СПАДЩИНА ПРЕДКІВ

Головна Трипільська культура Трипільська культура на землях України

Трипільська культура на землях України

e-mail Друк
Рейтинг 4.8 з 5. Голосів: 5

trypillyauzhЦикл публікацій про Трипільську культуру з журналу "УЖ" (№5/2010, спецтема "Привіт, прадавні"): "Цього разу ми вирішили трохи відійти від актуальних політичних проблем і присвятити час питанням, які, так би мовити, „відстоялися“. Тому для травневого номеру ми вибрали і пропонуємо вашій увазі тему, пов’язану з археологією в Україні та Трипільською, передусім, культурою..."

На питання, коли і за яких обставин виник цей Світ, давні шумери відповідали: тоді, коли люди почали пекти хліб і плавити метал в оселях Країни. Звичайно, вони мали на увазі власну Країну, межиріччя Тигру і Єфрату. Але що відбувалося в Європі, на землях України, на берегах Дніпра у ті часи, коли „історія починалася в Шумері“?

Серед величезної археологічної спадщини України особливе місце посідає культура, з якою пов’язують процес створення підвалин сучасної цивілізації на території нашої Батьківщини – розвиток аграрних технологій, металургії, становлення певного світогляду та етнографічних рис, тощо. Поява трипільської археологічної культури понад 7 тисячоліть тому стала одним із поворотних моментів у історії цього краю і багато в чому визначила його належність до європейської цивілізації.

   Трипільська культура - диво енеоліту

Археологічна культура доби енеоліту та початку бронзового віку (близько 5400−2750 рр. до н. е.). Свою назву отримала на початку ХХ ст. за місцем розкопок, які проводив у 1896−1998 рр. тоді ще археолог-аматор, чех за походженням Вікентій (Честослав) Хвойка (Čeněk Chvojka) у околицях містечка Трипілля (нині – село Трипілля Обухівського району Київської області). Більшість знахідок із цих розкопок зберігається нині у Національному музеї історії України в м.Києві, за винятком речей, які дослідник подарував музеям інших міст та країн. Так трипільські старожитності потрапили до Харкова, Саратова, Москви і Санкт-Петербурга, і навіть до Праги, де в Карловому університеті зберігалися ще у 30-ті роки ХХ ст. Цю колекцію опублікував Олег Кандиба – український археолог, який навчався і захистив докторат з трипільської культури у цьому ж університеті.

Над вивченням трипільської культури в Україні працювали п’ять поколінь дослідників – загалом понад 180 осіб, а бібліографія видань (лише наукових друкованих праць) нині налічує понад 2500 позицій, в тому числі понад 60 монографічних досліджень, опублікованих упродовж останніх 130 років. Численні археологічні колекції виставлені в музеях та нагромаджені в університетах, дослідницьких інститутах та приватних колекціях. Найбільші археологічні скарби зібрані в Києві, у Національному музеї історії України та Археологічному музеї Інституту археології НАНУ. Тут ми можемо побачити чудову кераміку, глиняні фігурки та моделі будинків і храмів. У понад 60 музеях України – у Львові, Одесі, Вінниці, Черкасах та інших містах, у сільських музеях виставлені старожитності цієї культури. Трипільські колекції нині є в музеях Польщі (Краків, Варшава, Познань), Росії (Санкт-Петербург, Москва), Великобританії (Лондон), Австрії (Відень).

В Україні музеї та місця давніх поселень, а також археологічні розкопки на Дніпрі, Південному Бузі та Дністрі притягують багатьох туристів. У с.Трипілля, на Дніпрі, відкрито музей та пам’ятник Вікентію Хвойці. Кілька років тому з’явилася можливість відвідувати печеру Вертеба (Тернопільська обл.), в якій трипільці жили впродовж 1000 років. Археологічні дослідження, які розпочалися тут в ХІХ ст., нині продовжені Михайлом Сохацьким, директором Борщівського музею. В печерному лабіринті було виявлено сотні мальованих посудин та глиняних фігурок.

Трипільська культура – складова частина великого кола давньоземлеробських культур доби неоліту та мідного віку (Кріш, Боян, Вінча, Варна, Каранове, Гумельниця, Лендель, Тисаполгар, та ін.), які дослідники часом об’єднують у такзвану „цивілізацію Старої Європи“, час існування якої на території приблизно від сходу сучасної Італії до Дніпра припадає на VI – IV тис. до н.е.   На території України пам’ятки трипільців відомі у 15 областях, а випадкові знахідки – ще у чотирьох – всього понад 2300 пам’яток, серед яких поселення, могильники і поховання, скарби і окремі знахідки. Своєю появою культура Трипілля, як вважають нині більшість вітчизняних та закордонних дослідників, завдячує кільком європейським археологічним культурам доби неоліту: Боян, культури лінійно-стрічкової кераміки, Дудешть, Кріш, Хаманджія. Найдавнішим в Україні є поселення Бернашівка на Дністрі. Картографування поселень показує поширення трипільської культури в Україні із заходу на схід, на Дніпрі перші трипільці з’явилися приблизно через тисячу років після появи в Україні.

  Гігантські протоміста: Тальянки, Майданецьке, Доброводи

Звичайні поселення трипільців налічували від 7–15 до 100–200 споруд (житлових та господарчих), з населенням від 50–100 до 500– 900 мешканців. Серед трипільських селищ археологи відкрили величезні поселення, за плануванням схожі на міста – вони мають значну площу 100−450 га, складне планування, а їх населення могло досягати 10000. Вони виникли у другій половині, а зникли на початку ІІІ тис. до н.е. – епоха трипільських протоміст тривала понад 1200 років. Нині на всій території поширення трипільської культури відомо понад півтори сотні селищ площею у кілька десятків гектарів.

Історія цього відкриття, яке сталося у 70-ті роки ХХ ст. пов’язана із застосуванням археометричних методів – аерофотозйомки та магнітної зйомки. Завдяки працям топографа К. Шишкіна, геофізика В. Дудкіна, археологів М. Шмаглія, К. Зіньківського та багатьох інших світ дізнався про найбільші поселення мідного віку на території Європи. Відкриття трипільських протоміст стало однією з найбільших археологічних сенсацій у історії досліджень цивілізації Старої Європи – поряд з „золотим“ Варненським некрополем, неолітичними святилищами – „ронделями“ та мідними копальнями V тис. до н.е. на Балканах.

Спочатку, у середині 60-х років ХХ ст., військовим топографом К. Шишкіним на аерофотознімках Центральної України були прочитані сліди величезних поселень. Це місце нескладно знайти на мапі України – воно знаходиться  там, де річка Синюха відділяє безкраї, випалені безжальним сонцем степи від зеленої смужки лісостепу, між Південним Бугом та Дніпром. Перша реакція археологів була: „це неможливо, бо цього не може бути“. Нині кожен бажаючий може переглянути супутникові знімки у Google та переконатися в існуванні трипільських протоміст.   Вже перші польові дослідження, організовані М. Шмаглієм, підтвердили наявність у вказаних місцях залишків поселень трипільської культури. Радіовуглецеві дати показали, що вони існували в період IV–III тис. до н.е. Археологічні та археометричні дослідження крок за кроком відкривали цю сторінку Праісторії. Це було складним завданням – зробити докладні плани таких великих поселень, похованих під товщею землі. Було неможливо розкопати їх в такій великій мірі, бо це вимагало сотень років розкопок лише для одного поселення.

Після 20 років досліджень В.Дудкіним були створені понад 40 планів трипільських поселень з території України та Молдови, які датовані між 5000–2750 рр. до н.е. Серед них були сім протоміст, зокрема Тальянки, яке мало площу близько 450 га, найбільше в Європі (датоване між 3700–3500 до н.е.). Щоб отримати таку інформацію за допомогою розкопок, археологам знадобилася б тисяча років. Використовуючи ці плани, українські археологи дослідили на давніх поселеннях понад 200 різноманітних об’єктів та отримали багато інформації про трипільську цивілізацію та трипільців. Тривають дослідження трипільських протоміст і нині, в тому числі за участю археологів з різних країн світу – Великої Британії, Швейцарії, Франції та інших.

Будинки трипільских протоміст споруджувалися впритул один до одного, утворюючи до двох ліній укріплень. Перша лінія оточувала центр, а друга знаходилася на віддалі, яка відповідає польоту стріли з першої. Масштаби укріплень вражають – еліптична в плані цитадель поселення біля Майданецького була 1 км в довжину, така ж в Тальянках – 3,5 км!

Споруди мали каркасно-стовпову конструкцію, серед них були і двоповерхові. Міжповерхові та горищні перекриття, стіни обмазували глиною. Знайдені керамічні моделі будівель дозволяють уявити зовнішній вигляд, інтер’єри та оздоблення жител і культових споруд. Стіни прикрашали малюванням мінеральними фарбами. Використовували різьблені дерев’яні деталі. Приміщення опалювали як відкритими вогнищами, так і купольними печами. У час Трипілля було створено тип житла, який був характерною рисою архітектури населення лісостепової смуги України у наступні тисячоліття.

Поселення в Тальянках Тальнівського району Черкаської області почало досліджуватися в 1981 р. Площа найбільшого з відомих поселень трипільської культури – близько 450 га. У плані це витягнутий овал, орієнтований довгою віссю з північного заходу на південний схід. Довжина поселенняблизько 3 км, а ширина – в середньому 1,5 км. З 1981 по 2009 рр. на поселенні розкопані залишки 43 наземних і однієї заглибленої споруди.

Геомагнітна зйомка, здійснена тут у 1983–1986 роках, дозволила визначити не тільки систему забудови аж до орієнтації споруд, але і їх приблизну кількість – близько 2700. План поселення є замкнутим із зовнішнього боку контуром у вигляді двох оперізуючих рядів прямокутних у плані споруд, що стоять довгими сторонами паралельно одна одній. Ряди розділяє простір шириною 70–100 м, який в основному не було забудовано. У південній частині поселення намічається ще один (третій) внутрішній ряд, паралельний першим двом, розміщений на відстані 50–70 м від другого, проте тут цей простір переважно був забудований окремими спорудами і їх групами.

Всередині замкнутого поясу чітко читаються радіальні ряди, що йдуть від внутрішнього (другого) оперізуючого ряду до центру поселення. Внутрішня радіальна забудова в основному тяжіє до країв поселення, залишаючи в центрі вільну площу розміром близько 60 га, що служила, мабуть, місцем зборів жителів поселення і як загін для худоби на випадок небезпеки. Слід зазначити, що в межах якоперізуючих, так і радіальних рядів забудови житла розташовувалися не рівномірно, а групами – найчастіше по 4 споруди. Відстань між ними в межах групи коливається від 2 до 3 м, а між групами – від 8 до 20 м. Таке розміщення наштовхує на думку, що тут ми маємо справу з певними соціальними групами. Можливо, якщо в кожному з будинків жила одна парна сім’я, то група будинків була житлом великої сім’ї – основного господарського осередку трипільського суспільства.

Під час розкопок залишки наземних жител виглядають як скупчення шматків обпаленої глини, змішаної з половою, що залягають на прямокутній у плані площі довжиною від 7 до 20 м і шириною від 4,5 до 6 м. Вони отримали назву „майданчики“. Виходячи з нашарувань глини та характеру її випалення, будинки реконструюються як двоповерхові споруди. Оскільки залишки печей на рівні першого поверху практично не зустрічаються, можна вважати, що він служив господарським приміщенням, а житловим був лише другий.

Вивчаючи майданчики в Тальянках, фахівці дійшли висновку, що стіни першого поверху споруд були у вигляді дерев’яного зрубу. Що стосується стін другого поверху, то вони були полегшеними – стовпова конструкція, обплетена лозою або тріскою та обмащена з двох боків глиною. Судячи по знахідках моделей жител (Коломійщина ІІ, Рассохуватка, Ворошилівка), дахи трипільських будинків були двосхилими. За даними розкопок, вхід у житло розташовувався з торцевого боку.   На рівні другого поверху входу в житлову кімнату передували сіни, що займали 1/4 або 1/3 об’єму поверху. У протилежній стіні входу розміщувалося кругле вікно, що служило для освітлення приміщення і виведення диму (якщо топилося „по-орному“).

Інтер’єр усіх жител в Тальянках практично однаковий. Піч розміщувалася праворуч від входу в кутку між перегородкою, що відокремлювала сіни від житлової кімнати і правою подовжньою стіною. З двох боків її оточувало припічне підвищення. Розміри пічної споруди складали близько 2×2–2,5 м. Достовірних слідівсклепінь печей дуже мало. Судячи по окремих фрагментах, можна уявити, що це був товстий (5–6 см) шар глини, спочатку намащений на дерев’яний каркас, який потім вигорів. Черені печей складалися з кількох шарів намащених глиною з домішкою не полови, а піску, що дозволяє їх чітко визначати під час розкопок. Таких шарів завтовшки від 4 до 11 см зустрічається до 4-х.

Під протилежною входу стіною, на центральній осі споруди, розміщувалося підвищення округлої форми діаметром 1,4–1,7 м, оточене канавкою, яке інтерпретується як вівтар. Він, як і черені печей, виготовлявся з глини без домішки полови, нанесеної в декілька шарів, і підносився над рівнем підлоги на 10–12 см. Поверхня його ретельно загладжувалася, а іноді прикрашалася поглибленим орнаментом у вигляді дугоподібних стрічок з паралельних прокреслених ліній.   Уздовж всієї поздовжньої (лівою від входу) стіни знаходилося вузьке підвищення для розміщення посуду для повсякденного вжитку і тарних посудин – піфосів, в яких, ймовірно, містилося зерно й інші запаси. Під тією ж стіною навпроти печі знаходилося робоче місце – прямокутне глинобитне підвищення із кам’яною зернотеркою на поверхні. Цей інтер’єр повністю аналогічний з моделями трипільських жител з Сушківки і Попудні.

У північно-західному секторі поселення (простір між внутрішнім оперізуючим рядом жител і коротким паралельним рядом внутрішньої забудови) був виявлений величезний овальний в плані котлован шириною 19 м і завдовжки 38 м. Можна припускати, що спочатку котлован використовувався як кар’єр, в якому, очевидно, проводилася підготовка великих об’ємів будівельного розчину для спорудження навколишніх будинків. Лесовидний суглинок тут спушувався, змішувався з половою і – оскільки для приготування розчину була потрібна велика кількість води, а найближче джерело знаходилося на відстані близько 0,5 км – замішувався після дощу.

При виявленні лінзи пластичної глини центральна найглибша частина ями стала використовуватися як кар’єр-сховище для керамічного виробництва, тим більше, що стікаюча по пологих стінках котловану дощова вода забезпечувала необхідні умови для відстоювання глини в процесі підготовки керамічного тіста.

В процесі розкопок були отрима- ні великі колекції матеріалів, що характеризують різноманітні аспекти життя населення, яке залишило це поселення, та свідчать про високий рівень розвитку культури і господарства (землеробства і тваринництва). Це величезні колекції кераміки, пластика, що зображає людей і тварин, моделі будинків і транспортних засобів (сани), знаряддя праці з кременя і інших порід каменя, глини, кістки, рогу, а також єдиний предмет з міді – невелике чотиригранне в перетині шило.

   Нереалізований потенціал

Для виготовлення знарядь праці, зброї трипільці використовували кремінь, камінь, кістку або ріг. Дослідження мідних виробів показало, що частина з них виготовлена із металу, видобутого трипільцями на території України. Нині ці родовища, вивчені геологами, являють значний інтерес для сучасної промисловості, там є навіть чиста, самородна мідь! „Стратегічною“ сировиною був кремінь, який з трипільських земельна Дністрі та Волині розходився у далекі краї, навіть за Карпати – його виявлено під час розкопок у Польщі, Словаччині та Угорщині. Всього трипільці, за підрахункамигеологів, використовували понад 150 видів мінеральної сировини, частину якої імпортували, часом з досить далеких країв: один з видів мінеральних фарб, який йшов на виготовлення давньої „косметики“, потрапив до них аж із Єгипту!

Основу економіки трипільців, однак, складала аграрна галузь. Тут, на території України, вони мали можливість використовувати величезні площі родючих земель, а природні умови у V–IV тис. до н.е. були достатньо сприятливими, аби отримувати пристойні врожаї невибагливих плівчастих пшениць, ячменю та інших злаків. Багаті пасовиська у долинах великих річок – Дніпра, Дністра, Південного Бугу давали змогу випасати худобу, в лісах можна було полювати, річки багаті рибою.   Так трипільці досягли чималих успіхів завдяки власній праці, розуму та ресурсам дуже багатої країни, яку нині називають Україною. Вони були першими, хто довів: тут можна власноручно збудувати високу цивілізацію та добре життя. Криза економічної системи, викликана глобальними екологічними змінами на зламі IV–ІІІ тис. до н.е привела до колапсу останньої великої цивілізації європейського енеоліту. Потенційні можливості трипільської цивілізації (як і Старої Європи в цілому) не були реалізовані в цей час.

Цивілізація Трипілля захоплює та привертає увагу все більше і більше по мірі того, як ви знайомитеся з нею. Вона, як і раніше, зберігає багато таємниць, однак одне стало достатньо зрозумілим нині: підвалини цивілізації тут було закладено в ті часи, коли люди почали пекти хліб та плавити метал на землі, яку нині називають  Україною.

   Будинки мертвих

У 1899 році в науковий обіг увірвалося словосполучення „трипільська культура“ – завдяки чеському археологу-аматору Вікентію Хвойці. З’явився він на Україні в 70-х роках і поселився в Києві, одному з тодішніх губернських центрів Російської імперії. Агроном за освітою, археологією він почав займатися приблизно 1890 року, і за короткий час зажив слави видатного дослідника, який відкрив цілу низку археологічних культур.

Взагалі, ще до В. Хвойки, на знахідки цієї культури натрапляли польські вчені на території Західної України, а українські – на Поділлі. Румуни на своїй території знаходили речі, подібні до трипільських, і виділили у себе культуру Кукутень, як з’ясується згодом – одне з трипільських „крил“. Хвойка, провівши розкопки в Києві та кількох місцях поблизу містечка Трипілля, зумів зіставити всі свої знахідки, зрозуміти їхнє місце серед інших і виокремити нову археологічну культуру, якій судилося через сотню років увійти до переліку тих давніх історичних шарів, з яких сучасна людська цивілізація живила свої перші паростки.

Але це буде пізніше, а на зламі минулих століть ще не уявлялася ні територія, яку свого часу покривала давня цивілізація, ні кількість її поселень, навіть час, коли вона існувала, був доволі відносним. Трипільські дослідження вимагали часу, нових людей з ідеями і, звичайно ж, коштів.

„Презентація“ нової культури відбулася на ХІ Всеросійському археологічному з’їзді і зразу викликала бурхливий інтерес та дискусії серед тогочасних науковців. Хвойка вважав, що прямокутні в плані, площами по 40–60 квадратних метрів скупчення перепаленої глини, які він знаходив під землею – це залишки спеціальних дерев’яно-глинобитних поховальних конструкцій, які спалювалися разом із покійниками і посудом, а самі трипільці жили в землянках. Знахідки обвугленого зерна, його відбитків на посуді, зернотерок переконували в тому, що господарі „будинків мертвих“ були землеробами і, можливо, першими на території Східної Європи! Будучи за своїми політичними переконаннями слов’янофілом, Хвойка робить висновок, що трипільці, скоріш за все, були предками слов’ян.

На початку ХХ століття з’явився інший погляд на „трипільську“ глину. Микола Біляшівський, Василь Доманицький проводили розкопки біля села Колодисте, на території теперішньої Черкащини, і переконалися, що скупчення паленої глини – це залишки трипільських жител, а не поховальних споруд. Серед хаосу, на перший погляд схожого на шматки битої цегли, вони знаходили залишки від пічних черіней. Сама глина мала „гнізда“ від полови, часто знизу можна було бачити сліди від дерева, на яке цю глину колись намащували. Складалося враження, що долівка хатибула викладена плитками різної форми з випаленої глини.

Звичайно, не могла не вражати різноманіттям форм і орнаментації знайдена кераміка. На жаль, у більшості випадків, вона була бита і, до того ж, її покривав шар вапняного нальоту, який законсервував під собою малюнки. Серед кераміки траплявся зокрема й посуд незрозумілого призначення, що дістав назву „біноклеподібний“.

Перед початком Першої світової війни Вікентій Хвойка помер, залишивши по собі серед археологів як послідовників, так і опонентів. Війни – світова та громадянська– призупинили розкопки на довгих десять років.

Кінець 20-х та 30-ті роки знову покликали на поля шукачів давно зниклого світу. Вперше біля Києва було розкопано не одне чи кілька жител з поселення, а ціле селище, яке мало 20 будинків. У 1940 році виходить монографія Тетяни Пассек „Трипільська культура“, у якій дослідниця ділить її на три періоди: ранній, середній і пізній. Тоді ж, на розкопках в Коломийщині було проведено археологічний експеримент з трипільського житлобудування: кілька  годин на вогні випалювали шматок глиняної стіни від старої сільської хати. Експеримент переконав тодішніх дослідників, що залишки трипільських жител – це фрагменти випалених глиняних плит, з яких потім складали підлогу. При цьому плитку випалювали десь „на стороні“ і далі використовували як будівельний матеріал – щось на зразок первісної цегли.

Довоєнні розкопки дали дещо в розумінні планування поселень, чим займалося трипільське населення і з чого жило. Відкривався широкий світ релігійних уявлень давніх хліборобів, що шанували мати-богиню, яка в трипільській уяві мала бути початком всіх людей-трипільців, а можливо, і людства в цілому.

Багатий орнамент виводив трипільську кераміку на почесне місце однієї з найкращих для Стародавньої Європи. Крім того, в кінці 30-х років почалися розкопки одного з найбільших трипільських поселень Володимирівка на річці Синюсі, яке досягало цілих 60 га. Небачені розміри для мідно-кам’яної доби! Повоєнний час зробив нові відкриття, які привели до переосмислення багатьох раніше загальноприйнятих поглядів на трипільську культуру. 

   Пожити та спалити 

Трипільці жили на одному місці недовго. Виснажуючи землеробством ґрунти, вони, пробувши на одному місці років 50–70, покидали його і переходили на „свіжі“ землі. Житла з дерева та глини, які за цей час старішали – спалювали. Рештки таких згарищ і знаходять археологи, при цьому ніхто глиняних плиток для підлоги не випалював. Шар перепаленої глини – це здебільшого підлога другого поверху, який під час пожежі прогорів, впав і придушив під собою те хатнє начиння, яке було під ним, тобто на рівні землі. Як вам така ідея?! Тим більше, що дійсно, під шаром глини часто знаходять битий посуд та інші речі, а увесь прямокутний „корж“ трипільської підлоги має знизу чіткі відбитки від дерева, на яке глина намащувалася і на якому трималася. Ця теорія, яка з’явилася завдяки Всеволоду Маркевичу на початку 60-х років, до цього часу має багато прихильників і перевіряється низкою експериментів. Крім того, деякі моменти вказують на те, що таке спалення жител могло бути ритуалом покидання поселення.

Науковою сенсацією стало відкриття у 60-х роках трипільських поселень-гігантів, які розшифрував з військових аерофотознімків майор Костянтин Шишкін.

У 70-х роках почалося їхнє планомірне дослідження. Що собою являли ці велети? Перші міста, попередники і ровесники Шумерської цивілізації? Величезні села, мешканців яких войовничі сусіди змусили триматися великого гурту?

   Зникнути безвісти

У 1981 році Інститут археології УРСР створив комплексну Трипільську експедицію, яка складалася з чотирьох загонів і більше десяти років активно вивчала це питання. До справи вдалося залучити геофізиків. Саме вони розробили метод, який давав можливість без „входження“ в землю знаходити місця стародавніх будівель. Так наплан Тальянок нанесли 2700 таких місць, на Майданець – 1500.   Більше ста років розкопок, десятки вчених – і ми маємо можливість трохи відкрити завісу таємниць народу, який ми називаємо трипільським. Сформувавшись як окрема культура, плем’я, яке знало хліб, розводило худобу, знало мідні знаряддя праці, поступово з Румунського Попруття рухалося через теперішню Молдову на схід, множачись і займаючи все більші території. Напевне тут, на нашому Сході, відбувалось змішання з частиною місцевих племен, що і привело до появи яскравої різновидності окремих трипільських груп. Величезні поселення з’явилися в кінці ІV тис. до н.е. в тих місцях, де трипільці межували зі скотарями. Продовжуючи  триматись старих „молдовських“ місць, лише на території сучасної України вони зайняли площу у 200 тис. кв. км і залишили по собі більше півтори тисячі поселень.

Напевне, для своїх сусідів трипільці були об’єктом наслідування і заздрощів, їх захоплювали тисячі гектарів збіжжя, ревіння худоби, мідні речі та прикраси. Хотілося бути схожими на них, одягатися так, як вони, доводилося боятися їхніх могутніх богів.

До пори до часу. Проіснувавши півтори тисячі років, один із центрів поширення землеробства швидко зійшов з історичної арени, не залишивши по собі жодних свідчень, крім археологічних. В період свого занепаду трипільці місцями переймають поховальні обряди сусідів – напевне, їхні боги вже не могли їх захистити.

Сотня років досліджень трипільської культури виявила нові загадки давнини і їхня кількість не є меншою, ніж на час, коли Вікентій Хвойка лише почав вкопуватися в ґрунт поблизу містечка Трипілля.

Вічності досягнуто

Давні елліни вважали, що однією з головних ознак цивілізованого суспільства є належне вшанування богів. Свої переконання вони втілювали в життя, не шкодуючи ані часу, ані коштів. Однак подібна традиція, як показуютьархеологічні дослідження, набагато давніша за античну добу. І саме там, в тисячолітній глибині, дослідники нині шукають (і знаходять) витоки не лише античних, але й сучасних релігійних поглядів та обрядів.

В часи неоліту та мідного віку давні європейці доклали чимало зусиль для спорудження величних храмів, а те, скільки часу та ресурсів вони витратили на виготовлення культових речей, чимало з яких мали одноразове використання, безумовно гідне здивування та поваги.

У давні часи обряди, ритуали та свята були важливою складовою частиною життя, адже їх головною метою було забезпечення порядку та вічного кругообігу життяу Всесвіті. Подібна праця не могла перериватися ні на мить – надто важливою вона вважалася. Отож з цієї точки зору можна розглядати і чи не всі археологічні знахідки, пов’язані з трипільською культурою (докладно цю тему розглянуто у науково-популярному виданні Н. Б. Бурдо Сакральний світ трипільської цивілізації, Київ, Наш Час, 2007 – прим. автора).

Є підстави вважати, що склався певний календарний цикл свят, багато у чому подібний до того, який описаний етнографами та існує в наші часи. Кардинальні зміни не сталися навіть після хрещення Русі. Адже так само, як і тисячі років тому, весна змінює зиму, настає час для сівби, а влітку – для збору врожаю; так само щодня сходить сонце, а вночі люди спостерігають за Місяцем, який „народжується“ та „старіє“. Хіба що зоряне небо дещо змінилося із трипільських часів.   

Вшановували трипільці Велику Богиню, Матір всього сущого, інших богів і богинь, образи яких, на думку вчених, втілено у керамічних статуетках, посуді, але й у зображеннях на посудинах та статуетках. Вони мали досить складний та багатий пантеон – лише вивчаючи статуетки, дослідники виділили понад півтора десятка антропоморфних образів. Всемогутні боги, як відомо, могли перевтілюватися, тому й на посуді можна знайти фантастичних з нашого погляду істот – з двома тулубами і чотирма руками, або лише з довгими руками, без ніг, які „зависають“у пентаграмах.

Вшановували богів у трипільські часи так само, як вшановують божества сучасні жителі планети Земля: у храмах різних конфесій, у святковому одязі, зі співами та музикою, урочистими процесіями, обрядами, сутність яких за довгі тисячоліття не змінилася.

   Надійно поховати

Важлива складова обряду – жертвопринесення. Це могла бути безкровна жертва – зерно, узливання, офірування певних речей. Однак „процесії“ тварин, зображені на посуді, знахідки кісток у певному контексті свідчать: узливаннями трипільські жертвопринесення не обмежувалися. Відбувалися ці дійства у відповідний час в різних місцях: у житлах, громадських спорудах (які з повним правом можемо називати храмами – вони відтворені самими трипільцями у керамічних моделях споруд), навіть під відкритим небом – відомі так звані „ландшафтні святилища“, для яких використовували особливі ділянки на берегах рік, „священні гаї“ тощо.

Навіть печери, „підземний світ“, були використані трипільцями для проведення обрядів. Найвідомішою подібною пам’яткою є печера Вертеба на Тернопільщині, де виявлено не лише жертовний посуд, статуетки, але й поховані у певному порядку людські кістки. У цьому місці обряди проводили також і на поверхні, а використані при цьому речі (посуд, статуетки, кістки тварин) поглинала сама земля – розкопки виявили тріщини у камені, заповнені подібними знахідками. Адже одним із важливих правил жертвопринесень було те, що задіяні у ньому предмети мали бути надійно поховані, адже набували неабиякої магічної сили і більше не могли залишатися у цьому світі – надто небезпечними були для нерозважливих людей, хоча булиі винятки з цього правила.

   Статуетка „на щастя“

Вивчаючи трипільські статуетки, дослідники звернули увагу на незвичайний одяг, зображений на них: короткі спіднички чи нараменні пов’язки, жилетки, тощо – а на більшості одяг відсутній взагалі. Саме в подібному вигляді виступали учасники давніх ритуалів. Не обходилося без музичного супроводу і танців – останні зображено на мальованому посуді, можна побачити окремі жести – руки підняті чи закладені за голову, уперті в боки.

Керамічні посудини з антропоморфними піддонами відтворюють давні хороводи, у яких приймають участь від двох до трьох пар танцюристів – так само, як і у традиційних обрядових танках, які відтворюють фольклорні ансамблі різних країн(не лише) Європи.

Під час обрядів використовували посуд, виготовлений у вигляді тварин і людей, статуетки – такі речі часто знаходять розбитими, а їх частини часом трапляються у різних сусідніх житлах. Це означає, що учасники обряду розібрали між собою частинки, скажімо, статуетки, які під час обряду набули певної сили і могли бути використані в якості оберегів. Керамічні моделі жител теж використовували під час обрядів, після чого могли розділити між учасниками і частини прикопати поблизу власної оселі, як кажуть нині, „на щастя“. Обереги та амулети супроводжували мешканців трипільських селищ від народження до смерті.

Подібна магічна складова трипільских ритуалів була досить вагомою. На проведення свят і обрядів люди не шкодували ні часу, ні зусиль, ні майна та харчів – надто важливою була ця повсякденна праця. Була й інша сторона – лише на свята, як правило, можна було як слід наїстися м’яса жертовних тварин.

Одним із найвеличніших ритуалів, як вважають дослідники, було спалення трипільських поселень. Коли наставав час переселятися на нове місце, то вогонь переносив у інший світ старі споруди, наповнені посудом, запасами харчів та іншими речами, потрібними предкам, які вже відійшли у потойбічний світ. Ця жертва мала забезпечити також добробут і процвітання громади на новому місці. Завдяки цьому звичаю трипільців, коріння якого можна знайти у ритуалах більш давніх неолітичних культур Балкан та Подунав’я, якраз і дійшли до наших днів тисячі і тисячі посудин, статуетки, залишені тисячоліття тому у житлах перед тим, як вони були віддані вогню.

Зауважимо, ця традиція проіснувала в трипільському світі понад дві тисячі років, а це означає, що релігія цих племен побутувала майже у незмінному вигляді впродовж цього часу. Часом її називають „первісною“ або „примітивною“, однак хіба можуть вважатися такими уявлення про Вищу Силу, Вічність та Безсмертя, які й нині є основою релігій, які вважаються „світовими“?

   „Магічна грамотність“

Якщо на окремих землях з часом і виникали нові звичаї, або дещо призабувалися старі, символіка зображень на посуді та статуетках залишалася однаково зрозумілою трипільцям, які жили від Карпат до Дніпра. У цьому сенсі це були часи суцільної „магічної грамотності“, адже, окрім усної традиції, лише знакова система, втілена у зображеннях на посуді, що їх дослідники зазвичай іменують „декором“, забезпечувала тяглість традиції та передачу важливої інформації. Окрім того, нанесені на посуд символи були надійним засобом спілкування з вищими силами, до яких трипільці ніколи не забували звертатися з надією та впевненістю у позитивній відповіді. Адже і вони на землі не шкодували сил на вшанування богів та підтримки рівноваги у Всесвіті.

Подібна знакова система, яку дослідники розглядають в якості піктографічної писемності, мала в майбутньому всі шанси перетворитися на звичну нам формуписьма, як це сталося у Єгипті або Месопотамії. Трипільцям частина знаків перейшла від найдавніших неолітичних культур Європи. Певний відгомін створеного ними ще у VI тис. до н.е. так званого „дунайського письма“ дослідники знаходять у писемності Криту та Мікен III-II тис. до н.е. Мешканці трипільського світу поповнили давнє „дунайське письмо“ власними символами, число яких досягло кількох сотень. Залишалося лише дещо поповнити набір знаків та перейти до „лінійних написів“, однак цього, схоже, так і не сталося, хоча подібні спроби зафіксовані археологічними знахідками.

   Одвічна мрія про безсмертя

Однак невблаганно спливав час, і трипільський світ вступив у часи свого занепаду. Подібні моменти є критичними для більшості релігійних систем і завершуються певним їх переглядом чи забуттям – повним або ж частковим. Схоже на те, щось подібне відбулося у випадку з трипільцями. Криза – економічна, за нею суспільна наприкінці IV тис. до н.е. виявилися надто складними випробуваннями, аби все залишилося, як було. Ми можемо спостерігати, як люди поступово відмовлялися від якихось обрядів – скажімо, перестали спалювати житла із численними дарами (власне, самі житла змінили свою конструкцію), поступово зникла традиція виготовлення (а отже, і використання) керамічних статуеток, а ті, що виготовлялися, вже були зовсім не схожими на давні.

Вражає різноманітність поховальних обрядів цього часу: тут і кремація (у Подніпров’ї), ґрунтові могильники з кістяками на Дністрі, кургани з конструкціями із каменю на півдні – відчувається, що люди гарячково шукали нових шляхів у досягненні одвічної мрії про безсмертя.

Однак трипільска спадщина виявилася досить привабливою для нових спільнот, які постали на початку ІІІ тис. до н.е. Зокрема ми знаходимо певний відгомін трипільської знакової системи на посуді, створеному носіями катакомбної культури – хоча можна і сперечатися стосовно джерела їх магічних пізнань. Керамічні статуетки, які вже зовсім не схожі на трипільські, на початку ІІІ тис. до н.е. почали використовувати у магічній, поховальній практиці носії сусідніх культур.   У ці часи мальований трипільський посуд ще продовжували виготовляти у кількох ремісничих центрах на Дністрі. Ці вироби напевно мали значну цінність, адже знаходять їх, як правило, у найбагатших похованнях, і то в невеликій кількості. Так трипільська культова традиція стала набутком сусідів, подібно до того, як це сталосяз традиціями багатьох зниклих цивілізацій Давнього Світу.

Нині можна лише будувати припущення, яким саме чином символіка доби неоліту дожила до наших днів, але ми можемо побачити на писанках та у вишивках прадавні знаки, відомі ще трипільцям: розділений на чотири частини ромб, „безконечник“, спіраль тощо. Можна сказати, що трипільцям вдалося досягти своєї мети – завдяки створеному колись, про них згадують і нині, отож, певним чином мети – вічності – досягнуто, хоча, можливо, і не таким чином, як вони сподівалися.

Жити на піку піраміди і не знати про неї

Минуло сім років з того часу, як село Легедзине стало частиною мого життя. За ці роки я зустріла там вірних друзів, купила там хату, перетягнула багатьох творчих людей у той край, якi також закохались у село.

Але колись, гостюючи в своєї баби Одарки у сусідньому селі Танське, про існування с.Легедзине я нічого не знала. Чула тільки прославу легедзинських парубків, що на танцях неодмінно товкли пики нашим хлопцям. То був час дитячої романтики – з коровами, пасіками, індійськими кінами. А як баби не стало – увірвався світ. Місто відокремило мене від танських краєвидів і я подалася до Москви, бо в Києві, як і зараз, документаліст шукає роботу не за призначенням.

Саме в Москві, працюючи багато і плідно на студії „Вертов и Ко“, я почала листуватися з Владом Чабанюком. Від моменту, коли я вперше дізналася про вчителя історії з села Легедзине, режисера, що самотужки знімав костюмовані історичні фільми, до зустрічі з ним – пройшло три роки. Щороку я бомбила Міністерство культури заявками на створення фільму про щире захоплення Влада кінематографом. Ви спитаєте мене, до чого вся ця історія? Але ж я гадки не мала, що свої телиці я пасла на поселеннях давніх людей! Що уламки жовтогарячої глини на ріллі після оранки лежали там декілька тисячоліть! Ми жили на піку піраміди, і не знали про неї…

   Зберегти хоча би крихти

От одного весняного дня 2003 року долітає до далекої Московії звістка, що я таки можу вдома зняти кіно. Саме тоді Чабанюк добився офіційного створення Державного заповідника трипільської культури, що включав у себе 11 поселень-гігантів. Метою було дослідження, вивчення та охорона пам’яток. Охороняти потрібно було негайно: глибока оранка, хижацькі набіги „чорних археологів“. Вилучення землі, де стоять давні поселення, з сільськогосподарського обробітку дасть нам шанс зберегти хоча б те, що залишилось, а це крихти.

На той момент я повернулася в Україну, щоб знімати інше кіно, та варто було мені опинитися з камерою в селі. Я хотіла знімати „Кіноманію“, а Влад у серпні мав провести Міжнародну трипільську конференцію в Тальянках. Спитала його: „Про що ти мрієш?“, а він каже: „Хату зробити у натуральну величину і спалити“. Він разом з археологом Володимиром Круцом вважали, що трипільці будували двоповерхові житла, але довести це можна тільки методом експериментальної археології. Дослідники спалювали моделі жител,розмірами до двох метрів, але там не той розмах.

Того вечора на кухні я зрозуміла – треба знімати про Трипілля і втілювати Владову мрію. Наступного дня ми подалися у Тальянки в гості до родини археологів Круців, у яких на городі під посадженою картоплею ховаються два трипільскі майданчики. Отак сучасні городи налізли на давнє поселення. Наділили селянам землю – і все. А який жах нині з розподілом земель! Хто там дивиться на археологічні цінності?! Тепер маємо головний біль, як державі їх назад повернути, на що обміняти, щоб простий український селянин погодився.

   1 сантиметр = 100 років

У Києві, штудіюючи наукові археологічні праці, я впіймала себе надумці, що москвичам не треба „Діскавері“, в них свій формат: „легко й захоплююче, іноді, за вуха притягнуте“. Я почала писати два сценарії паралельно, один для „Искателей“ –  „Атлантида на берегах Днепра“, 26 хвилин, і другий, для України  – „Трипільський світ“, 52 хвилини. Вони були принципово різними і за  характером викладу інформації,  і за глибиною копання.

Час від часу Чабанюк викликав мене до села. Як правило, раз на тиждень, і я фільмувала на позичену DVD-камеру етапи будівництва  житла та розкопки трипільських  майданчиків. Саме тоді до нас приїхав з Умані гончар Ульшин, привіз із собою глину для ліплення. Науковці поставили собі за мету здійснити такий археологічний експеримент, який допоміг би дізнатися, як випалюється глина в земляній печі. За даними розкопок гончарних майстерень, ми зробили піч під відкритим небом у земляному схилі. Вона вистоялася і чекала своєї перевірки. Пан Ульшин робив горщики без використання гончарного кола, згодом я сама взялася до глини.

Поки глиняні вироби сушились у повітці, я подалася на розкоп. Влад, Володимир Опанасович,  Дмитро Чорновіл, Сергій Рижов. З такими консультантами я не могла дозволити собі у сценарії жодних казочок про Аррату. Все чітко, дохідливо, чого не знаємо – не брешемо. Ну, не було колеса у трипільців, ну, не праукраїнці вони... Хто проти, вам сюди http://pda.arattaukraine.com/news_ua.php?id=27 

Спочатку на розкопі в мене від  хвилювання дух перехоплювало. Уявіть, кожен сантиметр шару землі в глибину дорівнював приблизно 100 рокам!

Студенти-волонтери з Могилянки приходили на світанку, працювали до першої дня, бо потім спека не дає жити. Вони поверталися у село, а науковці залишалися до вечора. І я з ними. Знімала. Відбитки руки людини на обмазці решток трипільського житла. Я клала свої пальці у ті жолобки й було враження, що зі мною привіталися прадавні.

В якийсь день мого десанту на село, під час розчищення майданчика Дмитро Чорновіл наткнувся на розбиту біноклевидну посудину. Навіщо вона була трипільцям, досі точно не відомо, скоріш за все, була ритуальною. Потім бандити вкрадуть посеред ночі ці „біноклі“ прямо з розкопу. Приїде міліція, слідчі. За 25 років розкопок Тальянків така знахідка тут була вперше, зате збагатилась чиясь приватна колекція. Доларів за триста за гнали.

По гарячих слідах, з прихованою камерою ми подалися на уманський базар, може хто з перекупників антикваріату проколеться. Мені все розповіли в деталях, як знайти майданчик серед поля, щоб кераміки накопати, і що біноклі ніхто не бачив... На столичному археологічному зльоті паслася, але там, здається, всі вже були попереджені. Осіло, як завжди, в приватних музеях, колекціях.

   Натуральний експеримент

На іншому боці с.Легедзине почали будувати експериментальне трипільське житло в натуральну величину. Вибрали мальовниче місце на пагорбі, внизу – озерце. Середину житла науковці зробили такою, як це знайдено на розкопі.

День обмазки. Легедзинські діти з жінками гасали босоніж по глині та полові, чвакали, падали, сміялися. Тонну глини сільські жінки руками закидали, загладили в стіни другого поверху житла. Я була вимащена глиною з голови до ніг, тільки камера залишилася чистою. А ввечері дійшла до найближчого озера і просто в одязі, як глиняний колос, шубовснула у воду відкисати. То був кайф.

Мало-помалу накопичувався відзнятий матеріал, а в мене вже були готові обидва сценарії. А далі почалася у селі небачена досі кіноекспансія. З Києва прибув мікроавтобус знімальної групи і в кількості шести бойових одиниць ми взялися до роботи. Чабанюк стартував у ролі ведучого фільму. Я, окрім режисера, ввійшла в нові професії: художника, костюмера, гримера, персоналу майданчика, актора в кадрі, каскадера. Оператор Олег Зорін з асистентом Олександром Кришталовичем шукали кращого ракурсу, а моя талановита помічниця Наталя Багінська тримала в руках режисерський сценарій і була нашим живим графіком зйомок. Бо за день, окрім власне археологічних розкопок, інтерв’ю з науковцями, нам потрібно було відзняти Владові синхрони, ігрові сцени, реконструкції життя епохи енеоліту. За п’ять днів зйомок „відстріляли“ весь матеріал, що я планувала для професійної камери.

І ось настав момент істини. 27 серпня 2003 року впершев Україні було проведено археологічний експеримент. Зібралисядві мої знімальні команди, і оператори фіксували дивну за своєюенергетикою картину. Глядачі з’їхалися з усіх навколишніх сіл, люди ходили по хаті, роздивлялися візерунки, мацали піч, фотографувалися. А як почало вечоріти, ми переодяглися у грубі сорочки і разом із сільськими дівчатами влаштували дійство. Влад узяв до рук палаючого факела і запалив перший поверх житла з усіх боків. Я не знаю точно, якими ритуалами трипільці супроводжували спалення своїх жител, але те, що я відчула як жива істота, наводило на думку-осявання. Якщо вони, думалося, не йшли геть, а залишалися спостерігати за тим, як горить їхнє житло, то на ранок відчували переродження – смерть і воскресіння.

Бруньковський за пару тижнів у Москві склав готову програму і вона вийшла в ефір каналу ОРТ у вересні 2003-го, а Україна свого фільму не побачила. Мені вдалося зробити лише ролик http://www.youtube.com/watch?v=4HMn2o0Vtu4, з яким оббивала багато порогів у пошуках грошей на монтаж і зведення фільму до готової майстер-копії. Не хочу наганяти зайвого суворого пафосу, що в країні криза і позакризою, що кіно стоїть, то таке… було, є і буде. Просто все воно якось не складалося натрапити на потрібну людину, яка була б небайдужою. А може?..

Сліди давніх художників

Іноді здається, що назва „мідний вік“ не зовсім пасує до трипільських часів. Більше пасувала б інша – „керамічний вік“: переважна частина археологічних знахідок, які можна побачити у музеях, становлять зовсім не мідні сокири чиприкраси, а посуд, статуетки.

Початково стиль трипільської кераміки більше нагадував традиції давніх сусідніх археологічних культур (серед них культура лінійно-стрічкової кераміки, Боян, Вінча, Тиса, Кріш, Хаманджія та інші). Вони знайшли втілення в оздобленні та особливостях обробки поверхні посуду. Проте вже наприкінці VI тис. до н.е з’являються зразки посуду, які є справжньою візитівкою молодої (на той час) трипільської культури. Від предків трипільці успадкували різноманітність форм виробів. Лише основних типів виробів налічується понад десяток. Вченим було невідомо, яку назву мали ці виробиу давні часи, отож вони дали їм свої назви. Найпростіше уявити собі вироби, що носять знайомі назви: горщик, миска, глечик. Складніше уявити собі те, що називають „вазою“, „фруктовницею“, „грушоподібною“ чи навіть „біноклеподібною посудиною“.

   Різне тісто – різний виріб

На початку виразно відчувається, що посуд робився у кожному господарстві, про це свідчить і різноманітність виробів та їх якість. Люди мали і матимуть досить різний хист до створення речей, навіть із такого, здавалося б, простого матеріалу, як глина. Однак його використання потребує певних знань і навичок, а процес приготування глини для ліплення посуду набагато складніший і триваліший, ніж приготування тіста для вареників. Але суть та сама: змішування кількох компонентів, необхідних для отримання „тіста“ із потрібними властивостями.   Залежно від того, який ви хочете отримати виріб, мусите відповідно приготувати тісто. Чого тільки не додавали до глини трипільські майстри: шамот (суху глину, а той подрібнені уламки посуду), пісок, органічні домішки, однак вершиною було створення сумішей із різних сортів глини. Роздивляючись у музеях шедеври давнього гончарства, ставиш собі запитання: а як могли люди робити такі досконалі форми? Частину відповіді можна знайти, уважно придивляючись до виставленого у вітринах посуду. Він, як правило, склеєний, зібраний реставраторами із фрагментів. Тому можна побачити, що фрагменти розташовані не хаотично, а за певною системою – горизонтальними стрічками. Найкраще помітно це на великих посудинах – від 30-40 см і більше. Наявність стрічок означає те, що посудина розпалася на ті частини, із яких її колись зібрав майстер.

Якщо посудина мала висоту понад 30-50 см, процес монтування міг тривати і декілька діб. За день нарощували по 2-3 стрічки шириною у декілька сантиметрів, із перервами на підсихання. Щоб прискорити процес, нижню і верхню частини посудини могли „будувати“ окремо, а потім монтували. Бувало, недостатньо міцна нижня частина вгиналася під вагою верхньої. Так утворювалися посудини „із підрізом“, які можна побачити у музеях або на ілюстраціях. Надлишок глини можна було зрізати при додатковій наступній обробці: сліди зрізання та вирівнювання за допомогою виготовлених із дерева або кістки інструментів помітні навіть неозброєним оком.

Менші посудини могли виготовляти, використовуючи шаблони. Знайдено керамічні шаблони у вигляді зрізаного конуса. На такому шаблоні зручно виготовляти нижню частину посудини або миску. Знайдено шаблони для ліплення посудин-кубків. Власне, це масивна половина такого виробу із виїмкою у верхній частині, завдяки якій можна тримати шаблон рукою. Кілька таких шаблонів знайшли свого часу на поселенні Володимирівка.

   Дивовижні паралелі

Різноманітними були засоби та прийоми оздоблення виробів. Набуло поширення прикрашання поверхні за допомогою відбитків різноманітних штампів. Це могла бути відповідним чином загострена паличка чи кістка, річкова мушля тощо. Справжнім винаходом були штампи, виготовлені з ікла кабана. На вигині випилювали кілька трикутних пазів, лишаючи між ними площини потрібного розміру та форми. Так за один прохід можна було нанести кілька відбитків, що значно прискорювало роботу.

Дуже популярним став прокреслений орнамент. Його наносили по сирій глині знаряддями, виготовленими із дерева або кістки. Вражають стрічки із 3-4 досить тонких врізних ліній, які дивовижно паралельні між собою. Для створення орнаментів із таких стрічок використовували спеціальний пристрій-обойму, у якій закріплювали зі сталими проміжками по 3-4 кістяних вістря. Це і давало змогу наносити дивовижно паралельні лінії. Ще один вид оздоблення нагадує різьблення по дереву. По трохи підсохлій поверхні майстри вирізали невеличкі квадрати, трикутники, прямокутні виїмки, які разом утворювали досить складні композиції. Розкопки показали, що деякі гончарні вироби трипільців мали дерев’яні прототипи. Це невеликі посудини, так звані „кубки“. Можливо, існували і більші, прикрашені різьбленням вироби. У будь якому випадку було б досить цікаво поекспериментувати з перенесенням давніх трипільських орнаментів на дерево.   Поверхню посудин загладжували, а часом і полірували у проміжках між вирізьбленим, штамповим чи прокресленим декором. Іноді ці частини вкривали шаром фарби – червоної або білої. А от заглиблену частину оздоблення заповнювали спеціальною білою пастою. Аналізи її складу встановили використання каолініту – матеріалу, що походить із вивітрюваних порід.

При випалі можна було отримати вироби з поверхнею різноманітних відтінків червоного кольору – це результат так званого окислювального процесу. Він потребує досить високих температур і, відповідно, більшої кількості палива. Відновний випал насичує стінки посуду вуглецем і вони набувають глибокого чорного кольору. Коли ж вироби випалювали на вогнищі, дуже часто отримували такі собі сіренькі посудини.

   Хто навчив трипільців малювати?

Традиція виготовлення посуду із заглибленим декором, який доповнювали інкрустація білою пастою, фарбування поверхні тривала понад дві тисячі років. Спочатку вона мала „загальнотрипільський“ характер, однак із часом територія її побуту скорочувалася. Вже у другій половині V тис. до н.е. вона стала характерною переважно для східних регіонів поширення культури, у межиріччі Південного Бугута Дніпра. Власне, це була та сама „трипільська культура“, дослідження якої на Київщині розпочав свого часу Вікентій Хвойка. Саме з його розкопок походять зразки „істинно трипільського“ посуду, розквіт якого у цьому регіоні припадає на кінець V тис. до н.е.

Використання фарби для оздоблення посуду було відомо вже на ранньому етапі трипільської культури. Малювання не було самостійним засобом для створення орнаментальних композицій. Однак упродовж другої чверті V тис. до н.е. почали поширюватися вироби, зображення на яких були намальовані. Найбільш вірогідними претендентами на роль вчителів трипільців у цьому мистецтві розглядають носіїв культур Гумельниця і Петрешть, які були сусідами, знали мистецтво малювання посуду. Найдавніші зразки подібних виробів у культурі Кукутень (Культура Кукутень – археологічна культура мідного віку (V-IV тис. дон.е), з характерним мальованим посудом, поширена на частині території Румунії та Молдови, має спільні корені і співіснувала з трипільською – прим. автора), яка своєю появою цим сусідам зобов’язана, мають виразні сліди впливів саме цих культур. Упродовж життя кількох поколінь мальований посуд витіснив давній, вкритий заглибленим декором або канелюрами.

   Дитячі трипільські майстри

Спочатку зразки мальованого посуду розписували мінеральними фарбами (вохра, тальк, оксид марганцю) після випалу. При розкопках знайдено як запаси деяких фарб,так і камені, на яких ці фарби розтирали. Перетерті на пил мінерали змішували із розчинниками – це могли бути вода або ж олія. Малювали пензлями, сліди яких можна побачити, якщо уважно придивитися до розпису, особливо на великих посудинах: їх виготовляли різної ширини. Є волосяні лінії, не товщі 1 мм (а бувають і тонші), однак трапляються стрічки шириною від 4-5 до 7-8 мм. Помітні місця перетину та стикування ліній, видно, де вони починаються і де завершуються. На початку стрічки жирніші – адже фарби на пензлі найбільше саме на початку. Часом краплі фарби зривалися під час малювання і налипали на розташованих нижче стінках посудини.

Переважають досконалі витвори, однак трапляються і „учнівські“ роботи, коли лінії наносилися непевною рукою: замість кола з-під пензля виходив багатокутник, а стрічки перетиналися зовсім не там, де це мало бути. Приблизно так виглядають дитячі малюнки. Може і справді ми часом маємо справу із виробами, до яких доклали рук найменші з трипільців? Часом майстер втрачав пильність, і тоді на поверхні посудини з’являлися відбитки його пальців, переважно трапляються вони на ангобі. Так до наших днів дійшли відбитки пальців давніх художників, а вчені сперечаються, кому вони належали – чоловікам, жінкам? Посудина пройшла випалі ці сліди давніх художників збереглися та тисячоліття.

З часом стилі розпису змінюються. Головна тенденція – скорочення числа фарб, які були в ужитку одночасно до однієї-двох. Переважно використовували чорний колір (або відтінки коричневого), який наносили по ангобу, колір якого був від світло-коричневого до помаранчевого.

З часом саме цей стиль оздоблення гончарних виробів запанував на землях від Карпат до Дніпра, коли у першій чверті IV тис. до н.е. трипільці так званої канівської групи стали найсхіднішими виробниками мальованого посуду.

Однак настав час і вся ця краса, вишуканий трипільський посуд, зникає. Його стає все менше і менше, а потім його перестають робити і одного дня назавжди згасаютьгорна у Жванці, Костештах та інших, поки ще невідомих нам місцях. Економічна та суспільна криза наприкінці мідного віку зробила неможливим існування спеціалізованого гончарного ремесла і викликала регрес у цій галузі. Відбувається повернення до домашніх форм виробництва з характерними для нього ознаками – грубим, ліпленим від руки посудом без розпису та іншого вишуканого оздоблення. Це супроводжувалося відмовою від попередніх технологічних досягнень – зникають і гончарне коло, і двоярусні горни. На тисячоліття зникли рецепти приготування глин та чудових фарб. І зовсім зникли вишукані та загадкові трипільські орнаменти. Лише деякі їх елементи пережили тисячоліття, щоб дивувати нас у сакральному та декоративному мистецтві наступних епох.

 

alt
Скачати повну версію: 5/2010 [PDF, 3 Mb] 

AddThis Social Bookmark Button

Прокоментувати:

blog comments powered by Disqus
 

Підписатись 
на публікації проекту: