Субота
27 лист., 2021
     

Бойки: походження, етимологія, етногенеза

Рейтинг 3.6 з 5. Голосів: 9

Походження бойків

Виходячи з аналізу гідронімів та оронімів Східних Карпат, український мовознавець Юрій Карпенко робить висновок, що "гуцули з’явилися у цьому регіоні пізніше, ніж бойки, попри більш архаїчну гідронімію у гуцулів у порівнянні з бойками". У гідронімах панує суфіксація, що свідчить, що гуцули й бойки «сидять у Карпатах давно». Хоча, як зазначає автор, загальновизнаним є те, що «Прикарпаття початково було заселене саме білими хорватами» і погоджується з К.Герман, що білі хорвати – найдавніші мешканці Галичини і ПрикарпаттяКарпенко все ж виводить від білих хорватів давніших у Карпатах бойків, а гуцули, які тут з’явилися пізніше, на його думку, є продовжувачами давньослов'янського племені уличів. Останні, перебуваючи на Дністрі, поступово перетворились на гуцулів (завдяки асиміляції та культурних процесів) й у такому вигляді з’явилися в Прикарпатті та Карпатах.

Бойки - старі фотоСеляни із с.Головецько, Бойківщина (Корпс Гофманн 1915)

Розглядаючи проблему походження людності Українських Карпат, дослідник С. Павлюк відзначає його «генетичну родинність з українським етносом». Це підтверджується дослідженнями у царині антропології, археології, етнографії, лінгвістики та інших наук. Антропологічні дослідження останнього часу свідчать про «домінування у цьому масиві автохтонного українського етносу за активних його взаємозв’язків із сусідніми етносами» (румуни, мадяри, волохи, гуралі, морави та ін.). Виходячи із даних суміжних наук, вчений вважає, що «простежити заселення Карпат в діахронії» можна з І тис. до н.е., і є безсумнівним той факт, що «вся північна і східна частина карпатського етнокультурного масиву, у тому числі і Закарпаття, до кінця ІV ст. н. е. була освоєна слов’янами». Дослідження побутової гуцульсько-бойківської лексики свідчать про споконвічну єдність українського населення, що заселяє північно-східні схили Карпат. За переписом 2001 року абсолютна більшість (99,9%) представників українських етнографічних груп лемків, бойків, гуцулів визнали рідною саме українську мову. 

Бойківчанки з села Опорець, 1915 рікБойківчанки з села Опорець, Сколівський р-н, Львівської області (фотограф Korps Hofmann, 1915)

Доктор філологічних наук Івапн Матвіяс, розглядаючи генезу українських говорів, пов’язував виникнення і функціонування бойків з українським етногенезом. Вчений вважав відносно пізнім виникнення говорів південно-східного наріччя, до яких належать середньонаддніпрянський, слобожанський і степовий говір. Говори північного наріччя – середньополіський і східнополіський вийшли, на його думку, з мови полян, деревлян і сіверян, а західнополіський говір співвідноситься з мовою північних волинян (раніше бужан). І.Г.Матвіяс вважав, що сучасні східноволинські і подільські говірки «можна співвіднести з мовою уличів», а галицько-буковинські і гуцульські говірки походять від мови тиверців.

ТиверціАнтропологічна реконструкція тиверців по знайденому черепу жінки і чоловіка з могильника Василів, Чернівецької області.

Карпатську групу говорів (бойківський, лемківський і закарпатський) І.Матвіяс пов’язував з мовою білих хорватів. У цілому українські говори за Матіасом «походять від мов давніх східнослов’янських племен», а останні є відгалуженням праслов’янського племені хорватів. У V-VI століттях цей інтегрований слов’янський етнос остаточно заповнив землі басейну Дністра й Сяну (і змішався із сербським населенням), а далі — Східної Словаччини й уздовж Татрів і Судетів дійшов аж до витоків рік Одри та Ельби, басейну рік Заале й Білої Ельстер. Також відомо, що в 623 році хорватський князь Самослав об’єднав навколо себе усі найближчі слов’янські племена, утворивши державу Само. Бойківський субетнос опинився чи не в центрі цього державного утворення. У 627 році князя Самослава обирають королем племінних княжих слов’янських об’єднань, і він 35 років править першою давньоруською державою Велика Хорватія, що простяглась від Кедану та Краківця в Чехії аж до самого Дністра включно зі Стільськом.

velyka-horvatija-mapa

Виходячи з фактів етнографічного та лінгвістичного порядку, мовознавець Михайло Худаш робить ще один висновок, що розглядувані бойки, гуцули, лемки це – автохтонні українські групи дохристиянської доби, «нащадки давніх родоплемінних об’єднань».

Бойки з гміни Беньова - старе фотоБойrки з повіту Беньова, Турківський район. Стара поштівка, 1929 рік. Фотографія зроблена для одного польського альбому, що демонструє культурне різноманіття східної Галичини.

Досить поширеною в Українських Карпатах і Прикарпатті до зазначених етнонімів була назва "русини" або "верховинці". Етнонім "бойки" засвідчений у пам’ятках досить пізно, він трапляєтьсяв в джерелах у вигляді:

  • назва місцевості "Boici", "Boiki" вперше згадується в трактаті «De Administrando Imperio» (Про управління Імперією) візантійського імператора Костянтина VІІ Багрянородного-Порфірогенета (948 - 952 р., середина Х ст.). Він зазначає, що хорвати, а за ними й серби у X ст. пересилился з території, яку тамтешні мешканці звуть "Бойки" - лежить в горах, на північ від Мадярщини, недалеко від Саксонії та ріки Вісли, на 30 днів дороги від Чорного моря, за горами, що їх звуть "Багібарея", з краю на котрий часто нападали печеніги;
  • Boj (із розповіді Пилипа Смурого);
  • bojkowi (1607 р.);
  • боикоКлиментія Зіновіїва, кінець ХVІІ - початок ХVІІІ ст.).

У теперішньому вжитку давній етнокорінь реалізується у таких іменах: бойко, бойкун, бойцун (ч.р.), бойка, бойкиня, бойчиня (ж.р.), бойки (мн.) і в прізвищах: Бойко, Бойкул, Бойсак, Бойтош, Бойчак, Бойчук та ін. 

Бойки села Люта, ЗакарпаттяБойки села Люта, Великоберезнянський р-н, Закарпатської області (1927 рік)

Відомий дослідник старовини Іван Вагилевич у 1841 році написав розвідку про бойків, у котрій допускав походження етноніма бойки від слова «бойкий», що характеризує носіїв цього наймення як енергійних та жвавих, хоча самі бойки заперечують таку версію. Він також допускав, що етнонім "бойки" пішов від імені войовничого лицарського кельтського племені "бої" (ІІ-І ст. до н.е.), яке «ослов’янилося» і перетворилося на «русинів-бойків». Етнограф Омелян Партицький також притримувався цієї думки і часто називав бойків - "неспокійними, войовничими". А український історик Сергій Шелухін вважав русинів - рутенами (Ruthens), які відкололися від галлів, від них пішла назва Галичини. Гіпотезу про кельтське походження частково підтверджує і географія, яка зберегла однокореневі назви: Бойківщина, Баварія, Богемія. Саме у цих регіонах і проживали племена "бої"

Бойки - нащадки кельтів

На думку І.Вагилевича, назва "бойко" повстала аналогічно до здрібнілих форм іменників: вуй-ко, бать-ко, тіт-ко. Таким чином первісна назва "Бой" (Boj) з додатком наростка "ко" дала етнонім - "бойко". Порівняння з словоформами з "бой-/бій-", тобто зі словами бій, бійка, боєць, бойня, бойниця, бойня, бій, бойовитість, бойок, бойочок, бойовик, бойкий, бойовитий, бійкуватий та ін., може свідчити про семантику "бойовий горянин". В українській мові, як пише український мовознавець Олекса Різників, з коренем бій-/бой- реалі-зується 188 словоформ. Велика словотвірна спроможність розглядуваного кореня свідчить про його сиву давнину і давньослов’янські витоки. До речі, сам Іван Франко виводив назву "бойко" від слова "воїн". 

boryni-bojko-stare-foto
Бойко в сірому капелюсі з розпущеним волоссям, на фоні полів села Бориня, Самбірського району. Стара поштівка за 1939 рік.

Доктор філологічних наук Іван Верхратський етимологію "бойко" виводить із сполучення слів "бо і є", що часто вживалися на Бойківщині як частка "бой", "боє" у значенні «так». Польські дослідники притримувалися власної теорії про походження від слова "бояк" - віл. Іван Франко теж досліджував етимологію українського субетносу і писав наступне:

«А в такому разі гіпотеза Партицького про кельтське походження цієї назви (це ще не значить, що й самих мешканців наших гір) видалась би мені більш правдоподібною, ніж вивід д. Верхрадського. Коли справді є сліди, що кельти-бої були в наших горах, то їх назва могла лишитися в пам’яті люду, хоч самі бої і потонули в хвилях історії. Пізніші поселенці, що засіли цю землю, не називали себе боями, але підгіряне, давніші сусіди боїв, називали їх ім’ям же братів-русинів, що засіли в горах. Таким способом вияснилось би те дивне явище, що підгіряне називають гірняків бойками, а ті й чути не хочуть про цю назву». 

Іван Франко тут мав на увазі, що самі бойки не дуже люблять, коли їх так звуть. Це сприймається як щось образливе: «Бойкнуло би тобі в черево», «Який я бойко?», або сприймається з підозрою і відносяться до нього зі зневагою: «Бойко жовточеревий». Збереглась співанка:

«Ой гуцули, гуцуленьки,
де сте бойка діли ?
Ци ви его испеклисте,
ци сирого съіли?
Ни, ми его испеклисмо,
ни сирого съіли,
И но ишов через гору,
та го вовки съіли».

У той же час трапляються і протилежні мотиви стосовно цього наймення, пор. в народній пісні: «И ты бойко и я бойко, Мы сме собh бойки...» [там само,с. 71],  де відчувається родоплемінна гордість. Очевидними є в фольклорі два ставлення до імені бойки, яке проявляється у протилежних значеннях.

Одяг бойків

Словацький і чеський історик Павло Шафарик, відштовхуючись від свідчень Костянтина Багрянородного, у праці «Slovanské starožitnosti» теж згадує землю "Бойки" – як край карпатських бойків - у Стрию, Самборі, Станіславові. На думку славіста Шандора Бонкало, на Закарпаття бойки прийшли з Галичини (районів Турки, Стрия, Дрогобича, Долини, Калуша та Самбора) у ХVI – ХVІІІ ст., а їх етнографічний район займає Водівецький та Міжгірський район (за винятком деяких сіл верхів’я р. Тереблі та долини р. Ріка), а також села у верхів’ях р. Ужа Великоберезнянського району – Тихий, Гусний, Сухий, Волосянка, Ужок, Ставне. Називає три територіально-популяційні групи закарпатських бойків: міжгірські, волівецькі та ужоцькі.

Бойки на старих фото

Бойки села Горовецько

Територіально Бойківщина розміщена у середній частині Українських Карпат і межує з Гуцульщиною на півдні та Лемківщиною на заході. Відповідно до сучасного територіально-адміністративного поділу, вона займає південно-західну частину Рожнятівського, більшість Долинського району Івано-Франківської області, Сколівський та Турківський райони, південні частини Дрогобицького, Стрийського, Самбірського та Старосамбірського районів Львівської області, а також Воловецький і північну частину Великоберезнянського та Міжгірського районів Закарпатської області. 

kaluskyi-powiet-bojky

Іван Франко наголошував, що Бойківщина в етнографічному плані становить територію з найбільшою густотою заселення, але з найменшою кількістю чужинців, у збереженні давніх особливостей мови, звичаїв та способу життя характеризується найвищем рівнем консервативності. В. Крисаченко вважає, що у першій половині ХХ ст. чисельність бойків становила приблизно 300 000 – 400 000 осіб. За даними товариства «Бойківщина» (Філадельфія, США), до початку Другої світової війни на території Польщі та УРСР проживало близько 1 млн. бойків. Депортація 1945–1946 рр. не оминула бойків – на території Польщі вони мешкали у Ліському повіті разом з лемками, і були переселені частково у східні, а у більшості – в західні області УРСР.

terytorija-bojkiv-lemkiv-guculiv

Мовознавці стверджують, що у мові бойків збереглося багато архаїчних рис, до яких відносимо суфікс -тер, -тра, -ар. Наприклад: ватра ‘вогонь’, путра ‘розсуд, міркування’, скатер ‘обрус, скатерть’, татра ‘скеля на вершині гори’, гатра ‘вістка, чутка’, батар ‘гультяй; босяк’, гутира ‘купа овець, каміння’, лантори мн. ‘подерті постоли’. У мовленні бойків вживаються форми даву (замість даю), богатися (замість боятися), тобто на місці слов’янського /j/ виступають /h/ або /w/. Останні приголосні, очевидно, походять із ранішнього /hw/.

bojkivskyy-govir

Цікавим є питання антропології та ДНК-генеалогії бойків. Як відзначав, український дослідник Хведір Вовк у своїй праці "Студії з української етнографії та антропології": "Самі тільки південні бойки, безпосередні сусіди галицьких гуцулів з північно-східнього боку, відзначаються не зовсім зрозумілою для нас перевагою каштанового волосся (52 %) при дуже малій кількості блондинів (1,8%) і відповідно невеликій кількості брюнетів (всього 46,5 %)." 

Доктор біологічних наук, антропологиня Єлизавета Данилова на основі гематологічних досліджень відмічає генетичну своєрідність українців Карпат. Зокрема, на основі серологічних характеристик відзначається близькість українського населення Карпат до молдаван, болгар, північно-східних румунів, угорців, словаків. Дослідниця пояснює це територіальною близькістю регіону з Балканським півостровом і давніми генетичними взаємостосунками з етнічними групами Південно-Східної Європи, а також спільним із Балканами напрямком мутаційних процесів, зумовленим схожістю ландшафту й відносною ізоляцією окремих невеликих популяцій у гірській місцевості, що мала місце в минулому. 

Як зазначає сучасний український антрополог Сергій Сегеда, "бойки – давнє населення Карпат, фахівці його пов'язують з племенами лінійно-стрічкової кераміки, які пробивалися з Європи на терени України, і якісь групи залишилися. Це, до речі, дуже серйозні дані генетики з’явились, які підтверджують цю гіпотезу. Неоліт і бронза – це теж давно було, не вчора вони тут з’явилися, просто інший пласт, тому вони трішки відрізняються від гуцулів". 

Інший представник української школи антропологів, Василь Дяченко зазначав, що "бойки села Бориня відповідають світлопігментованому Дунайському антропологічному типу".

Бойківське подружжя з Калуського повітуБойківське подружжя, село Небилів, Калуський повіт. 1929р.

Використана література:

  1. Валентин Таранець - "Українці: Етнос і мова".
  2. Валентин Таранець - "Трипільський субстрат. Походження давньоєвропейських мов".
  3. Тимчула Андрій - "Народне хореографічне мистецтво українців Закарпаття XX-XXI ст."
  4. Краєзнавчий збірник заповідника "Тустань".
  5. Дрогобицький краєзнавчий збірник.
  6. Костянтин Іваночко - "До історії дослідження ареалу бойківських говірок та етимології етноніма бойки".
  7. М.І.Дземан - Історичний візерунок Прикарпаття.
  8. Літопис Бойківщини (1931)
  9. Етнографічний збірник НТШ під редакцією І.Франка.
  10. Етнографічний збірник НТШ під редакцією В.Гнатюка.
  11. Хведір Вовк - Студії з української етнографії та антропології (Прага, 1942).

- Культурно-історичний портал "Спадщина Предків"


Не забудьте поділитись статею у соцмережах та вподобати нашу сторінку:



blog comments powered by Disqus