Галичани і білі хорвати

В передгір’ях Карпат між Сяном та Збручем, між самими Карпатами і Волинню розкинулась територія, що тепер носить назву Галичина. Бурхлива історія та специфічний етнічний ґрунт витворили з її народу специфічний субетнос, з специфічним менталітетом, релігією, мовою, культурою. Та специфіка галичан неодноразово була предметом іронії самих галичан, а також і предметом насмішок, а то і ненависті з боку інших. І ким тільки не проголошували галичан – заблудшою частиною московитів, частиною польського народу, потомками готів, слав’янізованими кельтами чи навіть румунами. Не перестають давати спокою галичанам і по сьогоднішній день.

Порпаючись в етноґенезі хорватів, свого часу, першим посиланням, яке піддало мені цікавості дати собі відповідь на питання, а хто ж такі галичани, було посилання «The Encyclopedia Americana International Edition»: «It is generally accepted that the original home of the Croats was in a area that is now part of the Soviet Ukraine». Нова Британіка співала тієї ж самої: «The Croats migrated in the 6th century from White Croatia, a region that is now Ukraine».

Так звана «польська теорія» Білої Хорватії, яку нам вкладали в голови наші професори, виявилась не така вже й польська. Навіть «Hrvatski leksikon» і той твердив те, що робило «польську теорію» все більше помилковою гіпотезою: «Ім’я сьогоднішнього хорватського народу до ХІ ст. носили ще двоє племен: Хорвати в Польщі й в Чехії. Руський літопис «Повість времяних літ» також згадує існування хорватських племен в Україні, але це ймовірно ті самі Білі Хорвати»[iii]. Перше, що прийшло до голови, а чи не асоціюється Галіція в головах наших професорів виключно з Польщею? Адже літописних згадок про хорватів в Польщі майже нема, зате багато ниточок пов’язують хорватів саме з Україною, чи точніше з Галичиною. Пошуки коріння хорватів в Україні привели до коріння галичан.

Для себе відповідь я знайшов, може вона когось не задовольнить. Але це моя відповідь. Можливо, хтось дасть кращу. Буду вдячний.

Може і ця моя спроба десь йде по слідах тих, хто прагнув докопатися галицького коріння не в той спосіб, в який це би було комусь миле. Але питання це мене цікавило, заставляло «ритися» в книжках. І ось що з того вийшло. Ставлю це, після певних вагань, на суд читача.

Більшість хорватських істориків твердить, що хорвати в теперішній своїй Батьківщині не є автохтонами у повному розумінні цього слова. Більшість з них визнає, що в самому хорватському народі сильними є первені автохтонних ілірів, та все ж таки вказують на прабатьківщину хорватів з північної сторони Карпат. Та прабатьківщина – Біла Хорватія - займала значні території. Вже згадана цитата з «Hrvatski leksikon» твердить, що білі хорвати замешкували території у сьогоднішній Чехії, Польщі та тодішній Київській Русі, англомовні енциклопедії ж вказують на терени сучасної України. Алемко Ґлухак об’єднує ці території в одне ціле, твердячи, що Біла Хорватія в час найбільшого розквіту охоплювала терени від джерел Південного Бугу до півночі теперішньої Чехії, дністровський басейн в Україні, басейни рік Сяну та Вєпжу, та верхів’я Вісли в Польщі, північну Словаччину, Закарпаття.[iv] В свою чергу дослідник хорватського етногенезу Стєпан Крізі-Сакач крім Галичини включає в терени Білої Хорватії Чехію, Моравію, Шлезію і Словаччину. Відомий хорватський історик Вєкослав Клаіч ідентифіковував Білу Хорватію приблизно з територією Королівства Галичини і Володимирії, наголошуючи, що міста Перемишль, Бужеськ, Велинь, Червен, Плісненск і Радече – міста білих хорватів.[v] Цікаво відзначити, що той самий Клаіч, покликаючись на московські архіви, вказує, що ще в ХІХ ст. жителі сіл довкола волинського міста Дубно називали себе білими хорватами.[vi] М.М. Чуріч, покликаючись на архівні дані навіть приводить точну цифру тих, хто себе ідентифікував, як білі хорвати – 17228.[vii] Що більше, інший хорватський історик Мірко Відовіч твердить, що ще в ХІХ ст. жителі сіл довкола Володимира Волинського називали себе хорватами.[viii] Тому без викрутасів Клаіч твердить, що русини Галичини, Закарпаття, Буковини, а також Волині й Поділля є прямими нащадками білохорватського племені.[ix] Покликаючись на візантійського царя Константина Порфороґенета, Клаіч підкріплює своє твердження, ідентифікуючи порфороґенетових Бойків з Бойками в Карпатах,[x] що надає йому можливість точніше встановити місце знаходження Білої Хорватії власне в Галичині. Таким же ж шляхом йде і Домінік Мандіч, визнаючи порфороґенетових Бойків українською етнічною групою.[xi] І старіші хорватські історики, як наприклад, Фердо Шішіч ідентифіковував русинів Галичини з білими хорватами.[xii] Цікаво відзначити, що і московітські історики, яких видавали в Хорватії, так само ідентифікують русинів Галичини і Волині з білими хорватами. Так Б. Д. Ґрєков твердить, що сучасне українське населення Галичини і Волині, не є приходнями на цій території, але автохтонними потомками білих хорватів.[xiii] Що більше, цей автор наголошує на тому, що союзництво білих хорватів і Київської Русі тривало, принаймні, від часів Київського кагана Олега до Володимира, який завоював східну частину Білої Хорватії.[xiv] З іншого боку, пояснюючи виникнення і відносну стабільність Галицько-Волинської держави, М. Бранд пише, що ще в доруський період ці терени мали сильну традицію державотворення, будучи хребтом Білої Хорватії.[xv]

На мапі в районі річки Дністер (суч. Миколаївський р-н, Стільсько городище) показується 
центр Червоних Хорватів (Red Chrobatians), а ближче до річки Вісла - Білих Хорватів (White Chrobatians). 

Цікавий казус відзначає історик М.М. Чуріч: у 1836 році у Відні вийшов збірник пісень галицьких русинів авторства К.В. Войціцького «Pieśni ludu bieło-chorwatów albo ruśnów».[xvi]

Про білих хорватів у Галичині писали неодноразово і українські історики зокрема М.Грушевський та Д. Дорошенко.

Але чи ці думки істориків підтверджують й інші дані?

---

Прихід хорватів в Адріатику (1905), Отон Івековіч

Іншим цікавим моментом є народна вишивка та розмальовування пасхальних крашанок. Етнограф і антрополог Від Баленовіч наголошував, з одного боку, расову ідентичність хорватів та галичан, а з іншого - вказував на ідентичність орнаментів вишивки негірських хорватів та негірських галичан, як рівно ж гірських хорватів та галицьких гуцулів.[v]

Між усіма народами, які «глаголять язиком слав’янським», тільки хорвати та українці мають присутнє ікання, тобто старослов’янське «Ѣ» перейшло в українській та в ікавських говірках хорватської не в загально слов’янське «є» чи «е», а в «і». Тобто: свіча = svića, діва = diva, вітер = vitar. Цю фонетичну зміну лінгвісти вважають характерною для іранських, а не слов’янських мов.[vi] Іншою цікавинкою є те, що хорвати, особливо кайкавського наріччя, без перекладача розуміють словацьку й українську, на взаєм подібно й українці Галичини розуміють словаків та хорватів кайкавців без перекладача.[vii] Взагалі власне хорватська (конкретно кайкавське наріччя) та українська між іншим мають спосіб утворення зменшувальних форм в типово іранський спосіб – через додавання суфіксів –ек, –ак, -ук, -ик.[viii] Власне хорватська та галицькі діалекти зберегли іранські топоніми та кілька словечок. Ось приклад з хорватської: vatra, hiža, zet, stric, ujak, kut, torba, lemiš, macan і їхні галицькі відповідники: ватра, хижа, зять, стрий, вуйко, кут, торба, леміш, мацько. Топоніми виразно іранського походження спільні для Хорватії і Галичини: Sana, Dora, Samobor, Sombor, Bistrica, Jamnica – Сян, Дора, Самбір, Бистриця, Ямниця. Тай сама українська столиця має свого двійника в Хорватії – Кієво. Що правда, це вже до Галичини прямого відношення не має.

Саме походження назви Галичина можливо має зовсім інше коріння, аніж вважає більшість самих галичан. Біля Галича є Галчина могила, одним з шляхетних племен хорватів були Галчі, а між народами старого Ірану є Галичі, і не лише Галичі, але й Сани (річка Сян в Галичині та ріка Сана в Хорватії), а також і Росани (ріка Рось в Україні, чи не саме ім’я Русь іранського походження).[ix] Що більше, на Памірі по нинішній день є іраномовна етнічна група, яка носить ім’я Галчі.[x] Можливо, не від кельтів, а від іранського племені Галичів (знаком яких, до речі, був ворон) походить назва галицького краю. 

Як і для хорватів, навіть після кількох віків християнізації, для галичан суттєвою компонентою їхньої релігійності є певне дуалістичне розуміння світобудови духовного світу. Бог і Чорт у свідомості пересічного хорвата та пересічного галичанина приблизно однаково сильні. Священик і ворожбит, точніше ворожка, користуються в селі однаковою повагою і сприймаються, як представники рівнозначних сил. В Галичині можна прослідити цей певний дуалізм, відображений у топонімах: Вороняцький хребет на Львівщині розпочинається Білою горою, а завершується в Підкамені Чортовим каменем, під Львовом Чортові скелі сусідять з Великою Білкою, а на Тернопільщині Чортків відразу коло Білобожиці. На іранські корені цього дуалізму вказують також два випадки, коли Зарваниця (Зарван одне з імен злого бога) сусідить одна зі Золотниками, а інша з Золочевом (ім’я Заратустра, серно-іранське Зердашт, однокорінне з словом «золото»).

Цікаво примітити, що найрозповсюдженішою народною назвою злого духа для українців є чорт, хорватський фольклор також знає відповідного персонажа. А назва виявляється іранського походження, де Чорт є той, хто підводить чорту розділення між людьми, один з прислужників злого бога.

Думаю, якби мати час і можливість, а, головне, зацікавлення, паралелей між хорватами і галичанами можна знайти багато більше.

Іншою цікавою паралеллю є клановий уклад польської та руської шляхти і шляхти хорватської. В русько-польському шляхетстві існував звичай, що кілька родів, часами дуже багато, користувалися одним гербом і вважалися потомками одного ж таки роду. Між хорватською шляхтою точнісінько така сама картина - один герб на кільканадцять прізвищ, але всі вважалися приналежними до одного племені. Слід відзначити, що ядро формування польської держави майже точно співпадає з західною частиною Білої Хорватії.[xi] Власне у сарматизмі шляхти Річі Посполитої можна вбачати натяк на іранське походження цього суспільного прошарку, в даному випадку білохорватське.[xii]

Отже, виходячи з усього цього матеріалу, відважусь стверджувати:

Manuscript Hazine of the Saray Albums, 15th c. CE;  Topkapi Palace Museum, Istanbul, Turkey – Turkmen soldier – compare with Croatian red and white checkers

Прокоментувати: