СПАДЩИНА ПРЕДКІВ

Небесний та земний вогонь в уявленнях Пращурів

e-mail Друк

Untукцукцу4242424кцукцitled4444-478У комплексі древніх релігійних уявлень наших Пращурів існував надзвичайно архаїчний шар, який виник ще у найвіддаленіші епохи історії людства – це віра в загальну натхненність навколишньої Природи. У свідомості наших предків-язичників увесь навколишній світ був населений доброзичливими й шкідливими духами – берегинями й упирями. Берегині – це «свої» померлі-предки, члени сакрального Роду. Вони одночасно нібито перебували у землі, воді, повітрі й піклувалися про своїх живих нащадків.

З культом Берегинь було тісно пов'язане шанування природних стихій – сонця, вогню, води, землі, які також у свою чергу вважалися місцем перебування добродійних Пращурів. Про шанування нашими Предками добрих духів – уособлень природних стихій повідомляє ще Прокопій Кесарійський у своїй «Війні з готами». Цілий ряд східнослов'янських писемних джерел розповідає про шанування як у язмчницьку епоху, так і багато століть потому Сонця та Вогню. Так, невідомий перський автор, який в сер. VI ст. кілька років прожив у племені в'ятичів, називав
східних слов’ян сонцепоклонниками та вогнепоклонниками.

Вогонь для наших Пращурів вважався «чистим і святим» не тільки у родову епоху. Навіть багато століть потому, християнські автори визнавали «святість вогню». У слов'янській вставці до «Повчання Кирила Філософа» ми знаходимо наступне «Все есть на земле огневи покорено и земля, и железо, и деревья и вода". У глосі до «Слова святого Григорія про вогонь» знаходимо: «Огнь творит спорынью сушит и зреет нивы, того ради окаянные кланяются на полдень обративше».

 

Відношення до вогню як до живої істоти, що вимагає до себе дбайливого й поважного відношення, не терпить нечистоти й нехтування, а образившись, може жорстоко помститися, простежується в сучасних віруваннях і ритуалах, пов'язаних з вогнем. У східних, слов'ян є цілий ряд забобонів та правил, як поводитися з вогнем, щоб не розгнівати його й не заплямувати його чистоту. Вогонь не терпить зневажливого відношення, до нього намагалися не доторкатися ножем або сокирою, щоб «не поранити», у нього заборонялося плювати, й кидати різні брудні речі. Не можна було й заметати в печі тією мітлою, який метуть підлоги. Розпалення вогню супроводжували молитвою, у цей момент припинялися сварки й лайка. Не можна гасити вогонь, затоптуючи його ногами. Його варто задути або пригорнути рукою. У лісі й у полі часто залишали непогашені багаття, даючи вогню можливість потухнути, самому по собі, і робили зовсім не через недбайливість, а з побоювання прогнівати священну стихію.

У гуцулів досі побутує Традиція запалювання священної Ватри - це відкритий вогонь, який здобувають тертям. Гуцули кажуть: "Ми шануємо Вогонь як Бога, він нам дорогий гість" (Етн. Зб. Н.Т.Ш. ст.XXXV). Антін Онищук у розвідці "Останки первісної культури гуцулів" (Матеріяли до укр. етнольогії т.XV ст. 103) наводить ось таку річ: "Ватра то є май перший Ангіль. На вогонь не вільно плювати й ногою не вільно топтати й очень треба шєнувати так як хлиб. Розгрібати не мож! Борше ше на купку згорнути, пережигнати и най так.."

Розпалювання ватри гарно описав у своєму творі Іван Пільчук - "Пісню снує Черемош" :

"Юзько став розпалювати ватру. Йому допомагав Осипко, наносив сухого хмизу. Але головне — добувати вогонь треба тертям деревини об деревину. Це нелегка справа. Саме такий вогонь зветься «чистим». Обкурена ним маржина не зазнає пошесті. Так здавна ведеться. У цій традиції крилась своя поезія. Родилась вона в часи, коли предки, що населяли ці гори, обожнювали вогонь. А тепер все це доповнює казку дивного побуту на полонині.
Осипка швидко захопила робота спузаря, і він щиро допомагав Юзькові. А коли після довгого тертя деревини показався димок і сполум'янів ворох сухої хвої, Осипко перший гукнув:
— Ватра!
Це слово покотилося по полонині радісними відгуками:
— Ватра-а! Ва-а-а-тра-а!
Запахло димом. Зійшлася вся ватага. Дивилися на Юзька, як на переможця".

Що цікаво первісне походження назви вогню у гуцулів досі не з,ясоване. Відомо, що староіранський Бог Сонця і Вогню - Atar, можливо, звідси - і Ватер, Ватра. Атар у староіранській релігії відносився до світлих духів, їх звали "yazata" - шанований, ясний. Персоніфікація ватри у гуцулів підтверджує таку старовинність віри.

Вогонь у домівці був символом щастя й багатства, недарма зберігся вираз - "багаття".

Таким чином, як земний так і небесний вогонь (сонце) в свідомості наших Пращурів становили собою доброзичливих до людей, життєвотворчих надприродних істот.

- КУЛЬТ ДАЖДЬБОГА

З часом родові берегині почали набувати антропоморфних рис й із заступників окремих громад перетворилися на божеств цілих племен і племінних союзів, а згодом і всього «Роду руського». На всій східнослов'янській території виник стійкий культ Даждьбога – уособлення сонця, праотця людей, заступника наших Предків.

Так, у Іпатіївському літописі під в 1114 р. міститься запис про міфічного царя Даждьбога,  сина Сварога, якому «человецы дань давали». У тому ж джерелі автор повідомляє «Сонце ж царь, син Сварога, же Даждьбог». Цікаво, що у дружинному епосі – «Слові о полку Ігоровім», також згадується Даждьбог. Так, у даному джерелі, при описі князівських міжусобиць знаходимо наступне: «Тогда при Олзе Гориславличи сеяшется и растяшеть усобицами, погибашеть жизнь Даждьбожа внука, в княжих крамолах веци человеком скратишась».

У згаданому уривку поеми «даждьбожим онуком» названий увесь давньоруський народ. Даний факт спростовує гіпотезу Перетц В., відповідно до думки якої Даждьбог був богом лише воїнів-дружинників.

В іншому уривку слова під «онуком Даждьбога» автор розумів лише ватажка дружини: «Уже бо, братие, не; веселая година въехала, уже пустыни силу прикрыла. Въстала обида в силах Даждьбожа внука, вступила девою на землю Трояню, въсплескала лебедиными крылы на синем море у Дону: плещучи, упуди жирня времена».

На думку Боровського Я.Е. ім'я божества Даждьбог походить від давньоруського «даждь» — «дати», «Даждьбог – дай–бог», тобто бог, який дає життя. Схожим чином інтерпретує дане божество й відомий лінгвіст Фасмер М.

Існує також гіпотеза про чужорідність і штучність культу Даждьбога. Зокрема, Сперанський М.М., проаналізувавши цілий ряд вітчизняних і закордонних джерел, дійшов висновку, що дане божество потрапило в пантеон Володимира з пантеону якогось кочового іраномовного племені, що прийшло на службу до наших предків наприкінці X ст.

Дана точка зору неспроможна вже тому, що божество з даним ім'ям вшановували не лише безпосередньо наші предки, а й західні слов'яни. У польських хроніках згадується якесь божество Daczbog. У Польщі в XVII ст. відоме дворянське ім'я Dadzbog. Відома географічна назва місцевості Дацьбоги (Дадзибоги) у Польщі та багато ін. назв.

Ім'я Даждьбога збереглося й у декількох пізніх піснях. В одній з них, записаній в Україні, соловейка запитують, чому він так рано прилетів з теплих країн. Соловейко відповідає, що не сам він прилетів, а його випустив зі своєї правої руки сам Даждьбог і послав замикати зиму й відмикати літо. В іншій українській пісні наречений, що відправляється на сході сонця на весілля, зустрічає Даждьбога з трьох доріг і просить його заступництва.

В народі були широко розповсюджені обереги на честь Даждьбога у вигляді Сонячного диску або антропоморфного лика, що оберігав від усяких бід і хвороб, був провісником сонячних благ: вдачі, врожаю, долі, радості, гармонійного буття, здоров,я та достатку в сім'ї.

- КУЛЬТ СВАРОЖИЧА

За даними писемних джерел, одночасно з культом Даждьбога – уособлення небесного вогню, виник й антропоморфний культ бога Сварожича – уособлення вогню земного.

Костомаров М.І. висловив припущення, відповідно до якого Сварожич і Даждьбог це одне й те саме божество, оскільки вони обидва вважалися синами Сварога. Разом з тим, більша частина божеств східнослов'янського пантеону вважалася синами й дочками Рода – Сварога й на даній підставі зводити увесь пантеон до одного божества не можна. До того ж, у ранньохристиянських повчаннях проти язичництва Сварожич і Даждьбог згадуються як різні божества.

Вочевидь, культ Сварожича в наших предків був тісно пов'язаний з культом Предків, ушановуванням домівки й зберіганням вирощеного врожаю, особливо зерна. Зерно наші предки зберігали в спеціальних ямах (господарських будівлях-клунях). Але зберігати свіже намолочене зерно було не можна, його потрібно було просушити за допомогою вогню, що розводили поблизу клуні. Вогонь висушував зерно, але міг і спалити весь урожай. У такому випадку родина була приречена на голод.

Тому, перш ніж почати сушити зерно, наші предки (вочевидь, у всіх областях східнослов'янського світу) робили цілий комплекс спеціальних обрядів, спрямованих на те, щоб задобрити вогонь, зробити його безпечним для зерна. Саме цей, спеціальний вогонь і називався у наших предків Сварожичем.

Про «окаянне моління вогню під клунею» повідомляє цілий ряд ранньохристиянських джерел. В «Слові якогось Христолюбця», наприклад, знаходимо наступне: «И огневи моляться под овином, зовуще его Сварожичем». Схожу інформацію повідомляє й автор глосу до «Слова Іоанна Златоуста про ідолів»: «А инии в Сварожича верують и Артемиду, им же невигласы человецы молятся под овином и куры им режут».

Особливо в народі цінувалась сила Купальського вогню. Закохані з нетерпінням чекали свята Купала, щоб перестрибнути через священну ватру і таким чином освятитись, закріпити свої любовні узи небесним вогнем Ярила і земним пламенем Сварожича. У багатьох племен світу існує ритуал ініціації, який полягає в тому, що людина, яка хоче вступити у нове товариство, чи це юнак, який має пройти вікову посвяти, чи воїн, повинен стиснути в долонях розпечений вугіль або камінь з ритуального вогнища., таким чином він отримує печатку Сварога, яка є найбільшою клятвою і зберігається на все життя. Нащадки аріїв - плем,я калашів, що досі живуть в горах Кавказу, проводять цікаву ініціацію, вони малюють рівносторонні хрести на своєму обличчі. Це знак на честь арійського Бога Сварога.

Наші Прапращури у вогні спалювали тіла померлих родичів, цей обряд звався кродуванням. В інших регіонах тіла померлих клали у дерев"яні човни, пускали їх по воді та підпалювали вогняними стрілами. Загалом, жодне обрядове дійство не обходилось без вшанування Сонця і Вогню.

 

У фольклорних джерелах Сварожич повстає під різним назвами: Семаргл - тотожний небесному Семиярилу, походить від слова "семи" - тобто означає кількість променів Сонця, у нашому випадку кількість язиків пламені; Рарог - відомий у західних слов,ян, зокрема чехів і поляків, Бог вогню, зображається у вигляді птаха, переважно сокола, його назва, можливо, утворилась під впливом найдавнішої назви вогню - Ар. Наприклад, за Фасмером, на древньо-індійському aґtharvѓ - "жрец огня".В "Авесті" ѓtar- "вогонь". На ірландському aґith - "піч" (кельт. ati-). Подібне є й у Вірмен: airem - "палити, запалювати".

У "Рикведі" на честь божества вогню Агні існує гімн, який починається рядками:

Один і той же ти завжди,
Великий агні, та трояко
Являєш нам себе...

- ВШАНУВАННЯ ВОГНЮ У ХРИСТИЯНСЬКУ ДОБУ

Наприкінці X ст. н.е. почався процес християнізації, який виявився досить складним та
довготривалим. Певна частина східнослов'янського суспільства не сприйняла християнство та на чолі зі служителями язичницького культу мігрувала у малонаселені лісисті райони Поділля, Карпат, Волині, Полісся. Служителі язичницького культу та їхні прихильники у період становлення християнства змогли зберегти певну частину своїх язичеських святилищ у багатьох великих містах і поселеннях Русі, а також створити у малонаселеному Галицькому Пониззі свою теократичну державу, на території якої знайшли притулок вищі служителі язичницького культу на чолі із правителем жерцем.

Саме в громадах пізніх язичників зберігалися певний час язичницькі вірування та культи. Важливу роль у пантеоні пізніх східнослов'янських язичеських громад як й раніше вигравали старі культи Даждьбога та духів берегинь сонця й вогню. На тильній стороні верхнього ярусу Збруцького ідола, який стояв в святилищі Богит Збруцького культового центру другої половини X – сер. XIII ст. знаходимо на одязі якогось бога знак сонця - коло із шістьома променями усередині.

Гіпотезу про вшанування сонця в пізніх язичеських городищах святилищах підтверджує й той факт, що більшість з них розташовані на високих місцях, звернених убік сонця, що сходить. Прикладом щодо цього може виступити городище-святилище X-XII ст., відкрите археологами поблизу селища Кулішівка Сокирнянського району Чернівецької області. Крім того, на території городищ-святилищ кін. X – сер. XIII ст. знайдена значна кількість скляних браслетів – символів сонця й відродження. Зокрема уламки скляних браслетів у великій кількості зафіксовані дослідниками на території городища–святилища Звенигород.

Незвичайний скляний браслет був знайдений при розкопках житла служителя язичницького городища–святилища Богит. Він настільки малий – (діаметр 4 см.), що не міг служити прикрасою навіть дитячої руці. На думку сучасних дослідників це був спеціальний культовий предмет, який слугував символом сонця. Уламки скляних браслетів у величезній кількості перебувають на капищах інших пізніх городищ-святилищ.

Таким чином, не випадково, невідомий автор XII ст. східнослов'янської вставки до апокрифічного твору «Ходіння Богородиці по муках» обвинувачує своїх співвітчизників–язичників у тому, що вони «сонце» на бога звернули.

Досить виразно простежується в пізніх східнослов'янських городищах-святилищах й земного культ вогню, як якоїсь охоронної й очисної стихії. Найбільш священна частина пізніх городищ-святилищ оточена валами й ровами. На вершинах валів і на дні ровів горіли вогні, і в деяких місцях на площадках-вівтарях були покладені кістки тваринних жертв. Вали святилищ, як правило, мають пласку вершину або сходинку на схилі, де горіли вогні. Їхні рови неглибокі, із плоским дном, на якому також багаторазово розпалювалися багаття, поміщені часто на спеціально влаштованих кам'яних вимостках. Тут перебували, імовірно, «палаючі жертовники». Зокрема, на валах і ровах Кулишівського святилища були обладнані спеціальні місця, де розпалювали ритуальний вогонь. Язичницький храм у городищі-святилищі в с. Рудники Снятинського району Івано-Франківської області був оточений ровом, у якому на кам'яних вимостках багаторазово
розпалювався вогонь.

Багато подібних жертовників знайдено археологами на вершинах таких скельних святилищ, як: Тустань, Бубнище, Писаний камінь тощо. Там же знайдено фрагменти обрядового посуду.

За матеріалами М.Козлова, В.Креслава.

Теги:     Язичництво      Вогонь      Сонце      сонцепоклонництво      Агні      Сварог      Даждьбог      сварожич      ритуал      запалення      хмиз      ватра      вогнище      полум'я      небо      земля      культура      огнепоклонники      крес      кресати      викрешувати      датель буття      слов'яни      предки      обряди

Поділитись у соц. мережах:
e-max.it: your social media marketing partner
 

Підписатись 
на публікації проекту: