Події фільму розгортаються у 2025 році, після майбутньої перемоги України у війні з Росією. Окупований Донбас повернено до складу країни, але його території визнані непридатними для проживання. Проте на тлі спустошення народжується нове кохання.
Цей фільм показує, що війна - величезна трагедія, яка залишає після себе отруєну, засіяну трупами і заміновану пустелю. Як сказала одна з дійових осіб фільму: "Ви боролися проти російської пропаганди, і на це пішло у вас кілька років, але тепер у вас отруєна земля - і на це підуть десятки, а може й сотні років".
Війна зробила їх каліками. Не тільки фізичними. Час-від-часу вони виїжають, аби постріляти по мішенях. Згадати той жах. Згадати пекло. Яке переслідує їх досі. Психічну травму, котру вони отримали - неможливо передати словами. Це можна лише побачити, почути або відчути.
Врешті-решт, один з них (Іван - Василь Антоняк) не витримує тиску й стрибає у розпечений котел на металургійному заводі, де він працював зварником. Невдовзі якийсь європейський чиновник заявляє, що завод припиняє свою діяльність, люди більше не потрібні - засоби автоматизації дають нові можливості.
І де ті можливості?.. З того моменту Сергій відчуває ще більшу покинутість, втраченість, безвихідь і безнадію. Здається, його сірі робочі будні, на тлі екологічної катастрофи, яка розгортається на Донбасі, позбавлені будь-якого сенсу. Одного ранку він намагається покінчити з собою, прикладаючи розпечену праску до ноги, однак воля до життя бере верхи і чоловік в нервах просто розбиває вщент помешкання.
Сергій влаштовується на роботу возити воду (річки й ґрунти заражені солями і хімікатами з покинутих шахт), де знайомиться з волонтеркою Катею, яка організувала проект "Чорний тюльпан" по ексгумації загиблих на полі бою. "Роботи тут ще десь на 10-15 років", - каже сапер. Повертаючись, Сергій рятує з палаючого автомобіля людей. Одній жінці вдається врятувати життя. Виявляється, вона є представником іноземної організації й згодом вирішує віддячити, пропонує Сергію вигідну пропозицію - почати життя з нового листа на престижній роботі в Європі.
Однак, Сергій чітко усвідомлює, що вже не зможе адаптуватися до нових умов. Себе не одуриш. Після років війни, життя серед звичайних людей, обивателів - нестерпне. Йому значно легше і спокійніше залишатися у цьому пост-апокаліптичному, виплеканому війною і смертями, просторі.
На саме завершення глядачеві таки дарують надію. Між Сергієм і Катею зав'язується приязнь. Їх машина глохне під проливним дощем десь на дорозі. Вони вирішують зайнятися коханням у фургоні серед мішків з "двохсотими". Так, народжується Любов, і можливо нове життя, яке неможливо зупинити.
Фільм завершується сценою майже сімейного затишку, знятою на тепловізор.
Життя попри всі муки і поневіряння - таки є, воно існує, воно дарує людям надію на зміни.
***
Жанр: Психологічна драма, антиутопія.
Режисер: Валентин Васянович.
В ролях: Андрій Римарук, Людмила Білека, Василь Антоняк, Вагіф Огли, Катерина Поправка та ін.
Студія: ТОВ «СТУДІЯ ГАРМАТА ФІЛЬМ», Лімеліте.
Рік виходу: 2019 (в Україні 2020).
Ролі у фільмі виконали непрофесійні актори, які зіграли краще ніж голівудські "зірки" в "Захарі Беркуті" і "Тінях" разом взяті. Головну роль Сергія виконав Андрій Римарук - учасник бойових дій на Донбасі, який бачив війну на власні очі (був розвідником) і зараз працює у фонді "Повернись живим". Катю зіграла бувший парамедик - Людмила Білека.
Режисер і актори фільму "Атлантида" на 76-му Венеціанському фестивалі в Італії (Mostra Internazionale d’Arte Cinematografica, найстаріший кінофестиваль у світі, заснований в 1932 році за ініціативи Беніто Муссоліні).
Фільм позбавлений гостросюжетних матеріалів чи захоплюючих сцен. Тут філософія. Тут реальність. Така як вона є. Без прикрас. І яку потрібно визнати та зрозуміти. Фільм вчить думати про наслідки. Не так просто відновити повністю непридатну до життя землю, а ще важче - психіку людей.
Фільм позбавлений штучності. Режисер Валентин Васянович зміг забезпечити глядачу почуття постійної присутності, аби ми могли відчути цей психологічний тиск на собі. Після завершення фільму лишається гіркий осад - у кожного з'являється розуміння того, що відбулося та відбувається на Донбасі, що таке насправді війна. У людей з'являється гостре бажання допомогти, відправити посилку в зону бойових дій, стати волонтером.
Цілком зрозуміло, що фільм заслуговує на престижні кінонагороди, і навіть не одну. Власне, фільм вже встиг перемогти на Венеціанському кінофестивалі у програмі «Горизонти» (іт. «Orizzonti»), а 24 вересня 2020 року Український Оскарівський комітет висунув стрічку Валентина Васяновича на премію «Оскар» за найкращий фільм іноземною мовою від України.
На даний момент, якби це не звучало, але "Атлантида" - один з кращих фільмів в історії українського кінематографу, який не залишить байдужим нікого.
Цікаві факти:
- Зйомки фільму проходили в Маріуполі у січні-березні 2018 року;
- До виходу фільму створили Instagram-маску з ефектом тепловізора;
- Сцена купання у ковші прийшла до авторів фільму випадково. Спершу хотіли використовувати не ковш екскаватора, а той, у якому плавлять метал. Але він виявився викладений керамічними плитами всередині. І купатися в цих плитах було не дуже гігієнічно і комфортно. Блукаючи територією на стоянці транспортного цеху з купою старої ржавої техніки, режисери надибали цей ковш і вирішили його використати;
- Режисер фільму Валентин Васянович народився в Житомирі, навчався у Музичному училищі імені Віктора Косенка, потім в Київському національному університеті імені І. К. Карпенко-Карого на режисера документального кіно, а також в Школі режисерського магістерства Анджея Вайди. Знімати почав у 1998 році. Його документальна новела "Проти сонця" (2004) отримала Приз міжнародного журі в Клермон-Феррані (Франція), а "Рівень чорного" (2017), який 29 серпня 2017 року Українським Оскарівським комітетлом був обраний як фільм-претендент від України на ювілейну 90-ту церемонію вручення кінопремії «Оскар»
