Епоха Трипілля завершується десь на зламі III і II тисячоліть до Різдва. Її заступає інша епоха, яка досі ще не прибрала собі в археології сталої назви і яку з однаковим успіхом можна було б означити як післятрипільську, або ж передскитську. І відповідно до того, як Трипілля репрезентує кінець неоліту (енеоліт), а скити – це вже раннє залізо (Гальштат), то цей період за даною номенклатурою ми повинні були б означити як епоху бронзи, якщо б це могло внести ясність в освітлення даного періоду.
Трипільці - ті, що виперидили час
На межі III–II тисячоліття (тут можуть бути запропоновані різні варіянти; хронологія для даного періоду не може претендувати на те, щоб бути довершено точною) трипільська людність була винищена. Трипільська культура зникає на теренах України.
Трипільська цивілізація на мапі, досягнувша небувалого розквіту. Тальянки, Доброводи, Майданецьке, Чернавода - трипільські мегаполіси, у зникнення яких, мабуть, ніхто не міг повірити.
Пізнє Трипілля та його сусіди
Археологічні розкопки стверджують, що знищення було раптовим і суцільним. В деяких житлах (приміром, розкопаного селища на Коломищині поблизу Трипілля) залишилася глина з слідами жіночих пальців на ній, заготована в хаті, щоб ліпити посуд. Катастрофа прийшла несподівано, знищення було остаточне. Воно охопило всю територію розповсюдження Трипілля, на півночі, як і на півдні. В Коломищині коло Трипілля і в Володимирівні, Сушківці на Уманщині і т. д. Усе було зруйноване, спалене, сплюндроване.
Трипільці покидали свої житла разом з майном навмисно спалюючи їх, таким чином залишаючи наступникам тільки спалену землю, а себе позбавляючи суму та болю за рідною домівкою...
Трипільська культура зникає на території України; її заступає інша культура, нова, значно відмінна від неї і в багатьох відношеннях їй протилежна. Ця нова культура, що заступила трипільську, археологічно вивчена далеко менше як попередня, але все ж таки на сьогодні ми маємо про неї вже більше або менше виразне уявлення.
Мова йде про так звану Культуру шнурової (ямочної) кераміки або, як її ще називають, Культура бойових сокир - ямна, зарубинецька. катакомбна культури. Якщо для Трипілля був характерний мальований посуд і відповідно до цього Трипільську культуру ми визначаємо як Культуру мальованої кераміки, то для даної культури властивий є посуд, на якому орнамент роблено з допомогою відтисків шнурка, скрученого мотузка, – звідкіля й повстала згадана узагальнена назва для цієї культури як культури шнурової кераміки.
Прихід культур шнурової кераміки. Трипілля поступово зникає з карти Європи.
Посуд, властивий цій кераміці, далеко грубішій, далеко простіший і примітивніший, ніж той тонкостінний, з добірної, добре одмученої глини зроблений, елегантно витончений, мистецько й технічно досконалий посуд трипільських майстрів:
Посуд з шнуровим (мотузковим) орнаментом справляє враження посуду глибоко провінційного, посуду глухих і замкнених закутків, що існував десь в ізольованих місцевостях, в одриві од тодішнього культурного світу. Він існував десь, досі не піддаючись впливам Трипілля, незалежно від нього й поза ним. Певне, далі на захід або північ... Він, цей посуд, означає зниження технічного й, одночасно, мистецького рівня, крок назад, а не вперед в розвитку керамічного виробництва, етап не поступу, а регресу...
Після катастрофи, пережитої трипільським світом, рух і розвиток починається знову. Починається з етапів, що здавалися остаточно перейденими за попередньої епохи.
Ця технічна й мистецька примітивність, деградація посуду шнурової кераміки, в порівнянні з трипільською, вводили в облуду тих археологів, які в зміні типу культур шукали лише ознак поступу. Вони датували культури в залежності до їх рівня розвитку; їм здавалося, що якщо примітивніше, то початковіше, й якщо розвиненіше, то хронологічно пізніше. Тим часом менш розвинена кераміка шнурового типу належить пізнішій добі в порівнянні з Трипіллям, вона належить епосі, яка прийшла після Трипілля й заступила останнє.
Гармонійність і впорядкованість Трипільської культури
Хаос кочівників степу
Генеалогія культури бойових сокир
Розкопки трипільської культури досі не дали вказівок на подвійність культурних нашарувань. Культурний шар в місцях знахідок трипілля завжди одноверствовий. Перекладаючи це з мови технічно-археологічної на звичну нам мову історії, мусимо ствердити, що переможці не оселилися на місцях осель переможених. Вони не оселилися на площі знищених ними трипільських селищ. Вони оселилися деінде, в інших місцях, в місцевостях з іншими ґрунтовими умовами і з іншим топографічним профілем.
Ми знаємо, трипільці були землеробами і шукали чорноземи. Носіїв шнурової кераміки чорноземля не цікавила. Вони не осіли на теренах тих районів, де жили протягом тисячоліття перед цим трипільці, приваблені сюди глибоким шаром добірної масної чорноземлі.
Представник культури шнурової кераміки.
Трипільці жили на відкритих місцях; певно ніщо не загрожувало їх мирному осілому побутові хліборобів. Наші розкопки в Городську біля Коростишева (розкопки П. П. Курінного), в Райках на Гнилоп'яті біля Бердичева (розкопки В. Хвойки й П. Курінного), в Києві на Кирилівських висотах засвідчили, що шнуровики змінили тип поселень. В протилежність тріпільцям вони почали селитися на берегових горбах, відрубних кручах.
В порівнянні з трипільськими поселення шнуровиків – це поселення городищанського типу, завжди високо піднесені над рікою. Це вже не відкриті села на широких просторах плато або в низинах і ярах уздовж невеликих струмків, а поселення типу зміцненого городища на ріці, що певно править за спосіб зв'язку й сполучення.
Тут, для означення типу поселень шнуровиків, годилося б вжити як термін німецьке слово бург. Цей вираз прозоро зберігає зв'язок значень: як гора – город, так і бург – це берг, споріднене з словом брег і українським берег.
Доводиться зробити висновок, що умови життя в цей післятрипільський період різко змінилися. Зникла безпека, яка досі дозволяла селитися на відкритих місцях і не боронитися. Погроза небезпеки звисла над людністю. Ця небезпека зробилася сталою. Носії шнурової кераміки мусили весь час стерегтися. Вони жили в стані постійної тривоги.
Не може бути сумніву, та обставина, що кількість точок з культурою шнурової кераміки виявлено досі в далеко меншому числі, ніж поселення трипільців, виразно свідчить про зменшення народонаселення на Україні в цей післятрипільський період. В свою чергу, зменшення народонаселення повинно було призвести до зменшення міці опору. Людність примушена була шукати додаткових чинників для своєї оборони, знайшовши їх в тих природних умовах, що їх давали топографічні особливості місцевості. Прагнення використати природні умови захисту, в свою чергу, позначилося на відзначеній уже нами зміні типу поселень.
З цього погляду дуже характерно, що й Городське, й Райки дають двохшарове наверствування археологічних культур: нижній шар – це культура шнурової кераміки; горішній – культура князівських часів. Іншими словами, поселення шнурової кераміки з II тисячоліття перед Різдвом знаходиться на тих самих місцях, високих берегових горбах-кручах (мисах), де в Х–XIII [ст.] знаходилися князівські городища. В ці дві епохи, відокремлені одна від одної майже трьома тисячоліттями, людність селилася на одних і тих самих місцях. Виразне свідчення, що в умовах часу було щось спільне. Війна й небезпека стають однаково ознакою часу. Люди живуть, остерігаючись несподіваного нападу.
Шнуровики, ті, що заступили трипілля, знищивши трипільський, побутовий, століттями налагоджуваний лад, примушені були жити під постійною погрозою власного знищення.
Суспільно-господарчий лад на Україні в післятрипільський (передскитський) період. Хто то були ті, що заступили трипілля? Ким були вони з огляду суспільно-господарчого? Про які зміни в суспільно-господарчому відношенні свідчать згадані вище явища: деградація керамічного виробництва, провінціяльний тип шнурової кераміки, менша кількість поселень в цей період супроти їх числа в трипільський період, отож тим самим виразне свідчення про зменшення кількости населення, ці такі характеристичні зміни в топографії поселень, про що була щойно мова...
Насамперед, щодо хліборобства. Як і кераміка, так і хліборобство деградує. Воно втрачає свій провідний, виключний, основний характер. Не воно визначає тепер тип і напрямок розвитку культури.
В основі господарства трипільських часів лежало хліборобство, пов'язане з підпорядкованим йому скотарством. В післятрипільський період хліборобство не зникає, але вага його, як сказано, зменшується й підпорядковується скотарству, яке, в свою чергу, на даному етапі набуває нових, інших рис, тих рис, яких за попередньої епохи воно не мало.
Як відзначає в своїй праці проф. В. Щербаківський, в Месопотамії не було коней, їх не було і в трипільців. Для культурного світу того часу, для типу культури, репрезентованої за тієї доби передньо-азійськими народами, був властивий не кінь, а віл. При розкопках трипільських селищ знаходимо кістки бика, але не знаходимо кісток коня. Кіннотник-вершник не був властивий трипільській епосі. Цю епоху репрезентує не кіннотник-вершник, а осілий хлібороб, пов'язаний з ділянкою, яку він обробляв. Уперше кіннотник з'являється на арені історії України в післятрипільський період.
Носіїв культури шнурової кераміки, що заступили трипільців, проф. В. Щербаківський характеризує як піших номадів і, як таких, протиставляє їх осілим хліборобам, трипільцям. Це протиставлення осілих хліборобів і номадів, розмежування двох епох, що заступили одна одну, за даною ознакою, безперечно слушне, з тією, однак, відміною, що, як показали розкопки останніх часів, зокрема Городська, носії шнурової кераміки якщо й були номадами, то в кожнім разі не пішими, а кінними.
Ми говоримо про «номадів», але тут потрібне уточнення. Мешканці Городська були номадами, оскільки вони були кіннотники й кінь переважав в складі їх стада.
Піший хлібороб був носієм трипільської культури. Вершник-скотар став носієм тієї, що прийшла їй на зміну. На зміну бику прийшов кінь. Віл, стадо, в якому переважає корова, пасує до побуту, пов'язаного зі сталістю перебування поблизу оброблюваної хліборобської ділянки.
Випас табунів коней і отар овець вимагав, з погляду територіяльного обсягу кожного окремого господарства, освоєння далеко більшого простором терену, ніж той тип господарства, що його структуру визначають обробка землі й сполучений з тим випас корів. Луг ніколи не є тотожний собі, в протилежність земельній ділянці, оброблюваній людиною. Луг залежить од природних умов - лан обробляє й засіває людина.
Зменшення ваги хліборобства, перехід на тип господарства, в основі якого лежала не обробка землі, а випас худоби, не лан, а луг, не хліборобська ділянка, а вигін, простори для випасу овець і коней, – все це робило з шнуровика номада, яким трипілець не був.
Безперечно, шнуровики були номадами, але вони мали сталі місця осідку, мали постійні житла, споруджували укріплені городища, виробляли посуд, отже, тим самим, «абсолютними» або «виключними» номадами вони не були.
Це все треба взяти до уваги, щоб збагнути сенс тих історичних зрушень, які стались на Україні при переході від трипільської епохи до післятрипільської (передскитської).
***
Спорідненість трипільців з хетітами може бути трактована по-різному. Можна трипільців вважати за яфетидів, можна їх розглядати як протоіндоєвропейців. Незалежно від того, як це питання буде розв'язане майбутніми дослідниками, не підлягає сумніву, що нова людність, очевидячки, з північно-західних периферійних смуг України в II тисячолітті перед Різдвом поширюється на Україні й опановує її терени. Трипільців ця нова людність почасти знищує цілковито, почасти відтискує на південь, почасти ж змішується з ними. Винищення було суцільнішим на Півночі, менш значним на Півдні. В протилежність тому домішка трипільської людности повинна була бути більш значною на Півдні й менш значною на Півночі.
Якщо в науковій літературі носії культури мальованої кераміки зараховуються до яфетидичного (неіндоєвропейського) або передіндоєвропейського типу, а носії культури шнурової кераміки й шліхованих клинків до групи індоєвропейських народів (думка, яку приймає й проф. Щербаківський, стор. 39, 46 його праці), то це значило б, що саме в цей період на Україні перед- або неіндоєвропейську людність заступає індоєвропейська.
Аналогічний процес відбувається не лише на Україні, але й в інших частинах Європейського Середземномор'я. Скрізь неолітичну людність Європи й Середземномор'я відтискує, знищуючи або поглинаючи, нова індоєвропейська людність. Елліни відтискують в Греччині пеласгів. Латиняни в Італії заступають етрусків, італів і інші тубільні автохтонні племена. Скрізь відбувається той самий процес: перехід з неіндоєвропейського ступня на індоєвропейський, деформація передіндоєвропейської людности в індоєвропейську.
В світлі цих процесів і явищ нам стає зрозумілішим також і той процес занепаду, знищення трипілля, про який ми знаємо з археологічних джерел. В цілій Європі, в тім числі й на Україні, відбуваються в цей період колосальні етнічно-культурні зрушення. Старий світ остаточно занепадає. Повстає той новий світ, епоха панування індоєвропейських народів, що триває тим часом ще й досі.
В II тисячолітті перед Різдвом ми на початках цього процесу. Зрештою, й Гомерова «Іліяда» фіксує й описує в історіософічному аспекті саме цей процес змагання двох світів, старого, передньоазійського, й нового, європейського: гине Троя, гине під ударами еллінів старий «яфетидичний» світ.
Однак було б помилкою сказати, що індоєвропейська людність України витворилася безпосередньо з трипільської. Перехід від «трипілля» до «післятрипілля», як ми знаємо, не був прямий. Цього не сталося, як не сталося й іншого цілковитого розриву. Ми знаємо: культура шнурової кераміки й шліфованих клинків увібрала в себе елементи культури мальованої кераміки. Іншими словами: поруч з процесами знищення, відтискування, переселення, міграції мали місце також процес дифузії, деформації, успадкування, засвоєння. Не лише виключення, але й включення. Був розрив, але й був стик.
Підсумки. Отже, формулюємо! Хлібороба заступає вершник. Мирного осельника – войовник. Мальовану кераміку – шнурова. Вола (корову) – кінь і вівця. Тубільну людність з III тисячоліття, зв'язану з передньоазійським світом, заступає нова людність, що поширюється на Україні з периферійних північно-західних її смуг. Ця нова людність є індоєвропейською людністю, і саме в II тисячолітті відбувається на Україні процес змішання тубільної людности трипільської культури з новою людністю, репрезентованою в культурі й культурою шнурової кераміки. Антропологи кажуть про змішання двох рас, що лягли в основу українського народу, як динаридного. Цей процес змішання, гадаємо, відбувся саме в цей, післятрипільський (передскитський), період.
Автор: Віктор Платонович Петров (1894-1969) - антрополог, археолог, історик і культуролог.
За матеріалами "Петров В.П. - Походження українського народу." – 1947
Як археолог, В.Петров був задіяний у розкопках Трипільської культури та ранніх слов'янських поселень. Петров вивчав скіфські пам'ятники та могильники антів. Він написав монографії про походження українського народу (1947), скіфську мову та етнос (1968) та етногенез слов'ян (1972). Він писав статті про Трипільську, Зарубинецьку та Черняхівську культуру, про давніх слов'ян, скіфські та східно-слов'янські імена, гідроніми, топоніми та опублікував записки Вікентія Хвойки про розкопки в Зарубинцях.
- Культурно-історичний портал "Спадщина Предків"
