СПАДЩИНА ПРЕДКІВ

Свято Калити

e-mail Друк

Untitled-rrrrrrr1У звичаєвій системі українців є свято Калити, яке В. Щербаківський ще у 1920-х роках відносив до свят сонячного циклу. Воно за змістом, образно-композиційною структурою уособлює ті природні зміни, які відбуваються із сонцем наприкінці року [Мицик 1992: 37].

Християнська ідеологія послідовно викорінювала, піддавала забуттю слов’янський світогляд із його космогонічними устремліннями, звичаями і святами, уславлення Сонця – джерела світла і життя. Отож день святого Андрія завдав чимало духовних збитків старовинному святу Калити.

Хоч позабувалося багато дечого із його ритуальних дійств, але головний звичай – кусати калиту – залишився й досі.

Збирались дівчата разом у хаті на свято, яке починалось із випікання калити. Її пекли з прісного тіста у вигляді тонкого коржа круглої форми (в давнину його випікали на честь сонячного божества Корша або Хорса) з додаванням меду, маку, щоб Калита була смачною [Мицик 1992: 38]. Дрова в печі на це свято розкладали тільки навхрест: це символ сонця, вогню. Вогонь здійснює священний акт – випікає калиту.

Після того, як спекли корж, до хати заходили хлопці. Вони готували Квача. Калиту підвішували до стелі і закріплювали на сволоку, так щоб можна було підтягувати чи опускати, залежно від зросту того, хто буде кусати. Хлопці з Квачем стояли на чатах під Калитою. Хтось із молоді сідав на кочергу та їхав кусати Калиту. При цьому решта юнаків і дівчат намагалися розсмішити головного учасника дійства. Коли він піддавався на пересміхи – його вимащували сажею за допомогою квача, а ні – успішно кусав калиту. Отже, в іграх всі скуштовували її, а що залишалося – ділили між усіма присутніми. Коли хлопці розходились, дівчата ворожили, долю вгадували. Відомі такі найпоширеніші способи ворожіння:

–    випікали „балабушки”, впускали голодного собаку і дивилися, чию собака з’їсть першою, та дівчина піде цього року замі;
–    кидали взуття через хату і дивились, в який бік воно впаде носком-туди й заміж підеш;
–    обхоплювали руками пліт (паркан) і рахували охоплені кілки – якщо до пари, буде цей рік в парі;
–    виходили опівночі на подвір’я та слухали, з якої сторони пес загавкає – звідти сватів чекати;
–    слухали під вікном розмови в хаті; якщо звідти почують сядь, сідай – значить заміж у цьому році не вийде, а якщо з хати когось посилають за чимось, кажучи іди – значить піде заміж цього року;
–    брали декілька оберемків рубаного дерева та вносили до хати, потім рахували поліна, чи до пари [Виноградова 1986: 17].

Хлопці тим часом бешкетували на селі.

Акт підвішування коржа не випадковий. Він осмислюється як магія, яка забезпечує інтенсивний ріст рослин. А оскільки коржа виготовляли із зерна жита і пшениці, то це, можливо, сприяло, за народним віруванням, урожаю зернових. У цих діях особливого значення набуває символіка руху вгору певної реалії, що є реалізацією опозиції верх : низ.

Кочерга, на якій їздили учасники гри, є предметом, який у народній культурі був наділений магічними якостями через те, що перебував у тісному контакті з вогнем та піччю, а також зроблений з металу. Метал вважали оберегом (на основі таких якостей, як твердість, міцність) від нечистої сили [Славянские древности 1999: 199].

Маємо непоодинокі відомості про те, що практикувались дівочі ворожіння на свято Калити.

Ворожіння – ритуал, спрямований на встановлення контакту з неземними силами з метою отримання знань про майбутнє. За своїм функціональним спрямуванням до ворожінь належали і прикмети – випадкові знаки, які люди використовували для прогнозування майбутнього. Це, наприклад, ворожіння, пов’язані з випадковою зустріччю, з поведінкою тварин, зі сновидіннями. Вони могли здійснюватись в хаті, бо не передбачали посередництва духів, нечистої сили. Водночас для ворожіння – справи нечистої і небезпечної – вибирали нечисті місця, де зазвичай перебували духи (сіни, баня), і локуси, що вважалися межею між своїм і чужим світом (піч, поріг, тин, ворота, перехрестя, річка).

Звичайний ритуал ворожіння включає три етапи :

-    підготовчі дії;
-    отримання знака;
-    тлумачення.

На дослідженій території зафіксовані різні види ворожінь.

Ворожіння про майбутню долю з балабушками. Це маленькі пампушки, тісто для яких замішували на воді, яку приносили дівчата в роті. Намічені кожною дівчиною пампушки розкладали на підлозі, після чого до хати впускали голодного собаку й уважно стежили за його поведінкою. Черговість, з якою пес поїдав балабушки, за народними уявленнями мала визначати й черговість вступу до шлюбу учасниць ворожіння: пачут пампушкі да собаци дадут да котора ўхопіт вже чийу пампушку то та хуче? замуж виходіт (всі н.п. ). Недоторкані пампушки віщували, що сподіватися швидкого весілля марно; ті ж, які пес намагався загребти у земляну долівку, чи заносив під стіл, начебто віщували смерть. Цікаво, що спогади про подібні ворожіння нерідко супроводжуються коментарем інформаторів на зразок ”Так воно і сталося”, - або: ”Так воно і збулося”, - що підтверджує стійкість традиційних вірувань у визначенні долі.

Гукати долю: ідемо у дванацятий час да гукайомо свойу долу, гуртом. Виходили, одна кличе, друга: доля моя де ти ходила ( н.п. 1,2). З якого боку загавкають собаки, туди, за народними повірями, дівчина і заміж піде.

Доля — у східних слов’ян, переважно в українців, персоніфікація індивідуальної долі людини, яка вважається частиною загального добробуту, щастя. Доля з’являється у кожної людини при народженні і супроводжує її протягом всього життя.

Ворожіння із взуттям: ворожат, хочут взнат чи замуж пойдеш і куди, шибайе галошу чи тухла да через хату чи через хлів да куди упаде, туди пойдеш замуж у ту сторону (всі н.п.).

Символічне наповнення ворожіння – подолання межі свого і чужого простору. Привертають увагу елементи, наприклад, дах будинку, які розкривають давні уявлення, що ґрунтуються на протиставленні понять домівка : поза домівкою, двір : поза двором. Отже, якщо чобіток перелетить через хату, це віщувало заміжжя, а відтак – переселення з батьківської домівки, протилежний результат віщував дівування і життя на старому місці.

Ворожіння із тином: обхапвалі штахети на тину, йакшо допари, то у пари будеш (всі н.п.). Дівчина обхоплювала руками тин і рахувала кількість кілків: парне число віщувало заміжжя (реалізація опозиції парне : непарне). Це й принцип лежить в основі ворожіння з украденими дровами в оберемку: і дрова на баремок набери не лічи, да лічат чи по пари, то у пари будеш (всі н.п.).

Ворожіння, в основі яких є акт витягування певного предмета. В окремих склянках розміщували хліб чи зерно (символ щастя), копійки (символ багатства), обручку (символ заміжжя). Учасник, якому зав’язали очі, сам витягував предмет – знак долі. Різновиди цього виду ворожінь і зараз існують на дослідженій території у дещо трансформованому вигляді: у три склянки наливають солону, солодку і просту воду; дівчина вибирає склянку (солодка вода – добре і багате життя в наступному році, солона – бідне, звичайна – життя сповнене невдач). У зерно кладуть три персні: золотий, срібний, мідний; учасник відшукує ритуальний предмет, який є провісником долі.

Загалом калитівські ворожіння належать до одного з найкраще збережених у народній пам’яті фрагментів традиційної духовної культури. Можливо, це пояснюється тим, що охоронцями даної інформації виступають жінки [Курочкін 1997: 335].

Теги:     Калита      календар      обрядовість      українці      свята      празники      квач      свято долі      кусання калити      хорс      корш      сонце      сонцепоклонництво      священний акт      хлопці      вечорниці      дівчата

Поділитись у соц. мережах:
e-max.it: your social media marketing partner
 

Підписатись 
на публікації проекту: