Довготривале перебування кельтів, кельто-германців та кельто-іллірійців у Східній Європі лишило українським землям помітну спадщину. Її прояви різноманітні, але одним із найяскравіших, безумовно, є кельтське походження деяких українських топонімів - назв водних об’єктів, гір та поселень. По всій Європі від кельтських мов залишилися десятки тисяч географічних назв, які вже давно досліджують лінгвісти. Частина з них, близько 30 тисяч, зафіксована вже в античних джерелах, що значно полегшує справу дослідників. Вони можуть простежити, як звучала та чи інша оригінальна кельтська назва і яким чином вона трансформувалася в сучасних європейських мовах.
На жаль, для України така можливість майже відсутня. Її землі перебували далеко від провідних центрів греко-римської цивілізації та Римської імперії. Саме тому античні географи, укладачі путівників для торговців мали недостатньо інформації про землі сучасної України. До нас дійшла загалом дуже невелика кількість топонімів та етнонімів, зафіксована переважно двома авторами - Геродотом та Клавдієм Птолемеєм. Певна кількість назв, які згадує останній, має надійно встановлене кельтське походження: бритолаги, Карродун, Еракт, Аліобріга. До цього списку слід долучити й згаданий у декреті Протогена етнонім галати, а, можливо, й назву сарматського племені сіраки.

Водночас потенційні можливості топонімії України для пошуку слідів перебування кельтів значно перевищують ті кілька десятків назв, з якими були знайомі античні автори. Сьогодні вона охоплює понад 32 тисячі назв населених пунктів, 20 тисяч гідронімів й незліченну кількість мікротопонімів. Було б наївно вважати, шо увесь цей масив сформований виключно слов’янськими мовами, хоча так звана «народна етимологія» завжди намагається пояснити навіть найскладнішу географічну назву власними, зрозумілими сучаснику словами.
Насправді ж топонімія України формувалася тисячоліттями й донині зберігає сліди палеобалканських, давньогерманських, іранських, кавказьких, балтських та інших мов, носії яких свого часу перебували на тих чи інших українських землях. Були серед них і кельти.
Європа Птолемея: географ Клавдій Птолемей підписав сучасні українські міста Заліщики і Кам'янець-Подільський як Карродунум, перекладений як "фортеця колісниці"
Відомо, що давні кельти в Європі залишали назви з типовими основами, такими як dun «укріпленне місто, притулок», dur «фортеця з воротами, майдан», briga «фортеця на пагорбі», magos «поле», briva «міст», nemeto «священне місце», ritu «брід», teut/tout «народ, плем’я» тощо. Загальна кількість таких типових кельтських основ складає близько з півсотні, і якщо ми порівняємо з ними гіпотетично кельтські назви місцевостей України, то отримаємо щонайменше кілька десятків надійних слідів перебування на українських теренах кельтомовного населення.
Шукати сліди кельтських мов на карті України вперше почали ще західноукраїнські філологи XIX ст. Але на той час вони мали досить вузьку джерельну базу, не володіли кельтськими мовами й здебільшого просто зіставляли відомі їм кельтські назви з тими чи іншими географічними назвами України. Очевидно першим, хто почав застосовувати у пошуці кельтських назв України сучасну наукову методологію, був відомий російський лінгвіст О. Трубачов, який у спеціальному дослідженні назв річок Правобережної України виявив значну кількість гідронімів західнобалканського походження. Здебільшого він визначав їх як іллірійські та фракійські, але серед них є й кілька ймовірних кельтизмів, зокрема назви річок Отавін і Тня (Тиня), які є притоками р. Случ у басейні Горині. Це припущення О. Трубачова, висловлене у дуже обережній формі, витримало перевірку часом й нещодавно було підтверджено А. Фалілеєвим, який співставляє українські гідроніми Отавін - Тиня - Тня з групою французьких гідронімів, що походять від кельтського tauo < taouso - «тихий, спокійний».
Український лінгвіст О. Стрижак спільно з іншими авторами академічної праці «Гідронімія України» також зробив деякі цікаві припущення стосовно ймовірних кельтомовних топонімів на території України. Зокрема, в басейні Дніпра та Дністра наявні кілька невеликих річок з назвами Дуброва, Дібрівка, Дубравка, Дубровка. На думку О. Стрижака, етимологія цих назв від слов’янського dobrova суперечить семантичній типології гідронімії й становить зовнішній збіг цих гідронімів і слов’янського апелятиву. Водночас, кельтські мови дають «значний та надійний матеріал» для пояснення цих гідронімів. Вказані назви швидше за все походять від кельтського слова dubra - «вода», поширеного у назвах річок на землях, свого часу заселених давніми кельтами. Це, зокрема, гідронім Dubra — нині р. Таубер у Німеччині, м. Дувр у сучасній Франції, яке за античних часів носило назву Dubris, а також р. Vernodubrum й оз. Pons Dubris у Південній Галлії.

Заслуговує на увагу назва оз. Ḱóncha під Києвом. Ще у середньовіччі воно носило назву Конто й було не озером, а рукавом Дніпра. Про можливий зв’язок цієї назви з кельтськими мовами свого часу обережно висловився О. Стрижак, натомість К. Тищенко прямо пов’язує її з кельтським соnта «притока». Й це справді видається слушним, адже *con-dat-e «злиття, притока» дійсно є однією з поширених кельтських основ, що засвідчує назва Condatomagus й десяток Condate у Давній Галлії, не кажучи вже про сучасні топоніми з цією основою на території Франції та в альпійському регіоні (наприклад, оз. Конта у Словенії). Щоправда, А. Фалілеєв у листуванні з автором зазначив, що усі назви, які походять від кельт. *con-date є топонімами, а не гідронімами, до того ж відповідність назви Конта й вказаної кельтської основи не можна пояснити фонетично.
Натомість перспективною з точки зору пошуку кельтизмів виглядає назва річки Мика на Житомирщині, яку О. Стрижак вважає давньою індоєвропейською. Цей приток Тетерева у різні часи згадується під різними варіантами назви: у 1593 р. як Мука, а у 1852 р. як Свинолушка. На думку О. Стрижака, найдавнішою формою назви цієї річки є *Мукь. А це, у свою чергу, не може не привернути увагу кельтолога, адже давньоірландською мовою mucc перекладається як «свиня, кабан» й таке ж значення має кельтське слово moch. Тож, очевидно, в особі Муки-Свинолушки ми маємо рідкісний, але відомий науці феномен, коли народна пам’ять довго зберігла не тільки іншомовну назву географічного об’єкта, але і її первісне значення. Зазначимо, що в українському та білоруському Поліссі виявлені назви населених пунктів Мохоновка й Мохово. Перший з них має за сусіда село Кабанівку, а у другому, на городищі милоградської культури, знайдено чимало латенських предметів, що їх вище ми розглянули як одне з можливих свідчень осідання тут невеликих груп кельтів серед місцевого населення.
Бронзова кельтська фігурка кабана з села Мала Бийгань, Берегівщина, Закарпаття.
Серед інших водних об’єктів із імовірно кельтськими назвами на Поліссі варто згадати річку Радоробель. Цей гідронім, на думку К. Тищенка, пов’язаний з валлійським словом rhaedrawl, «порожиста». Як було встановлено дослідником особисто, біля гирла висохлої річки Радоробель характер течії р. Уборть свідчить про наявність порога, бо вода вирує і гучно тече.
Кілька промовистих географічних назв, походження яких можна пояснити впливом кельтських мов, збереглося на Закарпатті, тобто на землях де зафіксоване кількасотлітнє перебування носіїв латенської культури. Серед них назви річок Бодва та Лаборець. Перша близька давньокельтській основі boud «перемога» або bodio «жовта», широко представленій у топонімії. Друга походить від кельт. *labara «та, що говорить, шумить». Гідроніми з такою основою - Шварцішбер, Гросслабер і Кляйшіабер - вважаються найдавнішими слідами перебування кельтів у Центральній Європі.
З гідронімом Лаборець пов’язана топонімічна легенда, яка може бути цікавою у нашому контексті. Лаборець — ім’я напівлегендарного ужгородського князя кінця IX — початку X ст., про якого повідомляє угорська хроніка XIII ст. Gesta Hungarorum. У народних переказах Лаборець скликає своїх підданих на велику раду, щедро пригощає їх, аж раптом на край нападають вороги (мадяри або монголи). Лаборець програє війну й, намагаючись втекти, потрапляє у полон біля річки. Відтоді річка отримує свою назву, а там, де загинув князь, влаштовують місце для зібрань. Його топографія нагадує язичницьке святилище, адже місце для зібрань розташовувалося на високій скелі, в місці злиття річок, під давнім дубовим хрестом. Мешканці долини р. Бодрог переказували, що Лаборець програв битву з богатирем на ім’я Бодрог і загинув там, де р. Топля впадає в р. Ондаву. Лаборець, швидше за все — фольклорний персонаж, образ якого був перенесений на реальні події угорського завоювання Закарпаття. Нас має зацікавити те, що легенда концентрує увагу саме на смерті героя, причому різні інформатори повідомляють, шо вороги або повісили князя на березі, або відрубали йому голову, або втопили." В одному з варіантів легенди Лаборця було закатовано кількома способами одночасно.
Спокусливо припустити, що легенда про походження ймовірно кельтського топоніма могла зберегти відлуння язичницької обрядовості, зокрема, кельтського звичаю потрійного вбивства правителя-невдахи.
Латориця, одна з найбільших річок Закарпаття, теж, очевидно, може тлумачитися з кельтських мов. Її назва походить від основи lato- «воїн», що не є рідкістю серед кельтських топонімів Європи (наприклад, Lattara в Іспанії або кельтське плем’я latobici у Паннонії на Дунаї). Схожою на кельтську є назва річки Олька (можливо, від кельт, оііпа- «річковий закрут, лікоть», пор. р. Оііпа в Галлії). 1 навряд чи варто заперечувати саме кельтське походження назви гори Галіш, на якій знаходилося найбільше у Верхньому Потиссі кельтське поселення.
На Прикарпатті теж наявний оронім, назва якого, швидше за все, походить від кельтської основи. Це — гора Камула (471 м), яка розташована у масиві Гологори Подільської височини й становить найвищу точку на великій території від Карпатських до Уральських гір. На ймовірне кельтське походження ороніма Камула вперше звернув увагу К. Тишенко, який пов’язує цю назву з валл. camul, брет. commouill «хмара», cymylaidd «хмарний» і порівнює її з давнім Камулодуном у Британії (суч. м. Кольчестер).

Основа Camul - справді досить продуктивна у кельтській ономастиці. Вона широко представлена серед топонімів, зокрема у Британії (Camulodunum, Camulossesa), а також у Малій Азії (Kamoulianai). У Галлії відомі численні антропоніми Сатиіогіх (CIL, ІЗ, 11216), Camulogenos (CIL ІЗ, 01465), Camulus (C1L, З, 4893), Camulatia (C1L, 12, 3645) та ін. Імена Camala/-us відомі також на території Іспанії. Неподалік Генуї на півночі Італії, в області, яку упродовж тривалого часу заселяли кельтські та кельто- лігурійські племена, знаходиться гора Brie Camilla, назва якої також, очевидно, пов’язана зі згаданим кельтським формантом. Етимологія основи Camul- досі остаточно не з’ясована. Д. Еванс вважає, що, найімовірніше, вона пов’язана з д.-ірл. cam «бійка, свара, двобій». Вважається, шо топоніми з основою Саmulo- походять від кельтського теоніма Camulos, відомого за епіграфічними пам’ятками.
Нажаль, жодної інформації щодо місця даного божества у релігійно-міфологічних уявленнях кельтів немає, хоча, з огляду на етимологію основи, припускають, що це був один з богів війни. Враховуючи, що назви гір досить часто походили від імен божеств, слід визнати найбільш ймовірним теофорне походження назви гори Камула від кельт. Camulos.
Розташовані східніше Карпат «кельтські» гідроніми та ороніми, ймовірно, слід пов’язувати зі впливом кельтських мов на діалекти носіїв латенізованих археологічних культур, зокрема, пшеворської та зарубинецької, а також, можливо, з перебуванням у їхньому складі певних груп кельтів. Справді, гора Камула розташована в ареалі пшеворських поховальних пам’яток і лише у кількох кілометрах від важливого могильника Гринів, де виявлені унікальні пам’ятки пізньолатенської доби. Гіпотетичні кельтизми Konta/Kóncha й Дуброва (лівий приток Стугни) трапляються серед щільного скупчення зарубинецьких пам’яток на південь від Києва.
Сусідом іншої дослідженої групи зарубинецьких старожитностей є гідронім Дібрівка (правий приток Роськи, притоку Росі). В басейні Тетерева, де протікає Мика/Свинолушка теж представлена зарубинецька культура. Ріка Тня в басейні Случа знаходиться на тій же паралелі, шо й Мика, але дещо західніше, на пограниччі пшеворської та зарубинецької культур. На археологічній карті ця територія зазвичай потрапляє до зарубинецького ареалу, хоча власне зарубинецьких пам’яток там поки не виявлено. Щоправда, пояснюється де, швидше за все, недостатньою археологічною вивченістю регіону.

Назви місцевостей, про які йшлося вище, є надійними слідами кельтської мовної присутності на карті України принаймні з двох причин. По-перше, гідроніми й ороніми найбільш консервативні і, як правило, найдовше зберігають відлуння мови давнього населення. По-друге, кельтські мови дають надійніший матеріал для їхньої етимології порівняно з іншими мовами. Прикметно, що на території Східної Європи присутні сотні географічних назв, які етимологізуються на слов’янському грунті, але, водночас, є суголосними давнім кельтським основам. Принамні деякі з них можуть виявитися такими, що їх залишило кельто- мовне населення.
Серед цих можливих «кандидатів у кельтизми» варто звернути увагу й на два гідроніми у басейні Верхнього Дніпра — Nеmеda (Немда) й Немед (Немедь), які переважно вважаються балто-слов’янськими, але водночас з точністю відповідають кельтській топооснові nemeto «священий гай», поширеній по всій Європі. На території Закарпаття й Верхнього Подністров’я існують численні гідроніми та ойконіми з основою Луг. У Західній Європі походження назв із цією основою пов'язують з шанованим кельтським божеством Лугом. Найвідоміші з них — Luguvalium (Карлайл) у Британії та Lugdunum (Ліон) у Галлії. З кельт, gorgan, «видовжена гора» К. Тищенко пов’язує назву гір Горгани у Верхньому Подністров’ї й наводить аналоги, серед яких назви галльських міст Gergovia та Gorgobina тощо. До них можна додати й назву поселення Gargarius з Південної Галлії, але зауважити, шо назви р. Garganus й міста Gargara зафіксовані також за межами основного кельтського ареалу — у Південнії Італії та на заході Малої Азії відповідно.
Поширена кельтська основа divo або devo «божество» добре відома у численних Дівочих горах на території України. Прикметно, що під Києвом ус. Трипілля на Дівич-горі було розкопано невеликий могильник зарубинецької культури, а також ранньослов’янський жертовник.
К. Тищенко звертає увагу на назви українських населених пунктів з основою Кимир-/Чимир-, про яку ми вже згадували у зв’язку з кімврами, а також Тет й Т(е)реб. Останні є типовими для континентальних кельтів, в місцях розселення яких трапляється велика кількість назв з основами teut/tout «народ, плем’я» та treb «оселя, садиба». Інтригуючим є аналіз походження основи Ял, яку К. Тищенко пов’язує з кельтським ialum/ialon «просіка, розчищена ділянка у лісі». В Україні від неї походить понад два десятки назв річок (а також кілька назв населених пунктів), як-от Яланка, Яланець, Мокрі Яли тощо. Здебільшого це якраз річки, розташовані у лісистій місцевості на заході України.
Можливо, ще не час закривати дискусію щодо походження назви етнографічної області в Україні та Польщі Галичина (Галіція), міста Галич, а також численних сіл з назвами типу Галіки, Галатівка тощо. Нині походження цих назв виводять зі слов’янського слова зі значенням «відкритий простір». Втім, не слід забувати про кельтське поселення на горі Галіш. Кам’янисті, порослі густим чагарником схили цієї гори, які слугували чудовим природним прихистком для давніх жителів, навряд чи могли викликати асоціацію саме з відкритим простором. Відмітимо характерну деталь: на Закарпатті кельти жили в оточенні чисельно переважаючого підкореного фракійського населення, тож не дивно, шо головне поселення завойовників отримало назву від їхнього етноніма. Ця ж закономірність простежується і в Європі, де назви з аналогічною основою поширені передовсім на погра- ниччі кельтського світу. Це Галісія в Іспанії, де серед аборигенних некельтських племен проживали групи кельтіберів, Галата в межах сучасного Стамбула, де кельти переправлялися до Малої Азії на очах у греків, й Ґалатія у самій Малій Азії, де століттями кельти проживали в оточенні іншомовних сусідів тощо. На цьому тлі українська Галичина, яка була місцем проникнення невеликих груп кельтів, цілком добре вписується до окресленої вище групи схожих географічних назв.
Кельтська бронза "маска" з с. Пекарі (Канівський, Черкаська область), Центральна Україна (Національний музей історії України)
Від кельтських коренів походить кілька слов’янських слів, пов’язаних з металообробкою. Серед них поширений у більшості слов’янських мов термін лудити (д.-ірл. luaide), а також чеська назва ковальського горна vyhen (кельт. *vygnb). Кельтське походження має й слово «багно» — давнє слов’янське найменування болота, добре збережене в українській мові. Болота у давнину відігравали важливу господарську роль, адже саме вони були головним джерелом залізної руди. Прикметно, що інші важливі терміни металургійної та ковальської справи — горн та молот (прас- лов. *gbrnb, *moltb, *kladivo) мають італійське походження: вони потрапили до слов’янських мов з лексикону ремісників римських провінцій, які, у свою чергу, продовжували традиції кельтських майстрів.
Частину кельтських за походженням слів (як, наприклад, слово броня) слов’яни могли отримати за посередництвом германців або інших народів, які одночасно контактували з кельтами та слов’янами. Але у більшості випадків кельтські проникнення можна пояснити як результат безпосередніх кельто-слов’янських контактів.
Автор: Казакевич Геннадій Михайлович, доктор історичних наук, доцент.
- Культурно-історичний портал "Спадщина Предків"