СПАДЩИНА ПРЕДКІВ

Шлюбний ритуал та обряди на Україні

e-mail Друк
Рейтинг 3.5 з 5. Голосів: 2

Unti4222424442663636363tled-1Одна з епічних українських дум оповідає, як полонені козаки, втікаючи з неволі, кидали по дорозі шматочки своєї одежі, щоб зазначити слід товаришеві, що запізнився в дорозі. Так само розкидані тут і там ріжні уламки минулої історії, що живуть і досі в усних літературах народів з запізненою культурою, вестимуть нас у дослідах, які ми розпочали з метою відшукати дорогу, що нею йшли у своєму розвитку ріжноманітні форми соціяльного життя.

 

Велику кількість цих уламків минувшини знаходять у народній слав’янській традиції, а особливо багато – в народній літературі України, бо ж український народ найперший з усіх слав’янських народів вийшов на історичну путь, і з погляду етнографії він і до наших днів становить повну цілість. Для питання, що ми його маємо розважити, найцікавіші звичаї та народні пісні України. Звичаї народу, який, зберігаючи консервативний дух, властивий ритмічній літературі та пісні, переходив од одної релігії до иншої, від одного соціяльного ладу до иншого, мають на собі відбиток усіх етапів його розвитку. Тому, вивчаючи ці звичаї за їх історичним порядком, ми можемо на окремому прикладі весільного ритуалу та обрядів спостерегти майже все, що за останні часи було відкрите та висвітлене завдяки дослідам Лебока, Тайлора, Бахофена, Макленана, Моргала, Летурно, Вільке-на, Жіро-Телона, Штарке, Зібера, Максима Ковалевського тощо.

Видатні праці цих учених-дослідників дозволяють нам твердити з тою певністю, яку дають наукові досліди, що родина, в сучасному її стані, являє собою не що инше, як відносно нову форму. Ця форма соціяльних відносин, як і всяка инша, не з’явилася як інституція цілком зорганізована, властива людській породі, надана їй ззовні, але як звичайна другорядна інституція, що розвинулася з примітивних, дуже старих форм відповідно до нових економічних, політичних та релігійних умов, що їм мусіло підлягати людство в ріжних частинах землі та в ріжні епохи свого розвитку.

Але досліди над еволюцією родини ще не зовсім повні, і питання ще не досить з’ясоване в усіх своїх основах і не так докладно, як то було б бажане. Відколи в примітивних громадах почали заводитись первісні елементи регламентації шлюбних відносин, шлюб скрізь відбувається в супроводі ріжних обрядів та церемоній з характером, запозиченим у релігійного культу або у звичая, а то часто в обох разом. Певна повага до давнини, повага, що її заховують взагалі всі народи, а також бажання певною урочистістю надати цьому договорові шлюбної вірности більшої важливости,- що виявляється майже у всіх народів,- мають своїм наслідком те, що до всіх цих шлюбних церемоній домішується елемент історичний і навіть передісторичний, який репродукує в більш-менш драматичних формах примітивний спосіб складання шлюбного договору. Отже, майже у всіх народів знаходимо в шлюбному ритуалі сліди ендогамії, матріярхату, екзогамії, а також наподоблення умикання (гарі) та купівлі молодої, як вона противиться, тощо. Часто всі ці акти наподоблені з вірним захованням етнографічного характеру епохи, що до неї вони стосуються; так само це помітно і щодо епох пізніших, які вже теж пережив даний народ, що його спостерігаємо. В цих ріжноманітних особливостях, серед яких часто трапляються риси й випадкові, що прийшли ззовні, знаходять також дорогоцінні вказівки на прогрес цивілізації та культури даного народу, як-от, наприклад, вказівки на умовини громадського та родинного життя жінки тощо. З другого боку шлюб санкціонувала релігія; шлюб у всі епохи йшов у супроводі певних церемоній культу, які незалежно від зміни релігії й далі затримувались і з незвичайною відпорною силою переходили через усі історичні фази. Тому в шлюбних обрядах ми знаходимо спочатку елемент літургічно-драматичний, що виявляється в ріжних священних актах, як спів, танці тощо. Далі ми бачимо в них більш-менш виразні сліди жертв та молитов, чи то в формі хвали, чи то в формі прохання, адресованого до божества; иноді це виявляється в актах, що мають своєю метою захистити молодих од нещастя та всякого лиха в житті. До цих двох елементів, найхарактеристичніших для шлюбних обрядів, треба ще додати елемент міфологічний, що виявляється в наближенні шлюбу до поетичних концепцій природи, та елемент символічний, що виявляється в не менш поетичних порівняннях та наближеннях між ріжними особами та їх взаємовідносинами і ріжними істотами з царства тварин та рослин. Співи, що супроводять шлюбні церемонії, становлять дуже багату літературу, яка, висвітлюючи вповні зазначені церемонії, разом із тим, якщо вона науково оброблена, стає невичерпним джерелом матеріялу для археологічних, історичних та соціологічних розвідок.

Вищенаведених уваг, здається нам, досить, щоб відзначити важливість вивчення шлюбних обрядів не тільки з точки погляду історії та еволюції родини, але і з багатьох инших. Досліди в цьому напрямку щойно розпочато в західніх наукових літературах; а щодо слав’янських весільних обрядів, то треба визнати, що хоч кожна зі слав’янських літератур і має вже певну кількість етнографічних збірників, та все-таки відомості, зібрані в них, дуже недостатні й не вичерпують зовсім великого багацтва народного життя. Нарешті, й все те, що тут зроблено,- зроблено помацки, випадково, без жадної системи, без найменшого знання наукових метод. Правду кажучи, все, що ми знаємо досі про весільні обряди слав’янських народів, не дозволяє нам розпочати серйозне вивчення цієї справи. І коли ми все-таки відважились на спробу розпочати його, підбадьорені попередніми працями Потебні, Сумцова, Ящуржинського та Янчука, то ми робимо це з єдиною метою і собі допомогти цій справі: ми просто класифікуємо факти, вже зібрані, освітлюючи їх з точки погляду скорше соціології, ніж філології, щоб полегшити пізнання цих фактів ученим колам Західньої Європи.

Але, перше ніж почати наш виклад, дозволимо собі сказати, що в цій статті ми хочемо дати тільки опис, по змозі повний, шлюбних церемоній на Україні, а не о:ляд цілого питання з точки погляду порівнюючої етнографії; це останнє буде темою деяких пізніших наших праць. Правда, ми робитимем деякі винятки з цього загального правила з метою з’ясувати певні точки нашої теми, що без того могли б зістатись неясними.
Свідоцтво літописів. Умикання. Купівля. Пережитки цих форм. Шлюбні дохристіянські обряди. Сталість народного звичаю. Тільки виконання народного ритуалу дає права дійсного шлюбу.

Як у більшости народів, і народна традиція українського народу надає божій волі преозначення щодо шлюбу. Китайці мають спеціяльне божество , що зв’язує червоним шовковим шнурочком хлопців та молодих дівчат, що мають одружитись одне з одним, і після того жадна перешкода не може розірвати цього вищого зв’язку. В українців людина, що, як Дайте, мала нагоду відвідати “той світ”, бачила там старого діда, “що складав пари”, зв’язуючи докупи маленькі шматочки кори та вішаючи їх на цвяхи. Цей дід був не хто инший, як сам Бог. Крім того, як ми це побачимо далі, Бог, Мати божа, янголи та святі беруть участь в усіх шлюбних церемоніях, навіть у приготуванні вечері.

Літописи, майже єдині документи, що на них ми можемо основувати наші досліди над звичаями старих східніх слав’ян, вказують нам, що в цих слав’ян шлюб уже існував як інституція. Ця інституція походила зі звичаю умикання та купівлі молодої; літописи, що переказують нам про ці факти, сягають приблизно до VIII та IX століть. Але відомості Кузьми Пражського про чехів, що жили, як він свідчить, у повному сексуальному змішанні, потім те, що свідчить арабський письменник Аль-Бекрі про старих слав’ян, а також деякі риси шлюбних церемоній, що про них ми скажемо пізніше, дають нам право думати, що перед цією епохою слав’яне також пережили і цей примітивний період. Такий погляд ставить нас у повну суперечність з новітніми російськими істориками та етнографами, що, за прикладом своїх попередників, тримаються старої теорії про патріярхальну родину або просто йдуть слідами філологічних висновків, що їх встановив Кун, а потім розвинув особливо Пікте та Л. Гайгер в своїй праці. Приймаючи одну й другу теорію, вони припускають як безсумнівний факт, що старі слав’яне, як і инші арійські народи, прийшли до Європи, маючи в себе вже цілком сконституйовану родину, в модерному розумінні цього слова. Але ж згрунтована на тому, що старі арійці вже перед початком своїх міграцій створили в своїх мовах відповідні вирази для означення ріжних степенів досить повної системи споріднення, ця теорія, нетільки тому, що її зіставили з фактами порівнюючої етнографії, але й тому, що вона підлягла етимологічній критиці, втрачає дедалі все більше своє значення. Вже Бінфе (Benfey) в своїй передмові до Dictionnaire de Pick вказав, що слова sunu (син) та duhitar (дочка) не означали первісне “народженого” та “ту, що ссе (молоко)”, але що їх вживали просто для означення мущини та жінки. П. А. Лавровський висловив ту саму думку щодо слова duhitar, а зовсім ще недавно Д. Н. Овсяніко-Куликовський прийшов до тих самих висновків щодо цих слів. Земляк та ученик Пікте, Ф. де Сосюр (F. de Saussure), у записці, що він її склав для Жіро-Тейлона, так само не визнає того тлумачення, яке досі давали цим словам, і, здається, схиляється до думки, що не треба розуміти арійську родину та назви її членів у тому вузькому значенні, що досі надавали тим словам.

У всякім разі, літописи свідчать нам, що старі руські слав’яне “мали кожний свої звичаї, закони своїх предків, свої традиції та свої норови. Поляне мали лагідні й прості звичаї своїх предків: вони дуже шанували своїх невісток, сестер, матерів, своїх батьків, тещ та швагрів. Ось як вони женилися: жених зовсім не ходив шукати собі молоду, але йому приводили її увечері, а другого дня приносили те, що дають за неї. Щодо деревлян, то вони жили грубо, як хижі звірі: вони вбивали одні одних, їли всякі нечисті речі; вони зовсім не знали шлюбу і викрадали молодих дівчат, що ходили по воду. Радимичі, вятичі та сіверяне мали такий самий звичай: вони жили в лісах, як хижі звірі, годувались нечистими річами і вживали безсоромних виразів перед своїми батьками та своїми невістками; шлюбу в них зовсім не було, були тільки игри поміж селами. Вони ходили на ці игрища, танцювали там, грали в чортівські игри, і кожний звідти викрадав собі жінку, з якою він був уже в згоді щодо цього; вони мали до двох і трьох жінок”.

Коли брати терміни цього літопису в буквальному їх розумінні, без тлумачення їх на користь якої-небудь теорії, та припускати можливе прибільшення там, де автор звертається з похвалою до своїх земляків, полян, то все-таки виступає з очевидною ясністю, що у деревлян на початку IX століття і досить довго ще перед тим міцно тримався практикований, мабуть, з насильством звичай умикання жінок; їх підстерігали для того на березі річки, як вони йшли туди по воду. Припускаючи, що цноту полян, яка полягає в соромливості, що її вони виявляють в присутності своїх невісток, а ці останні перед своїми шваграми, літописець зазначає з метою виявити контраст, який існував між цим народом і деревлянами (бо ж, оповідаючи про радимичів та сіверян, він зазначає тільки їх звичку говорити безсоромні речі), ми маємо підставу думати, що в деревлян практикувалась поліандрія, право свекра на невістку і навіть сексуальне змішання між родичами,- речі цілком натуральні для епохи звичаю умикання (rapt). Щодо сіверян, радимичів та вятичів, то в них у цю епоху умикання було вже формою пережитку, бо практикувалось воно тільки за попередньою згодою з дівчиною на зібраннях та играх, що були, мабуть, також до певної міри шлюбною інституцією,- очевидно, в зв’язку з релігійним культом,- і були подібні до “сатанинських танців”, які знаходять ще й тепер у багатьох диких народів, як це буде видко з дальшого викладу.

Сам літопис надає играм це значення, кажучи, що вони мали відношення до шлюбу: “вони не складали шлюбів, але були встановлені гри між селами”. Це підтверджує инший текст з Переяславського літопису: “радимичі, вятичі та сіверяне… не тримали шлюбів, але вони сходилися з усіх боків на гри поміж селами; серед танцю ставало відомим, яка жінка чи дівчина має плотське хотіння до парубків; там взаїмно дражнили один одному почуття і серце поглядами очей, оголенням певних частин тіла, грою пальців (par le jeu des doigts), обміном перстнів, обіймами та численними поцілунками, закінчуючи пойняттям. Одні закладали після того постійні зв’язки, а инших висміювали до самої смерти”. Те саме ми знаходимо в пережитку цього звичаю, що недавно ще був у Тверській губернії, де в день Ярила (фалічне божество весни) дівчат посилали батьки брати участь у играх, аналогічних з играми старих слав’ян, з метою одруження.

Нарешті, поляне практикували вже в ту епоху купівлю дівчат, заховуючи шлюбні обряди, що полягали, мабуть, в тому, що жених не ходив по молоду, цебто не викрадав її силою (бо ж слово ходити завше вживалося в літописах в розумінні озброєної експедиції), але приводив її в супроводі своїх товаришів до своєї хати, без сумніву, після того, як були виконані певні релігійні церемонії в хаті молодої. Другого дня, мабуть, після того, як він мав докази її невинности, молодий посилав батькам своєї дружини умовлену ціну, не маючи, мабуть, змоги з’явитися особисто з причин, що їх пояснимо ми далі. Ми тлумачимо таким способом досить неясний вираз літопису, зважаючи на те, що Аль-Бекрі в своїх записках говорить про шлюбний дарунок, що його виплачує жених тестеві, а також на те, що слово віно, як це проаналізував проф. С. Соловйов, означало в ті часи ціну молодої. Тому ми й приймаємо Іпатовський текст, що каже за неї (pour elle), як правильніший, порівнюючи з Лаврентовським, де ми читаємо для неї (a elle), бо цей останній текст, звичайно, треба вважати за виправлення первісного тексту, виправлення, що його зробив який-небудь переписчик пізніших часів, коли з причини зміни звичаїв втрачене було вже реальне розуміння давнього тексту. Крім того, посилати посаг молодої на другий день після шлюбу, чи то взагалі після вселення молодої в хату чоловіка,- це звичай абсолютно тепер невідомий не , й тільки у слав ян, але й у якого-будь арійського народу . І им часом викуп, цебто плату за молоду, чи краще – за її дівоцтво (агарлик – agarlyk, чи право батька у болгарів), часто дають після того, як молодий вступить de facto в права чоловіка. Як ми це зараз побачимо, пережиток цього існує ще й нині у всіх слав’янських народів у більш-менш виразних формах. Другого дня після шлюбу висилають делегацію до матері молодої, щоб однести їй хліб та пляшку горілки (черевна чи блага ракія у болгарів), прикрашені червоними стрічками та калиною, що символізує невинність молодої; матеріяльні докази теж здебільшого долучаються.

Зрозуміла сама собою річ, що звичай купівлі дівчат з давніх-давен занехаяно de facto на Україні, але він практикується ще й досі в багатьох місцевостях Великоросі! в формі так званої кладки, виплати певної суми, наперед умовленої, що її батьки жениха виплачують батькам молодої. Можливо, однак, що тут маємо до діла ще з впливом угро-фінських племен, які домішались до слав’янського елементу великоруського народу.

Але ми мусимо зазначити, що в українців, як і в инших слав’янських народів (у болгар та особливо у сербів), умикання (rapt) молодої практикувалось ще дуже довго і що воно затрималось і до нашого часу, навіть як форма шлюбу в тому разі, коли батьки дівчини відмовляють віддати її заміж або, частіше, коли вони тільки удають, що не хотять її віддати, щоб цим уникнути всіх видатків на весілля, які завше бувають значні, та не обтяжувати незаможну родину. В надзвичайно цікавому опису українського весілля, що його зробив у XVI ст. Дав. Хитреус (Dav. Chytraeus) та який опубліковано в дуже мало відомій та рідкій книжці Ласіцького чи Лазіціуса (Lasitzki abo Lazitius), ми знаходимо таке оповідання: “Matrimonii contrahendi ratio talis est: juvenis si cui faret puellae propinquos tres quatuore ablogat qui parentes declocanda virgine interpellent; hi vero ut vehementius animum proci irritent; nihil isto de negotio confieri posse adfirmant et quandam apud inter-nuncios simulant gravitatem. Sponsus tali spe frustratus, alia rem via aggre-ditur, tempusque et occasionem venandae virginis diligentissime observat. Ilia vero si forte domo paterna egreditur ministri in insidiis collecati incautam et nihil tale timentem in casses sponsi venatoris conjiciunt: quae simul atque deflorata fuerit, mittuntur alii ad parentes legati qui partim culpam depre-sentur, partim amoris vehementiam accusent. Turn demum parentum impetra-to consensu nuptiis dies dicitur; neque enim illis cohobitare licet solennitate publica copulentur”.

Селяне України, каже Боплан (Beauplan), що одвідав цю країну в першій половині XVII століття, “мають право і привілей, у певних випадках, якщо вони це можуть, викрасти з танцьовних зборів дівчину, хоч би вона була й дочкою їхнього пана; але це треба зробити з такою зручністю і так влучно, щоб це цілком удалося (бо инакше він загине) і щоб селянин міг втікти до лісу…; якщо він зможе там перебути двадцять чотири години, захований так, що його не можуть знайти, то справу з умиканням дівчини (rapt) припиняють; якщо дівчина, що він її вкрав, хоче вийти за нього заміж, то він не сміє вже їй відмовити, не втративши за це життя… Викрасти дівчину силою, втекти з нею на очах зібрання і не бути зловленим – на це треба добрих ніг, це дуже тяжко, коли нема умови і згоди з дівчиною”|.

В певних місцевостях Болгарії (Кюстенділ) умикання дівчат буває навіть І тепер І становить одну з форм шлюбу (влачени моми), так само як отмица у сербів.

Крім того, Боплан описує ще одну форму шлюбу. Про неї, здається не згадується в инших джерелах української історії і навіть існування її через відсутність чогось подібного в сучасному житті цієї країни, могло б здаватись цілком сумнівним, коли б не було дуже подібної форми шлюбу в Болгари. “Отже, там,- каже він,-всупереч порядкові та звичаям усіх народів можна бачити, як дівчата домагаються кохання від парубків, що їм сподобались; забобони, що існують серед них і що їх вони додержують дуже точно спричиняються до того, що дівчата досягають своєї мети, і більше певні в тому, що досягнуть, ніж парубки, коли ці останні зі свого боку иноді роблять заходи досягти того самого; ось як вони це роблять: закохана дівчина іде до хати батька хлопця (якого любить), вибираючи для цього такий час, коли сподівається застати там разом батька, матір та парубка (son serviteur), і каже, входячи до хати: “помагай-біг” (Pomagabog), що значить те саме, як сказати – благослови вас, боже,- бо це звичайне в них привітання, коли входять до їх дому; сидячи в хаті, дівчина вітає того, хто вразив її серце, в таких виразах: “Іване, Хведоре, Дмитре, Войтеку (Woitech), Микито,- цебто вона його зве на ймення одним з тих імен, що тут дуже поширені,- пізнаю по твому обличчю певну добродушність твою, що ти будеш керувати й любити свою жінку, а твоя цнотливість (vertu) дає мені надію, що ти будеш добрим господарем (Dospodarge); ці добрі якості твої спричинилися до того, що я тебе низенько прошу взяти мене за жінку”-сказавши це, вона звертається так само до батька й до матері, низенько просячи їх погодитись на шлюб; і коли вона дістає від них одмовлення чи якусь образу, що він ще дуже молодий і нездатний до шлюбу, вона їм відповідає, що вона не піде звідти доти, поки не звінчають її з ним, поки він та вона живі будуть; після цих слів дівчина намагається і стоїть на своєму, що вона не піде з хати, поки не досягне того, чого прагне; через кілька тижнів такого домагання батько й мати примушені не тільки погодитись, але також І намовляти свого сина дивитись на дівчину добрим оком, цебто як на дівчину, що має стати йому за жінку; так само і хлопець, бачучи, що дівчина стоїть на своєму, починає вважати її за ту, що колись стане господинею його волі, і тому уперто просить свого батька та матір дозволити йому кохати цю дівчину… І батьки мусять дати свій дозвіл, бо викинути дівчину з хати – це значило би образити весь її рід… а також вони не можуть використати в цій справі спосіб примусу чи сили, бо підпали б… гніву та карі з боку церкви, що дуже сувора в цих випадках…”.

Ця форма шлюбу існує дійсно ще в Болгарії, де вона відома під назвою пристанки. Дівчина приходить до жениха, несучи з собою весь свій невеликий багаж, і сідає коло вогню, коли батьки парубка висловлюють згоду її прийняти, запрошуючи її сісти поруч з ними; в противному разі молоді йдуть до якого-небудь родича і зостаються в нього аж доти, поки батьки не заспокояться од свого гніву.
Духовенство не ставиться вороже до таких шлюбів і благословляє їх так само, як і всі инші. Христіянство, заведене наприкінці X ст., скасувало полігамію, що була неминучим наслідком ріжних форм шлюбу, зазначених у літописах, і коли воно не знищило остаточно умикання, то все-таки в великій мірі обмежило його, так само як і звичай купувати молоду. Розуміється, що так само намагалися скасувати “гри та чортівські танці” та шлюбні церемонії примітивного культу, що, без усякого сумніву, існували у старих слав’ян у формі жертв, співів та танців, які мали характер, аналогічний до того, що його помічають у деяких ритуальних танцях сучасних дикунів і що його знаходять у певних деталях сучасних шлюбних церемоній на Україні. Але, як то буває завше і скрізь, нова релігія, заведена адміністраційними заходами, вкрила тільки тонкою поверховою верствою ту віру, що глибоко була закорінена в душах. З Правила митрополита Іоанна (XI ст.) бачимо, що за його часів шлюби звичайні громадяне брали без релігійного благословення і що серед народу існувала думка, начебто ці благословення обов’язкові тільки для князів та бояр. Брали шлюб без релігійного благословення і пізніше, і це викликало відповідні проповіді, а иноді й суворі заходи з боку церкви. Митрополит Максим (1283-1305) поборює такі шлюбні союзи і наказує винуватих силою вінчати в церкві. Український народ, що й досі ще обходить деякі свята з стародавнього культу Сонця, що дотримує дуже велику кількість цілком поганських ритуалів, шанував свої старі шлюбні обряди з звичайною своєю впертістю, не вважаючи на інструкції київських ієрархів та переслідування, иноді й криваве, з боку як світської, так і духовної влади в князівський період і потім, після того, як Україну анектувало Московське царство, що вже тоді устами Стоглавого собору (1551 р.) анафемувало всі шлюбні поганські обряди. І це шанування звичаїв предків так закорінене в українців, що вони й тепер ще виконують стародавні шлюбні обряди, не вважаючи на діяльність квапливих “урядників”, що забороняють навіть молоді співати на сільських улицях та збиратися на вечорниці. Побіжно зазначимо, що й нове релігійне вчення Лева Толстого вважає народні шлюбні обряди за “поганську справу, дуже огидну”.

Наведемо тут факт, що може здивувати європейського читача, але він дозволяє з’ясувати собі, до якої міри обряди мають силу на Україні: релігійне благословення шлюбу не вважається достатнім для того, щоб молоді могли розпочати шлюбне життя. Вони не можуть закласти родини, поки не виконають усіх церемоній, наказуваних звичаєм, церемоній, що в своїй цілості, як ми це побачимо далі, становлять повний ритуал шлюбу в драматичній формі. Тому трапляється дуже часто, з причин цілком зовнішніх, що релігійне благословення вже доконане, але самий шлюб в повному розумінні цього слова, цебто церемонія, наказувана певним ритуалом, одкладається на кілька тижнів. В таких випадках молода живе й далі у своїх батьків і фактично зостається тільки молодою, а зовсім не жінкою свого легального чоловіка, аж до весілля, цебто до шлюбу згідно з народним ритуалом. Коли молодий умре після церковного благословення шлюбу, то молода продовжує носити ім’я дівчини. Так само молоду, що вмерла до весілля, вважають за дівчину і ховають з наказаними звичаєм для похорону дівчат церемоніями.

Цей звичай викликав навіть інтервенцію імператорського російського уряду, що, “дбаючи постійно про добро своїх підданих”, знайшов цей звичай, мабуть, мало побожним, а може, й шкідливим щодо збільшення населення. За цариці Катерини II, р. 1774, опубліковано указ, що виходив од Російського Найсвятішого Синоду: “Дійшло до відома її Імператорської Величности, ніби в Малоросії шлюби беруть таким способом, що після шлюбного благословення в церкві молоді проте розлучаються, зостаючись протягом багатьох років у своїх хатах окремо аж до часу виконання того, що в їх мові згідно з їхніми звичаями звуть шлюбним весіллям; деякі з них після доко-нання згаданого таїнства розлучаються на ціле своє життя… Найсвятіший Синод наказує обов’язувати молодих підпискою, перше ніж вони вийдуть з церкви, не розлучатися під загрозою кари, призначеної за прелюбство, та щоб наказати всім тим, що оженені й зостаються розлучені, безодмовно взяти своїх жінок до своїх хат і жити з ними шлюбним життям.
Громадська організація молоді обох статей. Товариства. Сходини. Досвітки та вечорниці. Спільне лежання. Сватання. Церемонії та наподоблення. Пов’язані свати. Обмін хлібом. Пробні ночі.

При вивченні шлюбних обрядів українців насамперед нашу увагу звертає на себе громадська організація молоді обох статей, що своїм характером переносить нас у найдавніші часи. Парубки з одного боку, а дорослі дівчата з другого становлять два товариства, правильно організовані: парубоцьку громаду й громаду дівоцьку. Кожне з цих товариств має свого вождя в особі отамана чи отаманки, яким надано певну владу: вони репрезентують свої громади, провадять усі справи, залагоджують сварки тощо. Кожна громада має свою продовольчу касу, що складається з регулярних внесків усіх членів і має задовольняти, з одного боку, релігійні потреби, а з другого — служить для організації розваг та сходин. Парубоцька громада, що до неї ніхто не може належати без проголошеної згоди всіх товаришів, організує колядки, цебто хор, що повинен виконувати на Свят-Вечір та на перший день Різдва, ходячи від хати до хати, дуже стародавні пісні, часто цілком поганські. Після співів роблять збір грішми та продуктами; частина цього збору йде на спільну жертву свічок до церкви, а решта — на купівлю ласощів та горілки для бенкетів, що їх організація лежить на обов’язку дівчат. Парубоцька громада має також обов’язок щорічно вирубувати лід на річці в формі хреста для релігійної церемонії свячення води на Водохреща. Дівоцька громада має за свій спеціальний обов’язок організувати нічні сходини, літом надворі (улиця), а зимою — в хатах (вечорниці та досвітки). На гроші зі спільної каси купують свічки чи гас, а крім того, кожна дівчина приносить з собою що-небудь зі споживи: муку, яйця, сир, иноді навіть курку на юшку. Посходившись, дівчата починають працювати: прядуть і при тому співають. Панує лад і цілковитий спокій, аж поки зненацька не з’являється юрба парубків у супроводі музик та з пляшкою, а то й двома, горілки. Співи перериваються, починаються танці, потім готова вечеря, – сідають до столу. Але отаман та отаманка не сидять за столом,— вони повинні обслуговувати товариство. Нарешті, удосвіта стелють солому на долівці, вимащеній глиною, свічки майже згасли, і все товариство лягає на імпровізовану солом’яну постіль, постіль спільну, і серед сміху та жартів засинає невинним дитячим сном… А коли трапляються винятки, то це буває дуже рідко, мабуть, значно рідше, ніж у високому «товаристві», де так пристойно розлучаються після сходин та балів…

У всякім разі, ці звичаї не можуть здаватися дивними етнографам, бо ж вони є, як і всякі инші звичаї, пережитками та являють собою цілком припустне наподоблення того, що чинилось колись, у дуже давню епоху, на «грах», що про них говорить літопис. Самі ці товариства — парубоцька та дівоцька громади —не що инше, як уламки того, що ми знаходимо ще тепер в майже незайманому вигляді на островах Пало, в населення Віндія, у хондів, у дегуангів, ураонів, купуїрів тощо, де хлопці та дівчата живуть у спеціяльно збудованих для того хатах — (парубоцька та дівоцька хати), поки візьмуть шлюб, і користуються здебільшого повною волею щодо взаємних відносин. Саме на вечорницях та досвітках і відбувається взаємне знайомство обох статей, що кінчається формальним признанням в коханні й пересправами між батьками обох сторін.

Слід іще зробити таку увагу. На Україні право вибирати собі дружину цілком визнане за дівчиною. Західня Росія так само вступила на цю путь.

У всякім разі, в обох цих країнах вважають конечним формально запитуватись молоду, чи вона згоджується на шлюбну пропозицію, а в Великоросії, І як це свідчить проф. Сумцов, батьки по своїй волі розпоряджаються долею своєї дочки. Часто навіть у шлюбних піснях молода накликає кару божу на своїх батьків за те насильство, що вони доконали над нею.

Сватання — це вже перший акт шлюбних церемоній, і відбувається воно згідно зі стародавнім ритуалом; на самому вже початку цього ритуалу ми знаходимо сліди найдавніших форм шлюбу, як-от умикання та купівля молодої, що відбувається нині тільки як наподоблсння того, що колись було в дійсності.

Парубок, що хоче женитися, та його батьки призначають посла, вибраного з-поміж членів родини, найчастіше — дядька (ласкаво просимо читача пригадати собі ролю, що грав дядько в стародавній родині матріярхального споріднення, а також пам’ятати, що в примітивній мові арійців не існувало спеціяльного терміну для означення дядька з батьківського боку і що всі слова для означення батькового брата трапляються тільки в ріжних галузях арійської раси). Иноді навіть цей посол — особа чужа; у всякім разі це людина поважана за розум та красномовність. Йому додають ще одну особу, і ці два посли дістають доручення просити згоди на шлюб з дівчиною, що з нею парубок хоче побратися… Ці свати, старости (в деяких місцевостях посли), батьки, дивоснуби,— дуже рідко ними бувають жінки, свахи,— палицями в руках, що е емблемою їх титулу послів , з хлібом , сіллю та пляшкою горілки, в супроводі жениха та його дружка чи старшого боярина (в деяких місцевостях дружба або маршалок, що має на ознаку своєї функції батога в руці) ідуть до батьків дівчини. Наблизившись до хати, стукають у вікно і розказують про свою довгу подоріж та про близьку ніч, що примушує їх просити гостинности. Тоді мати молодої, звичайно, дуже добре знаючи, в чім річ, висилає дівчину з кімнати і, вдаючи, що приймає гаданих подорожніх як невідомих їй людей, розпитує їх, щоб дізнатися, хто вони такі. (У випадку, коли дівчина не має матері, запрошують родичку або якусь иншу особу, що переймає ролю матері). Діставши потрібні відомості і завваживши батькові, що гаразд дозволити ввійти потомленим подорожнім, «бо ж не які-небудь жиди, а цілком людські Істоти», послів пускають до хати. Жених, що зостається з своїм дружком у сінях, починає шукати свою суджену і досягає того зовсім легко. Після того як старости ввійшли до кімнати та проказали звичайні привітання, один з них витягає з своєї торби хліб і, поцілувавши його, передає голові дому. Той, поцілувавши й собі хліб, кладе його на стіл; після того старости розпочинають довге оповідання про полювання на куницю, як вони на ньому були в товаристві свого князя, як та куниця втекла од них та заховалася у дворі цієї господи, І тому вони мусіли прийти сюди, щоб відшукати куницю і забрати її з собою.

Тоді їм докоряють, що вони порушили гостинність, яку їм виявлено.

Запідозрюють їх, що вони розбійники, і навіть,— уже за наших часів,— питають у них пашпорт і разом із тим пропонують їм іти собі звідси геть по-доброму. Старости на цс відповідають, що в них е ще резерв з хоробрих козаків; після того кличуть жениха з його товаришем, дружком, які входять до хати і тягнуть за собою дівчину, удаючи, ніби ведуть її силою. Потім свати звертаються до матері, одверто пропонуючи їй, щоб дала згоду на шлюб. Мати відповідає нерішуче, посилаючись на батька, що зі свого боку вертається до дівчини, питаючись її, чи вона хоче прийняти цю пропозицію. Увесь час, поки триває ця сцена, дівчина стоїть коло печі (наче шукаючи охорони коло цього родинного вівтаря, резиденції богів домашнього огнища) та, відчуваючи велику тугу, колупає піч кінцем нігтя. Чемність вимагає, щоб і жених мав смутний вигляд; йому годиться стояти в кутку, де ставлять коцюби, віники тощо, цебто коло дверей; він також колупає там земляну долівку палицею. Якщо дівчина дає свою згоду і, само собою, коли батьки ухвалили це, дівчині наказують принести рушники, «щоб пов’язати цих чужинців, що прийшли нас грабувати». Дівчина приносить рушники, що сама вишивала, і прикрашає ними старостів на кшталт шарфа, перев’язуючи їх через плече, а жених дістає од неї вишивану хустку, яку вона затикає йому за пояс. Иноді, перед тим як заткнути хустку за пояс, молода тричі протягає її під поясом згори вниз.

Після цієї процедури та після того, як дали старостам рушники й хліб,— свій, а не той, що принесли старости (поворіт хліба, Ідо його принесли старости, означало б відмову, яку також символізують ще даруванням гарбуза),— згода вважається за доконану і дану, так би мовити, офіційно. Тоді старости проголошують, що вони хотять покінчити все миром, і, вийнявши з своєї торби пляшку горілки, пропонують її як викуп. Всі сідають за стіл і починають пити, запросивши також на цей бенкет своїх ближчих сусідів.

Ці звичаї, що прямо наподоблюють умикання молодої і потім мирне полагодження справи, трохи варіюються в ріжних місцевостях. Иноді сам батько жениха йде просити віддати дівчину за його сина, инодi жених не йде разом із сватами, а зостається вдома, вичікуючи результату їх місії; свати оповідають не про куницю, а про лисицю тощо. А то ще иноді залишають наподоблення умикання і починають пересправляти просто про купівлю, вживаючи найархаїчніших виразів, як, наприклад: «Наш бичок хоче до вашої телиці» або: «Ваша телиця звикла до нашого бичка» і т. п. Разом із тим вони за згоду пропонують платню у формі пляшки горілки, яку свати завше обов’язково приносять з собою. Нарешті, покинувши всю цю крутанину та формальності, просто просять у батьків згоди віддати дочку за парубка, якого вони пропонують.

У всякім разі, після того, як ці церемонії виконано, рушники подано та обидві сторони обмінялися хлібом, справа вважається скінченою, і в багатьох місцевостях з цього часу жених користується правом ночувати в хаті своєї нареченої і спати з нею. Це звичай дуже стародавній, добре відомий етнографам, і його знаходять ще в багатьох народів. Він являє собою тільки пережиток звичаїв, відомих у німців під назвою «Пробеначте», існували ці звичаї у багатьох инших народів, а також у деяких диких племен . Однак цей звичай не спричиняється до банально’го захоплення чи якого-будь зловживання з боку парубка. Рукопис, що його маємо перед собою, показує, наскільки цей звичай здається людям чимсь звичайним та цілком натуральним і як у цьому разі не може бути й мови про найменший замах на чистоту дівчини. Автор цього рукопису, сам селянин, говорить про це такими словами: «жених іде ночувати з своєю молодою не як чоловік її, а як парубок з дівчиною». Цей звичай, може, й нині має практичний бік; бо иноді буває, що говорять про молоду перед весіллям: «Дівка добра і багата, до того… і парубок, що ночує з нею, каже, що все гаразд». Але не слід розуміти цей вираз у фізіологічному розумінні І прикладати його, маючи на увазі чистоту молодої; це просто означає, що дівчина не має жадних фізичних вад.
Почесне місце — посад. Співи. Гімн про небесний шлюб.

Всі описані досі церемонії є не що инше, як прелюдія до першої церемонії самого весілля —до заручин. Заручини мусять відбуватись урочисто, в присутності всіх родичів та запрошених гостей, у супроводі хору, що співає пісень, яких вимагає народний ритуал, а це вже вказує на колишній релігійний характер церемонії. Цей хор грає абсолютно ту саму ролю, що вона йому належала в античній трагедії, чи, краще сказати, в усіх античних релігійних обрядах. В українському весіллі хор звертається то до самого молодого, то до молодої, то до їхніх батьків (особливо до матері молодої), то до старостів, то, нарешті, до всіх присутніх на бенкеті, до народу, стараючись висловити їх почуття та з’ясувати разом із тим значення ритуалу і всіх церемоній, ще докопуються в цьому випадку. На нашу думку, цей хор, безсумнівно, є пережитком старовинного хору поганського культу.

Заручини
починаються зовсім так само, як і сватання, з тою тільки ріжницею, що тепер батьки молодої, так само як і її подруги, що становлять дівочий хор, зібрані всі в батьківській хаті; молодий приходить туди в товаристві не тільки самих старостів, як на сватанні, але з цілою своєю ріднею та з усіма гостями, що він їх закликав. Жіночий персонал має назву свах або свашок і становить разом із тим хор з боку молодого. Так само, як і на сватанні, молодого та його товариство спочатку не пускають до хати, але потім, згодом, їх пускають, і тоді старости виголошують промови, наказувані ритуалом, та переводять пересправи, а після того близькі родичі молодої знову пов’язують їм довгі рушники. Свати, а часом і багато хто з-поміж родичів молодого, пов’язані таким способом, жертвують викупне: ставлять горілку та дають молодій та її батькам подарунки, взагалі, не дуже цінні. Иноді, як-от у Новгород-Волинському повіті, молода не буває присутньою на церемоніях в той момент, як з’являється молодий. Тоді один з родичів молодого, вдягнувши вивернутого кожуха і взявши в руки довгу палицю, удає, ніби сідає на коня, а потім, взявши за руку одну з присутніх дівчат, підводить її до молодого, питаючи його, чи це та, що він її хоче взяти. Діставши негативну відповідь, він йому показує иншу дівчину, і так до кінця. Нарешті він приводить саму молоду . В Галичині, у бойків, староста молодого оповідає цілу казку; він розказує, що вони допіру загубили квітку, подібну до цієї (тут він показує паперову квітку, що тримає в руці), та питається, чи немає тут такої квітки? У відповідь на запитання вводять стару бабу, звичайно свою куховарку, з великим безміном та віником в руках; на голові в неї солом’яний вінок, оздоблений полотном, що спадає до плечей, в зубах вона тримає люльку. Староста молодої (бо ж молода, починаючи з заручин, також має своїх старостів та дружок) питає, чи це не та квітка, що вони згубили. Староста молодого вдає, ніби в-ін порівнює свою квітку з старою бабою, і потім дає негативну відповідь. Тоді йому показують яку-небудь молоду дівчину. Староста проголошує, що ця йому теж до вподоби, але що це не та сама.

Тоді приводять молоду, що має в руках вінок, загорнутий у хустку. В той час, як молодий низько їй вклоняється, вона кладе йому на голову вінок поверх шапки,— бо ж із-поміж усіх присутніх тільки молодий зостається в шапці. Тоді старости наказують молодим тричі поцілуватись. Після цього молода двічі махає вишиваною хусткою, а за третім разом прив’язує її до пояса .

Після цих церемоній починається урочисте благословення молодих. Дружко, або частіше хатній староста, цебто староста молодої (звичайно це — дядько чи хтось инший з родини, що йому дають ролю жерця, тимчасом як дружко виконує функції церемоніймейстера), бере в одну руку свою палицю, здійнявши її вгору, а в другу руку хустку, що за її кінці мають триматись молоді. Після того він просить батьків молодої дати молодим своє благословення. Тим часом молоді, кожний собі, б’ють перед батьками по три низьких поклони, а тоді батьки дарують їм хліб, зложений з двох однакових буханців з’єднаних докупи, а також сніп жита, символ родючости. Принесені загодя з клуні чотири снопи ставлять по кутах хати, і це зветься покрасою.

Після благословення молодих, що ввесь час тримаються за хустку, ведуть за стіл і садовлять на почесне місце — посад, що призначене для них там, де дві лавки, що йдуть вздовж стін, сходяться в куті хати та де висять образи Христа, Божої Матері та святих. Для цієї нагоди сидіння застелене кожушиною. Хор розпочинає тепер свою ролю; лунає пісня, що в ній говориться, як молода сідає на посаді, як Господь Бог назустріч їй іде, несучи їй щасливу долю та добру родину. Пісня кінчається словами, що обов’язують Господа Бога відчинити молодій ворота. Слова иншої пісні дають зрозуміти, що молода блискуче приміщена: янголи сидять коло вікна, а коло дверей сам Господь Бог доброю долею її обдаровує, В дальших піснях хор дівчат співає про взаємне кохання молодих тощо. Одна з цих пісень,— мабуть, одна з найархаїчніших,—- належить, без жадного сумніву, до найдавнішого культу; в ній молоді уподоблені до небесного подружжя — Місяця та Вечорової Зорі, а їх батьки — до батьків всесвіту — неба та землі:

Слала зоря до місяця:
- О місяцю, товаришу,
Не заходь ти раній мене;
Зайдемо обоє разом,
Освітимо небо й землю,
Зрадуеться звір у полі,
Врадується гость у дорозі! —
Слала Мар’я до Іванка:
- Ой Іванку, мій сужений,
Не сідай ти на посаду,
На посаду раній мене;
Сядемо обоє разом,
Звеселимо ми два двора:
Ой первий двір — батька твого,
А другий двір— батька мого.

Як відомо, у стародавніх індусів рецитація гімна Surya, де говориться про шлюб Місяця з Сонцем, була частиною шлюбного обряду.

Після бенкету в супроводі великої кількости пісень, що в них висловлюються ріжні побажання молодим, а молодій особливо бути багатою, як земля, та здоровою, як вода, молоді йдуть танцювати. їх виводять із-з столу таким самим способом, як заводили сідати, цебто даючи їм обом, або принаймні хоч самій молодій, в руки кінець хустки, що її за другий кінець тримає староста. Українські етнографи ріжно поясняють цей звичай вести таким способом молоду чи обох молодих. Коли порівняти цей звичай з тими звичаями, що ми їх знаходимо у болгар, то можна спинитись на одному цілком раціональному поясненні, що вражаюче впадає на очі. У болгар прив’язують кінці двох хусток до пальців обох рук молодої, а другі кінці тримають особи, що ведуть молоду так, ніби вони її тягнуть. У Великоросії в Архангельській губернії перед од’їздом молодої до церкви батько її бере її за хустку, веде так до жениха та віддає йому її; таким самим способом поводяться й після шлюбного обіду, коли віддають молодому молоду: прив’язують кінець рушника їй до руки та передають її таким способом чоловікові. Явна річ, що це не що инше, як просто наподоблення чину умикання чи продажу, яке було додане до якоїсь ще стародавнішої церемонії, де хустка грала ролю міфологічного символу.

Після танців сідають всі до столу в тому самому порядку, обмінюються дарунками, співають пісень; після того, призначивши остаточно день самого весілля та умовившись спеціяльно щодо кількости та якости дарунків і до ріжних подробиць економічного боку шлюбу, розходяться. Жених зостається спати з молодою, і на цей раз сама мати дівчини, його майбутня теща, стелить їм постіль, визнаючи тим самим право жениха з цього часу зоставатися з її дочкою.
Покладання вінка на жениха.

Напередодні весілля в хаті молодої роблять гільце (вільце, ільце); це звичайно буває рано в п’ятницю. Гільцем звуть маленьке деревце або велику зелену гілку (зимою беруть для цього шишконосні дерева), що зрубав у лісі сам молодий зі своїм дружком у благословенний час, до полудня. У гуцулів — це верховіття сосни з трьома колами гіллячок, завше у парному числі. Гільце втикають у хліб і оздоблюють його гусячим пір’ям, маленькими пучечками ріжних квіток, вівсом, калиною, вінкою, рутою тощо, позолочуваними горіхами, яблуками (символ родючости), кольоровими стрічками та запаленими свічками. Ставлять його на стіл у кутку навпроти образів. В більшості місцевостей гільце годиться лишати в хаті на ціле весілля. В Галичині його носять перед молодими під час усіх церемоній .

До приготування «священного дерева», що, очевидно, належить до дуже давнього релігійного культу, підходять з певною урочистістю, яка супроводить кожний акт шлюбного обряду. Дівочий хор просить спочатку Господа Бога та його святих, далі батька, матір та всіх присутніх на весіллі благословити приготовляти гільце. Батьки молодої перші починають це, навішуючи оздоби на вершку дерева, инші чіпляють далі, згори донизу, дотримуючи, щодо черги щаблів, порядку відповідно до споріднення та віку кожного. А в піснях дівочий хор вимагає од старостів, щоб вони подались до лісу, зрубали там велику сосну, принесли її до хати та поставили її на столі, застеленому скатіркою з мистецької тканини, на срібному блюді (Чуб., № 96). Друга пісня вимагає од бояр (приятелі молодого, що товаришать йому на весіллі), щоб вони, для кращого оздоблення гільця, подалися в подоріж до моря збирати золоте пір’я, що його згубила міфічна пташка, летючи над садом; збирати на жовтому піску золоті піра, що щука-риба там зоставила; податися до саду рвати там листя вінки, васильки та калину; принести півснопа вівса тощо (ісі. №№ 9, 99, 101, 122). В одній з пісень мала качечка пливе по дунаю, цебто по воді (бо ж «дунай» —дуже старе слав’янське слово, що тепер означає річку Дунай і що його корінь знаходимо в усіх назвах річок на півдні колишньої Російської Імперії: Дон, Донець, Дніпро, Дністер, Дунай,— заховало в народних піснях своє примітивне значення — вода), і збирає на дні золото для оздоблення гільця. Разом з цими піснями, що мають цілком ритуальний характер, співають ще й инших. В них оповідається про те, як молоду захопили хитрощами (куночка йшла порошенькою, мисливці пізнали її сліди та й вхопили її,— треба віддавати собакам лапку, а мисливцям — шкурку; Чуб., № 67). Далі, одна з пісень оповідає про те, як переконано дівчину втекти з батьківської хати (Іван грає на гуслі в саду, обвитому рутою,—рослина дівоцтва,— і переконує Марусю йти з ним до його матері; Чуб., № 68). Потім ще, як дівчина дає свою згоду і дозволяє себе взяти (Маруся ховається в саду й каже, що вона дістанеться тому, хто її знайде; ні батько, ні мати, ні брат не можуть її знайти,— Іван знайшов, взяв за руку та й повів її з собою; Чуб., № 76). В деяких инших піснях дівчата нагадують молодій, що вони її остерігали не ходити ранком до річки по воду (спогад про деревлян, які «умикали дівчат, як вони йшли по воду»), не спинятися та не слухати буркотіння голубів, не приймати подарунків од Івана, бо можливо, що в чужій родині їй не буде так добре, як у своїй (Чуб., № 171). З инших пісень видко, що молода сама вагається щодо шлюбу, вона має певні побоювання:

Ой ходила Марусенька по саду,
Та посадила сад-виноград до ряду,
Поливала го ситою.
(У старих індусів асвіни поливали землю водою, змішаною з медом, наче росою).

Просила батенька просьбою:
— Запирай, батеньку, ворітця,
Не пускай Івасенька молодця,
Бо приїде Івасенько з боярами
Та й витопче сад-виноград кониками. (Чуб., № 136).

Нарешті, в деяких инших піснях говориться про взаїмне кохання молодих, що дає привід до дуже поетичних порівнянь. Однак молода все-таки висловлює свій жаль, що вона мусить одмовитись од своєї дівочої волі; вона має цілком натуральні побоювання щодо своєї долі в новій родині, «що перебуває так далеко, за темними лісами, за глибокими водами, серед світу чужого» (Чуб., № 297).

У Великоросії пісні, що відповідають наведеним українським, мають цілком инший характер, як це ми побачимо нижче. Так само гільце там майже невідоме. Весільні пісні там мають назву «плачи» чи «голосіння» («вьпье»). І справді, вони не що инше, як «оплакування» молодої, начеб вона була вже мертва. І це не тільки ритуальна розпука, це цілком реальний жаль, що походить з повної свідомости того дійсного становища, яке займає великоруська жінка в родині. В піснях говориться то про те, як її битиме чоловік, як її білі плечі будуть позначені слідами від батога; то як вона страждатиме, пригноблена від своєї свекрухи; то як вона буде примушена задовольняти примхи свого пана, самого свекра (етнографи добре розуміють природу цих примхів); і єдине, чого просить молода у Господа Бога,— дати їй потрібні сили, щоб витримати «рабство таке гнітюче й тяжке».

В той самий час, як готують гільце, готують також і вінки. Ця маніпуляція йде так само в супроводі ритуальних закликів хору:

Благослови, Боже,
І отець, і мати,
Своєму дитяті
Барвінковий вінок ввіти.
(Чуб., № 94).

Вінки в обох молодих бувають звичайно барвінкові; в’ючи вінок, звичайно співають:

А вчора з вечора порошенька впала,
А в півночі дрібен дощик пішов,
А переді днем земля зілля забрала.
З чого ж ми будемо князеві вінець плести?
Ой є в городі хрещатий барвінок,
З того ми будемо князеві вінок плести.
(Чуб., № 93).

Барвінок, вічнозелений, що зостається свіжий навіть і під снігом,— це символ першого кохання та шлюбу. Тому-то на Україні його вживають для весільних вінків. З економічних міркувань весілля святкують найчастіше восени, а то й зимою, коли вже в землі забрано її зелену окрасу. В українській Галичині, у гуцулів, є два сорти барвінку: з одного роблять весільні вінки, з другого — вінки для мерців. Для молодої роблять вінок з першого сорту барвінку, мажуть його медом та додають кілька головок часнику, що має служити охороною проти уроків, а також кілька срібних грошин, що приносять щастя та охороняють також од урічливого ока. Коли починають плести вінок, всі присутні при цій церемонії жінки підходять і собі, щоб уплести до нього два листки барвінку. Поверхню цих листків зараз же позолочують. Готовий вінок кладуть на хліб, що має форму кола, і несуть його до батьків молодої, щоб вони поблагословили свою дочку на шлюб. Батьки беруть вінок і кладуть його на голову молодій, перед тим тричі торкнувшись вінком до її чола.

У бойків сам акт збирання барвінку став цілком окремою церемонією, що з неї починається цілий весільний ритуал. В супроводі музик сваха та дружка йдуть в садок, співаючи та несучи хліб з застромленим в його середину ножем та повішеним на ньому замком. Наколи біля хати молодої немає садка, ідуть до сусідів, і тоді беруть з собою ще горілку та хліб. Привітавши піснею сад, запитують у нього, які він має рослини. Сад одповідає, що в нього є три рослини: барвінок, часник та васильки. Барвінок, щоб сплести з нього вінок, часник, щоб його оздобити, та васильки, щоб ними заквітчати косу дівчини, як вона йтиме до церкви брати шлюб. Дружка рве багато барвінку, і після того ціла делегація одходить, співаючи та просячи сад, щоб він не жалував за зірваним барвінком, бо ж у нього зостається молода господиня, що поливатиме нові паростки. Вернувшись із саду, вони спиняються коло дверей, п’ють горілку, що нею їх частують, а потім кладуть нарваний барвінок на стіл, застелений скатіркою. Потім кладуть той хліб, що його носили в садок, у решето разом з ножем, застромленим у нього, та замком, причепленим зверху, до ножа прив’язують нитку з двох кінців і всіх присутніх запрошують причепити туди маленькі пучечки барвінку. Вся процедура відбувається в супроводі співу. Скінчивши вінки, надягають їх на двох молодих хлопців, що мають на головах шапки; найчастіше це дорослі брати молодої. Тим часом дружка та ще одна дівчина, кожна тримаючи хустку, влазять на лавку коло столу, а парубки стають перед ними серед хати; потім вони виконують певний танець, подібний до третьої фігури кадрилю, і після того церемонія скінчена.

Инші дівчата дістають вінки з рути та м’яти; молода співає:

Вийте, дівочки, собі й мені,
Собі звийте з рути з м’яти,
Мені звийте з барвіночку.
(Чуб., № 103).

Під час цієї роботи співають пісню:

Перед нашими воротами
Гуло, гуло два голубоньки;
Гули, гули, догували,
Як ми вінки довивали.
(Чуб., № 163).

А хор разом із тим нагадує молодій, що вона носитиме цей останній вінок (символ дівоцтва) тільки до вечора, що вже ввечері вона має повернути його дружкам.

Про релігійне преозначення в шлюбі говорить пісня:

А в суботу проти неділеньки
Розтворилося небо;
Швидко
Біля престола, Мати Христова Плете віночки, стоя;
Що з шавлієньки,
То молодому Івану,
А що з червоної рожі,
То молодій Марусі.
(Чуб., № 138).

Звичай вінків, що є дуже давній та поширений серед усіх арійських народів, а також і серед народів раси семітської , існував на Україні вже в часи передісторичні як атрибут соняшного культу весни, що можна бачити з купальських пісень, а особливо з шлюбних обрядів. Як свідчить Боплан, звичай вінків на Укра’іні був значно більше поширений та ріжноманітніший в середині XVII ст., ніж тепер. Цей автор каже, що за його часів усім молодим особам, які мали доручення запрошувати на весілля, давали на ознаку цієї місії вінок з квітів, що його вішали на руку. Молода, йдучи до церкви, також мала вінок.

Коли гільце та вінки готові, молода з своїми дружками іде на село запрошувати на весілля, а хор, як це вже він робив і раніше, просить на це в батьків благословення. Староста звертається до батьків, прохаючи згаданого благословення, і після того співає:

Марусю мати родила,
Місяцем обгородила,
Сонечком підперезала,
На село виряжала.
(Чуб., № 179—180).

Виходячи з дружками з дому, молода мусить конче іти в напрямі сонця, хоч потім вона може й змінити цей напрям. Ідучи улицями села, дівчата співають відповідних до нагоди пісень, в яких говориться про мету їхньої подорожі. Передусім вони йдуть до священика та до пана і дарують кожному хліб спеціяльної форми, оздоблений червоними стрічками та ягодами калини,— можливо, останній спогад про певні права, що колись належали панам та жерцям і що їх замінено, як кажуть, за князювання св. Ольги викупом грішми, але які існували й потім (принаймні у панів, майже до самої епохи визволення кріпаків у Росії р. 1861).

Одночасно молодий так само ходить по селі в супроводі своїх товаришів та рідні і від себе запрошує на весілля. Але його кортеж немає тої урочистости і не має хору. Трапляється, що молода з своїм товариством зустрічається на вулиці з молодим та його кортежем; тоді з обох боків вкорочують ходи, молоді наближаються один до одного й цілуються. Коли на той самий день припадає кілька весіль і коли зустрінуться дві молоді, вони роблять те саме: вітають одна одну та цілуються. Навіть при зустрічі молодого та молодої з ріжних пар вони не відступають од цього ритуалу; останніми часами в цьому випадку, однак, звичаю уже не дотримують.

Таким способом запрошують всіх осіб, що їх бажають мати присутніми на весіллі. В малих селах не минають ні одної хати, щоб не зайти й не попросити на весілля. Молода спочатку низько кланяється кожному присутньому, не виключаючи навіть малих дітей. Иноді вона кланяється аж у ноги тому, кого вітає. Потім вона дає голові родини шишку (малий хлібець, у формі соснової шишки), що вона її принесла з собою, і говорить до нього такими словами: «Мій батько, моя мати й я ласкаво просимо вас прийти до нас, побувати на моєму весіллі» тощо. За часів Боплана особи, що їх посилали молодий та молода просити на весілля, повинні були говорити, тримаючи палицю в руках.

Перед одходом молодої з хати їй дають дарунки, звичайно шматки полотна, рушники, курку чи хліб, що їх забирають дружки молодої, що з нею ходять. До того їй додають трохи дрібних грошей, щоб вона мала «на підківки до своїх чобітків». Коли в родині є дівчина, вона пристає до кортежу, як тільки її запросять, і таким способом кортеж стає все численніший. Переходячи біля шинку, заходять туди й купують горілки на гроші, що молода дістала «на підківки до своїх чобітків».

Після того, як обійдуть всі хати і всіх запросять, молода вертається додому, незмінно в супроводі своїх дружок. В хаті, чекаючи на неї, починають лаштувати посад, цебто почесне місце, що про нього ми вже згадували. Підійшовши до дверей хати, дівчата звертаються до матері молодої, бажаючи їй доброго вечора; потім, увесь час співаючи, оповідають їй, що вони вже повернулись, і питаються, чи сіни й хата заметені, чи столи застелені вже скатірками (Чуб., № 235). Вони пропонують їй порізати китайку, щоб позастилати столи та лавки (Чуб., № 231). Їм одповідають з хати, що хата заметена, що все готово, і дякують їм за те, що вони так гарно виконали свою місію, та вихваляють їх за це. Після того дівчата приводять старосту,

і хор просить у нього благословення, щоб увійти до хати. Староста тричі їх благословляє, потім так само своєю палицею тричі хрестить двері, що стоять увесь час одчинені; після цього всі входять до хати. Молода низько кланяється своїм батькам, стаючи навколішки та схиляючись до самої землі. Потім староста, ведучи молоду за хустину, тричі обходить з нею навколо стола і після того садовить її на посад. У гуцулів сам батько молодої веде її на посад, але робить це таким способом, що молода іде по землі, а сам він іде по лавках, що стоять коло стола. Знову починають їсти та співати пісень; з цих пісень визначається пісня, що її співають у тому випадку, коли батько молодої вмер, а тому, звичайно, не може бути присутнім на весіллі дочки. Пісня ця повна поезії, її красу можна прирівняти до найкращих уривків з «Слова о полку Ігоревім»:

Знати Марисейку,
Знати сиротойку,
Що на посаг засідає;
А єй віночок
Все з фіялочок
Порошком перепадає.
А єй батейко
Перед милим богом служить,
Яснов свічечков горить,
Милому ся богу молить:
Пусти ж мене, боженьку,
З чорнов хмаров на село,
З дрібним дощем на землю,
З ясним сонцем віконцем:
Най я ся подивлю
На своє дитятко,
Хто му справить весилейко.
Справляють йому люде,
Жаль батейкові буде.
(Чуб., № 283).

Після цих слів до хати-входить молодий, і його уподоблюють сонцю:

Колесом сонечко на гору йде,
Колесом яснеє на гору йде,
Полком молодий на посаг іде.
(Чуб., № 240).

Він входить у хату, «як ясний місяць». Його оточують бояре і цілий його кортеж, що складається з його рідні, з инших запрошених гостей, а також і музиків. Його прихід вітають піснею, що в ній його уподоблюють воякові, що йде брати свою молоду силоміць.

Скриплять-риплять воротечка тисовиї,
Іржуть, іржуть кониченьки ворониї.
Сховай мене, моя матінко, у комору,
Щоб не взяли сії гостеньки із собою.

«Не з тим вони, моя донечко, приїхали,
Щоб без тебе, моя донечко, поїхали».
(Чуб., № 341).

Сестра молодого, що йде за ним у поїзді, має маленький пучечок квіток, а серед них горить три свічки. Надійшовши до хати молодої, вона спиняється перед порогом сіней; назустріч їй виходить мати молодої, тримаючи також у руці засвічену свічку. Обидві вони стають правою ногою на поріг та цілуються, а після того мати запрошує всіх, що прибули, увійти до хати. Тоді цілий поїзд входить до хати, але молодий та його товариші не здіймають шапок,— річ недопустима на Україні (це вважається звичайно за найбільшу неввічливість). Потім молодий іде на посад, не чекаючи, поки його запросять, і не здіймаючи й тепер своєї смушкової шапки. Хор у цей час просить присутніх розступитись і дати місце «місяцю коло ясної зірочки». Мати молодої частує всіх нових гостей горілкою та дарує вишивані хустки всім родичам молодого. Після цього старша дружка просить у старости благословення «пришити молодому на шапку квітку». Діставши благословення, вона бере в жениха шапку та пришиває до неї маленький віночок, взявши його в молодої; в деяких місцевостях цей вінок цілком подібний до вінка молодої. Тоді старший боярин вдягає на жениха свою шапку, щоб той не був з непокритою головою. Тим часом хор увесь час співає пісні, де говориться, що «прийшла швачка із Київа, чи зі Львова, пришити вінок золотою голкою, шовковою ниткою до шапки бобрової». Скінчивши своє діло, старша дружка вдягає собі шапку молодого і, ставши в шапці на лавку, каже, співаючи в супроводі хору, що не віддасть цієї шапки, хіба що дістане пристойне викупне. Дружко, також співаючи, пропонує їй чарку меду, але вона категорично відмовляється. Два хори починають торгуватись, і це триває досить довго. Співаючи ріжні пісні та висміюючи своїх супротивників, вони кінчають тим, що погоджуються, і тоді дружко, заплативши викупне, дістає шапку, оздоблену вінком, і вдягає її на голову молодому. Потім хор дівчат звертається до господарів хати, просячи ставити вечерю, а щоб примусити до того, лякає їх, оповідаючи про ведмедя, що лежить на печі, простягши лапи догори, й хоче зжерти жінку, яка й досі не дає їм їсти. Ставлять вечерю, і її зустрічають веселими співами. Часто пісні, які супроводять кожну страву і які співаються ніби для того, щоб після одної страви давали ще й инші,— дуже жартовливі, а часом навіть зовсім непристойні. Після вечері виводять молоду з-за столу, знов з тими самими церемоніями, а саме — вона мусить триматись за кінець хустини. У гуцулів, в Галичині, самі батьки водять молоду таким способом, що батько тримає її за праву руку, а мати за ліву; всі присутні йдуть за ними, тримаючись за руки, і так всі обходять навколо столу. Обходячи, молода спиняється біля кожного кута стола, де лежить хліб, кланяється і цілує його. Потім ціле весілля виходить з хати в тому самому порядку у двір, і на дворі, починаючи з батька, всі по черзі танцюють з молодою . Молодий, як то буде видно далі, не сміє бути при цьому обрядові.

Танці тривають цілу ніч. Нарешті всі розходяться, крім молодого, що, як і попередньої ночі, зостається спати з молодою.

У гуцулів так само пришивають вінок до шапки молодого, але роблять це в його хаті, дотримуючи всіх тих самих обрядів, і не забувають також вплести головку часнику, що охороняє проти чарів, тощо. Під час цієї церемонії молодий сидить за столом у шапці. Явна річ, що тут маємо деформацію примітивного обряду, що у даному випадку не має жадної рації; можливо, однак, що це просто помилка автора, який повідомляє про цей факт
Оздоби. Танці.

В той час, як молодий ходить по селі, иноді ще рано в неділю, а то ще навіть і кілька день перед тим, починають готувати коровай. Цей обряд являє уривок стародавнього релігійного культу, що заховався в ритуалі українського весілля в дуже виразному й непорушеному вигляді. Коровай — це священний хліб, що має дуже велике ритуальне значення і що, без жадного сумніву, фігурував колись як жертвена річ. Щодо етимології самого слова, то одні (Ящуржинський) гадають, що воно походить од московського слова кроить, по-українському краяти, а инші (Сумцов) вважають, що воно походить од санскритського корня, чинити; санскритське слово означає рід пирога, а литовське слово karaїszis — хліб чи також пиріг. В усіх релігійних культах жертва хлібом замінила собою жертву худобою, тому дуже часто надають хлібові форми ріжних тварин, що їх колись мали звичай колоти як жертву, а саме: бика, барана, козла, свині тощо. Беручи на увагу, що український коровай так само має форму ріжних тварин, або частіше ще ріжних частин їх тіла, як-от голова, роги тощо, назва цього хліба, який замінив собою жертвене м’ясо, мусить мати етимологічний зв’язок з санскритським словом /rravya, грецьке а?идє, латинським саго-піз — м’ясо, старослав’янським крава, московським та українським корова, польським rrоwа, так само як і слав’янським словом коровь, польським rrew і т. д.,— кров.

У всякім разі не може бути найменшого сумніву щодо значення цього хліба як жертви, а також і щодо його зв’язку з культом сонця, як це читач зараз побачить.

На Україні коровай годиться робити виключно тільки молодицям, що на той час живуть зі своїми чоловіками, так що до участи в цьому обряді не можуть бути допущені не тільки вдови, але й ті молодиці, що їх чоловіки на той час відсутні, наприклад, на військовій службі тощо.

Иноді навіть виключають жінок, що вдруге вийшли заміж. Цих коровайниць, що їх число мусить бути непарне (чи-не сім?), спеціяльно запрошує мати молодої, або иноді запрошують їх через посередництво якої-небудь родички чи иншої жінки, конче заміжньої; її звуть тоді «прохальницею». В деяких місцевостях навіть саму муку для короваю готують відповідно до ритуалу, і в цьому обряді може брати участь молодь обох статей. Парубки до-дівчата сходяться в сінях, де звичайно стоять жорна, дістають певну кількість зерна і зараз же починають молоти його, співаючи.

Треба зазначити, що в цій серії пісень просять у’місяця, щоб він до хати, де мелють муку на коровай, послав таке ясне світло, як світло сонця. Далі пісня звертається до пшениці, що так швидко та гарно достигла на полі, щоб вона так само перетворилась у тісто і з’явилась потім у вигляді короваю. Одна з пісень особливо цікава, хоч вона й складена скорше в жартовливому тоні: її символічний характер виявляється з безперечною певністю. В цій пісні говориться, що козел став мельником, а коза стоїть поруч із ним, щоб підсипати зерно. Символічна роля, яку грали ці тварини в стародавньому вакхічному культі, не потрібує дальших пояснень.

Ми назвали цю операцію мелення актом ритуальним, і справді, тої муки, що її отримують од цього мелення, для короваю зовсім не вживають. Звичайно беруть муку вищої якости: трохи дає господиня дому, а крім того, кожна молодиця, що бере участь в приготуванні короваю, мусить конче принести з собою певну кількість муки, так само яєць, масла та инших річей, потрібних для виготовлення цього священного хліба. Цей звичай дуже виразно вказує тільки на участь цілої родини (чи цілому роду) в жертвах, що їх творили в старі часи і, само собою, також і під час складання шлюбних договорів.

Зібрані, щоб місити коровай, молодиці, яким доручено цю працю, починають з того, що заквітчуються барвінком та миють руки. Потім вони, співаючи, просять старосту, щоб він благословив їх розпочати працю. Потім вони сиплють муку в ночви, поставлені серед хати, додають туди води, а часом і горілки, «щоб коровай був веселий», а після того перекладають тісто з ночов у діжу, де його й місять. В багатьох місцевостях старосту та підстаросту, а то ще й матір старшої дружки запрошують взяти участь в цьому на початку роботи, що її молодиці провадять далі вже самі. Пісні, що їх співають коровайниці за працею, починаються проханням до Господа Бога та Божої Матері допомогти їм виконати їхнє завдання (Чуб., № 492, 501 та ин.). Пісня далі пояснює, що воду для святого короваю брали в дунаю, що ходили брати її з семи ріжних криниць, що сім міхів муки вжито для нього, що цю муку змололи з пшениці, що росла на семи полях, що мелено її на семи жорнах, що її переховувано сім літ, що до короваю дано сім кіп яєць од семи молодих білих курок; що сіль взято з семи возів, що масло взято з семи макітер, які стояли в семи хатах; що це масло збите з молока від семи молодих корів (Чуб., №№ 501, 523 та ин.). Поки місили коровай, «Трійця в церкві ходила, Спаса за ручку водила (sic!)»; пісня запрошує його взяти участь у праці:

Ходи, Спасе, до нас,
А в нас усе гаразд:
Хорошиї коровайнички
Коровай бгають
Та сиром поливають.
Зсередини сиром, маслом,
Около — добрим щастям.
(Чуб., № 501).

В иншій пісні говориться, що навіть вітер не сміє віяти в бік тої хати, де мусить творитись це велике таїнство, бо ж:

Сам Бог коровай місе,
Пречистая світе,
Янголи да воду носять,
Миколая на помоч просять;
Просили, просили, да й не упросили,
Дак вони сами замісили.
(Чуб., № 504).

Коли тісто добре вимішене, його виймають з діжі, на діжу ставлять п’ять свічок, звитих докупи, а одну велику свічку ставлять на ножа, покинутого на дні діжі, і кінчають місити тісто вже на столі. Пісня оповідає:

Три сестри свічку сукало,
Трьох зілля клало:
І руту, і м’яту,
Хрещасті квітки,
Щоб любилися дітки,
Щоб любилися, цілувалися,
Щоб всі люде дивувалися.
(Чуб., № 500).

Коли тісто вимішене, ставлять на діжу перевернуте віко, на нього кладуть навхрест дві маленькі в’язочки соломи, засипають їх мукою і на неї кладуть коржа, посипаючи його жменею вівса; цей корж і служить підставою для короваю. Крім цього коржа, що невідомо з якої причини завше припадає музикам, кладуть ще сім инших коржів з того самого тіста, що й коровай. Тоді батько молодої кладе зверху кілька дрібних монет, а мати покриває коржі хустиною чи рушником, натискаючи на них локтем і роблячи таким чином в тісті ямки, куди садять ріжні фігурки з того самого тіста в формі сонця, місяця, голубів тощо. Боки оздоблюють подібними фігурками, зробленими також із тіста; вони наподоблюють птахів, ріжну скотину, роги, копита, хвости, коров’ячі дійки тощо. Нарешті, верхня частина короваю обкладається стрічкою, зробленою також з тіста, щоб його «оперезати» (пісня каже, що він оперезаний золотим поясом чи обручем); потім зверху в коровай встромляють шишку (також з тіста та помальовану червоним), що вінчає цілий коровай і надає йому остаточно його особливий характер. Круг пояса та на вершку шишки ставлять п’ять свічок і засвічують їх. Тоді хор просить Бога, щоб священний коровай вдався,

Як день білий,
Як бог милий,
Як яснеє сонечко.
(Чуб., № 538).

Коли коровай уже готовий, щоб його садовити в піч, коровайниці просять старосту, щоб він благословив їх на це, проказуючи це прохання тричі: Діставши благословення, вони закликають парубка (иноді звичай вимагає, щоб це був жонатий чоловік) і, називаючи його «кучерявим», просять його вимести піч. Парубок виконує це ритуальним способом, вдаряючи тричі віником у піч. Після цього садять коровай у піч, старанно вибравши для нього місце, що приносить щастя, як говориться в пісні, яка в той час вихваляє кучерявого. Иноді пісня дає йому назву вірмена, начебто з причини його кучерів, які у нас, як і в багатьох народів, означають щасливу людину (Потебня). Але правдоподібніше, що слово вірмен не що инше, як скорочене вірняний (той, що вірно любить), і що це слово нічого спільного з вірменами не має. Варіянт пісні, що ми його зараз процитуємо і який знаходиться у Чубинського (стор. 237), добре це доводить, так само як і обставина, що в тій самій пісні ми маємо багатого, що ставить коровай у піч. Таким чином, комбінація цих трьох ознак — кучерявий, цебто щасливий, вірняний та багатий — надає цьому обрядові той самий зміст, що є у звичаєві, який практикується на Україні, в Німеччині та в инших країнах і згідно з яким треба зогріти шлюбну постіль молодої пари, поклавши спершу туди подружжя, що їх взаїмне кохання й щасливе життя відоме всім.

Посадивши коровай у піч, оточують його, відповідно до слів пісні, «як зорі оточують сонце», малими хлібцями ріжноманітної форми; між ними завше є шишки, і ці шишки завше помальовані червоним. Крім шишок, роблять також дивень— круглий хлібець на кшталт перстня. Слово дивень походить од слова дивитись, і звуть цей хлібець так тому, що молода має дивитись крізь нього; через те хлібець цієї форми печеться тільки в хаті молодої, а в хаті молодого печуть борону і часто додають також бичка з тіста. Печуть ще й лежень — довгий хліб, що його дарують молодим на другий день після весілля, перед тим, як вони встануть з постелі. Пісня оповідає, що в цю хвилину з’являється янгол, що зазирає у піч, шукаючи там щасливе місце, щоб його зайняти. Хор, звертаючись до короваю, просить його виростати в печі, як росте риба в дунаю: «Візьмись, мій короваю, та рости вгору так, щоб твоя височінь могла зрівнятися з глибиною води, куди сягає риба в річці».

Як тільки коровай посадять у піч пектись, всі парубки, присутні в хаті, кидаються на коровайниць, щоб вирвати в них лопату, що на ній вони садили в піч коровай; вихопивши в них цей трофей, вони скачуть і танцюють по хаті, приспівуючи. Але коли коровайницям пощастить затримати в себе лопату, то тоді вони мають перемогу, танцюють та співають.

Потім «кучерявого» виганяють з хати, коровайниці, загасивши свічку, що ввесь час горіла в діжі, миють руки, а воду цю несуть вилити на тік. При цьому вони висловлюють побажання, щоб молода пара стільки пар волів мала, скільки пар рук милося в цій воді. Вернувшись до хати, вони стають навколо діжі, разом з чоловіками, що зостались у хаті, підіймають тричі діжу вгору, стукаючи нею об сволок; цілуються навхрест, потім носять діжу по хаті і починають нарешті з нею танцювати; до цього танцю вони приспівують коротких веселих пісень, переважно еротичного характеру. В пісні говориться: «староста танцює з свахою», «парубок з дівчиною»,— дівчина каже, що вона краще буде «камінь копати, ніж з поганим танцювати».

За колодою, за дубовою,
Там козиниї роги.
Коровайниці, добриї жони,
Позадирали ноги…

Піч наша регоче,
Короваю хоче,
А припічок усміхається,
Короваю сподівається.
А лавки дриґають,
А вікна моргають…

Короваєва пара (мабуть, натяк на вогонь)
По припічку грала,
Під піч заглядала,
Чи є в печі місце
Короваєві сісти?

А в нашої печі
Срібниї плечі,
Орловиї крила,
Щоб коровай гнітила.
Поцілуймося
Хто кому рад.
(Чуб., №№ 498, 501, 545, 546, 550, 555, 572; «Степ», стор. 225).

Потім ставлять діжу на місце, а коровайниці жартома гризуть (sic!) край ночов, де вони спочатку розчиняли тісто. Дають ще раз їсти, і за столом увесь час знову співають. В одній пісні говориться, «що на скотарні дві телиці, а ми дві коровайниці, йдемо спати на печі, щоб коровай стеречи, аби янголи не прийшли його забрати». Другий варіянт цієї пісні говорить про конечність стерегти коровай,

Щоб хлопці не вкрали
І за дунай не задали.

В цих піснях, коли говориться про воду, користуються завше архаїчним виразом, вживаючи слова дунай.

Пісні, що мають архаїчний характер, відзначаються особливою веселістю. «Дайте мені чарку вина,— співають коровайниці,— я її вип’ю, дайте мені другу — вип’ю й її, дайте мені третю, спробую й третю; дайте мені всі двадцять чотири, і тільки тоді я відчую, що всі мої сили вернулись до мене».

Коли чарки налиті, батько й мати п’ють до молодої, бажаючи їй, щоб вона була «сильна й здорова, як вода, весела, як весна, багата, як земля». •

Коли коровай спікся і час його виймати з печі, співають:

Де тиї ковалі живуть,
Що золоті сокири кують;
Ковалю-коваленьку,
Скуй мені сокироньку;
Будемо піч рубати,
Коровай добувати.—

Бо він у печі так виріс, що його вже годі так витягти. Коли коровай вийнято з печі, у нього питають:

Де ж ти був,
Що ти чував,
Святий короваю?
— Бував же я,
Чував же я
Місяця з зорею —
Цебто молодого та його суджену
(Чуб., № 584).

Ще раз вихваляють коровай, як даний Господом Богом; про нього кажуть:

Ясний, красний,
Як місяченько,
Як яснеє сонечко.
(Чуб., № 598).

Потім кладуть коровай на віко діжі, застелене навхрест двома вишиваними рушниками, ставлять віко на голову молодиці, і вона несе його до комори
В хаті у молодої. Другорядна роля релігійної церемонії.
В день шлюбу, що його звичайно призначають на неділю, молода та молодий зрання зостаються кожний у себе вдома, готуючись до цієї церемонії. Молодий вбирається; роблять також і в його хаті коровай, ставлять гільце, потім староста, перехрестивши двері палицею, веде молодого у двір.

Всі присутні стають в коло, і мати молодого кропить його свяченою водою; після того молодий низько, аж до землі, вклоняється всім присутнім, кожному окремо, не виключаючи й зовсім маленьких дітей. Потім він іде до молодої в супроводі цілого свого товариства.

Обряд, що має далеко більше значення, виконується в той час у хаті молодої: розплітають їй косу, розпускають їй волосся, що вона його мала досі старанно заплетене в одну косу. Цей звичай відповідає стародавньому звичаєві обстригати волосся. При цьому обряді поводяться таким способом: на середину хати ставлять діжу, покривають її найчастіше кожушиною і на неї садовлять молоду. Староста благословляє косу розплітати. Тоді брат молодої, коли вона має ще нежонатого брата, підходить до неї і починає їй розплітати косу. Коли молода не має нежонатого брата, його може замінити нежонатий брат у перших. Дуже мало таких місцевостей, де це має робити батько молодої. Иноді також бояре беруть участь у цьому обряді, розплітаючи косу дівчини’кінцями своїх палиць. Після того, як косу розплетено, до молодої підходять дружки, щоб розчесати їй волосся, і роблять це, мастячи його маслом та медом (цей звичай також спостережено в індусів періоду Вед). Потім чіпляють в волосся молодій багато монет, подарованих од молодого, а також окрайчик хліба, а батько молодої, тітки та сестри в перших додають кілька головок часнику як талісман, що охороняє проти всякого лиха, що може трапитись. Потім заплітають, як і раніше, волосся в одну косу й укладають його на голові на кшталт вінка . Це востаннє молода носить дівочу зачіску, її мати кладе їй на голову останній вінок, який вона має дістати.

Пісні, що їх співають при тому, повні вабливої поезії: молода прощається з своєю косою, що була її окрасою, а також символом її дівоцтва; вона каже, що тільки кохання до молодого мало силу примусити її до рішення вступити на цю путь. Серед цих пісень є одна, що належить, очевидячки, до найстаршого типу; в ній дівчата запитують молоду, де тії ковалі, що кували її золоту косу? Хай прийдуть вони розкувати її тепер, хай візьмуть собі те золото, що з нього вона зроблена. В иншій пісні дівчина сидить на камені, просить свою матір розплести їй косу; мати їй одповідає, що дружки зараз це зроблять. Ще в иншій пісні говориться:

Приїхали паничі,
Взяли косу під мечі.
(Чуб., № 642 та 128).

За наших часів знаходимо ще кілька рис цього звичаю у гуцулів, українців Галичини; вони прив’язують кінці коси молодої до причілку, і сам молодий або старший боярин одрубує кінці коси одним ударом топірця. (Гуцули мають маленькі топірці на своїх палицях). Це ритуальне одрізування волосся дівчині, яке символізує жертву ним богам, знаходимо у всіх індоєвропейських народів, починаючи з стародавніх індусів, і так само й у народів инших рас, як-от у ацтеків, наприклад. У сучасній народній поезії, особливо в українців, одрізати косу дівчині чи зняти з неї вінок— символ того, що вона втратила дівоцтво, а для неї це велика ганьба.

Майбутнє подружжя йде до церкви разом або окремо. Так чи инакше, але поїзд молодого мусить іти разом з світилками, що з них одна несе шлюбні свічки, а друга — мечи, звичайно стару шаблю, часто дерев’яну, оздоблену квітками, стрічками тощо. Цей ритуальний меч являє собою сполучення зброї з наподобленням ще старішим — з грецьким тирсом. Мати молодої звичайно зостається вдома, і взагалі це було б великою непристойністю з боку батьків — бути присутніми на вінчанні. В цьому також вбачають відгомін стародавнього способу умикання молодої.

Перед відходом до церкви молоду благословляють її батьки; иноді молодий та молода разом дістають їх благословення. Цей акт відзначається найбільшою урочистістю у бойків у Галичині. Хор просить матір благословити свою дочку, а староста садовить усю рідню на довгу лавку. Потім він простилає їм на коліна дуже довгий рушник, а то ще й сувой білого полотна, і кладе кожному на коліна хліб. Потім староста звертається до присутніх і просить їх пробачити молодому й молодій, коли в чому-будь перед ними завинили, і дати їм своє благословення. Тоді молодий та молода кланяються в ноги кожному родичеві, цілують їм руки й ноги, потім тричі цілуються з ними. Після цього дружба тричі б’є батогом, оздобленим дзвіночками, по дверях, кладе батіг на порозі, а молодий та молода (але тільки вони самі) мусять переступити через нього, виходячи з хати; дружба робить те саме (цебто переступає через батіг) на порозі сіней, на виході у двір.

Ми вже зазначали багато разів звичай хрестити палицею чи батогом двері. Скомбінований зі звичаєм, щоб молодий з молодою, виходячи з хати, переступали через батіг дружка на порозі, цей звичай виявляється у більше розвиненій формі. Це дозволяє нам пояснити його, зіставляючи його з дуже поширеними звичаями у сванетів та инших народів на Кавказі. В Кутаїській губернії, наприклад, під час шлюбної відправи в церкві дружко кладе біля ніг молодих голу шаблю. Після шлюбної відправи, коли вже виходять з церкви, дружко стає на дверях, і молоді проходять під його шаблею, яку він тримає над їх головами. В хаті те саме повторюють коло кожних дверей, а потім дружко заходить до кімнати і навхрест вдаряє кілька разів легенько шаблею в усі стіни та по всіх кутах. «Тим,— каже автор цього опису,— дружко забезпечує молодим щастя та нищить лихі заміри діявола». Явна річ, що український звичай — тільки ремінісценція подібних річей, можливо, трохи ретушована христіянством.

Ще частіше батьки, благословляючи, стають на лавку, вкриту кожушиною та приставлену до печі, яка тут знову грає ролю стародавнього вогнища жертвеного вівтаря, резиденції Агнца

За Давідом, у старих пруссаків молода, покидаючи батьківську хату, звертається з молитвою до святого вогню родинного вогнища. Коли молода виходить з дому до церкви, сама чи з молодим, мати у дворі кропить її свяченою водою та обсипає хмелем. В разі, коли до церкви їдуть, мати підходить до воза, що на ньому має їхати молода з своїми дружками, кладе перед кіньми хліб, а сіль, яку вона має з собою, сипле на молоду, а то й на молодого, коли вони їдуть разом, охороняючи її цим од усіх можливих чарів . В деяких місцевостях у той самий час батько обходить поїзд, обсипає всіх зерном та, обсипаючи, примовляє:

Роди, Боже, жито
На новеє літо,
Густеє, колосистеє,
На стебло стеблистеє,
Щоб наші діти мали
І стоячи жали.
(Чуб., № 817 та 605).

Перед возом молодих їде ще один віз з прапором молодих; иноді старости беруть з собою і коровай. У гуцулів, у Галичині, сам батько везе молоду до церкви. Тричі обходить він з нею круг стола, а всі присутні йдуть за ними. Потім молода стає навколішки серед хати, а староста.просить батьків та всіх присутніх благословити її. Проказавши кілька сакраментальних слів, батько бере молоду за руку й веде її з хати. Переходячи під середнім сволоком, молода бере шклянку з водою і виливає її за собою. Тоді всі присутні беруться за руки і, утворивши таким способом ланцюг, ідуть разом з молодою у двір. Там вона знову цілує всім руки; мати з допомогою дружок садовить її на віз і після того обсипає всіх пшеницею, а батько, взявши коней за поводи, виводить їх на вулицю. Крім своєї шлюбної одежі, молода має ще на собі намітку, що нею потім зав’язують її, як молодицю. До цієї намітки причеплено великого калача в формі перстня, що спадає їй на груди, а на правій руці у молодої висить ще .один калач, що зветься «прозорий калач». Молодий має на собі також подібні калачі. Молода мовчить цілу дорогу; вона не має права говорити, поки не зустрінеться з молодим, що так само їде до церкви. Коли поїзд наближається до церкви, музики перестають грати. В Коломийському повіті поїзд спиняється перед воротами церкви, і тоді співають такої пісні: «Нема попа вдома, поїхав до Львова, церкву викупати, її одчиняти» . Це, певне, ремінісценція про сумний час польського панування на Україні, коли треба було платити жидові-орендареві за право ввійти до церкви.

Входячи до церкви, кожний з майбутнього подружжя намагається перший переступити церковний поріг, бо це йому забезпечує першу ролю в шлюбному житті .

Шлюбні обряди православної церкви, як і цілого христіянства взагалі, мають в собі багато рис, що їх вони дістали у спадщину від попередніх релігій, напр., вінці, перстні, зв’язування рук молодим, обводіння з запаленими свічками навколо аналоя, пиття з одного келиха тощо. Щоб схарактеризувати певні особливості шлюбного релігійного обряду на Україні в XVII столітті, варто навести продовження цікавого оповідання в книжці Лазіція, що ми вже його цитували на початку нашої праці. Дарма що автор, будучи католицьким священиком, мав намір висміяти схизматичного українського попа та надати йому малопривабливий вигляд,— а це виразно зазначене в цій книжці,— все-таки разом із тим в ній не бракує дуже цікавих подробиць з точки погляду історії та етнографії.
Поминаючи сучасний православний ритуал та всю шлюбну відправу в церкві, ми все-таки мусимо занотувати деякі подробиці. У гуцулів, напр., поки йде шлюбна відправа, старости тримають над головами молодих кожний по хлібові в одній руці, а в другій руці тримають засвічені свічки. У Коломийському повіті хрещений батько приносить до церкви білу намітку, і священик, перед тим як класти на голови молодих вінці, накидає цю намітку на плечі молодій так, щоб кінці спадали їй на груди. Хрещена мати, стоячи за молодою, тримає на її плечі хліб, а боярин, що стоїть по праву руку біля молодого, тримає в руках його шапку . Наведемо ще кілька подібних забобонів, як-от: молода намагається конче першою ступити на поріг церкви, першою стати на рушник, що служить для молодих у церкві килимом,— і те, і друге з надією дістати таким способом першу ролю у своєму новому господарстві. Вона також намагається покласти свою руку поверх руки молодого в той момент, коли священик зв’язує їм руки хусткою. В Галичині молоді мають думати під час шлюбної одправи про свої вади та недуги, і коли проголошується сакраментальна шлюбна формула, додають від себе «крім такої й такої вади чи хороби». Під час шлюбної одправи спостерігають також полум’я свічок, як швидко вони згорають, тощо,— для того, щоб зробити ті чи инші висновки щодо довголіття молодих “°. Дружки молодої і собі намагаються стати ногою на рушник, що постелений під ногами у молодих і являє собою спогад про волову шкуру, на яку ставили в індусів молодих під час шлюбного обряду. Цей звичай заховався аж до нашого часу. Все це робиться з метою вийти заміж того самого року; часом для того дружки навіть просять молоду штовхнути трохи аналой ногою і т. д.

Вийшовши з церкви,— найчастіше малими бічними дверима, щоб їх не покидало щастя,— молоді йдуть кожний до своєї хати, або иноді їх обох провадять до хати молодої. В XVII столітті, як свідчить Боплан, молоду приводив додому найстарший з її родичів, тримаючи її за руку, а молодий ішов поруч з не. У гуцулів, виходячи з церкви, молодий б’є батогом молоду по спині та ще й тричі погрожує ним. Сам народ дає цьому звичаєві таке пояснення: коли молодий починає з того, що вдарить батогом молоду, то це для того, щоб потім її ніколи не бити. Після того молода розподіляє свій калач між старостами та всім своїм товариством. Молодий і собі робить те саме. Додому йдуть з великою помпою, иноді (зрештою, дуже рідко) в супроводі духовенства.

З-поміж численних пісень, що їх співає хор після повороту з церкви, зазначимо особливо ті, що виявляють певну іронію і щодо особи священика, і щодо самої релігійної одправи:

Та спасибі ж тобі, попоньку…
Не багато нас держав,
Не велику плату взяв,
Півшеста та копу Та
за русу косу…
Дали йому шеляжище,
А він думав, що рублище…
Задурились-мо попа, Як
доброго хлопа,— Ми редьки
накраяли, А він думав, що
таляри…
Ми по смітті ходили,
Черепки збирали,
Попові давали.

«Дякую тобі, мати, за те, що ти вродила мене такою гарною: попи задивлялися на мене, і дяки спиняли свої очі на мені,— і помилялись вони через те, читаючи в своїх книжках…» (Чуб., № 695, 696, 697).

Український народ побожний і релігійний, і тому цей жартовливий тон можна найкраще пояснити тою другорядною ролею, яку народ, відповідно до своїх поглядів, призначав релігійному шлюбному обрядові; йому він надавав тільки значення формальности, що її вимагає закон. Релігійний обряд не був сутнім для шлюбу, тому нема нічого дивного в тому, що його старались позбутись якнайшвидше та по змозі з меншими видатками. А все-таки свідомість, що церковний обряд робить шлюбний акт непорушним, хоч би тільки з юридичної точки погляду, дуже ясно відбилась у чудовій пісні:

Ой під лісом битая доріженька,
А серед лісу рублена криниченька,
Коло криниці червона калинонька;
Ой туди їхав Іванько з боярами;
Йому калина дорогу заступила.
Вийняв шабельку, став калину рубати,
Та стала йому калина промовляти:
Ой не для тебе ця калина сажена, Тільки для тебе Маруся наряжена.
Калина — символ молодої дорослої дівчини.

А в инших піснях говориться:
Ізсікли калиноньку, зрубали,
Уже нашу дівоньку звінчали…
Січана калинонька, січана,
]Вже ж наша Марусенька звінчана.
(Чуб., № 672, 676, 720).

Коли молоді наближаються вже до хати молодої, куди, як каже пісня, послано сокола, щоб сповістив про їхнє прибуття, батько й мати йдуть

назустріч поїздові, тримаючи в руках віко діжі, покрите скатіркою, а на ньому розкладено хліб, сіль та пляшки з горілкою. Молоді вітають їх і дістають од них благословення хлібом; але зараз же потім вертаються до напо-доблення ворожнечі, що начебто існує між ними. Це наподоблення можна, однак, пояснити инакше, і з більшою правдою, стародавнім звичаєм чинити лиття в честь землі. Батько молодої подає своєму зятеві чарку горілки; зять бере її, але, слухаючись хору, який перестерігає його, щоб не пив того, що дає йому ворог, та радить йому передати чарку бояринові, щоб той вилив її на гриву коневі,— передає справді чарку старшому бояринові, і той через плече виливає горілку на землю.

Потім староста наказує молодому взяти в руку кінець рушника, що є його окрасою і що його він носить через плече як шарф під час цілого весілля, а другою взяти молоду за її хустину. Наказавши їм обійти тричі навколо діжі, що стоїть серед двору, він пропонує їм пройти ще під віком діжі, яку батьки молодої тримають як тільки можуть високо, над своїми головами. Цей звичай нагадує звичай стародавніх індусів, які примушували молоду пройти під ярмом .

В багатьох місцевостях України мати сама іде назустріч молодим, що вертаються з церкви; вона вдягнена тоді в вивернутий кожух. В Галичині вона дає на кінці ножа мед молодим, спочатку зятеві, а потім дочці; потім вона маже медом чоло, підборіддя та щоки обом молодим, а після того частує медом цілий поїзд, але нікого з них не маже.

Виконавши ці церемонії, молодих ведуть до хати, їх обводять тричі навколо стола тим самим способом, як ми вже описували, садовлять на посад і після того частують їх горілкою, а всі присутні сідають до столу обідати. Тільки молоді не беруть у цьому обіді участи, і так само, як і на заручинах, вони їдять окремо, в иншій кімнаті. В Галичині, наприклад, молоді їдять кашу на молоці , що її мусить зварити сама мати. З-поміж численних пісень, що їх співають за обідом, є одна, в якій, між иншим, говориться, що приготовано два голуби на обід для самих молодих. Явна річ, що це було колись ритуальною стравою, яка стосується, мабуть, до стародавньої жертви. Наприкінці обіду дівочий хор нагадує поїздові молодого, що він марно чекає тут і не вертається до хати свого пана, бо ж молода ще не належить йому:

Та чого, бояре, сидите,
Чом та додомоньку не йдете?
— Та ще дівчина не вийшла наша.
Ще ж ви її та не візьмете,
Хоч засватана і повінчана,
Ще ж ви її та не візьмете.
(Чуб., № 802).

Після цієї пісні, що дуже добре характеризує другорядну ролю релігійного обряду в шлюбі на Україні, молодий відходить з усім своїм товариством, щоб повернутись увечері та взяти тоді з собою назавше свою молоду жінку.
Замирення. Об’єднання святих вогнів двох родин.
Продаж молодої братами. Посад. Ритуальний поцілунок.

Все те, про що ми досі говорили,— тільки прелюдія до справжнього шлюбного обряду — до весілля, найважливішої частини цілого шлюбного ритуалу, не тільки своєю ідеєю, але й розвитком та архаїчними рисами, які її характеризують. Весілля починається з організації поїзда молодого, що має йти до хати молодої та привезти її до хати її майбутнього чоловіка. Починають з обіду в молодого, що мусить бути досить пізнім, бо скінчити його треба, як западе ніч,— час, коли в старовину звичайно починали виряджатись у небезпечний похід. Спершу наподоблюють вербунок війська, потрібного для задуманої справи. На голос музик всі гості сходяться у дворі коло хати молодого, і молодий, в супроводі старшого боярина, виходить до них, вітає тричі своє товариство і вказує старшому бояринові тих парубків, яких він хотів би мати в своєму поїзді. Боярин підходить до тих, що їх вказав йому князь. (На цілий час шлюбного святкування молодого звуть князем; ще з більшим правом має він цю назву на самому весіллі). Боярин здіймає з парубків шапки та несе їх до хати, де старша свашка пришиває до кожної шапки значки чи то з пучечків барвінку, чи з червоної стрічки. До шапки старшого боярина вона пришиває трохи більший значок і пускає йому трохи довші кінці стрічки, щоб він був помітніший. Коли значки пришиті, старший боярин бере шапки назад і вертає їх власникам, вбраним боярами .

Роздавши оздоби боярам, дають такі самі світилкам (дівчата, що беруть участь у поїзді молодого; старша світилка нестиме меча), піддружим, старостам, музикам, свашкам і, нарешті, візникові, що має правити кіньми.

Молодий, чи князь, сидить на почесному місці на покуті під образами. Праворуч од нього бояре чи дружки, цебто дружина, щойно набрана; один з цих бояр дістає титул хорунжого. Ліворуч од молодого — світилки, про яких ми вже згадували вище і які за старих часів, можливо, грали ролю, відповідну до їх природи, цебто вакханок. Тепер вони тільки джури князя.

На факт, що бояре стоять у васальній залежності від князя, вказує те, що набрана дружина насамперед збирає податок серед себе самої, передбачаючи задуманий похід князя; наприкінці обіду старший боярин бере тарілку й обходить усіх; кожний дає, скільки може. В давні часи, без сумніву, цілий рід брав участь у весіллі одного зі своїх членів ; пізніше це наподоблення надбало характеру аихіїіит’а, що Його платила озброєна дружина васалів, покликана феодалом-князем124. Після обіду всі встають, читають молитву, як звичайно, а потім виконують обряд, що очевидячки являє собою наподоблення старовинної присяги. Ставлять на стіл велику миску, повну горілки, а в горілці плаває ложка. Старший боярин веде князя, вдягненого в кожух та кирею, хоч би це було й літом, давши йому в руку кінець хустини. Другою молодий бере за руку одного з своїх бояр, той бере свого сусіду і т. д. Процесію замикає світилка, що йде з запаленою свічкою. Так тричі обходять довкола стола. Ідучи перший та другий раз, всі по черзі випивають кожний ложку горілки; за третім разом п’ють просто з миски. У деяких місцевостях старший боярин, набираючи дружину своєму князеві, питає в осіб, що вступають до неї, скільки вони хочуть мати за свою службу. Починають торгуватись та нарешті складають ритуальний договір.

Потім всі виходять у двір, де має відбутись инший обряд, що має разом і військовий, і релігійний характер. Насеред двору виносять лавку, а на неї ставлять діжу, покриту скатіркою. На віко діжі кладуть хліб, що ним батьки благословлятимуть молодого; коло лавки ставлять відро з водою та маленьку кварту, таку, як звичайно п’ють воду. Молодий з боярами стають перед діжею та хлібом. Тоді з хати виходить мати молодого, у вивернутому кожусі, в смушковій шапці на голові. В подолі вона має овес, горіхи, гарбузове та соняшникове насіння тощо , разом з дрібними монетами, що мати звичайно збирає для цього дня з народження сина. Один з боярів іде до неї й подає їй граблі або вила, що мусять являти собою коня. Мати наподоблює, що сідає на нього. Тоді старший боярин бере гадану коняку за поводи та обводить матір навколо діжі, а другий боярин іде ззаду з батогом і вдає, що підганяє. В деяких місцевостях за матір’ю, що там також їде на вилах чи граблях, іде молодий, а за його хустину тримається один з боярів; за цим боярином іде другий і т. д., аж до світилки, що тримає меч (опис його ми дали раніше), запалену свічку та «цілушку» хліба, на якій видко слід од другого хліба, що пікся разом з ним у печі.

Під час цього обряду мати сипле зерном та насінням на всі боки, а хор співає пісні, де говориться про жаданий добрий урожай, багацтво та родючість. Після третього обходу навколо діжі старший боярин веде коня напоїти; він зачерпує води малим кухлем і «дає її пити коневі», цебто ллє її на кінець вил чи грабель. Набравши ще раз у кухоль води, він передає її через плече иншому бояринові, що, взявши його, кидає таким способом через плече, щоб він, упавши, розбився. Тоді мати кидає вила, а бояре ламають їх та розкидають шматки на всі боки.

Після цієї церемонії починають виряджатись у дорогу. Пісні, що їх співають тоді, не залишають жадного сумніву щодо архаїчного характеру цього походу, до якого потім додано новіші риси дружини, а ще пізніше— елементи козачі: «Темна хмара небо криє, дощик накрапає, йде Івашко до Марусі, як мак процвітає». «Жених іде до невісти, як місяць до зірки».

На соколовому полі
Злетілися соколи;
Межи ними соколонько,
Межи ними сивесенький,
Крилоньками махає,
Летітоньки гадає,
В темниї лісоньки,
Межи чорні галоньки;
Там му галонька мила,
Го му гніздечко вила,
Вила, перевивала,
Вінком пообкладала.
(Чуб., № 853).

«Коні стоять в загороді, копитами в соломі, а ногами у золоті».

Сипте пшеницю в нові корита,
Коні Івашка кормити.
Поїдемо в велику дорогу,
До мого тестенька, слава Богу.
А в мого тестенька троє ворітець:
В одні ворітці місяць засвітить,
В другі ворітці сонечко зійде,
В треті ворітці молодчик в’їде.
(Чуб., № 855).
«Серед поля широкого село стоїть, в тому селі вогні горять; коло вогню ковалі кують коней боярам». «Козаченько сідлає коня, збираючись на полювання до лісу зеленого; з того лісу він подасться до села, де живе дівчина весела». «Хлопці говорять старості, що вони поїдуть через поля широкиї, через води глибокиї, за ліси темниї; просять його не забути шаблі блискучої: ми зрубаємо ліси, поставимо мости через море, ми пройдемо за море, знайдемо там молоду дівчину» .

Ой заграно, забубнено ранейко, Ой зберайся, князю Івасю, борзейко, Та поїдемо тихим дунаєм до замку, Постаємося во три рядочки на ґанку, Там будемо білий камінь лупати, Чей би сьмо могли молоду Марусю пуймати.
(Чуб., № 839).

Чотирі коні ворониї впряжено до воза,
Я вдягну свого віночка і піду шукати
молоду дівчину аж до Межибожа.
Сто та двісті дівчат на ярмарці в Межибожі,
але не кохаю ні одної з них, >
бо там нема моєї суженої;
я пущу віжки моїм чотирьом коням
вороним і з вінком на голові поїду
до Крупина,— там дівчата веселі, а
я кохаю Марусю, бо вона до вподоби і Господу Богу .

Инші пісні дають повне уявлення походу князя на війну, але цей похід має на собі риси пізнішого вже часу. Хор радить князеві «добре кувати коня», а боярам «не витрачати грошей жінкам на оздоби», а подбати добре про вози, бо їхати прийдеться по лихих дорогах. Мати дев’ять разів пече хліб для цієї експедиції, а батько дає 100 коней на 20 возів. Князь нагадує боярам, щоб добре вирядились у дорогу, обдивились своїх коней, одежу та зброю.

В неділеньку рано
По всім селу заграно,
Заграно, забубнено,
Бояри побуджено.
— Встаньте, бояри, встаньте,
Сами ся убірайте,
Бо поїдемо ранком
Попід високим замком,
Будем замки ламати,
Марусеньку доставати…
(Чуб., № 822, 826, 839, 844).

Нарешті поїзд виряджений. Молодий князь од’їжджає в супроводі своїх бояр; перед ним несуть весільний прапор. На дорогу мати, що його, як говориться в пісні, «на світ породила, місяцем повила, сонцем оперезала», висловлює йому добрі побажання, а батько, який добре знає, що висилає сина в небезпечну путь, радить йому бути обережним, а особливо:

Не пий, синойку,
Першого напоєнку,
Ой вилий же го…

Та не кажи, сину,
Тестеві всю правду,
Бо тесть тобі не батенько… (Чуб., № 624, 629).

У більшості місцевостей молодий та його товариство справді їдуть верхи.

Часто парубки того села, де живе молода, ідуть назустріч поїздові молодого, перегороджують йому дорогу і питають у нього, яким правом він хоче ввійти в село. Це зветься переймаю. Посередині дороги ставлять стіл, застелений білою скатіркою, а на стіл кладуть хліб. Підійшовши до перейми, молодий, схиляючись над хлібом, хреститься й цілує його, а потім купує собі право у парубків, даючи їм горілки та грошей. Під цей час хор молодого співає: «Чому ви нас спиняєте? Хіба ви нас не знаєте? Ой, ми ж таки не міщане, а таки собі селяне. Пустіть же нас до дівчини, дамо кварту горілчини». Після того парубки, що заступали дорогу, відходять, а поїзжане їдуть далі, вихваляючись: «Ой дурні старці селяне, що за кварту горілчини увільнили нам дорогу та пустили до дівчини». Ця церемонія иноді відбувається, коли молоді виходять з церкви; вона існує у всіх слав’янських і майже в усіх арійських народів.

Очевидно, що це пережиток старовинного загального права всіх хлопців комуни, парубоцтва, що його знаємо в парубоцькій громаді.

Поїзд рушає далі. Ідуть «бором зеленим, мостом кам’яним». Князь наказує: «Стиха, бояри, їдьте, явора не ломіте» тощо.

Ой лісом їдуть, на кунейки стріляють, Ой полем їдуть, перепелоньки імають, Селом виїзжають, колоньки підтинають, На двір приїзжає — коничок двір копає.

Молода просить:
Заховай мене, моя матінко.
А дружки радять їй:
Ой припади, Марусенько, до столу
Та пусти голос по двору,
Нехай почує рід-племя
І твоє вірне дівер’я…
(Чуб., № 857, 865, 869).

І справді, рід молодої, цебто всі її родичі, навіть найдальші, вживає всіх заходів для охорони, ніби якась велика війна ось-ось має бути проголошена. Поїзд, наблизившись до хати молодої, застає ворота зачинені та забарикадовані деревом; хату стереже юрба хлопців, всі вони здіймають вгору свої палиці. Наподоблення озброєної оборони найчастіше кінчається на тому, що молодому дають вовчу ягоду, прив’язану на кінці палиці; але иноді оборону наподоблюють і стрілами в повітря з рушниці, звичайно набитої самим •порохом.

Поїзд молодого просить спочатку відчинити йому ворота, але йому відмовляють у цьому. Тоді починається наподоблення боротьби, бою. Численний натовп парубків сильно борониться, іде в наступ на бояр і відкидає їх. Тоді бояре починають пересправи. Отже, два старости з поїзду молодого, як парламентарії, дістають дозвіл вступити в обійстя. У дворі вони наближаються до стола, що стоїть серед двору. На столі лежить хліб та сіль. Одночасно з хати виходять два старости з боку молодої та підходять до того самого стола. Всі чотири старости займають місця за столом таким способом, щоб представники одної сторони були навпроти представників другої сторони. Стоячи так, вони міняються буханцями хліба й тричі цілуються. Потім п’ють горілку, що нею частує староста молодого. Далі цей самий староста бере пива чи грушевої юшки, йде до хати й просить дозволу ввійти. Випивши трохи пива сама та почастувавши гостей, мати дає свою згоду. Тоді пересправи, що були розпочаті перед хатою, вважаються скінченими. Парубки, що були покликані для оборони, діставши пляшку горілки та ритуальний хліб, одчиняють ворота й впускають поїзд молодого у двір.

Ми маємо тут два сорти пересправ, що їх провадили паралельно, одночасно й сепаратно: пересправи двох родин та пересправи двох родів. В історичній дійсності перші попереджували другі; справу спочатку залагоджували між двома родинами і вже потім між двома родами. . Цю виставу історичної драми,— найцікавіше, що в ній ми бачимо не історичні персонажі, а самісторичний народ,— доповнили ще наподобленням ріжних заходів для охорони, яких два ворожі роди необхідно мусіли вживати навіть і тоді, коли наставало замирення. Крім того, церемонія ця відбувається в супроводі ритуалу, що має разом релігійний та символічний характер.

Коли поїзд молодого входить у двір, мати молодої (завше тільки мати) виходить з хати назустріч молодому. На матері вивернутий кожух, а в руках вона має миску з водою та з вівсом; вона чекає на молодого, стоячи край стола, що на ньому старости зоставили свої буханці хліба. Молодий також підходить до столу, і тоді мати дає йому миску з водою та вівсом. Молодий підносить миску до рота, наподоблюючи, наче п’є, потім кидає її через голову назад, а старший боярин намагається палицею розбити її на льоту. Після цього теща частує молодого та всю його дружину горілкою і просить до хати.
Церемонія ця символізує дві річі: перше — лукавство ворога та заходи остороги, яких вживають проти нього, а друге — пророкування та побажання достатку та врожаю (кожух, вода, зерно). Переважає виразно перше уявлення в сучасній свідомості народу, як це видко з певних виразно ритуалу. В деяких місцевостях мати молодої, також у вивернутому кожусі, загрожує молодому і тричі підходить до нього, «щоб налякати його». Иноді молодий та старости б’ють її батогом, щоб показати, що вони її не бояться. В инших місцевостях теща дає своєму майбутньому зятеві шклянку води, яку він кидає на землю, після того вона частує його горілкою з своєї власної шклянки тощо. Явна річ, ми маємо тут перед собою дуже старий звичай, мабуть, арійський, який пізніше, коли до нього додано наподоблення хитрощів та ворожнечі, став не таким виразним.

Діставши дозвіл увійти до хати, молодий та його поїзд спочатку все-таки не входять, а, спинившись перед дверима, вичікують кінця дуже характеристичної та повної значення церемонії. Дві свашки — одна з боку молодого, друга з боку молодої,— підходять та зустрічаються на порозі хати, кожна з засвіченою свічкою, хлібом та сіллю. Правою ногою свашки стають на поріг, зліплюють свої свічки докупи, щоб вони горіли одним вогнем, та тричі цілуються через поріг. Явна річ, що цей звичай дуже наближається до того звичаю з смолоскипами в індусів, греків та римлян, а також у германців тощо, коли вживали смолоскипи на весіллі; цей обряд показує справжнє злучення, шлюб двох священних вогнів двох родин, символізуючи разом із тим замирення і шлюбне злучення; через те його й слід віднести до стародавнього культу вогню. Про це нам говорить і пісня, що її при тому співають:

Кремінь, кремінь!
Ой дай же нам вогню
Свічки засвітити.
(Чуб., IV, ст. 596).

«Вогонь,— каже, через свою пірамідальну форму та з огляду на плідну силу сонця вважають за символ фалоса (треба, мабуть, зазначити при цьому, що саме слово раї по-санскритському означало горіти та родити); палкість кохання та шлюбні походні стали такими загальними метафорами, що ввійшли до звичайної мови, і не можна було пристойно святкувати весілля, не маючи запалених смолоскипів… Хоч духовенство й намагалося завести в шлюбні обряди чистоту та здержливість, звичай цей поширився і тримався ціле середньовіччя».

Після цього старший староста, взявши білу намітку, що була колись, а в багатьох місцевостях є і тепер вкриттям голови для молодиць, кладе в неї три калачі та входить в хату з двома старостами зі свого поїзду. Він кладе хліб на стіл, заховуючи при тому цілковите мовчання. Тоді мати молодої бере калачі, загорнуті в намітку, та на їх місце кладе свої, а старший боярин та старости відносять їх у намітці в сіни. Роблять це тричі, весь час заховуючи повне мовчання. Хор тим часом співає пісню, яка пояснює це мовчання тим, що ні перші посли, ні ті, що прийшли потім, «не вміють говорити». Екзога В момент, призначений для шлюб огниво та вдаряє ни

мічний характер цього звичаю майже зовсім заник у народній свідомості. Пісня дає дуже наївне пояснення, чому вони не вміють говорити:

Перші посли прийшли,
Не вміли говорити;
Дайте їм води пити,
Щоб вміли говорити;
Дайте їм хліба їсти,
Щоб вміли одповісти.
(Чуб., № 882, 928).

В певних місцевостях Київщини цей обряд виконують перед тим, як мати молодої виходить назустріч зятеві,— це нам здається натуральнішим. Староста та двоє бояр кладуть на тарілку калач, в якому запечено перстня молодої; потім вони беруть намітку, і тоді один з них тримає тарілку з калачем, покладеним на намітку, а двоє инших беруться за кінці намітки. Але на цей раз вони вже не мовчать, як то було раніше, а староста виголошує привітання: «Кланявся молодий молодій, бояре— дружкам, старости — старостам, музики — вухам, світилки — коцюбам, а цимбали — затикачам». Цю тираду він проказує тричі, а хор тим часом усе співає про те, що старости не вміють говорити. Після того їх «зв’язують», цебто прикрашають вишиваними рушниками, і тільки тоді мати молодої іде назустріч зятеві, і відбувається та церемонія з вівсом і водою, що ми її зазначили вище. На Волині один з старостів, виходячи по-друге з хати, зриває квітку з гільця молодого та обмінює її у старости молодої на квітку з її гільця.

Тим часом молода весь час сидить на посаді, схиливши голову на стіл. Її покривають наміткою і кладуть на голову хліб та дрібки соли.

На праву руку коло неї — її старший брат (в багатьох місцевостях він мусить бути нежонатий) та молодші брати, чи молоді брати в перших, із здійнятими догори палицями в-руках. Повернувшись утретє, старости, що і досі мовчали, тепер иноді повторюють офіційні розмови, що вони їх провадили вже, коли приходили сватати дівчину. Як і тоді, вони «зв’язані» рушниками і тому мусять платити викупне (або давати хліб, горілку тощо). Иноді, однак, вони виступають як нападники: підходять до братів молодої, здіймають палиці та б’ються з ними . Після того пропонують скінчити та замиритися; починають торгуватися і кінчають на тому, що платять викупне, яке складається з найменшої суми грошей та з кількох подарунків для братів, найчастіше ножів (цей звичай дуже характеристичний: очевидно, що це відгомін далекої епохи, коли викупне за молоду, що його давали братам, дійсно платили зброєю). Тільки тепер брати покидають свою сестру і лишають її сидіти за столом. Вони лізуть попід столами і швиденько виходять з хати . В Катеринославському повіті брат молодої, перед тим як одійти, одверто каже: «Тепер ти вже не моя, ти — Петрусева, я продав тебе» .

В деяких місцевостях брат молодої, тікаючи після продажу сестри, сідає на коня й од’їжджає, а то просто бере батога в молодого й удає, що сів верхи, та йде з хати.

Цю утечу братів зараз же після продажу сестри справедливо вважають за наподоблення того страху, що його колись мусіли відчувати брати, вчинивши дійсно акт продажу сестри, чи, краще сказати, дозволивши її викрасти. Передусім вони мали відповідати перед усім родом, а потім,— можливо, ще в більшій мірі,— перед парубоцькою громадою, що й тепер доводить свої стародавні права, як це ми вже зазначили, організуючи перейму на дорозі, де має їхати поїзд молодого; а щодо пісень, які супроводять самий акт продажу, то вони повні гірких докорів на адресу жадливих братів .

Конфлікт між родиною та родом, що ми його вище зазначили, говорячи про пересправи, які наподоблено провадили старости, вибухає тепер в жорстокій формі.

Побачивши, що брати покинули молоду, дівчата з її поїзду, дружки, виходять з-за стола, злякавшись, що з ними те саме буде. Тоді староста приводить молодого, висаджує його на лаву і тричі обводить його круг столу так, що молодий увесь час іде по лавках. Нарешті він підводить молодого до молодої, що весь час сидить, схилившись до столу, а иноді й вчепившись за стіл руками. Молодий здіймає з неї намітку , відриває п руки від стола,— часто не без зусилля,— цілує її ’61. З цієї хвилини, коли, як говориться в пісні, «чути було соловейка співи», весільне свято набирає еротичного характеру, що визначається дедалі все більше в міру того, як поступає наперед цілий обряд. Ворожнеча між родами зникла, відбиваючись ще тільки на жартовливій формі пісень, що їх співають по черзі хори молодого та молодої. Серед цих пісень, що повні сміховин, знаходяться, однак, і такі, що показують,— так само як і пісні, що супроводять викуп молодої,— як ріжноманітні форми, що наступали одна по одній в історичній еволюції народу, відбилися на його піснях та на його ритуалі. Поїзд молодого то дістає назву польовничих чи розбійників, то він стає боярською дружиною; далі йому дають назву татар чи звуть його просто невірою ; потім це буде Литва, Ляхи (Чуб., -№ 934 та 966), козаки, а нарешті міщане.

Цей поїзд, що має своїм завданням приставити молоду до хати молодого, не існує у гуцулів східньої Галичини. В них молода, після скінчення церковної шлюбної одправи, іде наперед, щоб бути вже за столом у той момент, коли молодий має вступити до хати, її приймає батько, що тримає в руках хліб та сіль, а також мати, що приносить і дає їй випити мед, обсипаючи її разом із тим житом та пшеницею,— цілком так само, як вона це робила, коли молода від’їжджала до церкви. Мати робить це тричі, після того молода сідає за стіл і трохи їсть. Молодий, наближаючись до хати, сповіщає про своє прибуття через парубків, що виходять наперед. Для того він дає пиріг із сиром, що досі був у нього причеплений до правої руки. Вступивши до хати, посли високо здіймають пирога й питають: «Звідки іде свічадо?» Молода схиляє голову на хліб, що його покладено перед нею на столі, і після хвилини мовчанки, начеб вона над чимсь розважала, відповідає: «Світло йде зусюди; ясно та світло з усіх боків, але найбільше світла та найбільшу ясность посилає сонце». Після того вона бере пиріг, що його прислав молодий, та чіпляє собі його до правої руки. Разом із тим вона дає свій пиріг послам, щоб вони віднесли його молодому в обмін на той, що вона дістала від нього. Мати зустрічає молодого на порозі хати і кінцем мизинця тричі маже йому щоки, чоло та підборіддя медом , що вона взяла його з пирога своєї дочки. Молодий підходить тоді до молодої, що весь час сидить за столом, і, побачивши, що її старший брат сидить поруч із нею, поспішає відкупити в нього місце, пропонуючи йому топірця або гроші. Брат, продавши сестру, втікає попід столом, а молодий б’є його батогом по спині. Те саме він робить і з молодою і після того сідає поруч з нею. На столі перед ними лежить пшениця, ще з того часу, як молода сідала на посад, та чарочка з медом. Два гільця, молодої й молодого, що їх носили перед ними, як вони йшли до церкви та вертались звідти, також фігурують на столі. Молоді кілька разів цілуються, і молода підносить страву до рота своєму молодому

AddThis Social Bookmark Button

Прокоментувати:

blog comments powered by Disqus
 

Підписатись 
на публікації проекту: