Що писали про Галичину і гуцулів єврейські письменники XIX-XX століття?

Стороннім спостерігачам в XIX столітті Галичина видавалася екзотичним краєм, та радше в поганому сенсі цього слова. Туди їздили переважно у справах. У світі, яким він став після Першої світової війни, Галичина раптом починає приваблювати мандрівників. Тепер туди їдуть усі, кому кортить написати щось про “традиційний” і “магічний” край. Окрім відомих Альфреда Дьобліна чи Йозефа Рота, існують менш знані, але вельми цікаві, тексти їдишистських письменників.

Залізнична лінія Лемберг-Снятин перетинає маленький сільський штетл. Там повно карпатських гуцулів і є ринок, заповнений такими високими гнідими кіньми і такою різнокольоровою масою селян – думається, наче не зустрінеш там жодного єврея.

Але коли заходиш в це розмаїття високих, різнобарвних осіб, то чуєш тут і там їдиш. Починаєш шукати обличчя – це ті ж гуцули, лише дехто з них говорить їдишем, вдягає малий таліт, промовляє благословення, омиває руки перед їжею, часом сміється та підспівує на їдиші.

Ось стоїть переді мною селянин, гуцул років шістдесяти. Високий, як дерево, сильний і веселий не менше за інших. Розмовляє їдишем з дивакуватим акцентом – простим і грубим, міцним, як сталь. Залишалося два місяці до сліхес* і капорес**, тому єврейський гуцул приніс свої дванадцять кошиків з курками.

Він періодично витягує з кошика півня чи курку, повертає їм голови і каже: “Бач, нова кура – корова ціла, салахті ке дварейха!”*** Крутить її кілька разів навколо голови. Поряд стають старі єврейки, торгуються. Єврейкам він продає дешевше і підсміюється.

У п’ятницю підвода привезла нас до невеличкого села – загалом там мешкають двадцять родин. Сімнадцять гуцульських і три єврейські. Ті три також можна прийняти за гуцульські, бо в них, як і в решти, висять на стінах шоломи і шаблі з старих австрійських часів і портрети цісаря з кольорового цигаркового паперу.

Єврей, до якого я приїхав, називається Песах Бабе. Так його тут кличуть, бо в нього п’ять баб, дочок – одна вища, красивіша, веселіша за іншу.

Всі дівчата вже заручені, та наречені не вдома – троє у війську, двоє поїхали на кінський ярмарок. Час від часу, коли дочки стоять над полями і пригадують собі своїх суджених, то співають разом з християнськими посестрами: “Віють вітри на тихім полі” й тужать за своїми хлопцями.

Я поселився в п’ятницю надвечір. Проста широкоплеча єврейка Добе якраз кидала в цинкову миску брусок мила, щоб вимити 10-12 душ, брудних на кінець тижня. Через півгодини 10-12 тіл були чисті, як нова копійка, посідали з босими ногами, вислухали гуцульське “Леха доді”*  і пішли до столу, де стояли три лампадки, що їх запалюють лише у гуцулів з нагоди Шабату.

Гуцул помолився, сів за стіл, схрестивши ноги, як селянин, попросив нас усіх їсти і за трапезою взявся за розмову зі мною. Він розказав мені, як мав тата – тут, за десятою горою. І як його тато служив у третьому полку віденських уланів, в його цісарської величності. І що він двічі служив у тому самому полку ландштурму.

* – “Леха доді” – пісня, яку співають з нагоди початку Шабату.

Після короткої розмови, в якій з’ясовується, що єврейському "гуцулу" мало цікаве життя в нерідних йому Палестинах, Песах Бабе починає хвалитися тим, що йому справді важливе:

Він підняв руки і показав на один бік гори. Там в нього є кукурудза, але зараз не вродила. Далі на інший клаптик – там був овес, який того року всох. Потім на ще один куточок, там льон, що якраз дав урожай. Песах Бабе втішився дрібкою льону і надувся від гордості, а його дочки також. Я сидів, дивився на шабатні лампадки з бляшаними ложками на столі, на шоломи третього полку, на всю цю постать Песаха Бабе і думав: “Як мало знають про тебе люди!..”