Параска Плитка Степанівна Горицвіт - народилася 1 березня 1927 року в селі Бистрець, тепер Верховинського району на Івано-Франківщині, в сім’ї Штефана Плитки. ЇЇ батько був знаменитим ковалем на весь косівський край, окрім того – людиною освіченою, багато читав, знав мови. Мати – Анна – талановита ткаля та вишивальниця. Згодом сім’я перебралася у Криворівню.
Параска встигла закінчити тільки 4 класи. Завдяки батькові дівчина знала мови, зокрема, німецьку. Пристає до національно-визвольного руху, стає зв’язковою УПА (псевдонім – Ластівка), носить повстанцям у ліс їжу й теплі речі. Потім – арешт. "Па малалєтству" Параска уникає розстрілу, їй дають 10 років таборів.
Взимку 1945 року тисячі засуджених молодих дівчат із Західної України товарними ешелонами відправляють у Сибір. "Замість теплого одягу видавали закривавлені шинелі з розстріляних", – згадувала Параска Степанівна.
В ешелоні на Колиму дівчина відморозила ноги, і її залишили в уральському тюремному госпіталі. Дивом обійшлося без ампутації, але майже п'ять років пересувалася на милицях. З 1947 року відбувала строк у спецтаборі в Спаську (Казахстан).
Пізніше, після звільнення, Параска уникала розмов про табірне життя, і справа була не лише у власному травматичному досвіді – вважала, що ці розповіді нічого, окрім зневіри, болю та ненависті, не можуть викликати в слухачів. Вона підкреслювала, що тільки любов і милосердя людей, лікарів і засуджених, яких зустріла в ув’язненні, допомогли їй вижити.
Ще в таборі Параска Плитка дала собі обітницю – якщо залишиться живою, буде славити Мир Божий на землі.
Батьки сподівалися, що дівчина знайде собі пару. Однак особисте життя Параски мало свою драматичну історію. Ще в таборах вона листувалася з іншим ув’язненим, нібито, грузинським художником, ім’я якого так і залишилось невідомим. Шляхи їх на численних пересилках загубилися, та Параска встигла переслати додому його адресу. Батьки, по-своєму бажаючи щастя своїй дитині, знищили цього листа. Дізнавшись про це, Параска спочатку тривалий час не могла пробачити такого вчинку. Навіть наполягла побудувати їй невеличку хату, щоб жити окремо. І на все життя залишається самотньою. Так вона стає Плиткою-Горицвіт. Поступово віддаляється і від суспільного життя для сповнення даної нею колись обітниці – славити Мир Божий. Спосіб її життя з того часу можна було б назвати улюбленим Парасчиним словом – "захованість".
Для односельців її життя було незрозумілим. Не мала городу, бо віддала свою землю взамін за те, щоб не зрубали двох "її" беріз на пагорбі біля хати, не тримала худоби. Жила з того, що приносили люди. Проте, коли працювала, могла не пустити на поріг навіть священика – потребувала цілковитої зосередженості.
Це послух Духові поза будь-якими посередниками, служіння Творчій Окрасі. Її хатка на дві кімнати була схожа на барвисту вертепну скриньку: всюди книги, зошити, де залишилися навіть записи з філософії йоги, папки з газетними вирізками, невеличка бібліотека, де було чимало книжок про Індію, на столі – друкарська машинка, десь тулилося "поліграфічне" та фотообладнання, стіни суцільно завішені картинками, фотографіями, рушниками, серед однієї кімнати стояла наперед приготована труна, де теж зберігалися книги.
В її господі завжди був чай з карпатських трав і сухарики, якими частувала гостей. Їх завжди було багато: етнографи, фольклористи, студенти, літератори. Їхали до неї з усієї України та навіть із-за кордону – за етнографічними матеріалами, бесідою, за піснями й текстами.
Доживала віку в страшній бідності, самотній немочі, майже втративши зір:
"Сповідаюся перед Тобою, Окрасо благосна, бо в Тобі пробуває Надприродна Вічність… І бачу в Тобі Благість Божу. Бачу в Тобі безсмертіє, якому клонюсь ісповідаючо. Прости мені, прости, Окрасносте землі за неуважність до Тебе... за велику зайнятість самою собою. Іменно тоді, коли треба було з Твоїх квітників росою поранковою уписати Благосну подяку, за те, що єсть Окраса Божа на Землі".
Параска Плитка Горицвіт - "Життя в обсязі" (1927-1998)
- Життя — це Повчання. Великий Гарт.
- Чи витривалість за нами? —
- Не слід передчасно вгадуванням передзвонювати.
- На поручених своїх ділах випробовуємось, як те желізо, яке, однаково, гнеться від знемог.
- Бо, що для нього гарт? Скільки не гартуй, марно чекати витривалости довгочасної.
- Так і ми. Хоч і гартує нас всяке-всякенне життя, а найбільше — всякденне, та гнемося... і гинемо від найменшого надмірного пертя.
- Життя — краса Сонця. Тепло його і його невитерпна гарячка.
- Усе в житті бувале... І стелиться без запитів о дозвіл на людські плечі.
- А ми несемо сю ношу... з оглядами і… без оглядів. З огріхами, і без огріхів... Визираємо те Сонце, що вміє обігріти душу. Життя — це тільки Чин Надії.
- Життя — це Великий Дім, вбудований на міцних підмурівках. Будівничий мав задум не лише о собі, але й о майбутніх поколіннях. Цей Дім — дочасний для Нього, але надовго залишений нам, «з Його роду».
- Життя — це голубина пара, хмара, що вітер її в небі колише і, хоч підносить вище, не розбиває... Вділи, Боже, щастя людині, так високо, як хмарі і так, до кінця, як пташині.
- Життя — це різні покликання і різні таланти, а з ними й неоднакові справи, обставини... що ними підносимося заслужено і, навпаки, що вони нас підносять, а ми їх не варті.
- І це — добре, і це — славне, і нехай би услід ходило... А вести його — нам, і кликати за собою — нам, а коли воно веде і кличе, — іти за ним знову... нам!
- Життя — це ранки. І вічне їхнє світло і святе. Дерева, квіти, трави п’ють вологість, а ми голодні Світла й Божества.
- Життя — це нескінченні моря, розбурхані, всепоглинаючі і спокійні благословенною погідністю. А ми? Потопаюче неуцтво і в тиші... а що вже казати про бурю! З науки своєї необачні діла ділаємо непробачні. Самі Себе не рятуємо, о поміч не просимо, плюємось в море і ногами: відпихаємо берег. Ми тонемо і на суші своїй, лиш в думках про море.
- Життя — це Дівчина чудесна, Зоря ясности, поранкова милість Сонця, відпочинок дерева зночі, і знов буря, ніч, змагання... І це — життя, що неправдою відгородилося, і те, що свідкує істину. Проява потуги людського духу і запропасних безвістей серед незичливого часу.
- Життя — це вічний вітровій, любий неспокій, двобій із силою, прояви якої бачимо, але обличчя не знаємо, як не знаємо обличчя вітру. І ти, людино, як м’ячик в покоті серед цієї повсюдної стихії, безпритульна, невдоволена від ударів, задоволена мусиш бути хіба тим, що не одразу розпукнешся і зникнеш, досить маєш часу помиксатися то в один кут, то в другий, куди тебе твої долі і судьби несуть... Звинувачуймо... Але, хіба лиш себе? Наше «Я» надто гомінке. Найчастіше, це пробита гума, ні собі, ні вітрові не цікава
- Життя — це почин радощів.
- Життя — це закличний спів, на який ідемо й біжимо і в страсі невідання, і в часі добрих днів.
- Скільки було б змоги — стільки солодись! І плач, скільки вгодно. Біжи за піснею і красою все життя, бо ти — людина, найдосконаліша створеність.
- Життя — це матері краса, з чистою і святою любов’ю. Доки ти дитина, не питай затаєних глибин, вони самі тобі признануться, відтак...
- Коли доля тебе зневажить і щастям твоїм злісно знехтує. Всього забракне тоді.
- І ти задумаєшся не раз про материне молоко, погідні дні, солодкі, коли тебе ніщо не вражало так, як тепер.
- Все тоді нашіптувало ніжність, бо інакше, як вивести тебе, дитино, у люди і до вершин.
- Життя — це простір. І в тобі, людино, безкінечні водні простори, живі, рухливі. Ти п’єш і п’ють тебе. Хоч ти й не вино, а чимось таки п’янке твоє будення.
- Життя — це ніч, без зір, без місяця, без днини, що ближиться. Уперто йдеш, і ця ніч стає тобі підвладна, хоча буває й так, що не маєш з того жодного хосену. Ідеш, як воїн, полем градобою, і щастя і нещастя смертельної доби за тобою вслід. А як інакше?
- Життя — це стремена. А ти, людино, кінь. З усяким найменням і з ріжним погоненням. І не тебе годують їздові, а ти їх годуєш. Чи знаєш про це?
- Життя — це не маленьке дзеркало, а люстро для дорослого, в повен зріст — Душечеркало.
- Життя — це мільйонний водопад людських очей і поглядів.
- Життя — це вузькі дороги, якими заледве карабкаємося. Відчай тих доріг з нами завжди.
- Життя — це велика нива орана, покинута без обробітку до Лишидня.
- Життя — це захований скарб. Що там, не знаємо пильнуємо, хоч, би, там і постіл без зап’яток. І добре робимо. Напевне, добре. Бо з незрячого починається величне, в часто надто болюче і разюче. А за тим — добре і безпечне.
- Життя — це повинність кожного, гарт вистояти до останку і не гнутись ні перед чим, а йти змагатися і перемагати так, щоб і закінчення було початком. Ось воно життя — амбіція. Для надто відчутого серця — велика бездушність. Обійми, які всіх зовуть до себе, як лисиця своїм язичком колобка кликала... Ось воно — життя. Невдоволене, не чує, просить, аби ми наблизилися до нього... ще. Доки молоді, то йдемо і пісеньку свою стараємося голосніше заспівати, все зчислюємо, від кого вдалося втекти. Ось воно — життя. Глупість нікому не потрібних перемог.
- А ти, людино — ЛЮДИНА ВИСОКА!..
[матеріал оброблений Оксаною ЗЕЛЕНЧУК-РИБАРУК]
Документальний фільм "Світ Параски Горицвіт"
Це єдиний документальний фільм про Параску Плитку–Горицвіт, знятий ще за життя мисткині. У фільмі ви зможете почути і побачити, як Параска викладає свою оригінальну життєву філософію, читає власні вірші і розповідає про свою творчість. Режисер - Павло Фаренюк.
- Культурно-історичний портал "Спадщина Предків"
