Вогонь – давній символ життя і джерело енергії, одна з могутніх природних стихій, яка володіє як життєдайною, так і величезною нищівною силою. Усі народи вважали його даром небес, проявом Бога на землі, сприймали вогонь як живу істоту. У вогонь заборонялося плювати й кидати різні брудні речі. Ним захищалися та лікувалися.
Вогонь був символом істини та безсмертя, достатку та багатства, звідси й слово "багаття". Сприйняття вогню як Божественної сили зафіксоване в старовинному прислів’ї: Коли Бог не годить, то й вогонь не горить, а й Біблії сказано: «І навіть сам Господь називає себе вогнем, Бо Господь, Бог твій – Він палючий огонь…» (Повторення Закону 4: 24);
Розпалення "живого" вогню, добутого тертям - є найдавнішим архаїчним обрядом людства. Дослідник Володимир Шаян писав, що “уміння розпалити вогонь і упокорити його силу стало вершиною, досягнутою людиною…”.
В українській культурі існує безліч вірувань та обрядів, пов'язаних з вогнем. Один з них, який зберігся до наших днів - свято Купала. Люди перестрибували через купальське вогнище, яке виконувало ритуально-очисну функцію. Вогонь очищав від усілякої скверни, зміцнював сімейні узи, а для неодружених - єднав та вводив у подружнє життя. Дівчата плели вінки і пускали на воду. Парубки збиралися у ватаги, запалювали колесо-сваргу, співали пісень і котили його. Вогонь як чоловіча, активна і нематеріальна стихія протиставлялася воді.
Вогонь розпалювали й напередодні Чистого Четверга, перед Великоднем. Ще один відомий обряд - запалювання "живої ватри", що зберігся серед жителів Карпат. Антін Онищук у розвідці "Останки первісної культури гуцулів" (Матеріяли до укр. етнольогії т.XV ст. 103) розповідає:
"Ватра то є май перший Ангіль. На вогонь не вільно плювати й ногою не вільно топтати й очень треба шєнувати так як хлиб. Розгрібати не мож! Борше ше на купку згорнути, пережигнати и най так.."
Розпалювання ватри гарно описав у своєму творі Іван Пільчук - "Пісню снує Черемош" :
"Юзько став розпалювати ватру. Йому допомагав Осипко, наносив сухого хмизу. Але головне — добувати вогонь треба тертям деревини об деревину. Це нелегка справа. Саме такий вогонь зветься «чистим». Обкурена ним маржина не зазнає пошесті. Так здавна ведеться. У цій традиції крилась своя поезія. Родилась вона в часи, коли предки, що населяли ці гори, обожнювали вогонь. А тепер все це доповнює казку дивного побуту на полонині.
Осипка швидко захопила робота спузаря, і він щиро допомагав Юзькові. А коли після довгого тертя деревини показався димок і сполум'янів ворох сухої хвої, Осипко перший гукнув:
— Ватра!
Це слово покотилося по полонині радісними відгуками:
— Ватра-а! Ва-а-а-тра-а!
Запахло димом. Зійшлася вся ватага. Дивилися на Юзька, як на переможця".
Первісне походження назви "ватра" досі не з'ясоване. Відомо лише, що староіранський Бог Сонця і Вогню - Atar, можливо, звідси - і Ватер, Ватра.
Тема вогню чітко простежується у більшості календарних обрядах, зокрема зимового, Різдвяно-Новорічного циклу. 12-ма полінами на Святвечір розпалювали піч. На Масляну, закликаючи весну, спалювали у вогню пугало Марени. На Стрітеня запалювали Громничу свічку, яка здійснює цілющу дію.
В українській традиції є також Свято Комина (Весілля свічки), яке теж відображає культ вогню. У ці дні запалювали домашнє вогнище на честь старослов'янського бога Семаргла (охоронця домашнього вогнища) і не гасили аж до Коляди.
Цими обрядодіями народ виявляв свою віру у світотворчу силу вогню.
Вогонь виконував важливу лікувальну функцію. Ним припікали, випалювали і викурювали хвороби. Попіл застосовувався цілителями. Великою лікувальною силою також наділялася піч - культове місце в оселі, з нею були пов'язаний цілий комплекс пересторог, обрядів та вірувань.
Уособленням сонця та вогню виступали різні божества язичницького пантеону, зокрема Сварог, Дажбог, Семаргл, Ярило та інші. Сварог - був верховним богом вогню і неба, одним з найбільш шанованих божеств давніх слов'ян. В Іпатіїївському літописі він ототожнюється з грецьким Гефестом. Його сином був Дажбог - бог добра і любові.
У слов'ян побутувала кремація, у вогні спалювали тіла померлих родичів, цей обряд звався кродуванням. Арабські мандрівники подають свідчення, як древні руси ховали у човнах своїх родичів, пускали по воді та підпалювали вогняними стрілами.
Загалом, жодне обрядове дійство у наших пращурів не обходилось без вшанування Вогню.
Використані джерела:
- ТОП-10 книг з української міфології.
- Олекса Воропай. Звичаї нашого народу.
- Вишневська Г. Вогонь як природне явище і багатоликий символ / Г. Вишневська, С. Комендант // Рідний край. - 2011. - № 2. - С. 68-73.
- Кононенко В. Символи української мови. – Івано-Франківськ, 1996. – 269 с.
- Журнал "Сварог", 1998. – Ч. 7. – 138 с.
- Потапенко О.І., Дмитренко М.К., Потапенко Г.І. та ін. Словник символів. / за загальн. ред. О.І. Потапенка, М.К. Дмитренка. – К.: Редакція часопису “Народознавство”, 1997. – 156 с.
- Кирчів Р. Із фольклорних регіонів України: Нариси й статті. – Львів, 2002.
© SPADOK.ORG.UA
