну дружину заарештували і до часу судового розгляду посадили у в’язницю, що була у підземеллях ратуші. За перелюбство і порушення церковної клятви їх чекала кара смерті. Але Ганс не бажав їм найгіршого і подав до магістрату заяву про те, що з любові до дружини прощає їй вину і просить звільнити з ув’язнення. У ставленні до колеги за фахом засвідчив, що не бажає йому смерті, а лише кари перебуванням у в’язниці, на термін який присудить йому суд. За Йогана Зіммермана заступився міський староста сандомирський воєвода Григорій Мнішек, і хірурга звільнили від покарання.

Ганс Шіпер вивіз звільнену дружину і дочку до Гданська, а самбірський хірург Зіммерман з вдячності Богові і добрим людям, які його уберегли від смерті, залишив у магістраті письмове покаяння і запевнення про те, що ніколи не буде дружити і навіть розмовляти з білоголовою дружиною Гануша. Обіцяв теж виїхати зі Самбора і не селитися ближче 20 миль від міста.

У 1598 році в Самборі відбулася ще одна сенсаційна любовна історія. Самбірський війт Амброзій Заремба оскаржив перед міським урядом свою дружину Малгожату за те, що вона втратила жіночий стид, порушила подружню вірність і завела коханця – ксьондза Валентія Тарновського. Цією справою зайнявся воєвода самбірський староста Григорій Мнішек, який разом з радниками магістрату провів розслідування і переслухування свідків. Було встановлено, що Малгожата у час відсутності мужа, приймала ксьондза. Вони співали, танцювали, пили різні напої та бавилися до півночі, або й до ранку. Староста Г.Мнішек суворо переслідував таку розпусну поведінку, але на прохання вельмож присудив замість кари смерті попередження. Малгожата Зарембова попереджена, що якщо буде зустрічатися з ксьондзом Валентієм і буде вести таке розгульне життя, то наступить виконання кари смерті. Як костельні власті покарали ксьондза, не відомо.

Подвиг Насті Макар

У 1672 році на місто напала орда турків і татар. Більшість міщан рятувалася втечею в довколишні ліси та лози. А ось міщанка Настя Макар затрималася у хаті, пакуючи у валізи коштовності. Коли зібралася виходити з хати, побачила на подвір’ї турка, який прив’язував до тину коня. Вона заховалася за двері і з сокирою в руках чекала непроханого гостя. Як тільки чужинець переступив поріг сіней, на його шию впало вістря сокири, та з такою силою, що відтята голова покотилася по долівці. Настя відтягла труп і спустила у підвал. Заледве упоралася з одним ворогом, як переступив поріг другий. І все повторилося.

Так зустріла Настя сімох турків! Після грабунку, ворожі кіннотники відступали і підпалювали будинки, але Настину хату не підпалили, бо на обійсті було прив’язано 7 коней. Очевидно, думали загарбники, це турецькі коні і їх вершники самі підпалять будинок. Так хоробра Настя Макар стала власницею 7 коней і майна, яке турки встигли награбувати.

Подібну легенду описує Олександр Кучера в монографії „Самборщизна”. В нього хоробра жінка – мешканка Старої Солі (Старосамбірщина) – при навалі орди в 1498 році, сокирою із-за дверей вбила 7 турків. Крім коней зі збруєю і майна, одержала ще від старости нагороду 40 флоринів (золоті і срібні монети).

Міський кат і аптекар

В підземеллях ратуші поруч з камерою для тортур впертих злочинців, була кімната міського ката. Під час судового розгляду суддівська колегія в оточенні громадського оскаржувача і представників обох сторін, заходили до камери тортур, щоб у їхній присутності було видобуто зізнання „правди” від впертого оскарженого.

Міський кат, крім тортур, виконував смертні вироки через зняття голови мечем, або через повішання. Страта оскаржених проводилася публічно на місці „біля старих шибениць” над Дністром (тепер там т.зв. „Козацька могила”). День екзекуції був знаменною подією в історії міста. Міський кат, святково одягнений, серед тисяч глядачів виконував свою прикру роботу.

Що цікаво, він також виконував функції аптекаря – продавав хворим дороге зілля і мазі, а передовсім засушенні корені мандрагори, викопаної у півночі під шибеницею зі свіжим повішеним. Ця рослина використовувалася як засіб, що втамовує біль і приносить благий сон, а також як амулет проти рожі, червоних запалених очей, наривів, бородавок і всіляких наростів. При цьому, кат сам призначав дози і спосіб застосування.

В середньовіччі мандрагорі приписували властивість світитися у темряві й загасати при появі людини. Вважали, що цей корінь у вигляді людської фігурки має приносити щастя. З мандрагори почали робити амулети, в наслідок чого у XVI ст. вона фактично зникла з європейської флори. Люди за тих часів вірили, що мандрагора виростає під шибеницею від сперми, що виділяє страчений в останню мить свого життя. Люди були впевненні, що цей корінь викопувати небезпечно, бо він дуже „кричить”, а хто чує цей крик, вмирає. Витягати мандрагору з землі мав тільки чорний пес за прив’язаний шнурок. Пес після витягнення кореня одразу зникав. Мисливець за мандрагорою мав підкрадатися до неї тільки з підвітряного боку.

Чудотворна ікона

У 1727 році в Самборі рознеслася новина про те, що в домі Олени Добрянської з очей древньої ікони Божої Матері потекли криваві сльози. Вперше 15 вересня 1727 р. сльози помітили студенти, які мешкали тут на квартирі. Олена Добрянська повідомила про це пароха церкви і на його прохання передала образ до храму. Ікона плакала з перервами 175 днів. Після перевірки цього явища двома духовними комісіями, перемиський і самбірський єпископ Ієронім Устрицький проголосив 3 грудня 1727 р. образ „Чудотворною іконою”.

30 жовтня 1728 р. місцевий шляхтич Ілля Комарницький справив для ікони золото – срібну ризу.

Існує переказ про те, що ікону намалював на кипарисовій дошці св. Євангелист Лука. Цей образ привезли зі Сходу два грецькі купці, які заночували в паламаря біля самбірської церкви, образ поклали до скрині, а коли вранці відчинили, то побачили, що образ яснів, мов зоря. Купці побоялися брати таку реліквію в дорогу і залишили його паламареві.

Згідно з історичними даними, самбірську ікону залишив незнайомий подорожній купець у домі колишнього грецького купця Йоана Стамовича, який осів у Самборі і був швагром пані Добрянської. Вся родина Стамовичів вимерла під час епідемії холери у 1705 р. Все їхнє майно залишилося у спадщину Олені Добрянській, в хаті якої мешкали студенти єзуїтської колегії…

У 1910 р. Франц Рабій замовив у маляра в Дрездені точну копію ікони, намальовану олійними фарбами на полотні. Перед Першою світовою війною в липні 1914 р. в ікони появилися сльози. Вона плакала 9 днів. Щоб вберегти її від пограбування царськими військами о. Ф.Рабій вивіз її до Відня, а замість оригіналу вставив у раму дзеркальну копію. В червні 1915 р. о. Рабій повернувся з образом до Самбора.

В перші дні московської окупації Самбора прийшов до церкви царський градоначальник, який з дорученням московського православного єпископа Євлогія (резедував у Львові). оглянув ікону. Коли ствердив, що це копія, шкодував, що не міг оглянути оригінал.

Стараннями о. Ф. Рабія 26-28 серпня 1928 році відбулася коронація Самбірської ікони. Єпископ Йосафат Коциловський наложив на голови Матері Божої і дитяти Ісуса дві корони, які виготовив самбірський майстер – різьбяр Муссаковський. На срібній, грубо позолоченій блясі вичеканено корони і прикрашено сотнями дорогоцінних каменів (брильянти, діаманти, рубіни, аметисти, опалі, яспіси і ін.). В квітні 1933 року обидві корони були викрадені. У 1935 році виготовили тимчасову копію корони зі звичайної блискучої бляхи і прикрасили скляними імітаціями дорогих каменів-самоцвітів.

Перед Другою світовою війною, у 1939 році Чудотворну ікону вивезли до Жегестова, біля Нового Санча, а пізніше – в єпископські палати в Перемишлі.

28 серпня 1941 року єпископ Йосафат Коциловський привіз ікону знову до Самбора. Коли в 1944 році підходили більшовицькі війська, 20 липня дві сестри служебниці вивезли ікону на захід. 7 жовтня 1955 року 11 самбірських і дрогобицьких священиків, які підписали православіє, під керівництвом єпископа Михайла Мельника і його секретаря протоєрея Володимира Куновського відвезли дрезденську копію ікони в подарунок Московському Патріархові Алексію. Про те, що перевезена в подарунок ікона є копією, знали лише Михайло Мельник і Володимир Куновський. Обидва вони дорогою до Москви нагло померли, але церемонія передачі ікони уже дев’ятьма членами експедиції відбулася.

Наприкінці 1996 року отці Самбірської церкви Різдва Пресвятої Богородиці виявили в церкві стару ікону, яку після реставрації у Львівському музеї історії релігії, було визнано іконою кінця 17 ст. за назвою „Самбірська Чудотворна Богородиця ”. Не з'ясовано, як і коли вона повернулася з Заходу до Самбора.

23 лютого 1997 року після перебування у Львівських і Дрогобицьких, та деяких інших бойківських храмах, ікона урочисто встановлена на відведеному для неї місці в церкві Різдва Пресвятої Богородиці.

Якби Сагайдачний був обачним

Серед славних людей Самбора згадують Петра Конашевича Сагайдачного. Широко відома пісня в якій є слова: „…а позаду Сагайдачний, що поміняв жінку на тютюн та люльку, необачний”. Існує переказ, що після школи в Самборі, здібний юнак подався в Острозьку академію. Спудей Петро Конаш був одним з кращих учнів, тому київський міський суддя Ян Аксак взяв його до себе вчителем для сина. В домі Аксакових Петро познайомився з їх родичкою Анастасією Повченською. Невідомо хто з них першим запропонував „руку і серце”, другому бо в ті часи в Україні був звичай, що дівчата могли проявити ініціативу. Петрові Конашу минуло тоді 25 років. Відбулося весілля, але не склалося сімейне життя. Анастасія принижувала спокійного і флегматичного мужа. На кожному кроці вказувала йому, як він має себе поводити, що має робити, що говорити. Петро перетерпів з такою деспотичною жінкою 10 років. Дітей у них не було, тому й не було за чим дуже шкодувати.

Тоді він подався на Січ. Там його назвали Сагайдачним, бо мав з собою сагайдак (пристрій у якому зберігалися стріли) зі стрілами і лук з якого дуже влучно стріляв. Багата військова кар’єра Сагайдачного тривала 15 років і досягла своєї вершини у 1621 році під Хотином, де 30 тисяч козаків під його проводом перемогли 100 тисячне турецьке військо, і цим врятували польське військо від погрому.

В бою під Хотином Сагайдачного було поранено отруйною стрілою і після піврічних мук він помер на 52 році життя.

Уявімо собі, якщо б дружина Сагайдачного було доброю і милою до нього і народила йому дітей, то він не був би необачним, жив би в Києві добрим сім’янином і не міняв її за тютюн та люльку”.

Саме завдячуючи втечі Петра Конаша від сварливої і деспотичної жінки в історію України були вписані такі яскраві сторінки. Козаки залишились би у дніпровський плавнях на Хортиці й не зорганізували би у регулярне козацьке військо; поляки були би розбиті під Хотином; не було би засновано Києво – Могилянської академії; не булоби багатьох переможних походів на турків і ні.

А що було з жінкою Анастасією після втечі від неї Петра? Вона недовго тужила за чоловіком. У 1624 році вийшла заміж за шляхтича Івана Піончина, але її жадоба і незгода привели до того, що вона організувала напад на сусіда, щоб загарбати його маєтки. При цьому було вбито багато підданих сусіда, підпалено і пограбовано будинок. Відбувся суд, але родич суддя замість засудити її на кару смерті присудив вигнати її з України, а все майно конфіскувати.

Вона виїхала в Польщу і подальша її доля невідома.

Джерело

© Портал SPADOK.ORG.UA