Марія Ґімбутас (в дівоцтві Альсейкайте; нар. 23 січня 1921, Вільнюс, Литва — пом. 2 лютого 1994, Санта-Моніка, США) — литовсько-американська археологиня та антропологиня, відома своїми Курганною гіпотезою та дослідами, що стосуються культур неоліту й бронзової доби Старої Європи. Одна з найбільш значущих й водночас неоднозначних фігур індоєвропеїстики.
Народилася у Вільнюсі в родині лікаря, громадського діяча, фольклориста, автора книг з литовської історії та медицини Даніелюса Альсейкайте (1881 — 1936) й лікарки-окулістки Вероніки Альсейкайте. Мати була першою литовською жінкою, яка отримала диплом лікаря-окуліста.
З 1936 року брала участь в етнографічних експедиціях, записувала звичаї, традиції, фольклор, вивчала литовські корінні вірування і ритуали. Закінчила з відзнакою гімназію Аушра в Каунасі. У 1938 році вступила на філологічний факультет до Університету Вітовта Великого в Каунасі. Згодом навчалась у Вільнюському університеті, щоби здобути аспірантуру з археології (під керівництвом Йонаса Пузінаса), лінгвістики, етнології, фольклору та літератури.
У 1941 році Марія вийшла заміж за архітектора Юрґіса Ґімбутаса. Перша дочка, Дануте, народилася в червні 1942-го. На початку 1944 року молода сім'я Ґімбутасів під тиском наступаючої Радянської армії втекла з країни в райони, контрольовані нацистською Німеччиною, спочатку до Відня, а потім до Інсбрука та Баварії. У своїх спогадах до цього бурхливого періоду Марія зауважила:
"Життя просто перекрутило мене, як маленьку рослину, але моя робота тривала в одному напрямку".
1942-року проводячи докторантуру в Тюбінгені, Ґімбутас народила другу доньку - Живіле. Того ж року з відзнакою захистила магістерську дисертацію "Поховальні ритуали в Литві в залізний вік". У 1946 році отримала докторську ступінь в області археології, етнології і історії релігії в університеті Тюбінгена з дисертацією «Доісторичний похоронний обряд в Литві» («Die Bestattung в Litauen в дере vorgeschichtlichen Zeit»), яка була опублікована пізніше того ж року.
У 1947-1949 роках Ґімбутас працювала в аспірантурі в Гейдельберзькому та Мюнхенському університетах.
У 50-х роках родина Ґімбутасів залишає Німеччину і емігрує до США, де чоловік Марії мав успішну кар'єру. Сама Марія працювала в Гарвардському університеті, де перекладала східноєвропейські археологічні тексти. Потім вона стала викладачем кафедри антропології. У 1955 р. Марія Ґімбутас отримала членство в Гарвардському музеї Пібоді (The Peabody Museum of Archaeology and Ethnology).
1954-го року в Марії народжується третя дитина - донька Раса. Через два роки Марія публікує працю "Передісторія Східної Европи", в якій висуває курганну теорію, котра здійснила переворот в індоєвропеїстиці. Ґімбутас припускала, що прабатьківщина індоєвропейців і джерело всіх праслов'янських, праіндоєвропейських мов зосереджено в Північному Причорномор'ї, в степовій зоні України, а також Придонні. На її думку, саме тут вперше спекли хліб і одомашнили коня, звідси індоєвропейський ген R1A1 почав поширюватися на Балкани, вбік Дунаю та Криту. Цю думку також підтримали британські вчені Роберт Маккрам, Роберт Макнейл та Вільям Крен.
Важливу роль дослідниця у своїх працях відводить матріахату, який базувався на культі жінки, культі урожайності, родючості, культі Великої Богині-Матері, про що свідчать безліч фігурок Рожаниць. Також, однією з перших, вона почала займатись вивченням писемності культури Вінча, а саме - Тертерійських табличок віком приблизно понад 7 тис. років до н.е. Існування Тертерійських табличок поставило під питання твердження офіційної науки, ніби-то у цивілізацій Старої Европи, зокрема культури Трипілля-Кукутені, писемності не було.
Американський дослідник Джозеф Кемпбелл порівнював значення праць Ґімбутас для індоєвропеїстики зі значенням розшифровки Розетського каменя для єгиптології. Проте загалом офіційна наука скептично поставилася і досі критично оцінює наукову спадщину Марії Ґімбутас. Більшість її праць мали та мають значення і вплив в основному на розвиток неакадемічної, незалежної альтернативної історії. Чимало письменників та режисерів черпали натхнення саме з праць Марії Ґімбутас. У 2003 році фільмейкер Донна Рід і неоязичницька письменниця Стархавк (Starhawk) випустили документальний фільм про життя і творчість антропологині:
Одна з послідовниць Марії Ґімбутас - Джоан Марлер (Joan Marler), вона працювала з Марією з 1987 по 1994 рік. Джоан була редактором її книги "Цивілізація Богині", а потім у 1997 році редагувала присвячену Марії Гімбутас "Антологію з царства предків: на пошану Марії Гімбутас" (From the Realm of the Ancestors: An Anthology in Honor of Marija Gimbutas, 1997). Пізніше Джоан заснувала цілий Інститут Археоміфології, виконавчим директором якого залишається досі. Джоан виступає в різних країнах світу з лекціями, присвяченими життю і роботі Марії Гімбутас. Також є дослідницею етнічних вірувань та звичаїв різних народів світу.
Померла дослідниця Марія Ґімбутас у 1994 році в Лос-Анджелесі у віці 73 роки. 8 травня 1994 року її прах було перепоховано на Пятрашюнському кладовищі в місті Каунас. На вулиці Міцкевича в Каунасі на її честь встановили пам'ятну дошку. А у 2021 році на пошану Ґімбутас випустили марку з її зображенням:
22 вересня 2021 р. у Національному музеї Литви (м. Вільнюс) відкрилася виставка “Богині та воїни в праісторії. До 100-річчя Марії Гімбутас”, на якій представлені експонати з провідних музеїв Литви, Латвії, Фінляндії, Італії, Австрії, Румунії, Німеччини, Болгарії, Італії, Грузії, Хорватії та України. Інститут археології НАН України надав матеріали з розкопок пам'яток ямної та катакомбної культур.
Підбірка книг Марії Ґімбутас
Отже, пропонуємо вашій увазі підбірку книг геніальної дослідниці.
Мария Гимбутас - Цивилизация Великой Богини (2006)
Мария Гимбутас - Славяне. Сыны Перуна (2007)
Мария Гимбутас - Балты. Люди янтарного моря (2004)
