Четвер
29 жовт., 2020
      
завантаження...

Віросповідання запорозьких козаків

Рейтинг 3.5 з 5. Голосів: 4

Віра запорозьких козаків

Віросповідання запорозьких козаків тема гостра, проте актуальна. Одні стверджують, що православ'я у козаків було чи не споконвіку, інші вперто намагаються довести,  що козаки - переконані язичники. При цьому, кожна із сторін просто нав'язує читачу свою думку, не наводячи ні аргументів, ні фактів. Отже, чи є християнство на духовному і генетичному рівнях близьке козакам? Спробуємо відповісти на це не легке питання, оперуючи історичними джерелами. 

Якщо брати найвідоміші (середньовічні) джерела, наприклад "Опис України" (1651) Гійома де Боплана або ж "Історію козаків-запорожців" Жана-Бенуа Шерера, то всюди у козаків фігурує християнська релігія. 

Гійом де Боплан:

Козаки належать до грецької віри, яку називають руською; дуже шанобливо дотримуються релігійних свят і постів, на які в них припадає 8 — 9 місяців на рік і під час котрих вони не вживають м’ясних страв. У цій формальності вони такі вперті, що переконують один одного, буцімто від цього залежить порятунок їхньої душі. 

<..>

Перш ніж завершити цю розповідь, скажу ще кілька слів про великодні обряди. У страсну суботу вони йдуть у храм, який називають церквою, аби взяти участь у релігійних торжествах, які полягають у тому, що фігурку Господа нашого Христа кладуть у гріб, а потім з великими урочистостями звідти виймають. Після цього обряду всі вони — чоловіки, жінки, парубки і дівчата — стають навколішки перед єпископом (якого називають владикою) і подають йому яйце, зафарбоване в червоний або жовтий колір, із словами «Христос воскрес!» А єпископ бере яйце, відповідає «Воістинно воскрес!» і христосується з жінками та дівчатами. Таким чином протягом якихось двох годин він збирає понад 5 — 6 тисяч яєць, а крім того, має ще й приємність цілувати найвродливіших молодиць і дівчат, які є у церкві. Звісно, йому було б не з руки та й неприємно цілувати старих жінок, але він спритно і швидко дає собі раду: коли якесь обличчя йому не подобається, він простягає для цілування руку. Так робив у Києві митрополит на ім’я Могила *, який є верховним над усіма єпископами. Так само роблять і найнижчі священики, яких називають господинами.

Жан-Бенуа Шерер:

Козаки українські і запорозькі сповідували православну віру, яка з’явилася на Русі за часів княгині Ольги й була запроваджена скрізь за царювання Володимира, великого князя Русі.

Та чи можна відштовхуватись від цих джерел? Маю великі сумніви. Тому, що проаналізувавши їх ретельно, я зафіксував безліч нісенітниць, котрі одна одній суперечать. Мовляв, козаки були страшенно набожними і дотримувалися всіх церковних канонів, а у вільний час тільки те й робили, що пили та грали в карти. Жодних інших занять у них не було:

Після нападу вони поверталися на Січ і розподіляли між собою здобич. Потім вони влаштовували велике свято, кілька днів підряд пили й танцювали й розповідали на вулицях про свою відвагу. Їх супроводжували люди, які несли у великих мідних казанах оковиту, горілку, пшеницю, перемішану з медом, пиво та питний мед, і музики, що співали різні пісні. Вони обіймали селян і запрошували їх пити разом з ними. Якщо хто-небудь відмовлявся, вони обсипали його лайкою, незалежно від того, чи знали його раніш. Отак вони витрачали за кілька днів усе, що коштувала їхня . здобич, а часто й навіть більше, і з багачів одразу ставали бідняками кругом у боргах. Купці та ремісники, які мали в цей час великі прибутки, продаючи свої товари по високих цінах, витрачали ці гроші, п’ючи та гуляючи з іншими козаками. (Ж. Шерер)

Але хто надто залив себе горілкою, лишається на замковому подвір’ї, засинаючи п’яним сном. Гидко дивитися на тих п’яниць, які не з’їли ні шматка хліба, а безперервно пили і лежать тепер у нечистотах, як ті свині. Бачив одного п’яницю, якого везли вже мертвого на возі, хоча була тільки друга година пополудні. Ото дивні звичаї, що марно гублять людей; справедливим є прислів’я, яке вони залюбки повторюють: не вмієш пити горілку, пий воду. (Г.Боплан) 

Натомість не думаю, щоб знайшовся на землі народ, який міг би зрівнятися з ними щодо вживання напоїв. Вони ніколи не бувають настільки п’яними, щоб не могли розпочати знову пити. Однак, розуміється, що це буває лише в час дозвілля, бо коли перебувають у військовому поході чи задумують якесь важливе діло, дотримуються надзвичайної тверезості. (Г.Боплан)

Під час цих походів цей люд дуже стриманий, а коли знайдеться між ними в поході якийсь пияк, отаман одразу ж наказує викинути його в море. Їм забороняється брати в морський похід чи на бойові операції горілку: вони дотримуються цього дуже строго. (Г.Боплан)

Насправді, козаки не були і не могли бути водночас і п'яничками, і найпотужнішими піхотинцями, моряками Європи. Неможливо пристрастно бавитися алкоголем у вільний час, пропивати все, а потім різко відмовитися і йти в походи та ще й перемагати. Ні, алкоголь і військова справа - несумісні. Це суперечить військовій дисципліні, яка у козаків була на вищому рівні. Я вже мовчу, що на Січі існувала ціла структура шкіл для молодих воїнів, де регулярно проводились вишколи і тренування.

Щодо церковних канонів - теж повна нісенітниця. Козаки не могли бути "послушними християнами" і водночас справжніми горлорізами на полі бою (повірте, це ще слабо сказано). Такого не буває! Про це свідчать кілька фактів.

Гійом де Боплан:

Козака, який щось украв в іншого козака на Січі або поза Січчю, прив’язували на великому ринковому майдані до стовпа, поставленого для такої Кари, і він лишався там, доки не віддасть украдене або не заплатить утричі більше за його вартість, а потім ще мав лишатися там три дні. Якщо йшлося про велику крадіжку або коли він уже крав раніше, то після того, як він вистоїть під стовпом належний час, його вішали на цьому стовпі. І, коли він стояв прив’язаний, козаки підходили до нього юрбою, і кожному було дозволено бити його та лаяти. Вони починали знущатися з нього, кожен брав кия з тих, що лежали під стовпом, і бив його, приказуючи: «А дай-но тепер себе покарати за безчестя, яким ти нас укрив». Чимало з цих нещасних померло від ударів.

Козаки прив'язували до стовба злочинця та знущалися над ним

Дмитро Яворницький:

У п’ятницю другого тижня великого посту кошовий Гусак зібрав раду, на раді виклав злочин Матвієвця і спитав, яке покарання належить винести йому. Присутнє тут низове товариство й курінні отамани на таке запитання відповідали, що Матвієвцю і його товаришу належить присудити смертну кару. Тоді було ухвалено засуджених стратити негайно. Кат, татарський невільник, Матвієвцю одразу стяв голову, і страчений того ж дня був похований на місці страти.

Ну що, чи суперечить це християнським цінностям? Як пишуть різні історики: "Запорожці щиро вірили в Бога i проголошували свою відданість ідеалам православ'я", "православ'я - історична сутність козацтва"... Справді??

Козаки були безпощадними навіть до своїх. Причому, це відбувалося вже у часи, коли Січ була "окупована" церквами. Відповідь проста: не треба забувати, яка кров текла у козацьких жилах! Кров саків, воїнів Північного Причорномор'я, скіфів і сарматів, кров вершників, вольників, степовиків, бродників і берладників! Генетично вони були заряджені аж ніяк не вбік християнства (про це ми поговоримо далі). Тож не треба нам, шановні хронікери, вішати, перепрошую, "лапшу на вуха"!

Як бачимо, ці всі "описи України" - просто компіляція різносортної інформації про козаків. Інформацію, якою оперували Гійом де Боплан, Жан-Бенуа та інші мандрівники - потрібно ретельно аналізувати/перевіряти, у більшості своїй вона є сукупними переказами і може знадобитися лише для етнологів (реконструкція костюмів, зовнішнього вигляду, побуту), однак для ІСТОРИКА точної ПРАВДИВОЇ інформації тут недостатньо, а тому неможливо спиратися та будувати свої НАУКОВІ гіпотези, висновки тощо (дивно, але знаходяться "дослідники", які це роблять).

Окрім того, нас цікавлять самі підвалини козацтва, більш ранні свідчення та джерела, ще до того як Церква встигла міцно укорінитися в козацькому середовищі. 

Чи були козаки християнами

Давайте відкриємо більш давню сторінку. Сторінку історії раннього козацтва - берладників. Хто були ці берладники та у що вірували, які звичаї та обряди у них побутували? Чому їх пов'язують з виникненнями українського козацтва?

З Енциклопедії Історії України дізнаємося, що Берладь - це територія, куди "стікалися" вільні люди зі всієї Русі (не тільки Київської, а й Дунайської/Молдавської теж).

Докладніше:

БЕРЛАДЬ, місцевість – територія між річками Дністер і Дунай, що не входила до жодного руського князівства. Названа за містом Берладь (нині м. Бирлад у Румунії, на р. Бирлад, що впадає в Сірет, прит. Дунаю). Берладь була населена вільними людьми з багатьох давньоруських земель, втікачами від князів і бояр або просто шукачами пригод. В очах панівної верхівки Берладь стала символом свавілля й беззаконня, місцем скупчення маргіналів, викинутих із суспільства людей. Вона була густо населена: 6 тис. вихідців з Берладі 1158 року підтримали Івана Ростиславича у війні проти галицького князя Ярослава Володимировича, а 1159 берладники ненадовго заволоділи портом Олешшя на Нижньому Дніпрі. Берладь також була місцем життя бродників.

Саме оці берладники, бродники (а за ними і болохівці), які любили вільне життя і не залежали від бояр та князьків, переправлялись по ріках і морях, а дух побратимства для них був ПОНАД УСЕ - були першим зародом козацтва як українського феномену, першими розбудовниками Січі. Берладь - попередник Хортиці, Запорізької Січі.

Як виглядали запорожці

І звісно, уся ця палка войовнича людність, ця Берладь не була християнізованою. Сам спосіб життя, уклад бродників суперечив християнським законам та моралі: бродники не знали Церкви, ніколи нікого не пробачали, безжально убивали, вчиняли публічні катування ворогів, спустошували своїми набігами чужі форпости (зруйнували руський порт на Олешші), брали активну участь у різноманітних бойових діях на близькому зарубіжжі. Так, у 1147 році бродники разом із половцями приходили на поміч Олегові Святославичеві, у 1180 році брали участь у болгарській визвольній боротьбі, пізніше заходили на Угорщину.

Загалом, бродники мали дуже багато спільного з куманами і кипчаками (які розчинилися в угорцях та українцях відповідно), а тому на деяких мапах їх навіть позначали як «Cumania et Brodnic terra illa vicina». Хто-зна, можливо саме завдяки цьому "родству", їх щось змусило підставити руських князів у бою на річці Калці, а під час монгольської навали Болохівська земля дивом уціліла і спокійно собі існувала поруч із Золотою Ордою

Але повернімося до теми. Нас цікавить релігія, віросповідання бродників як предків українських козаків. У 1227 р. папа Григорій IX послав місіонерів проповідувати «in Cumanis et Brodnic terra vicina». Костянтин Багрянородний (Порфірородний) називає їх "інородними, нехрещеними, які мають свої звичаї, свої закони і тримаються своїх порядків". Аналогічно відмічав візантійський історик XI ст. Михаїл Псел, називаючи їх "безбожниками". Те саме переповідали й арабські мандрівники, тексти яких можете знайти в інтернеті. Відтак, бродники не були християнами. Мабуть, ними так і не стали, тому що невдовзі були оголошені ворогами Угорського королівства. У листі угорського короля Бели перераховані вороги Угорщини в 1254 р.: «Rutheni, Comani, Brodnici» і далі «Rusciz, Comani, Brodnici, Bulgaria».

Куман бродникКуман-бродник

Історичні джерела також повідомляють, що в сусідній Болохівської землі (яку можна вважати наступницею Берладі) аж до XVII століття практикувалися язичницькі обряди, а віщуни-галдовники (в козацтві їх потім стануть називати характерниками) мали великий вплив на суспільство і авторитет.

Бродники в основному займалися скотоводством (розводили рогату худобу, кіз, коней, овець), рибальством та полюванням. І були тісно пов'язані з природою. У релігійному житті у них панував тотемізм разом з анімізмом, віра в богів (політеїзм) і душі померлих предків (культ Предків), а також культ коня і культ вершника (фактично, скіфо-сарматські культи). Вірування бродників насправді мало відрізнялися від вірувань тих самих половців-куманів і чорних клобуків (берендеїв, ковуїв), однак тут переважало слов'янське ядро, ніж тюркське. Більш слов'янські, арійські риси та звички, ніж тюркські. І це ядро впевнено відділяє козаків від тюркського, а також іраномовного (скіфо-сарматського) світів. Хоча, знову ж таки. Дивлячись глобально на козацтво, то необзроєним оком видно, що і звички, і антропологія (разом з етимологією) степового  та арійського (осілого, землеробського) народів - у козаків змішались в одне ціле. Цей зв'язок (тюркізми) до наших днів зберегли численні козацькі слова, прізвища, топоніми, які ми вважаємо українськими. Наприклад: бугай, булава, кіш, кобза, курінь, отаман, чумак, тютюн, чабан, чекан, килим, качан, каган, могорич, тапчан, сарай, Байда, Баглай, Мамай тощо. 

Тюркізми у козаків

Як писав відомий дослідник козаччини, історик, фольклорист, краєзнавець Дмитро Яворницький:

Дмитро ЯворницькийЯк усі основи нашого політичного й релігійного життя закорінені в колисці роду людського, Середній Азії, так і початки козацтва слід шукати не в Європі, а в Азії. На це наштовхують нас як філологічні міркування, так і історичні відомості. Слово «козак», або, правильніше, «казак», безумовно, східне слово, як і слова «аксак, арак, байрак, бузак, бурчак, гайдамак, інак, кабак, кишлак, кулак, кунак, сугак, табак, чу(а)прак, чумак» та багато інших подібних слів, що мають поширене у багатьох тюркських мовах закінчення «ак». Тубільці Середньої Азії, сарти, у наш час вживають слово «казаки», що означає порохівниця. Назва ця запозичена сартами від киргизів, войовничого кочового народу Середньої Азії, які завжди називали й тепер називають себе не киргизами, а казаками: «киркизами» або «киргизами» звуть лише один з численних родів, на які діляться «казаки». Багато хто зі званих нами «киргизами» взагалі не знають цієї назви і на питання, хто вони, завжди, відповідають, що вони «казаки». «Казак» гордо відрізняє себе від сарта, таджика, таранчі, — від усіх осілих, невойовничих, лінивих, розніжених людей. Самі осілі жителі Середньої Азії, вимовляючи слово «казак», розуміють під ним людину неосілу, рухливу, завжди готову до війни, схильну до розбою, грабунку, завоювання. Споконвіку «казаки», що жили в Середній Азії, називали себе цим іменем (казак, кайсак); з цим іменем вони відомі місцевим середньоазіатським історикам, серед яких можна назвати кокандського оповідача Ніяз-Мухаммада; з цим найменням вони вже у першій половині XVI століття брали в облогу великі й багатолюдні міста Середньої Азії, багато разів перемагали їхніх правителів і врешті підкорилися лише силі могутнього бухарського еміра.

Учені-мовознавці у слові «казак», або точніше «кай-сак», вбачають два слова: «кай» — легко і «сак» — в'юк, тобто легков'ючний. Ті ж учені слово «сак» бачать в імені найдавніших мешканців Турану (теперішнього Туркестану) саків, народу арійського походження; для туранських арійців назва «сак» була такою ж називною, як у наш час назви «чорношкірий», «жовтошкірий». Це ж слово «сак» і з тим же значенням «мішок» або «похідний в'юк» стало набутком більшості народів арійського походження, не виключаючи навіть слов'ян, які вживали слова «сак-ва» у значенні в'ючної сітки. У найдавніших арійців слово «сак» перейняли тюрки і утворили з нього складне «кай-сак», тобто легков'ючний.

Отже, і поняття, і слово «казак» уперше зустрічаються в Середній Азії, звідки вони, очевидно, перейшли і в Європу. Це могло статися лише з приходом туди тюрко-татарів, на що вказує і та обставина, що до появи тюрко-татарів на півдні Русі у жодному списку руських літописців не зустрічається слово «казак». Уперше слово «казак» стає відомим у половців, народу тюркського походження, з XI століття; мовою половців «казак» означало «вартового, передового, нічного й денного». Протягом XII-XIV століть згадок про козаків немає в жодному джерелі. Зате з кінця XV століття барону Герберштейну, який приїздив до великого князя Василія III від німецького імператора Максимиліана, була відома вже ціла кайсацька орда. З того ж часу йдуть послідовні вказівки про існування козаків у різних місцях південної Русі. (ІЗК)

Отже, ні про яке християнство бродників-берладників не може бути й мови. Інша справа - духовність. А вона була язичницькою. Маємо право вважати, що саме тут, у середовищі бродників і берладників (а можливо ще й чорних клобуків) виникло таке явище української козацької культури як характерництво (від тибетського "хара" - центр в районі пупка, чакра, центр життєвої енергії). Імовірно, воно передалося козакам по єдиній родовій лінії від саків (які до речі побували на Тибеті й залишили там свої сліди), скіфо-сарматів і так аж до кипчако-куманів з бродниками. Таким чином, запорожці християнами споконвіку не були. Це міф.

Йдемо далі. 

kozak-vira-predkiv

Тепер звернімось до більш пізніх джерел, істориків козацтва та сучасників козацької доби:  

  • Д. Яворницький: "Вірність у дружбі вельми високо цінувалася на Запорожжі, де, за козацькими правилами, гріхом вважалося ошукати чорта, коли він потрапляв січовикам у товариші", "..запорозькі козаки приховували від духовенства плани своїх походів"
  • Польсько-шляхетський історик Семеон Окольський у своїх мемуарах ХVІІст. писав: "Козаки не допускають до війська своїх священиків і тому недостатньо думають про бога", "Цей священик показав, що напередодні бачив пушки в Мошнах; але чи є там Павлюк він не знає, бо козаки остерігаються священників".
  • Пантелеймон Куліш докоряв запорозьким козакам, що були вони байдужими у справах релігії. Деякі історики не помічали релігійності запорожців або вважали її нещирою.
  • Відомий києвський митрополит ХVІІст., Петро Могила, називав запорозьких козаків відступниками; православний пан Адам Кисіль у тому ж столітті відгукувався про козаків, як про людей "ніякої віри – religionis nulius"
  • Уніатський митрополит Рутський іменував їх (козаків) "людьми без релігії – sine religionis", а думні д'яки московські називали козаків – людьми, не мавшими страху божого.
  • Деякі дослідники, як П.А.Куліш, наводять приклади ворожого ставлення козаків до православних церков та вищого духовенства, недовіри до монахів, висвітлюють побутуючі між козаків марновірство та забобонність щодо шкідливого впливу для військової справи присутність священика у війську (ІЗК с.262).

Висновки

Висновки про вірування козаків

У козаків була тільки одна віра - Віра у перемогу ©

Таким чином ми проаналізували джерела, які свідчили про віросповідання козаків і можемо зробити певні (не остаточні) висновки. 

  1. Козаки духовно ніколи не були християнами, а лише вважалися такими про людське око наприкінці свого історичного існування. Військова справа взагалі несумісна з християнською релігією, бо військові свідомо порушують біблійну заповідь "не убий". Козаки порушували цю "заповідь" настільки часто, що за християнськими канонами усі без винятку мались бути відлучені від Церкви.
  2. Усі джерела, які начебто свідчать про те, що "Січ - обитель православ'я" - є або вже пізніми джерелами, коли християнство було панівною, домінуючою релігією і відвертих язичників як таких не могло й бути (а якби і були, то не могли бути згадані в офіційних джерелах); або ж не точними, скомпільованими, котрі не можна сприймати як доказову наукову базу (так-звані "замальовки"). Єдина релігія, яка відповідала діяльності козаків і яка, власне, сотворила той легендарний образ козака-характерника - це язичництво (сонцепоклонництво).   
  3. Культ Покрови, яким так вперто маніпулюють деякі християни - це культ Берегині, Оранти, культ Великої Богині Матері, культ язичницької богині Мокоші. Цей культ жодна віра чи релігія не взмозі витравити з козаків, українців, бо він має тисячолітню традицію і був задовго до християнства. Саме слово "Покрова" є давньоукраїнським і означає - оберігати, обіймати, захищати. Звідси слово - покровительство.  
  4. Церква разом зі своїми митрополитами і попами, які працювали на Московську Імперію частково винна у занепаді Січі. Так, Архімандрит Володимир Сокальський в самий рішучий момент історичного існування запорозький козаків, під час штурму Січі російськими військами (під орудою генерала П.Текелі) у 1775 році, своїм впливом примусив козаків не підіймати зброю проти москаля: «Він хоча й недруг, та все ж православної віри». Знав, пан-отче, що сказати!.." (Історія Запорізького Козацтва с.259). 
  5. І останнє, усі предки козаків - саки, скіфи, алани і сармати, кумани і кипчаки, бродники й берладники - були язичниками.  Козацтво по своїй суті і за призначенням - явище дохристиянське. Стверджувати зворотнє - просто безглуздо.

- Культурно-історичний портал "Спадщина Предків"

Використані джерела:

  1. Гійом де Боплан "Опис України".
  2. Жан-Бенуа Жерер "Літопис Малоросії. Історія козаків-запорожців" 
  3. Яков Собєський "Історія Хотинської війни"
  4. Дан Берест. Віросповідання запорозьких козаків.
  5. Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків: У 3-х томах.
  6. Поступна О.В. Феномен козацтва: генезис, характерні ознаки та особливості.
  7. Петро Кралюк - Майже забуті чорні клобуки: на службі в русів
  8. Гарустович Г.Н. Проникновение христианства к тюркоязычным кочевникам - печенегам в эпоху средневековья.
  9. Ю.Евстегнеев. Кыпчаки / половцы / куманы и их потомки. К проблеме этнической преемственности.
  10. Антонюк В. I в козаків були екстрасенси // Я, ти, ми. 1991. N 11. С. 5.
  11. Апанович О. М. В якого бога вірила Січ // Людина і світ. 1990. N 6. С. 211.
  12. Андрущенко В. Л. Запорозька Січ як український феномен / В. Л. Андрущенко, В. М. Федосов. – К., 1995.
  13. Апанович О. М. Розповіді про запорозьких козаків. К.: Дніпро, 1991.334 с.
  14. Губко Олексій. Українська козацька педагогіка.
  15. Очерки истории Православия в Запорожском крае. К 20-летию Запорожской и Мелитопольской епархии / Коллектив авторов: Лыман И.И., Грибовский В.В., Стойчев В.М. и др.
  16. І.Лиман. Особливостi релiгiйностi запорозьких козакiв. 
  17. Лиман І.І. Церковний устрій Запорозьких Вольностей (1734 – 1775). — Запоріжжя: РА „Тандем–У”, 1998. — 180 с.
  18. Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1997. – Т. ІХ. – Кн.2.
  19. Кузьмук О.С. Православна традиція Війська Запорозького.
  20. Кузьмук О. Начальники січових церков. – Документи. – № 14 // Український археографічний щорічник. – Вип. 8/9 . – Т. 11/12. – Київ-Нью-Йорк, 2004.
  21. Кривоший О. Роль образу Богоматері в духовному становленні Запорожжя // Південна Україна ХVIІІ-ХІХ ст.: Зап. наук.-досл. лабораторії історії Південної України ЗДУ. – Вип. 1. – Запорожжя, 1996.

Не забудьте поділитись статею у соцмережах та вподобати нашу сторінку:


Теги:     Козаки      січ      релігія      традиція

завантаження...
blog comments powered by Disqus

Опитування

Якого Ви віросповідання?
 

завантаження...