СПАДЩИНА ПРЕДКІВ

Ковальчук Я. ВЕЛИКОДНІ ЗВИЧАЇ (1930)

e-mail Друк
Рейтинг 0.0 з 5. Голосів: 0

Untitledytytutututtutu-1Залишаючи суто релігійні звичаї, пояснення яких можна знайти в величенькій вже антирелігійній літературі про “Великдень”, спинімось лише на таких звичаях, про які активному безвірникові доводиться найбільше відповідати на запитання під час великодніх доповідей в селах, а саме: “звідкіль пішла писанка”, “що таке навський та рахманський Великдень” і т. ін.

 

На Лівобережній Україні, особливо на Слобожанщині, крашанкою називають взагалі яйце. Це неправильно: яйце є яйце, крашанка – яйце фарбоване. Цього не треба забувати, бо, даючи пояснення про крашанку й яйце і вживаючи слова “крашанка” в розумінні яйця, легко заплутатись.

У найстародавніших легендах з яйцем зв’язано уявлення про створення світу. Так, в Геродота записано, що сонячна птиця Фенікс (у мітології треба розуміти як літо) своїм пір’ям освітлює світ, але злий дух (зима, холод) краде (полонить) цю птицю в той час, як вона прилітає в храм бога Геліоса. У полоні вона встигає знести яйце, з якого потім знову народжується світ (мир). Геліос для стародавніх єгиптян, а потім греків був богом богів, богом сонця, богом, що все передбачав. З часом його перетворено на Аполлона, якому з птиць присвячено півня та лебедя.

У пізніших грецьких письменників оповідається вже трохи інакше. Ця ж схожа на орла птиця Фенікс за кожних 500 років (у деяких за 540 і 1000 років) прилітає з Арабії до міста Геліополя до храму свого батька бога Ра, де помирає, а потім оживає; вона є душа бога Озіріса, бога рослинності. Як відомо, легенда про життя, смерть та воскресіння Озіріса стала за первовзір мітичного Ісуса у християн.

В єгипетській мітології яйце було атрибутом богів Кнефа та Пта. Кнеф (або Хнум) був у єгиптян заступником рослинности в нільських долинах; малювали його з головою кібця, увінчаною пір’ям. Так само бога сонця Пта теж малювали з головою птиці й яйцем у руці. Написи, що прочитали вчені під зображенням цього бога, говорять: на одному – “бог Пта котить яйце по небі”, а на другому, що він “котить сонце по небі”.

Дикуни з островів Полінезії світ символізують образом курки, всередині якої живе бог Тангароа. Вийшов цей бог з яйця, шкаралупи якого зробилися островами Полінезії. У фінській “Калевалі” світ створено теж з яйця. Це ж бачимо й у *легендах та казках зулусів, індійців, поляків, чехів і інших народів. Але поступово з розвитком людства значіння яйця в казках зменшується. Так, в українській казці, що подає П. Куліш у “Записках о Южной России”, один чоловік купив яйце, в якому було царство, а в казці “Про Кощея безсмертного” славнозвісний Іванушка одержує яйце, в якому знаходить уже тільки місто. Все таки символічне значіння яйця залишається: при закладинах церков та будівель ще досі подекуди кладеться в підмурок яйця, – іноді звичайні, а іноді металеві.

Як бачимо, релігійно-символічного значіння яйце набуло ще в глибині тисячоліть людської історії, зв’язане воно і з уявленням про творення світу (Фенікс, Геліос, Ра, Тангароа), і з уявленням про соняшних богів та виникненням весняної рослинності! (Фенікс, Ра, Озіріс, Кнеф, Пта). Цілком природно, отже, що воно ввійшло і в християнську релігію, як одна з невід’ємних частин дохристиянських символік тамітологій, що стали за основу християнського віронавчання.

Слід зазначити, що так само яйце ввійшло і в релігію персів-шиїтів, які в день нового року (святкується в травні місяці) обмінюються яйцями, вітаючи один одного.

За доказ тому, що великодню крашанку, а потім і писанку, християни запозичили із східних культів, може стати порівняння яйця із світом в отця церкви Івана Дамаскина, який каже: що “небо й земля в усьому подібні яйцеві: шкаралупа – небо, пліва – хмари, білок – вода, жовток – земля”. А відомо, що Іван Дамаскин жив поблизу тих єгипетських місцевостей, де ще за його часу жевріли культи Пта, Аполона й Озіріса.

Релігійно-побутового значіння так само в дохристиянські часи набула й крашанка (пофарбоване яйце). Це стверджується одною з християнських легенд про Марію Маґдаліну, яка ніби прийшла на проповідь до Риму й привітала імператора Тіберія, піднісши йому пофарбовані яйця. Згадка в легенді про пофарбовані яйця є доказ, що звичай вітати знатних осіб у такий спосіб уже в часи Тіберія існував. На подібне натрапляємо і в оповіданнях про Юлія Цезаря, який дістав дарунки підвладних східних царів “яйцями, оздобленими золотом і сріблом”.

З часом навколо крашанок склалося безліч християнських казок та леґенд, зокрема в нас на Україні (див. у М. Драгоманова – “Малороссийские народньїе предания”, потім у Куліша, Грінченка, Чубинського, Диминського – (“Казки Поділля” тощо) та в Польщі. Особливо ж їх багато на Слобожанщині, Чернігівщині, Поділлі й Волині.

Характерно зазначити, що в нас подекуди ще досі обдаровують новорічних посівальників яйцями і що красять крашанки не лише на Великдень, а й після, протягом аж до зелених свят. Так само цікаво, що в старовину на Україні святилося в церкві крашанки не на Великдень, а напередодні, в суботу, за особливим ритуалом.

Із звичаїв з крашанками, що мають магічно-таємниче значіння, слід відзначити: звичай полоскати (обмивати) яйця, призначені для крашанок, лише “непочатою” (талою сніговою) водою, а потім цією водою вмиватися (дівчатам, щоб кращою бути), звичай пасічників дарувати крашанки бджолам, кидати крашанки в річки та озера для русалок та утоплеників, забороняється красити яйця жінкам підчас менструації та випробовується міцність крашанок, неодмінно б’ючи яйцем себе по зубах так, щоб окрасились зуби та губи. Останнє нагадує єгипетських жерців, які на ті дні, коли шукали мертвого Озіріса, розмальовували собі обличчя червоною фарбою.

З інших великодніх звичаїв з крашанками цікаве грище в “котка”. Грають у нього по-різному, але колись, тай тепер подекуди, котять крашанки чи писанки колом по дерев’яний мисці, ситі, решеті тощо.

У грі бере участь здебільшого двоє, що котять свої крашанки навздогін одну за одною; чия крашанка розбиває крашанку іншого, той бере собі розбиту. Ця гра відбивала й відбиває стародавнє котіння яйця – сонця по небу, була особливо поширена в манастирях, але православна церква в XVIIстолітті її заборонила.

Сосенка Греківка Четвероног Тризуб Закарлючка Шість Баранячі клинців роги

Про подібну гру написано в оповіданні Г. Квітки-Основ’яненка “От тобі й скарб”.

Про самостійне значіння писанок згадок ніде не находимо, але, як уже зазначено, їхнє походження дуже й дуже давнє. Принаймні візерунки на писанках, що їх нині зберігається по наших музеях, якнайкраще це подтверджують.

Так, до деякої міри обов’язковим є для кожної хазяйки та дівчини мати такі малюнки на писанках:

Сосенку або сонячнівку – візерунок, який подибуємо на стінах стародавніх християнських (у Києві мозаїка на стінах собору св. Софії) та дохристиянських, особливо єгипетських, храмів. Це символ сонця. Окремі малюнки – зірки здебільша – на яйці не сполучаються між собою.

Греківку – візерунок цей має наукову назву меандр або а н а г р є к. Це один з видів стародавньої орнаментики, за його батьківщину вважають Грецію та Ет-рурію. Подибується його і в Індії та на руїнах вавилонських храмів. Досить поширений і в нас по церквах.

Четвероног або четверо ріг. Візерунок цей відомий в науковій орнаментиці за назвою тетраскел і являє собою відомий дикунський інструмент для добування вогню – свастику. Символічне значіння його, як знака бога вогню, першопричини життя, загальновідоме. Прийняли його за символічний знак і сучасні фашисти.

Тризуб або тризубець, ґабліна писанках має декілька варіантів. Відомий старослов’янський символ влади, а в мітології – символічна відзнака Нептуна – бога морів та мореплавців.

Закарлючка – це, як її називають у наших селах, в дійсності є мітичний символ сонця, що означає рух його по зодіаку. В орнаментиці має назву трикветр, а в стародавніх фінікіян був символом бога Ваала.

Шестикутник або шість клинців – подибується, як мітичний символ і амулет, майже в усіх народів, всіх верств, від дикунів, що мешкають на Каролінських островах, і північних лопарів до сучасних “цивілізованих” масонів. За дохристиянських часів був символом влади єврейських царів, тому вважається за священний символ в єврея-талмудиста (“печать царя Соломона”). Релігійне значіння знак цей мав у стародавніх індусів і знаменував собою бога Шіву (трикутник кутом угору) та бога Вішну (трикутник кутом униз); а разом поєднані ці два трикутники означали символ вогню й води – добра і зла. Був він і символом у багатьох гностичних сект перших віків християнства, а нині має ще не досить виявлене символічне значіння в індуських брахманів. Наші селяни подекуди ставлять його над дверима будівель і вірять, що він захищає від відьом, чортів, мерців, загалом від усякого чортовиння.

Баранячі роги – візерунок, що має дуже багато варіантів, особливо на Правобережжі. Загальне значіння його, як символ а агнця, відоме, але цікаво, що пояс-неня, чого саме його малюється на писанках, ніхто з селян не дає.

Загалом треба зазначити, що візерунки на писанках, навіть як галузь народної художньої творчості, досі не висвітлені.

Маємо єдину лише працю небіжчика професора Сумцова, але її слід вважати радше за конспективну, аніж всебічну.

З яких же причин яйце увійшло складовою частиною до великоднього ритуалу та звичаїв?

Первісній християнській церкві символічне значіння яйця зовсім не було відоме. Так само воно не входило в коло пасхальних звичаїв первісних християн. У ті часи воно було лише продуктом ласої поживи, як було ним ще й у часи первісного скотарювання.

У коло весняних свят нашого пращура-скотаря входив день, коли вперше вигонили худобу на пастівник; до цього свята готувалися харчі пастухам. На обов’язку жінки – дружини скотаря – лежало подбати про ці харчі. А що харчів на весну залишалося мало, то дбайлива хазяйка приберігала на весну яйця. Тим то ще й досі багато селянок вважають за гріх витрачати яйця до великодня. Отже поступово, як пращурі наші переходили на осіле хліборобство, а християнська церква підпорядковувала собі звичаї народів, скотарські звичаї з яйцем почали прищеплюватися до великодніх і подальших християнських весняних свят.

РАХМАНСЬКИЙ ВЕЛИКДЕНЬ

“Рахманський Великдень” святкується завжди за три з половиною тижні після великодня в четвер і зв’язаний з народнім повір’ям про те, що десь є земля рахманська й мешканці її – рахмани – дуже нужденні християни.

“Рахмани – християни; в їх нема власного літочислення, – оповідають у наших селах. – Вони святкують Великдень тоді, як до них допливають від нас шкаралупи з яєць – крашанок та писанок, а це буває якраз через три з половиною тижні після великодня”.

“Рахмани мешкають під землею, – говориться в другому, не такому поширеному переказі. – Вони не знають, коли святкується великдень, і взнають про нього лише по шкаралупах з писанок, які допливають до них водою. Отож, розговівшись, шкаралупи треба кидати в воду”.

Характерно, що ті з народу, хто вірить, що рахмани мешкають “десь далеко”, кидають у воду шкаралупи з чистих яєць, які готують на “свячене” ще в великодню суботу, а ті, що вірять, начебто рахмани живуть “під землею”, кидають у воду шкаралупи з крашанок та писанок після розговин, при чому кидають обов’язково ті шкаралупи з писанок, на яких намальовано “тризуба”.

Хто ж такі рахмани? На жаль, наша етнологія на це відповіді не дає, констатуючи лише самий народній звичай. Тому доводиться вдаватися до інших джерел.

Прочани до гробу господнього оповідають, що єрусалимські манахи потай збирають гроші на допомогу “рахманам”, пояснюючи, що рахмани живуть “десь на сході”. Що це є один із засобів висмоктувати з прочан копійки, не підлягає сумніву, але він, слід вважати, має якусь першопричину. Так само мусить мати першопричину й загальнопоширена по всій Україні цілком певна думка, що християни-рахмани існують. Географічне положення України теж мусить відігравати тут роль, бо згадок про рахманський Великдень серед західних християн не знаходимо.

Отож, слід вважати, що колись українці-християни допомагали християнам-несторіянам, що їхня церква, поширена на Сході, в Персії та Індії, зазнавала утисків з боку брахманізму. Наша думка стверджується ще й тилі, що й тепер подекуди на Україні вірмен-григоріян називають рахманами.

Можна теж припустити, що уявлення про рахманський Великдень виникло в зв’язку з подіями в релігійному русі секти “брахма самадж”, що виникла в Індії внапрямку шукань шляхів для зближення із християнством. Все таки слід вважати, що в слові “рахмани” слід розуміти не що інше, як “брахмани”, принаймні в енциклопедичних словниках ці слова ототожнюються. Науковий термін Brahmanозначає релігійно-філософську й соціальну систему стародавньої Індії.

Є, правда, апокриф про “Зустріч Олександра Македонського з рахманами”, але він прямої відповіді на те, хто ж такі рахмани, не дає. З нього лише можна судити", що це найпевніше брахмани, релігійна течія в Індії, тобто апокриф цей стверджує нашу думку.

 

НАВСЬКИЙ ВЕЛИКДЕНЬ

У деяких місцевостях цей Великдень ототожнюють з рахманським, та це неправильно. Ототожнення виникло в зв’язку з тим, що друге свято, яке лише подекуди залишилося – “навська трійця”, “навські зелені свята” – святкується напередодні рахманського великодня в середу, через три з половиною тижні після великодніх свят.

“Навська трійця буває на тім світі, – розказують у народі. – Як хто на навську трійцю буде робити, то в нього на голові виросте мертва кістка”. Повір’я про мертву кістку стосується й до дня навського великодня, який святкують виключно жінки слідом за Великоднем- у четвер.

Що ж таке навський Великдень?

За народнім повір’ям, дитина, що помирає нехрищена, називається потерча. Ховають таку дитину завжди на шляху на перехресті або в рові за цвинтарем. За сім років після смерті таку нехрищену дитину вже називають “намка” або “навка”. Це значить, що дитина стала вже охрищеною, а охристив її начебто той, кого вона про це просила, перестрівши на перехресній дорозі. За народнім повір’ям, потерчата пристають до всіх, щоб їх охристили. Звідси й пішли вирази: “пристав, як потерча”, “чіпляється, як потороча”... Загалом про навок є дуже багато повір’їв. У росіян уява про них зв’язана з “нав’їм днем”.

Безперечно, що навський Великдень – жіноче свято – зв’язаний із спогадами жінки, як матері, про свою померлу дитину, але характеристичним у цьому звичаї є те, що чоловіки цей день зв’язують з господарчими хліборобськими процесами.

Вони вважають, що в цей день “дуже добре” посіяти якесь збіжжя; воно напевне буде рости, бо в цей день оживають мерці і оживляють рослину. “У цей день, – кажуть вони, – мерці встають, христосуються, всіма способами допомагають родичам”.

 

ВЕЛИКОДНІ ІГРИЩА

Великодні українські народні грища слід категорично відрізняти від російських. Українські великодні “гаївки” лише в одній пісні про “Кострубонька” мають далеку схожість з похороном Ярила; в усьому ж іншому – цілковита протилежність російському хороводу. У той час, коли в хороводі беруть участь усі, хто бажає, верховодить на ньому здебільша жінка-вдовиця й відбувається він де попало, на вулиці чи в подвір’ї, – українські великодні гаївки відбуваються тільки або на цвинтарі, або біля церкви, верховодить на них весела й найжвавіша дівчина, а беруть участь у них виключно дівчата. Лише в одному випадку – це коли відбувається грище “Володар” – в них бере участь чотирирічний хлопчик.

Загалом треба вважати, що коли хоровод мало зв’язаний з народною мітологією і являє собою в росіян відбиток мішаних виробничих сільськогосподарських процесів пізніших часів, гаївки близько стоять від певного стародавнього слов’янського культу. На це вказує й сама назва їхня – “гаївки”. Ця назва пішла не від слова марно “гаяти час”, як намагаються довести це деякі наші етнографи попівського штибу та попівської професії, а від слова “гай” (садок, лісок) та “говіти” (виконувати релігійне правило). Слов’яни-поганці свої релігійні звичаї завжди справляли в лісах, в гаях і Гаяли (гаїли) час в них не з своєї охоти, а виконували релігійні обов’язки, що пізніше зосередилися навколо храмів. Таким чином гаївка – це назва певного весняного культу. “Кострубонько” – це похорон зимового бога Бакха; слідом за цією грою дівчата “віддають колодія” парубкам, цебто платять писанками парубкам за ту горілку, що підчас “бахуса” (колодія) хлопці брали їм, відкуплюючись від “колодки”. Слідом за “Кострубоньком” починається весела гра в “Зеленого Шума”, а що “Зелений Шум” нагадує якогось воскреслого бога весняної рослинності – не підлягає ніякому сумніву. Доказом цьому – слова самої ж гаївки:

А в нашого Шума

Зеленая, шуба.

А Шум ходить по діброві...

Звичайно, з часом зміни, що їх вносили процеси розвитку сільського господарства й взагалі економічні процеси народного життя, відбилися й на гаївках, особливо на них відбилося класове та політичне рабство трудящих мас. Останнє особливо яскраво виявлено в гаївці “Явірок”, де, між іншим, є такі слова:

Кілько в решеті водиці-водиці,

Стільки панам правдиці-правдиці.

Кілько в решеті дірочок-дірочок,

Стільки панам болячок-болячок.

Так само досить відбито в гаївках і колишнє становище дівчини в селянській родині, яка на весняний час (на “красную горку” в росіян) готується бути відданою заміж. В гаївках вилито всю ненависть дівочу й до парубків, що “вибирають” собі жінку, і до майбутніх свекрух. Так, характерні місця в гаївках відзначають, що

Сидять хлопці під мостом, їдять жабу із хвостом...

А сваху, майбутню свекруху, що прийшла на оглядини, вітають так:

Єдну жабу вареную, А другую печеную – Їж, сваню, їж...

Тим то в українські гаївки так швидко вщепились ті весняні пісні західноєвропейських народів, в яких відбито певну згоду дівчини виходити заміж. Зокрема в гаївці, що співається на Поділлі й Волині, за назвою “Жельман”, є такі місця.

Перша група дівчат, що наче б приводить жениха, звертається до другої, яка начебто має панну на відданні, і пояснює, що прийшли:

За панною Жельман,

За панною, єго брат,

За панною Жельманова

І братова з ушисткой родиной.

Друга група цікавиться, “на який ґрунт”, мовляв, хочете взяти в нас панну, цебто на який хліб, ужиток, і, взнавши після відповіді, що “ґрунт” непідходящий, відповідає:

А ми панни не маєм,

На такий ґрунт не даєм...

Ця гаївка характерна тим, що співається українсько-польським жаргоном, відбиває поміщицьке самовільство віддавати заміж дівчат-кріпачок за парубків по своєму вибору та ще тим, що етнографи-пани, затемнюючи соціальне значіння гаївок, перекручують дійсне їхнє значіння. У даній гаївці, кажуть вони, панни не віддається тому, мовляв, що “Жельман” – це єврей Зельман, ім’ям якого уособлюють тих євреїв, що орендували за кріпацтва церкви на Правобережжі. Щоб покласти цьому край, треба послатись

на цю ж гру-гаївку в Чехії, яка починається співом гурту парубків:

Jede, jede, pan Jan,

Jede, jede Zalman

Jede, jede cele nase

Rytirstwo...

Отож Жельман це – Іванове прізвище й тільки.

 

Як Ковальчук Свята на Україні у звичаях та забобонах харків 1930 київ ковальчук Як. Свята на Україні у звичаях та забобонах. – Х.; К.: Масова антирелігійна бібліотека, 1930. – 111 с. Від

 

Теги:     Яйце      крашанка      писанка      озіріс      пта      великдень      архаїка      культура      релігієзнаство      язичництво
AddThis Social Bookmark Button

Прокоментувати:

blog comments powered by Disqus
 

Підписатись 
на публікації проекту: