Гуцульський світ Станіслава Вінценза

Минулого тижня в культурно-мистецькому центрі «Є» відбулася презентація першого тому тетралогії (чотирикнижжя) Станіслава Вінценза «На високій полонині». Одна з небагатьох найзначніших книжок про Гуцульщину вийшла у видавництві «Лілея НВ» за підтримки Посольства Польщі в Україні й Польського інституту в Києві з ініціативи радника з питань науки та культури Польського Посольства пані Олі Гнатюк. Переклад здійснив Тарас Прохасько.

Ця книжка подарувала мені багато неймовірних відчуттів і щемко нагадала втрачене дитяче уявлення про світ. Центр світу був тоді у Верховині, Косів видавався неймовірною далеччю. За буковинською Путилою шумів океан, з-під обірваного краю Землі можна було побачити хвіст одного з китів, на яких вона трималася. Хвіст другого іноді вигулькував десь біля Ворохти, а третього – за Коломиєю. Сам Господь уявлявся одягнутим у крисаню й сардак, а на ногах мав постоли. Ісус народився не у Вифлеємі й навіть не в Дуклі, а десь у Довгополі. Ной був лісорубом – він ніколи не звів би ковчега, якби не знав дараби…

Найбільший гуцул серед поляків

Здається, деякі постулати гуцульського уявлення про світ досі не покинули мене. Впевнена, що не покинули вони й автора цієї книжки, найбільшого гуцула серед поляків і поляка серед гуцулів – Станіслава Вінценза. Є кілька речей, що роблять цю працю феноменальною. Одна з них у тому, що гуцульську правду про світ автор оповідає з повагою, ні на мить не піддаючи її сумніву. Навіть там, де він – людина з ґрунтовною освітою, знавець біології та психології, вчений-філософ, який володів давньогрецькою, латиною та ще щонайменше десятьма іншими мовами, – міг би засумніватися й поділитися сумнівом.

Як трапилося, що польський шляхтич опинився на Гуцульщині? Його батько Фелікс Вінценз займався видобутком нафти і мешкав у Слободі Рунгурській біля Коломиї. Мати, представниця старовинного польського роду, народилась у Криворівні, де жили її батьки, в яких згодом і ріс її син Станіслав. Вінценз побачив світ у 1888 році, його нянею була гуцулка, тому з дитинства гуцульський діалект став хлопцеві ближчим, ніж рідна мова. Світ він осмислив по-гуцульськи, а пізніше, пишучи свою книжку, мусив перекладати той світ на польську.

Як людину, чия молодість припала на початок ХХ століття, Станіслава Вінценза не оминули катаклізми доби. Після навчання у Віденському університеті він став солдатом Першої світової, згодом воював у армії Пілсудського. У 1920-х працював у варшавській газеті, писав з філософії релігії. У 1930 році почав працювати над книжкою «На високій полонині», перша частина якої вийшла у 1936-му. Через три роки мав необережність повернутися в Галичину й не уник арешту НКВС. Але він був удома, у рідних горах, де достеменно знав кожен ґрунь, кожну стежинку, і це знання його врятувало. Таємними стежками письменник перетнув кордон та опинився в Угорщині. Під час війни мешкав там, а згодом у Лозанні, де й помер у 1971 році. Протягом усього життя за кордоном Вінценз писав свою тетралогію про гуцулів.

Зблизька – на відстані

Праця Станіслава Вінценза – феномен, що виник завдяки одночасній дії кількох законів фізики. Зокрема, того, який для цілісного й чіткого бачення предмету вимагає оптимальної відстані. Не виходячи за поріг своєї оселі, людина не має шансів по-справжньому цю оселю побачити. Її бачення буде фраґментарним.

Вінценз мав необхідну відстань – виростаючи в Карпатах, він направду був їх дитям, яке все ж народилось у сім’ї польських шляхтичів. Саме це віддалення від своєї карпатської оселі та ґрунтовна освіта зіграли ключову роль, а також запустили в дію ще один закон. А саме – закон, який описує те, в який спосіб заломлюється світло на межі двох середовищ. Згідно з ним, світло особистості польського філософа й письменника заломилося так, що обидва світи, яким він належав, об’єдналися та опинилися в одній площині.

Цією площиною стала книжка. Її феноменальність в тім, що вона дуже багато розповіла гуцулам про них самих, показавши їм власну оселю з оптимальної відстані. Книга ввела Гуцульщину в контекст світової культури. Її звучання можна порівняти зі звучанням пристрасного, але в жодному разі не улесливого гімну. Однак, ця праця ніколи б не з’явилась, якби оптикою, через яку Вінценз побачив Гуцульщину, не стала любов. Саме любов та її близькі родичі – увага, повага, визнання, розуміння, вболівання, співчуття – були рушієм і дорого­вказом. Любов робить цю книжку унікальною.

Деякі її оповіді не дають мені спокою. Наприклад, історія про велетнів, які в давнину жили в горах, і нащадки яких залишилися на Гуцульщині:

«Колись…з’явилося тут із вод чи з лона землі покоління велетів-воїнів, борців ясноволосих, народ королів землі з первовіку. І росло це ґаздівське плем’я королів разом із горами і лісами, ширилося верхами, мов ті баштоподібні ялиці… Хоча пізніше вже говорили різними мовами і, здається, визнавали різну віру, однак мали глибоко заховане знання про Верховину, про свій рід».

Читаючи, пригадала, що чула про це в дитинстві. Мама оповідала – теж без скепсису – та співала співанку:

Колис були великани,
півверстви ступали
І руками мало неба
вни ни досєгали.

Ще один фраґмент гуцульської міфології – чи, може, гуцульських реалій, – який з дитинства збурює уяву та який у Вінценза описаний як бувальщина: «Коли Фока виростив багато отар, часом було важко впильнувати їх на полонинах. Тоді старий Максим позичив йому свого слугу Семенка… Як і багато давніх ґаздів у ті часи, коли так важко було знайти наймитів, Максим тримав до послуг «такого», просто кажучи щезника». Такий слуга – чорт – був надійним, старанним, працьовитим і невидимим. Він пас худобу, чистив стайню, згрібав сіно. За це його треба було годувати несоленою їжею, кладучи її на сволок у хоромах, бо жив він на горищі – по-гуцульськи, на поду. Іноді міг на щось розгніватись і тоді робив капості, ґазда мусив думати, як його задобрити. У моєму дитинстві про це оповідалось не жартома. Зрештою, до помочі нечистої сили ми й зараз вдаємося частіше, ніж здається.

Шлях до пекла

Станіслав Вінценз не замовчує й дуже складних, суперечливих сторінок гуцульського минулого. Наприклад, опришківства. Історія Олекси Довбуша подана як драма сильного, розумного чоловіка, який хоче відстояти справедливість, але не витримує натиску спокус, що підстерігають його у втіленні воїна. Його добрі наміри вистеляють шлях до пекла не лише йому особисто, але й невинно скривдженим опришками людям. Лицар сам не зчувся, як перетворився на звичайного грабіжника, а потім це з болем усвідомив. Вінценз знає, що Довбушеві йшлося не про це, Вінценз співчуває Довбушеві.

Автор закликає до співчуття й іншому опришкові, Дмитрові Василюкові-Понеполякові, який теж завинив перед людьми:

«Люди, однак, не є погані. Рештки співчуття, не чужого людській натурі, проявляються і в наші часи принаймні стосовно тварин. Особливо до диких тварин, бо їх уже нема…Також ще багатьох обов’язково зворушить, коли їм розповісти про впійманого та уярмленого дикого буйвола, про його дикий розпач, про ведмедя у розжарених кліщах, про орла з ланцюгами на ногах. Погляньмо на Дмитрика, як на звіра з вимираючого роду, на лісове диво старовіку, впіймане і приковане до клітки. І це відкриє наші серця…».

У книжці переплітаються багато жанрів: то вона звучить як поетична проза, то як етнографічний нарис, легенда, публіцистична стаття, трактат, літопис. Автор намагається охопити весь огром гуцульського життя, вдаючись до різних засобів. У деталях подає філософію та процес будівництва гуцульської хати, феномени полонини, віщунства, обрядів, одягу. Вінценз детально оповідає про мольфарську ворожбу, яка здатна була вмить змінити якісь аспекти повсякденного життя. Іноді щось, здавалося б, дрібне автор абстрагує до вселенських масштабів. Одним із моїх улюблених є пасаж про овець: «Хоча пастух знає, що годі чекати від овець розуму чи розуміння, але каже, як колись пастух ізраїльський: «Вівці мої знають мене, слухають мене, вірять мені»…

Моє серцебиття прискорювалося від забутих слів: дроб’єта, щєзник, годованець, бербениця, кліть, чердак… Забута локальна географія – Шибене, Ґутин, Варітин, Жєб’є, Синиці, Ферескул, Голови, Лудова (коли хтось довго збирався, бабця питала: у Лудову збираєшся?) – звучить як одкровення. Цікаво й те, що поруч із гуцульським світом у вінцензовій Гуцульщині присутні жиди-хасиди, оповідається про Довбушеве приятельство з Бель-Шем-Товом. Гуцульський світ перетинається зі світом вірменських купців, польських шляхтичів, але Гуцульщина залишається самобутньою, герметичною, величною.

Надзвичайно цікаво читати про звичаї, які ще жили в моєму ранньому дитинстві, а зараз уже відмерли. Таким є, наприклад, посіжінє – вечір забав у домі, де є покійник.

«Пам’ять і честь померлого гучно відзначали люди у хаті Булиги… Щиро забавилися біля небіжчика в ігри, звичаєм приписані. Спочатку бавилися в жужукало… Бавилися у млин, хлопці під лавкою у сінях так стукали і галасували, якби туркотів справжній млин. Дуже гучними були торги ґазди з жидівськими купцями, а ще голоснішими сварки жидів між собою… А коли актори, що грали жидів-конкурентів, вилетіли надвір, нібито викинені ґаздою, то зчинили такий рейвах, що було чути аж на Синицях… Не забули жодної забави. І сорока скреготіла, і коза рогата кусала дівчат, і вірменин галопував по хаті розгуканим конем…Цілий час пили і згадували небіжчика, бажали йому царства небесного. Отак – по-християнськи – святкували поминки біля тіла…».

***

Одне з найсильніших читацьких відчуттів – як жаль, що ми втрачаємо суперечливий, але прекрасний гуцульський світ. Як жаль, що гуцульський стрій побачиш хіба що у великі свята, що справжні гуцульські музики стали великою рідкістю, що, танцюючи на весіллях під російську попсу, молоді гуцули не складають і мало співають співанок, що весняними й осінніми гірськими путівцями так стрімко поменшало оспіваних Вінцензом овечих отар, що гуцульських ґаздів загнали в глухий кут, їхній гонор вже майже зламано й вони перетворюються на заробітчан. Хочеться сподіватися на ренесанс, на новий виток гуцульського життя. Боюся, що самої лише мольфарської ворожби тут буде замало.

Любовник Гуцульщини

УРИВОК З КНИГИ С.ВІНЦЕНЗА "НА ВИСОКІЙ ПОЛОНИНІ"

ЖИВА ХАТА

...Ще перед тим, як ставити хату, матеріал вже допасований відповідно до планів і вимірів, а зарубки на кутах протесів повитинані так, як би то були іграшки якихось дітей велетнів. Заки протеси, перекладені один над одним у високих трикутних риштуваннях, сохнуть, позначається і трамбується місце для хати. У чотирьох кутах, часто там, де повикорчовувано коріння, копається чотири рови, два метри в глибину і півметра в ширину. Тут хата має пустити своє коріння у землю; у ці ями насипається брили і каміння, часто принесене здалека, з потока, а іноді - з розбитої чеканом підземної скали, і прибивається міцно так званою довбнею, тобто колодою у вигляді велетенського дерев'яного молота. Трамбується так, що виходять чотири подоби дещо виступаючих кам'яних стовпів, міцно забитих у землю.

А вже на них стоять тесані підвалини хати, під які потім, радше для оздоби, а не для підсилення, укладається рівно і симетрично кам'яні плити у кілька верств.

Коли вже встановлені підвалини, сідають всі: сім'я, сусіди і помічники. І слухають, наслуховують, який знак, яка ворожба, яке пророцтво щодо щастя і призначення хати об'явиться хоча б і здалека.

Як чути голоси гарні і лагідні - коли заіржуть коні, зареве худоба або повіє лагідний і тихий вітер - то провіщає щастя і благословення. Але недобре, коли долітають голоси неприємні, різкі, дудніння і свист вітру, гуркіт, писк і крик яструба або гавкіт пса. Тоді просять ґазди примівника чи віщуна, аби відвернув наміри ворожих сил. А він примовляє, "говорячи в час угідний, і мовчачи у час лихий". І викликає, проклинає, відкликає небезпечні потоки і напасті: "Аби йшли собі за моря, бавилися у пісках золотих, калачі їли і вино пили, билиці-небилиці говорили, але волі небес не противилися і перед нею, а не перед людськими захцянками, уступили".

Того дня, властиво пополудні, після уставлення підвалин, ніхто більше не працює, лиш святкують заснування хати з музикою і танцями. Коло запаленої ватри на місці будови між підвалинами ставиться стіл. Одні собі говорять, гостячись при столі, інші танцюють і приспівують.

Кожна частина хати - це розвиток її ідеї. На підвалинах ставляться насамперед одвірки, бо хата не має бути коробкою. Увійти і вийти - така есенція людської долі. А вже довкола дверей "в'яжеться" протеси. Залишаючи, себто вирізаючи, отвори для вікон, втискається "ключем" одну колоду на іншу, випуклою частиною назовні, а рівною усередину. Складана хата росте, як скриня. Відкрита і ясна сохне неустанно, провітрюється не тільки через вікна і двері, передовсім від верху, від неба, бо дах ще не зродився.

Постійно з'єднувати, постійно скріплювати - така настанова. Коли протеси добрані і щільно скріплені, то зовнішня стіна - рівна хвиля потужних кругляків, а внутрішня стає суцільною гладкою дошкою. Але, хоча у цій єдності майже щезають краї швів між колодами, мозаїка живих шарів і перерізів дерева зберігається далі і назавжди. Поплутані лінії і рисунки слимаків відповідні історії росту дерева, неповторній, як кожна історія. Вони залишаються навіть тоді, коли дерево чорніє. А від древності воно розсипається за лініями цих пластів життя.

За тим, як добрані колоди, видно, що будування закладене вже у самому дереві, бо одне життя дбає про інше, чекаючи, заки зустрінуться. Видно теж, що той, хто вишукав густолітнє дерево, вже почав будувати.

Тим більше за в'язанням протесів - доладному чи недоладному - неважко дізнатися, чи складав хату майстер терпеливий, що з'єднав рисунки протесів в одну стіну, ніби образ дивний, загадковий і мудрий, чи, може, партач безтямний, що перемішав протеси і склав їх абияк. Справа в тому, що майстер, і то такий, що не дбає ні про письмо на папері, ні навіть про цифри і тому нічого не нотує і не нумерує, пам'ятає кожну дошку і знає кожен протес. Тому іноді під час будування тихенько примовляє до них так: "Не фіглюй, братіку, і не ховайся, бо ти тут маєш бути, а той інший най мені не пхається під руку і най терпляче зачекає". Майстер часом навіть сам дає протесам імена за їхніми рисунками й узорами, укладеними в образ. Цей "листовий", а отой "дощ рівних струн", а той третій - "злиття потоків", а четвертий - "цілий у клузі", бо один вигин наввипередки вискакує поперед іншого. То як буде спати біля стіни чи сам ґазда, чи який гість, перед сном зануриться в інший образ і огляд. І кожен з них викличе в нього інші сни, а при потребі втамує різні тривоги. Якщо у розтині відкриваються широкі простори між лініями, то сон має де мандрувати далеко і вільно. Але коли між лініями забагато тісних і крутих вуличок, такого протесу ліпше не ставити там, де буде спочивати голова сплячого, бо сон може втиснутися у ці задушливі вулички. Натомість там, де крила над крилами розкриваються для польоту, - найкращий шлях снам до інших світів. Однак не тільки придатними є шляхи широкі, але й притульними. Такі, як колиски, що захищають від усього світу.

Той, хто мандрує у снах, завжди буде вдячний майстрові за шляхи і сховки. Щоправда, мало хто пам'ятає і самого майстра, і його ім'я. Скоріше прокляне партача, який через неуважність завузить або поплутає сни. Але той, хто уміє читати малюнки зрізів, відчитає руку майстра, розпізнає його всюди. І знає, що він побратався з деревом. Майстер сам би тихенько тішився, що його упізнали. Не через пусту славу, а за витвором. То значить, що наблизив дерево до людини і віднайшов відповідність снів, адже дерево галасу не терпить, навіть зовсім його не розуміє. На закінчення в'язання втискається на нього правила - довгі, особливо тяжкі протеси. Спочатку з обох сторін дверей на півхати, потім на одвірки і вікна, на всю довжину дому. Щоби остаточно притиснути і скріпити поставлене. Але випусків протесів - як поздовжніх, так і поперечних, що виступають з в'язання, - не відрізають рівно до стіни хати, хоч вони й непотрібні. Навпаки, щоби не пропустити можливості прикрашати, їх залишають, виробляючи таємничу подобу зворотних сходів, що пнуться аж під дах. Не заради опори даху, бо ж ледь його торкаються! Зате, піднімаючись зиґзаґом у вигляді нарису стрілистого дерева, підкреслюють рух хати догори, запевняючи, що це не нора, а людська мисль, політ вверх.

Від підвалин піднятися до даху - це головна ідея будови. Дах захищає зверху і з боків. Тому він стрімкий, щоби не давався вітрам, легко обтрушувався від дощу, скидав із себе град і сніг. Але мусить також огортати і гріти. І тому заламує свої лінії, вигинаючись навіть кілька разів. Затуляє хату, як сукня, як важка манта або весільна гугля. Найбільше подібний на лати, бо, ніби з лусок, укладений з дощинок, видертих з дерева, які називаються драницями, золотих, коли нові, срібних, коли постоять. Часом, як розправлені крила хати вже почорніють і луски злиються, добре видно, що то крила птаха, який дбайливо захищає своє гніздо від ворожого нальоту. Хоча ще під час будови, коли хата щойно народжується, дах вже пестує її, як тіло пестить прийнятого у себе духа, як мама дитятко, як коханий жінку у танці весільному. Тому, коли будова досягає даху, прикрашається його весільною ялинкою, обвішаною яскравими волічками, стяжками і папірцями.

Хата наслідує поперечний розріз тіла людини. Її перед і зад набагато ширші від боків. Вона завжди прямокутна, ніколи не квадратна. Спереду, іноді з боків, має очі-вікна. Зад є завжди цілком темним, часто для захисту від вітру, ніби хвостом, прикритий довгим схилом даху, часом аж до землі. І тому усі хати стоять спиною до вітру. На верхах і у місцях, підставлених під сильні вітри, на дах накладаються тяжкі плити і каміння. Дуже рідко хату заслоняється навмисною загородою з драниць для того, щоби вона перехоплювала напір вітру, заки той ударить в хату.

Джерело: report.if.ua
- Культурно-історичний портал "Спадщина Предків"