СПАДЩИНА ПРЕДКІВ

ЕТАПИ І НАПРЯМКИ РОЗСЕЛЕННЯ ПЛЕМЕН ТРИПІЛЬСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

e-mail Друк

U2424422424244224ntitled-3Трипільська культура — одне з найяскравіших явищ первісної історії Європи, склалася на території Молдови в процесі синтезу кількох неолітичних культур на рубежі V-IV тис. до н. с. Вся подальша історія трипільських племен була пов'язана з розселенням по Правобережному Українському лісостепу. Це було поступове займання вільних чи слабо заселених іншоетнічним населенням найближчих територій, або мало характер хвиль, що виливалися на більш віддалені території переважно з району Попруття і Середнього Подністров'я.

Випливи населення з цього регіону були пов'язані, очевидно, з відносним перенаселенням, що періодично виникало в умовах екстенсивного первісного виробничого господарства, коли ресурси відповідного району були не здатні забезпечити прожитковий мінімум населення при існуючому рівні виробництва. Це могло статися при збільшенні населення за рахунок природного приросту, припливу населення з інших територій, збіднення ресурсів внаслідок природних факторів (посуха, тощо). В цьому випадку зайва частина колективу мала шукати собі іншу територію, яка за природними умовами забезпечувала б традиційний спосіб життя і господарчої діяльності. Щодо поступового розселення на малі відстані, то воно було пов'язане з характером системи господарства, коли за якийсь проміжок часу в найближчому оточенні поселення вичерпуються природні ресурси (виснажується земля, знищується ліс, тощо), і воно переноситься на нове, ще не займане місце з кожним разом крокуючи далі і далі. Час існування поселення на одному місці визначається дослідниками більш менш однозначно і становить біля 50 років, що відповідає періоду життя двох поколінь.

(Маркевич, 1981. — С 10; Черниш, 1982, — С 192; Круц, 1989. — С 121).

Вже на початку раннього етапу трипільці поступово розширюють свою етнічну територію на схід. На фазі існування поселень Ларга-Жижія, Флорешти, Бернашівка її носії перейшли Прут і вийшли на Середній Дністер, а згодом на Південний Буг і в Буго-Дніпровське межиріччя (карта 1). Відірвавшись від основного масиву і втративши в якійсь мірі безпосередні зв'язки з ним, ці племена назавжди зберегли деякі традиції, що склалися на ранньому етапі, зокрема в оздобленні посуду переважно заглибленим орнаментом. В подальшому, на середньому етапі розвитку культури, вони повністю освоїли Буго-Дніпровське межиріччя, пройшовши ряд ступенів розвитку, що відбилося в ланцюжку послідовно існуючих пам'яток типу Зарубинців, Красноставки, Шкарівки, Веселого Кута, Миропілля, Гарбузина (Цвек, 1980) і вийшли на середнє Дніпро в районі Ржищів-Трипілля, де також утворили хронологічний ланцюжок пам'яток типу Щербанівки, Коломийщини II, Коломийщини І, (Пассек, 1949; Мовша, 1985), (карта 1.2)

Щодо розповсюдження трипільців у Подніпров'ї, то тут вони весь час мали вступати в контакт з місцевим населенням дніпро-донецької неолітичної культури, основою господарства яких було мисливство, рибальство та збиральництво. Зважаючи на малі розміри стоянок, це населення жило невеликими розпорошеними колективами і не могло чинити серйозного опору прийшлим трипільцям. Частина їх була, мабуть, асимільована, частина лишилась на цій же території, зберігаючи традиційний спосіб господарства і займаючи іншу екологічну нішу, а решта мала відійти на північ і північний схід. Про контакти цих двох груп населення свідчать знахідки трипільської кераміки або наслідування їй на неолітичних поселеннях Пустинка 5 (Митрофанова, 1966; Телегін, 1968), Гришівка (Березанська, 1975). Проте, що якась частина неолітичного населення влилась до складу трипільців, може свідчити могильник на околиці поселення у Чапаївці (південна околиця Києва). Тут виявлено 31 поховання. Тілопокладення здійснені у випростаному стані, орієнтовані головою на захід, ногами до ріки, частково пофарбовані вохрою, тобто за неолітичним обрядом. Дев'ять з них супроводжувались трипільським посудом, знаряддями праці з кременю та трипільською антропоморфною статуеткою (Круц, 1975, 1977).

В кінці середнього етапу на Дніпрі трипільці зіткнулися ще з однією іншоетнічною групою — скотарсько-землеробським населенням Ссредньостогівської культури на її фазі, відомій за пам'ятками типу Молюхов Бугор (Даниленко, 1959; Круц, 1977). Стосунки між ними склалися, мабуть, не кращим чином, і трипільці змушені були відійти дещо північніше, освоїти район Правобережжя між річками Стугна і Тетерів, а також — Лівобережжя від гирла р. Трубіж на півдні до р. Остер на півночі (карта 2). Про раптовий відхід на північ за Стугну може свідчити те, що найбільш ранні на цій території трипільські поселення типу Чапаївки забудовані лише тимчасовими заглибленими житлами, серед фауни значно переважає мисливська, серед домашніх тварин відсутня така малорухлива істота як свиня. Крім того, територію південніше Стугни трипільці залишають назавжди. Поселення пізніші за пам'ятки типу Коломійщини і тут відсутні. Що ж до населення північної частини Середнього Подніпров'я, то воно, згодом, відновлює своє традиційне господарство, знов будуються довгочасні наземні глинобитні Житла ( пам'ятки типу Лукашів), відновлюються зв'язки з трипільським світом. Але через деякий час вони знов стикаються з найпізнішими середньостогівцями відомими за пам'ятками типу Півихи. Останні, мешкаючи в лісостепу, очевидно, перебудовують своє господарство, віддаючи перевагу землеробству, про що свідчать знахідки їхніх поки що нечисленних поселень (Градіжськ, гора Півиха, ур. Загай, Лубни), навіть із залишками глинобитних будівель (Лубни). Очевидно, у Подніпров'ї вони частково зливаються з трипільцями, внаслідок чого з'являються так звані пам'ятки софіївського типу. Кількісно, або культурно переважав, очевидно, трипільський компонент, судячи з того, що зберігаються прийоми у будівництві заглиблених жител, форми і орнаментація посуду. В той же час втрачається традиція наземного глинобитного домобудування, технологія виготовлення кераміки, дещо змінюється топографія поселень — поруч з оселями на високих мисах трапляються поселення на підвищеннях у заплавах. Останнє деякі дослідники схильні трактувати як перехід до скотарства, але, зважаючи на переважне тяжіння поселень до мисів і лесових чорноземів, землеробська орієнтація господарства не змінилась. Тут в цей час виникає новий обряд поховання — тілоспалення і захоронения у великих могильниках (Софіївка, Чернин, Червоний Хутір, Завалівка). Якщо у трипільців попереднього часу обряд поховання невідомий, і можна припустити, що це було тілоспалення, але без закопування залишків у визначених місцях, то, очевидно, ідея утворення могильників належала іншому етносу, тому, що змішався з трипільським. Зникнення трипільців з Подніпров'я пов'язується з приходом з півдня степових скотарських племен ямної культури. Люди різних господарчих традицій навряд чи могли співіснувати на одній території, і трипільці змушені були, очевидно, відійти на Східну Волинь, де ще залишилось споріднене населення (карта 3).


Археологічною ознакою переходу від раннього до середнього етапу розвитку трипільської культури є поява в керамічному комплексі посуду, прикрашеного розписом. Питання походження розпису все ще залишається дискусійним. Вважається, що він з'являється під впливом південно-західних сусідів (Черниш, 1982. — С. 192). У вжиток розпис входив поступово, але швидко став переважати у племен Попруття і Подністров'я. Племена першої хвилі розселення, що жили в межиріччі Південного Бугу і Дніпра, не сприйняли це нововведення, віддаючи перевагу старим ранньотрипільським традиціям заглибленої орнаментації посуду. Таке розмежування за орнаментальними традиціями дало підставу виділяти у культурі два ареали — західний і східний (Dumitrescu V., 1963; Даниленко, 1974; Мовша, 1975; Цвек, 1980). Згодом, в зв'язку з новими хвилями розселення, традиція розписування посуду фарбами була рознесена з Подністров'я майже по всьому трипільському ареалу.

На початку середнього етапу в Попрутті і Середньому Подністров'ї, очевидно, склалася складна демографічна ситуація, яка зумовила необхідність розширення території. В цей час починає заселятись північна частина Середнього Подністров'я, де розповсюдилась група населення, відома за пам'ятками Заліщицького типу. Пізніше ця група освоїла і Верхнє Подністров'я. Проіснували тут трипільці від середини середнього (ВІ-ВІІ) до кінця першої половини пізнього (СІ) етапу, коли змушені були залишити цей район, мабуть, в зв'язку з розповсюдженням сюди племен культури лійчастого посуду (карта 1-3).

На протязі існування в цьому периферійному районі у трипільців виробилась своя специфіка: тут переважають невеликі за площею (до 5 га) поселення, у формах і орнаментації посуду надовго зберігаються «заліщицькі» традиції. Межуючи з племенами лендьєлської культури, трипільське населення зазнало відповідного впливу, матеріально відображеного в запозиченні деяких форм посуду, що може свідчити про часткове змішування населення, можливо існування взаємних шлюбних відносин.

За природними умовами (якість грунтів) Верхнє Подністров'я менш придатне до ведення традиційного трипільського землеробського господарства, ніж Середнє, і, треба гадати, що привертали сюди трипільців перш за все поклади високоякісного туронського кременю, який слугував предметом обміну, зокрема з населенням культур Тисаполгар, Бодрогкерестур, і розповсюджувався на відстань до 500 км, а також виходи соляних джерел (Конопля, Круц, Рижов, 1989).

В той же час, коли почало заселятись Верхнє Подністров'я, стався виплив ще однієї групи населення з Середнього Подністров'я у Середнє Побужжя, заселене общинами східного ареалу. Ця хвиля простежується тут вперше за пам'ятками типу Кліщева (Заец, 1975). Оскільки цього разу прийшле населення вклинилося в район, який вже до цього був зайнятий спорідненими племенами, їм вдалося розповсюдитись лише в західній частині Середнього Побужжя. Очевидно, тут відбулося злиття двох груп трипільського населення, що знайшло відображення в матеріальній культурі нового утворення, зокрема, в кераміці — переважання розписного посуду, притаманного прийшлим, і присутність посуду, оздобленого заглибленим орнаментом, характерного для місцевих общин. Нове утворення довгий час, до кінця середнього етапу, межувало на сході з общинами східного ареалу, причому границя між ними проходила по р. Соб. (карта 1-2). Протягом кількох століть трипільці Середнього Побужжя пройшли ряд ступенів розвитку, зберігаючи тісні зв'язки з населенням як східного, так і західного ареалів культури, утворюючи перехідну буферну зону між ними. (Гусєв, 1993).


Довгий час вважалося, що Східну Волинь трипільці заселили лише в кінці пізнього етапу розвитку (СІІ), але дослідження 70-х років виявили більш ранній пласт поселень, що відносяться до кінця середнього (ВII) (Круц, Рижов, 1988). Здобуті джерела свідчать, що освоїли цю територію теж общини з Середнього Подністров'я. Місцеве неолітичне населення тут, як і на Подніпров'ї, не могло чинити серйозного опору пришельцям, і вони досить вільно розселялися по верхів'ях Случі і Тетерева, будуючи невеликі (максимального 20 га) поселення.

Найближчими сусідами їх за різних часів були неолітичні племена на півночі, споріднені на півдні, а на заході спочатку населення лендьєлської культури, а потім культури лійчастого посуду. Про контакти між ними свідчать знахідки трипільської кераміки на неолітичному поселенні Моства в басейні р. Уж (Левицький, 1952), а також взаємні імпорти кераміки на поселеннях трипільської, ленльєлської та культури лійчастого посуду (Захарук, 1959, 1962; Пелещишин, 1985, 1989). На Східній Волині трипільці доживають до найпізнішої фази культури і зникають, як вважають деякі дослідники, з приходом із заходу племен культури кулястих амфор (Захарук, 1962, 1971).

Наприкінці середнього етапу (ВII) демографічна ситуація, очевидно, знов ускладнилась, і нова хвиля переселенців ринула на схід і докотилася до Буго-Дніпровського межиріччя. Просувалися вони сюди, мабуть, по Південному Бузі та його лівій притоці р. Синюсі. Саме на берегах Синюхи з'являються їх перші поселення (Володимирівка, Михайлівка), які започаткували тут окрему Томашівську локальну групу пам'яток (карта 2).

Заселяючи цей район, переселенці зразу ж вдаються до побудови великих поселень (Володимирівка — 70 га, Михайлівка — 100 га), а згодом тут з'являються поселення-гіганти площею до 250-450 га, що налічували від 8 до 14 тис. жителів (Сушківка, Доброводи, Тальянки, Майданецьке, Чичеркозівка, Томашівка). Одна з прийнятних думок щодо причин створення великих поселень висловлена К. К. Черниш (1977).Вона пояснює їх появу необхідністю концентрації великих мас населення для протистояння Степу. Очевидно ця думка справедлива, оскільки підтверджується переважним розташуванням великих поселень в глибині території, на малих річках, вдалині від основних водних артерій, якщо ж виникала необхідність побудови поселень на берегах великих річок, то обирались місця на мисах, добре захищених природними перепонами, забудовою поселень по єдиному плану, що передбачає існування двох-чотирьох замкнутих контурів, коли житла розташовуються паралельно одне одному, утворюючи концентричні кола чи овали, і, якщо будинки з'єднувались глинобитними стінами, то утворювали кілька суцільних ліній захисту.


В зв'язку з широкими дослідженнями поселень трипільської культури в Буго-Дніпровському межиріччі в 60-80-х роках, цей район вважається вивченим краще, ніж будь-який інший, і на його прикладі відкривається можливість вирішити ряд питань, пов'язаних з історією, економікою, соціальним устроєм, ідеологією.

Освоївши на фазі пам'яток типу Володимирівки річку Синюху та її притоки Ятрань (Полонисте), Велику Вись (Андріївка, Маслове), трипільці на наступних фазах (пам'ятки типу Небелівки, Глибочка) розширюють свою територію до Дніпра, де відомі за пам'ятками Канівської групи. Але, згодом, звужують її до басейнів Гнилого і Гірського Тікичів, Великої Висі і Ятрані, де існують на протязі чотирьох наступних фаз (пам'ятки типу Попудні, Сушківки, Майданецького, Томашівки). Треба сказати, що річки Ятрань і Велика Вись, які течуть у широтному напрямку (перша з заходу на схід, а друга навпаки), були своєрідним природним південним кордоном, що відділяв їх від населення Степу.

Картографування пам'яток місцевого «східного» та прийшлого «західного» населення виявляє цікаву картину. Виявляється, що прийшлі племена мешкали в основному в межах вузької (30-40 км) смуги лісостепу вздовж його південного кордону і лише нечисленні їхні невеликі поселення трапляються північніше, поселення ж місцевого населення в цій смузі відсутні, хоча за природними умовами вона відповідала традиційним вимогам трипільців щодо території. Отже, треба гадати, що вона не заселялась навмисне і була залишена як лісовий бар'єр, який відмежовував їх від Степу. Як відмічають дослідники, степові кочівники «рухались степами, уникаючи лісів, ярів, мочарів. Звичайно їхній шлях йшов по «грядах» — рівних степових вододілах» (Кириков, 1979. — С. 35). С. О. Плетньова зокрема відмічає, що на початку II тис. н. є. великий ліс, розміщений на південь від Поросся, був чудовим захистом від степовиків (Гілетньова, 1975. — С. 269). Треба гадати, що і в даному випадку лісова смуга могла бути серйозною перепоною на шляху проникнення степовиків вглиб лісостепу.


В час існування трипільців у Буго-Дніпровському межиріччі і найбільш безпечним з боку Степу, і в зв'язку з цим найбільш заселеним, був район між річками Ятрань — Гірський і Гнилий Тікичі — Велика Вись. Найчастіше, мабуть, страждали від набігів більш східні райони, де (зважаючи на специфіку пересування степовиків по вододілах) проходив основний шлях вглиб лісостепу із степового межиріччя Дніпра і Інгульця, Інгульця і Інгула, Інгула і Південного Бугу повз верхів'я Великої Висі, Інгула, Інгульця по вододілу між басейнами Росі і Гнилого Тікича до їх витоків. Не випадково, поселення Канівської групи розташовується лише на лівому березі Росі, а на всьому просторі від Гнилого Тікича до гирла Росі і південніше її пам'ятки трипільської культури поодинокі, а найбільш пізні взагалі невідомі.

На початку пізнього (СІ) етапу практично весь Український лісостеп був уже освоєний і поділений окремими племенами трипільської культури та іншоетнічним населенням того ж господарчо-культурного типу. Всі наступні переміщення трипільців тепер стали можливими за рахунок переділу території в межах трипільської спільності, завоювання сусідніх західних районів, заселених іншоетнічними землеробськими племенами, або ж пристосування до іншого екологічного середовища. Але останнє вимагало зміни типу господарства.

Отже, прикладом переділу території можуть слугувати спостереження над населенням Буго-Дніпровського межиріччя. Оселившись у згаданій вузькій смузі вздовж південного кордону Лісостепу, племена томашівської локальної групи, згодом, остаточно витіснили місцеве трипільське населення східного ареалу у Подніпров'ї, але через кілька століть самі зазнали тиску нової хвилі переселенців з Подністров'я.

На початку другої половини пізнього періоду культури (СII), у кінці першої чверті III тис. до н. є., у Пруто-Дністровському межиріччі за поки що нез'ясованих історичних обставин, на базі місцевого локального варіанту типу Варварівки XV виникають два культурних явища, відомих за пам'ятками типу Бринзен (га В. А. Дергачовим, 1980) або Жванцю ( за Т. Г. Мовшею, 1984) та типу Вихватинців. Носії першого утворення згодом розповсюджуються на все Середнє Подністров'я і Побужжя. Саме з міграцією цієї группи пов'язане зникнення населення північної частини Середнього Подністров'я, відомого за пам'ятками типу Кошилівців, а в Буго-Дніпровському межиріччі населення Томашівської локальної групи (карта 2). З відпливом частини населення Бринзено-Жванецької групи деякі дослідники пов'язують появу на Волині пам'яток типу Колодяжина, Хорева, Троянова, а у Подніпров'ї — типу Софіївки, що призвело до поступового нівелювання культурних варіантів в межах пізньотрипільської культурно-історичної спільності (Дергачев, 1980).

В Буго-Дніпровському межиріччі населення Бринзено-Жванецької групи відоме за пам'ятками типу Косенівки (Мовша, 1984). Зважаючи на колекцію матеріалів, поселення біля с Косенівка Уманського району Черкаської області, де серед кераміки, характерної для пришельців, зустрічається в незначній кількості посуд попередників, частина останніх була, мабуть, включена до складу нової групи, а частина змушена була залишити цю територію.

Щодо долі населення томашівської локальної групи існує дві думки. За однією воно відступило на захід, але, не знайшовши власної території, практично безслідно розчинилось серед споріднених трипільських племен (Круц, 1989). За другою — вони деякий час співіснували на одній території з пришельцями, а, згодом, під їх тиском переселились у Степ, змінивши землеробський спосіб господарства на скотарський і навіть ідеологію, судячи з того, що почали ховати своїх небіжчиків у курганах (Мовша, 1984).

Доводячи співіснування двох різних груп населення на одній території, автор гіпотези вважає найбільш пізні пам'ятки томашівської групи (пам'ятки типу Томашівки) одночасовими з пам'ятками типу Косенівки, ґрунтуючись на тих самих знахідках томашівського посуду в колекції Косенівки, хоча за даними археомагнітного датування поселення біля Косенівки пізніше за томашівські. До того ж, ця теза вважається помилковою, бо кожна уособлена внаслідок історичних обставин група населення, а саме такими вони були, повинна була мати власну територію і могла поступитися нею лише у випадку військової поразки, і або піти, або влитися до складу переможців.

Переселення в Степ і сприйняття трипільцями курганного обряду поховання мотивується знахідками у Нижньому Побужжі кількох стоянок, на яких в культурному шарі, що характеризується відсутністю жител і наявністю господарчих ям і вогнищ, разом із степовою енеолітичною керамікою зустрічається трипільська, характерна для томашівської локальної групи (Новорозанівка, Ташлик II, Пугач), та дослідженнями кількох курганів з похованнями здійсненими, загалом, за степовим обрядом, але у супроводі трипільських посудин.

Таке переселення дійсно могло статися навіть незважаючи на те, що степи були зайняті іншим етнокультурним населенням. Але соціально-економічний устрій трипільського суспільства склався і стабілізувався в зоні лісостепу, де були всі необхідні умови для осілого існування і ведення комплексного зсмлеробсько-скотарського господарства, яке стало традиційним на протязі всього існування культури. Тобто устрій трипільського суспільства найтіснишим чином був пов'язаний саме з цією природною зоною. А в такому випадку, «система господарства перетворюється в сталу традицію і набуває начебто силу інерції» (Бромлей, 1983. — С. 218) і різка її зміна практично неможлива навіть зі зміною оточуючого середовища. Якби переселення у Степ дійсно відбулося, то й там їхня культура була б представлена, хоча б на першому перехідному етапі, в своєму традиційному вигляді, чого, звичайно, немає. Тим більше не могли відбутися різкі зміни в такій консервативній сфері, як ідеологічні уявлення. Обряд поховання, притаманний племенам трипільської культури раннього, середнього та початку пізнього етапів невідомий, незважаючи на 100-річну історію дослідження. Треба гадати, що він був таким, що не фіксується археологічними методами дослідження. Найвірогідніше, що це було тілоспалення без закопування залишків у землю. Принаймні він не був курганним і знахідки підкурганних захоронень з трипільським посудом навряд чи мають відношення власне до трипільської культури.

Нові хазяї Буго-Дніпровського межиріччя, племена, відомі за пам'ятками типу Косенівки, прожили тут недовго, мабуть до 26-го століття до н.е. Це був час, коли степовики почали інтенсивно проникати в лісостеп, який завдяки господарчій діяльності трипільців був остепнений (Круц, 1989). Тут не лишилося місць, які б забезпечували традиційний спосіб трипільського господарства для досить великого, здатного себе захистити, колективу. В той же час ця територія стала звичним середовищем для степовиків.

Частина трипільців, очевидно, починає змішуватись із степовиками, про що свідчать випростані підкурганні поховання з трипільським посудом другої половини пізнього періоду вже не тільки в степу, а й у лісостепу (Колодисте, Ссрезліївка, Вільшанка, Єрмолаєвка). Основна ж маса трипільців залишає Буго-Дніпровське межиріччя. І якщо раніше степовики проникали у лісостеп для випасу худоби і грабування землеробських поселень, то тепер вони вважають цю территорію своєю, споруджуючи тут кургани в тому числі і на місцях більшості залишених трипільських поселень.

Залишаючи Буго-Дніпровське межиріччя, трипільці відходять, очевидно, до західних рубежів свого ареалу (карта 3). Мабуть з цією подвижкою з одного боку, і приходом носіїв культури лійчастого посуду з північного заходу з другого, пов'язане зникнення залишків населення лендьєлської культури на території західних областей України. На сході їхні землі займають трипільці, а на заході населення КЛП. Границя між ними проходила по р. Стир на Західній Волині і р. Гнила Липа у Верхньому Подністров'ї.

На Західній Волині відомі пам'ятки двох типів — Хорівського і Листвинського (Пелещишин, 1989). Обидва відносяться до другої половини пізнього етапу (СII). Перший синхронний пам'яткам типу Троянова на Східній Волині і Софіївки на Дніпрі, а другий — пам'яткам типу Городська на Східній Волині і Усатова у Північно-Західному Причорномор'ї.

Свідченням ситуації, що склалася в цей час на території Західної Волині, є, по-перше, синхронність пам'яток лендьєлської культури трипільським етапів ВИ і СІ, а, по-друге, синхронність пам'яток лійчастого посуду і трипільських етапу СII, що доводиться взаємними імпортами кераміки та радіокарбонними датами. Треба гадати, що трипільці і носії КЛП практично одночасово з різних боків почали освоєння цієї території. Подальша доля населення лендьєлської культури не простежується, що, очевидно, свідчить про асиміляцію його пришельцями, які продовжували тут жити до приходу населення культури кулястих амфор в середині III тис. до н. є.

Відносини між трипільцями і племенами культури лійчастого посуду носили, очевидно, переважно мирний характер, принаймні поважали територіальну цілісність одне одного. Дослідниками відмічається існування нейтральної території завширшки 40-50 км між районами мешкання населення цих двох культур, де лише зрідка з'являлись короткочасні поселення (Пелещишин, 1989).

Щодо ролі носіїв культури кулястих амфор у процесі зникнення трипільців і населення культури лійчастого посуду, то тут думки дослідників розходяться. Деякі (Я. Ковальчик, Ю. М. Захарук) вважають, що вони знищили поселення останніх. Інші (3. Кшак, М. А. Пелещишин) схильні вбачати мирні стосунки. На їх думку, населення культури кулястих амфор просувалось невеликими групами у пошуках вільних земель. Незаперечних свідчень збройних конфліктів між прийшлим і місцевим населенням немає (Пелещишин, 1989).

В той час, коли населення Бринзенсько-Жванецької групи частково вилилось у Верхнє Подністров'я, Східну Волинь і Буго-Дніпровське межиріччя, населення Вихватинської групи частково лишається у Середньому Подністров'ї, а частково переселяється у Північно-Західне Причорномор'я (карта 3), де стикається і, очевидно, змішується із степовими племенами середньостогівської та нижньомихайлівської культур (Мовша, 1972; Збенович, 1974), що призвело до втрати деяких трипільських традицій. Зокрема, зростання ролі скотарства у господарстві, відмова від наземних глинобитних жител, сприйняття курганного обряду поховання тощо. Це населення відоме за пам'ятками усатівського типу. Крім того, на його культурі відбились впливи південних сусідів — носіїв культури Чорнавода. Вважається, що відносини між цими двома групами населення були мирними і супроводжувались взаємним культурним збагаченням (Збенович, 1974).

Таким чином, на завершальному етапі розвитку Трипільської культури лишились окремі групи племен, відомі на Східній Волині за пам'ятками типу Городська, на Західній Волині — типу Листвина, у Середньому Подністров'ї — типу Кашперівців, у Пруто-Дністровському межиріччі — типу Гординешт, у Північному Причорномор'ї — типу Усатова.

Якщо на попередніх етапах, коли розвиток культури був на підйомі, освоюючи нові території і входячи в контакт з іншоетнічним населенням, навіть приймаючи його представників у своє середовище, трипільці не втрачали своїх традицій в господарчій діяльності, матеріальній культурі, ідеології, то на пізньому етапі, з поступовим спадом у розвитку і, коли на периферії трипільського ареалу з'являються сусіди, що не поступалися їм у силі (середньостогівці, нижьомихайлівці, ямники в Степу, населення культури типу Півихи у Подніпров'ї, культури лійчастого посуду на Західній Волині), трипільці почали інтенсивно змішуватись з іншоетнічним населенням, втрачаючи разом з чистотою власного етносу і культурні традиції, що знайшло відбиток у домобудуванні, керамічному виробництві, ідеології тощо. На найпізнішому етапі трипільська культура настільки змінилась, що її периферійні варіанти деякі дослідники навіть схильні вважати окремими культурами (Брюсов, 1952; Даниленко, 1953; Gimbutas, 1956; Dumitrescu V., 1965).

Подальша доля трипільців склалася, очевидно, по-різному. В усякому разі відчутних слідів в наступних культурах епохи ранньої бронзи практично не лишилось. Зникнення з історичної арени усатівського населення пов'язують з масовою інфільтрацією племен ямної культури в Північно-Західне Причорномор'я і асиміляцією ними трипільців. Деякі ж групи усатівців пониззя Прута і Дунаю влились до складу нових етнічних утворень бронзового віку на території Молдови і Мунтенії (Збенович, 1974). Що стосується інших груп трипільського населення, то їх зникнення відбувається з приходом носіїв культури кулястих амфор, які повністю перекривають територію, зайняту в цей час трипільцями (карта 3). Очевидно, останні безслідно розчинились серед пришельців, остаточно втративши первинний вигляд культури. Однак, не виключено, що нащадки їх увійшли до складу населення культур ранньої бронзи, зокрема культури Підкарпатської шнурової кераміки.

Круц О. В.



ЛІТЕРАТУРА

1. Березанская С. С. Неолитическая стоянка у хутора Гришевка на Средней Десне // СА. — 1975. — № 2. — С. 148-167.
2. Бромлей Ю. В. Очерки теории этноса. — М., 1983. — 412 с.
3. Брюсов А. Я. Очерки по истории племен Европейской части СССР в неолитическую эпоху — M., 192. — 260 с.
4. Гусєв С. О. Пам'ятки розвинутого Трипілля Середнього Побужжя // Археологія. — 1993.— № 3.
5. Даниленко В. Н. К вопросу о месте Киево-трипольской культуры в этногенетическом процессе // КСИА АН УССР. —1953.— Вып. 2.— С. 81-83.
6. Даниленко В. Н. Археологические исследования 1956 г. в Чигиринском районе // КСИА АН УССР. — Вып. 8. — С. 13-21.
7. Дергачев В. А. Памятники позднего Триполья. — Кишинев, 1980. — 205 с.
8. Заец И. И. Древние земледельцы среднего течения Южного Пуга во второй половине IV тыс. до и. э. : Автореф. дис... канд. ист. наук — М., 1975. — 19 с.
9. Захарук Ю. М. До питання про співвідношення і зв'язки між культурою лійчастого посуду та трипільською // МДАПВ.1959. — Вип. 2. — С 54-72.
10. Захарук Ю. М. Вопросы хронологии культур энеолита и ранней бронзы Прикарпатья и Волыни // КСИА АН УССР. — 1962. — Вып. 12. — С. 48-52.
11. Захарук Ю. М. Початкова доба мідного віку західних областей УРСР //Археологія Української РСР. — К., 1971. — Т. 1.—С 213-214.
12. Збенович В. Г. Позднетрипольские племена Северного Причерноморья. — К., 1974. — 175 с. Левицький І. Ф. Дослідження стоянки на торфовищі Москва в 1948 р. // АП. — X. 4. — К., 1952. — С 70-77.
13. Маркевич В. И. Позднетрипольские племена Северной Молдавии. — Кишинев, 1981. — 192 с.
14. Митрофанова В. И. Поздненеолитическое поселение в урочище Лес близ с. Мнево на Черниговщине // Древности Белорусии. — Минск, 1966. — С. 68-78.
15. Мовша Т. Г. Две параллельные линии в развитии Трипольской этнокультурной области (этапы ВІ-СI) // Новейшие открытия сов. археологов: Тез. докл. — К., 1975. — Ч. I. — С. 69-71.
16. Мовша Т.Г. Хронология Триполья-Кукутени и степные культуры эпохи раннего металла в ее системе // Проблемы археологии Поднепровья. — Днепропетровск. 1984. — С. 60-83. Мовиш Т. Г. Средний и поздний этапы трипольской культуры //Археология Украинской ССР. — К.. 1985. — Т. 1. — С.206-263.
17. Кириков С. В. Человек и природа восточноевропейской лесостепи в X — начале XIX вв. — М., 1979. — 184 с.
18. Конопля В. М., КруцВ. А., РыжовС. //. Трипольские памятники Верхнего Поднестровья // Проблеми історії та археологи давнього населення УРСР: Тези доп. — К., 1989. — С. 103-104.
19. Круц В. А. К истории населения трипольской культуры в междуречье Южного Буга и Днепра // Первобытная археология. — К., 1989. — С. 117-132.
20. Круц В. О. Трипільський могильник з обрядом тілопокладення поблизу Киева // Археологія. — К., 1975. — Вип. 15. — С. 41-50.
21. Круц В. О., Рыжов С. М. Пам'ятки трипільської культури Східної Волині // Минуле і сучасне Волині: Тези доп. 2-ї Волин, іст.-краєзн. конф. — Луцьк, 1988. — С. 105-108.
22. Пассек Т. С. Периодизация трипольских поселений // МИА. — М.; Л., 1949. — № 10. — 245 с.
23. Пелещишин Н. А. Население Западной Волыни и его этнокультурные связи (середина V - середина III тыс. до и. э.) Автореф. дне... докт. ист. наук — К., 1989. — 32 с.
24. Пелещишин Н. А. Лендельская культура. Культура воронковидных сосудов // Археология Украинской СССР. — К., 1985.—Т. 1. —С. 268-280.
25. Плетнева С. А. Половецкая земля // Древнерусские княжества Х-ХІІІ вв. — М., 1975. — С. 260-300.
26. Телегин Д. Я. Дніпро-Донецька культура. — К., 1968. — 259 с.
27. Цвек Е. В. Трипольские поселения Буго-Днепровского междуречья: (К вопр. о восточном ареале культуры Кукутени-Триполье) // Первобытная археология: поиски и находки. — К., 1980. — С. 163-185.
28. Черныш Е. К. Формирование локальных вариантов трипольской культуры // Новейшие достижения советских археоло¬гов: Тез. докл. — М., 1977.— С. 18-21.
29. Черныш Е. К. Энеолит Правобережной Украины и Молдавии // Археология СССР. — Энеолит СССР. — М., 1982. — С. 165-252.
30. Dumitrescu V. Originea si evolutia culturli Cucuteni-Tripolie // SCIV. — 1963. — № 1. — S. 51-74; № 2. — S. 285-305.
31. Dutnitrescu V. Cousidcratii asupra problemei fazei finale a culturii Cucuteni-Tripolie // Omagiu lui P.Constantinescu. — Jasi. — Bucuresti, 1965. — S. 51-59.
32. Gimbutas M. Prehistory of Eastern Europe. — Cambridge; Mass, 1956. — 241 s.

Теги:     Трипілля      землероби      розселення      етапи      напрямки      селища      археологія      розкопки

Поділитись у соц. мережах:
e-max.it: your social media marketing partner
 

Підписатись 
на публікації проекту: