Козаки – хто вони та звідки?

Уходники

Уходники - люди з різних станів, в основному селяни Наддніпрянщини (Черкащини, Канівщини, Київщини, Брацлавщини), які ходили в Дике Поле й до Великого Лугу на різні промисли («в уходи») — мисливство, рибальство, бджолярство, видобуток солі, селітри, або займалося охоронною службою на кордоні між князівством Литовським і Кримським ханством.

Дике Поле - це давня історична назва причорноморських степів. Цією назвою позначалася територія нерозмежованих і слабо заселених причорноморських степів між середньою і нижньою течією Дністра на заході, нижньою течією Дону і Сіверським Дінцем на сході, від лівої притоки Дніпра — Самари і верхів'їв приток Південного Бугу — Синюхи та Інгулу на півночі, до Чорного і Азовського морів та Криму на півдні. Серед племен, які населяли Дике Поле — скіфи, сармати, роксолани, гунни, половці, печеніги, кипчаки, кумани, поляни (жителі Поля, полів) та інші. На території Дикого Поля розташовані сучасні Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Кіровоградська, Луганська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Харківська та Херсонська області України.

Великий Луг - ще одна назва історичної української землі, область велетенських річкових плавнів, які колись існували на лівому березі Дніпра між Дніпром і Конкою. Плавні, зарослі листяним лісом, очеретом і рогозом мали площу понад 400 км². Там була прірва дичини і ще більше — риби. Козаки-уходники полювали, ловили рибу.

Нині майже вся територія Великого Лугу, за винятком кількох сотень гектарів у південно-східній частині острова Хортиця і на лівому березі Дніпра, залита штучним Каховським морем.

Дике Поле було у той час малозаселеною територією, де перебували різні степові племена, відтіснені монголами з Євразійського степу - половці, печеніги, кімаки, кипчаки, кумани, яких часто називали сукупним ім'ям - татари. Йшло постійне противоборство між осілим (земелроським) і кочівницьким населенням. Тому, уходники виконували і військову роль. Була необхідність добре володіти зброєю - шаблею, луком, чеканом, келепом, діяти злагоджено, організовувати засідки і кругову оборону. Слабкі і невмілі гинули, виживали найсильніші, які згодом і ставали українськими козаками.

Йдучи на промисли, уходники збиралися у ватаги і, вибравши отамана, спускалися вплав вниз по Дніпру. Займалися промислами з весни до осені, а взимку поверталися в міста на зимівлю. Заробляли на продажі хутра: куниць, горностаїв, лисиць білок, бобрів. Рибу під час нересту ловили просто руками, її солили і відвозили на продаж в Черкаси і Київ разом з хутром. Мед збирали бочками і теж продавали. Тож бути уходниками було вигідною і прибутковою справою, хоча й небезпечною. Окрім того, варто зазначати, що степ як такий у той час ніхто сильно не контролював - це було порубіжжя. Адміністрація не втручалася у внутрішні справи уходників, що дало можливість утворитися громадсько-вічевому устрою. На ньому і виникла пізніше Запорозька Січ.

В уходники йшли в основному незаможна верства населення, міщани і дрібні селяни, а також ті, хто прагнув звільнитись від утисків та переслідувань влади, залежності від купців й лихварів, стати вільним, позбавитись майнового ярма. Були й ті, хто просто шукав пригод. Таким чином, Степ в свідомості тогочасних українців асоціювався з волею, мужністю, хоробрістю та свободою.

З часом, деякі уходники назавжди залишалися в степах, головним чином в Пониззі Дніпра, об'єднувалися в організовані ватаги, відбивали награбовану татарами худобу в Україні та поступово перетворилися на окремий лицарський стан і суспільну верству населення - так їх почали іменувати "козаками".

Ідучи в степи за звіром, дичиною, для скотарства і бджолярства, випливаючи в річки й лимани по рибу й сіль, українці постійно стикалися з татарськими козаками й поступово переймали від них як окремі слова, так і одяг, зброю, самі прийоми бою і назву козаків. Це дає зрозуміле пояснення, чому в козацькій культурі з'явилися тюркські елементи та мовні запозичення.

Сама назва "козак" є дуже давньою і побутувала у різних народів, могла застосовуватися і по відношенню українських козаків, і степових, кочівницьких та різних інших соціальних верств та прошарків. Мовою половців "казак" означало «вартового, передового, нічного й денного». Потубує також думка, що "козаки" - це царські саки (від "кай" і "сак").

Версії щодо автохтонного походження козацтва з місцевого уходництва висловлювали такі авторитетні історики як Володимир Антонович, Михайло Максимович, Михайло Грушевський та інші. Якщо підсумувати, то за твердженнями науковців, козацтво постало у другій половині XV ст. як очікуваний результат віковічного протистояння осілого землеробського населення з безперервними набігами кочовиків.

Черкаси

Черкаси (черкасці, черкеси, касоги) - давнє плем'я скіфо-сарматського походження, яке проживало у Причорномор'ї та Приазов'ї. Були вони прибулими чи автохтонними? Це питання досі не з'ясовано. Знаємо лише, що черкеси фігурують в історичних джерелах серед учасників загонів українського козацтва, а пізніше частина з них переселилася на Кубань і Кавказ та прийняла участь в етногенезі адигейців (європеоїди), які фактично були винищені Російської Імперією (геноцид черкесів).

Черкеси були знані, як давній войовничий народ, який понад усе любив свободу і цінував незалежність. Черкеси боронили свої кордони від монгольського ханства та каганатів, які робили спроби насаджувати іслам. Добре знали мореплавство. У них побутував культ коня і культ шаблі. Голили голову та залишали чуба (хохла). З раннього дитинства займалися професійним військовим мистецтвом, добре володіли зброєю, гарно трималися в сідлі. Один такий воїн міг здолати кількох ворогів.

Побутує версія, що племена "черкеси" заснували на правому березі Дніпра біля Канева і Києва місто Черкаси - давній козацький центр, який присутній майже на усіх стародавніх мапах. В описі Канівського замку 1552 року натрапляємо на місцевий переказ заснування фортеці: «… Яко князь великий Литовский Гедемин, завоевавши над морем Кафу и весь Перекоп и Черкасы Пятигорские, и приведши Черкасов часть з княгинею их, посадил их на Снепород, а иншых на Днепре, где теперь Черкасы сидят». Мовознавці твердять, що такі слова як – «хата» (помешкання), «тат» (батько), «нан» (ненька), джегун (джигун) прижилися на території України завдяки черкесам.

Краєзнавець і картограф Герберштайн у своєму "Rerum Moscoviticarum" (вид. 1556 р.) пише, що п’ятигорські черкасці (Circasi quinque montani) живуть біля Чорного моря і говорять рутенською мовою. На своїх середньовічних картах він позначає їх як "CIRCASI POPVLI". Професор Кембріджського університету Е. Д. Кларк, що залишив обширний опис своєї подорожі по Україні, пише: "Черкесці стало гонені з їхньої колишньої землі — Танаїди (Крим) та озера Меотиді (Азовське море) — загнані поза Кубань і Терек, так би мовити, повисли на північних узбіччях Кавказу". Землі черкесців входили до так званої Тартарії (Tartaria) - умовна назва землі, на якій проживали різні кочові, степові народи. Не рідко через це, й самих черкесів-козаків називали "татарами". Тартарія істориками часто отожнюється зі Скіфією, а її символом був грифон - міфічне крилате створіння, давній тотем скіфів.

Версію про зв'язок українців з давніми "черкесами" висловив Володимир Січинський. У своїй праці "Роксоляна" він пише: "З назвою алян-роксолян зв’язана також назва черкасці. Як відомо, в старій західньоевропейській літературі і в московських джерелах український нарід, особливо у ХVІІ-ХVIIІ ст., часами називали черкасами, черкасцями і черкеcцями. Деякі західні писання, напр., англійського амбасадора Фледчера з кінця ХVІІ стол., докладно розрізняють черкасців-українців від кавказьких черкесців, але в інших випадках обидві назви плутаються. Це питання також не з’ясоване, а між тим мас велике значення для нашої теми, бо зв’язане зі старими осередками роксолян". 

Кажуть, що до роду черкесів належав сам Іван Мазепа. У кабардинській мові досі є слово «мазе*», що означає «місяць», а «мазепе» – «першу фазу місяця, його початок» або "подібний місяцю". Оскільки у гербі гетьмана присутнє саме таке небесне світило, то це означає, що перед нами – не випадковий звуковий збіг.

Відомо, що черкеси-мамлюки захопили в Єгипті владу і правили там з 1382 по 1517 рр. та пізніше. Їх загони служили в Оттоманській Порті, Персії.

Бродники

Бродники (берладники) - населення нижнього Дніпра, узбережжя Азовського моря, нижнього Дону і Подунав'я XII—XIII століть. За княжих часів займали також Болохівську землю на Поділлі, а також Берладь (область в межиріччі Дністра та Пруту), звідки й пішла ще одна їх назва - "берладники".

Селилися на бродах річок, тому їх назвали - бродники. Займалися, головним чином, рибальством, збиральництвом, полюванням, скотарством та іншими промислами.

Припускають, що за походженням бродники були нащадками аланів і русів. Населення бродників не було моноетнічним. Серед них було чимало половців (куманів, кипчаків, кімаків), вихідців з бояр, волохів, а також утікачів, переслідуваних владою або законом. Андрій Боголюбський, коли виганяв залежного від нього Давида Ростиславовича (1173), то мовив при цьому: “А ты пойди в Берладь, а в Руськой земли не велю ти быти".

Бродники постійно перебувало у напіввоєнному стані і привертали до себе увагу як потенційний союзник київських князів, брали участь у їх міжусобичних конфліктах, походах.

Назва "бродники" засвідчена у багатьох історичних джерелах від половини XII до половини XIII ст. Її знають не тільки наші літописи (під рр. 1147, 1216, 1223), але угорські, папські та візантійські джерела. На жаль усі відомості про них тільки фрагментарні. У 1227 р. папа Григорій IX послав місіонерів проповідувати «in Cumanis et Brodnic terra vicina». У листі угорського короля Бели перераховані вороги Угорщини в 1254 р.: «Rutheni, Comani, Brodnici» і далі «Rusciz, Comani, Brodnici, Bulgaria». Угорські документи половини XIII ст. окреслювали наш степ як «Cumania et Brodnic terra illa vicina».

Лише незначна частина істориків вбачає у берладницькій «вольниці» на Придунав'ї прототип українського козацтва.

Використані джерела:

1. Дмитро Яворницький. Історія запорозьких козаків.
2. Дмитро Яворницький. Запорожжя в залишках старовини і переказах народу (Т.1-2)
3. Антонович В.Б. Коротка історія козаччини. Київ, 1971. 232 с.
4. Антонович В.Б. Про козацькі часи на Україні.
5. Українське козацтво: витоки, еволюція, спадщина (1993)
6. Сергій Лип'явко. Великий кордон як фактор формування українського козацтва (XVI ст.). — Запоріжжя : РА Тандем, 2001. — 64 с.
7. Віталій Щербак. До витоків українського козацтва.
8. Сергій Лип'явко. Коротка історія Чернігова. — К., 2009. — 64 с.
9. Сергій Лип'явко. Великі Кордони українців // Гілея: науковий вісник. – 2011. – Випуск 42. – С. 78-88.
10. Сергій Лип'явко. «Поверх кордону»: концепція прикордоння як об'єкт дослідження.
11. Боєчко В. Ф., Чабан А. Ю. Роль зарубіжних територій в процесі генезису козацтва// Український історичний журнал. — 1999. — № 2. — С. 49.
12. Сергій Павленко. Родовід гетьмана Мазепи.
13. Олег Бубенок. Коли і хто заснував місто Черкаси.
14. Вегерчук С.М. Печеніги та половці в карпатопричорноморських землях у XII ст
15. Ю.О. Лєбєдєва. Питання виникнення козацтва в сучасній українській історіографії.
16. Залізняк, Л. Образ воїна-звіра в козацькій міфології // Пам’ятки України. – 1991. – № 5. – С.40-46.
17. Залізняк, Л. Про козаків, аріїв та їхню прабатьківщину // Старожитності. – 1992. – № 5. – С. 1,3.
18. Залізняк, Л. Історичні корені українського козацтва як різновиду європейського лицарства // Л.Залізняк. Нариси стародавньої історії України. – К., 1994. – С. 163-180.
19. Віліна Альберто. Реляція про походження та звичаї козаків // Київська старовина. -– 1999. – № 5. – С.64-69
20. Голубоцький В. Поява козацтва // В.Голубоцький. Гомін, гомін по діброві: історичні розвідки про Запорізьких козаків. – Дніпропетровськ, 2003. – С. 21-31.
21. Вілсон Е. Козаки: оборонці Дикого поля, оборонці віри // Е.Вілсон. Українці: несподівана нація. – К., 2004. – С. 102-123.
22. Косенко Л. Вільні військові спільноти у світовій історії // Косенко Л. Козаки: лицарський орден України: Факти, Міфи. Коментарі. – Х., 2007. – С. 9-42

© Портал SPADOK.ORG.UA