СПАДЩИНА ПРЕДКІВ

СВІТОГЛЯДНІ НАРИСИ ДОБРОСЛАВА ДОБРОВОЛЬСЬКОГО

e-mail Друк

dobroslavfoovЦі нариси написані у різний час, але скріплені єдиною червоною - оберігаючою ниттю.

Усі ми мимоволі наносимо багато болю іншим живим істотам, особливо непомітним, слабким і беззахисним. Не багато вони благають нас: Пощади! Зробиш ласку хоча б тим, щоб йдучи не згубити, не зламати, не розтоптати...

За задумом Природи людина повинна розвинути у собі співчуття. Але немає деколи іншого засобу викликати в ній це співчуття, як змусити страждати її саму. Катаклізми, повені, зміни температури, неврожайність - це все відповідь Природи на наші беззмістовні вчинки.

Я вважатиму, що працював не даремно, якщо хоча б одна людина, перш ніж зірвати підсніжника чи зрубати новорічну ялинку, задумається: а чи не є всі її душевні і тілесні хвороби наслідком легковажно-безжального ставлення З ЧУЖИМ ЖИТТЯМ???

Пізнай Дух, в тобі сущий і пізнаєш ВЕЛИКЕ ДУХОВНЕ СОНЦЕ. Пізнай себе як втілений життєлюбний ПРОМІНЬ і відповісиш на головне питання: В ім'я чого існує світ? В ім'я чого Сонце гріє Землю? - В ІМ'Я ЖИТТЯ! І тому шануй усяку мить життя, що тягнеться до Сонця.

В Махабгараті розповідається про мудреця, що здобував велику славу. За підозрою в крадіжці, він, хоч й не був злодієм, був посаджений на кіл. Мудрець закричав з докором до Божества Закону: "О, Дхарма! Який поганий вчинок здійснив я у невіданні, за який отримав подібну відплату?" І Дхарма відповів: "Тобою колись була встромлена ??тростинка в тільце метелика і за це тебе спіткала така відплата, багатий подвигами!".

Древні знали про найцінніше божественне начало у будь-якій живій істоті; звідси й повага, і дбайливе ставлення як до тварин, так і рослин. У Природі діє всеосяжний і непорушний ЗАКОН, свідоме і добровільне дотримання якого є запорукою людського благополуччя. Згідно нього, будь-які біль і страждання, заподіяні людиною іншим живим істотам, неминуче повертаються до неї самої.

Нині мільйони тварин щороку приносяться в жертву безжалісним, безглуздим медико-біологічним "дослідам". Чи варто дивуватися, що людство несе величезний, всезростаючий тягар відплати у вигляді все нових невиліковних хвороб?

Дерево, яке нікого не убиває і харчується сонячним СВІТЛОМ та ВОДОЮ - шанувалося відунами як Священна Істота. Усім земним племенам були притаманні уявлення про особливі, чарівні взаємозв'язки життя людини і дерев. Живучі повір'я і донині нагадують, що рубати дерева надмірно - значить вкорочувати і своє життя, і життя своїх нащадків...

І якщо колись живший чоловік на ім'я Єшуа, умертвив дерево тільки за те, що воно не нагодувало його в позаурочний час ("бо ще не час був для збирання фіг "!), то закономірно, що і його власна смерть була болісною. Кожному - своє.

Людина відчуває часом, що душа її тяжіє до чогось світлого, піднесеного, спорідненого їй і в той же час нескінченно перевершує її. Це віще почуття - найсильніше підтвердження духовності людини.

Животворящий ДУХ РОДУ дає людині, як частці загального, можливість ще в земному житті ПІЗНАТИ СВОЄ БЕЗСМЕРТЯ. Але досяжно це тільки на шляху милосердя, на шляху праведності. Все наше життя - це випробування на милосердя, милосердя до всіх живих істот, ДО ВСЯКОГО ЖИТТЯ.

Усе живе прагне любові і співчуття. Все живе відгукується на ласку. Лише до серцевої туги полюбивши трепет беззахисного життя, лише відчувший біль зірваної квітки чи зрубаного дерева як свою власну, лише той долучається світлоносного Духу, який є сам ЛЮБОВ.

Усяке Життя, осяяне Сонцем - священне.

Доброта - це не просто відсутність зла, це - безумовне моральне ПОКЛИКАННЯ творити, плекати Добро. Служіння Добру немислиме без боротьби зі злом (в Природі, за великим рахунком, зла як такого не існує: зло привносить людина, що назвала себе "вінцем творіння").

Доброта - це не лицемірна християнська "чеснота" всепрощення, потураюча порокам. Християни були "добренькими" до тих пір, поки вони були безсилими. Дірвавшись до влади, вони живцем ("без пролиття крові") спалювали інакомислячих.

Доброта - це, мабуть, єдина самоціль і самоцінність, сама собі нагорода. "Добра наживати" - це єдиний благородний вигляд наживи.

Адже саме можливість творити Добро є найціннішим, що дарує душі почуття глибокого задоволення і ріднить людину з Духами - чарівними силами одухотвореної Природи.

Безсердечність - така ж отрута для душі, як сік цикути для тіла. Байдужість так само роз'їдає тонку матерію душі, як іржа залізо. Визнай Природу ЖИВОЮ, і Вона визнає ЖИВИМ тебе!

Первісне, сокровенне значення слова "філософія" було не "любов до мудрості", а "мудрість любові". Вища мудрість є вища любов, а вища любов є вищою мудрістю.

Любов - початкова, цілюща, чудодійна сила Природи, єдина сила, що долає саму смерть. І лише любов'ю творить людина своє тонке внутрішнє тіло - капище Душі, в якому судилося їй пережити смерть.

Всякий, який зловмисно зневажає заповітне право на життя інших істот, відчужується від життєдайного ПРОМЕНЯ ЛЮБОВІ, і сам втрачає право на життя.

Він приречений. Його чекає жахлива доля ІНШОЇ СМЕРТІ, тобто смерті душі, наступної за смертю тіла.

Смерть - це не розставання з тілом, ні. Смерть - це відрив від ДУХУ-РОДА і зникнення кодла мерзотника НАЗАВЖДИ, без будь-якої надії на ВІДРОДЖЕННЯ.

Все, вкорінене в РОДІ, зберігається навіки. А все розпорошене, безрідне - сходить в НЕБУТТЯ, розчиняється в стихіях, будучи позбавлене стрижня, скріпи, опори.

У Веданті і Зенд-Авесті стверджується, що злий йде прямо у "вічність темряви", занурюється в темряву вічної безсвідомості. Слов'янам були чужі християнські уявлення про бога, що створив світ і призначив вічний пекельний вогонь. Пекла як такого немає. Добрий себе творить, злий себе знищує. Нечисті душі просто зникають, втрачаючи свій ОБРАЗ, розчиняючись у потворному НІЩО.

Природу не перехитриш. Згідно Її задуму, людина повинна творити ДОБРО ЗАРАДИ ДОБРА, нічого не очікуючи, єдино з потреби в любові, що виливається з її серця на все суще. А в результаті все, що твориться її Доброю Волею, виявляється для неї найбільш значущим і доцільним: адже і на цьому, і на тому світі безсмертна одна лиш Добра Воля.

Так звана західна цивілізація втілила в собі усе зло християнства - релігії, нав'язаної індоєвропейцям чужою і ворожою їм расою. Для успішної боротьби з цим злом необхідно усвідомити не тільки світоглядну неспроможність християнства: треба зрозуміти всю пагубність цієї смертоносної релігії, що загрожує загибеллю усьому живому на Землі...

Вся жахливо-вампірична суть християнства укладена в євангельських текстах Матвія (гл.21) і Марка (гл.11), де Єшуа одним зловісним прокляттям умертвляє смоківницю - дерево, що уособлює ЖИТТЯ у багатьох народів. За великим рахунком не настільки важливо, чи було це злодіяння в дійсності (так само, як не настільки важливо, чи жив коли-небудь чоловік на йм'я Єшуа). Набагато важливіше інше: навіть якщо це тільки каббалістична притча - алегоричне повалення "зла" в особі безневинного, беззахисного дерева, то подібний образ міг зародитися лише в умах юдеїв - ненависників ЖИТТЯ, ПРИРОДИ і СВІТЛА.

Якщо рай або досконале "царство боже" лише в "небесному Єрусалимі", то вся видима Природа - недосконалість і зло. Краще, якби взагалі не було цієї "грішної" Землі. А вже якщо доводиться жити, то треба "рятуватися", каятися, очікувати "??кінця світу".

Для християн те, по чому вони ходять, це не Мати-Земля, а прах під ногами - "твар господня". Справжнє життя для них почнеться нібито аж після їх смерті. Згідно з їх віровченням, все, що має плоть - із самого початку погане, грішне і нечисте. Будь-хто, навіть праведно живуча людина з цієї точки зору - погана і скверна, хоча б тільки тому, що вона - в-тілена. Для того щоб виглядати добре, очиститися від скверни і потрапити в "рай", людина має позбутися від плоті, тобто ВМЕРТИ: треба постійно умертвляти свою плоть ще в земному житті. Коротше кажучи: хороша людина - це мертва людина ...

Однак християнські уявлення про загробний світ двоїсті і вкрай суперечливі. З одного боку, їх наріжним каменем стоїть, ніби, вчення про душу людини і про її посмертну долю, де головна турбота про її "порятунок". Але з іншого боку, найважливішим догматом є віра в тілесне "воскресіння мертвих", що розуміється в строго буквальному сенсі як оживлення в могилах трупів, хоча б вони давно згнили.

І ці самі християни, які стверджують, ніби їх релігія звільняє від страху смерті, наполегливіше від інших чіпляються за життя, а своїм похмурим обрядом поховання змушують живих лише здригатися від жаху перед неминучим. Мимоволі відчуваючи безнадійність своїх сподівань, вони намагаються власним страхом смерті заразити якомога більше мислячих людей.

Передбачення своєї неминучої приреченості відбилося в хворобливо-бредових картинах Апокаліпсису, пройнятих кровожерливою, але немічною злобою до МИРУ, ЖИТТЯ, СВІТЛА. Взагалі вся ця мишача метушня навколо так званого "кінця світу" полягає в історично зумовленій долі самого християнства, котре передчуває власну безпросвітну безвихідь і намагається захопити за собою в безодню все людство...

Першохристияни не сіяли і не орали, з дня на день очікуючи обіцяного "??кінця світу". Однак, як тільки християнство стало державною релігією Риму і колишні заклики до віротерпимості змінюються кривавими "богоугодними" переслідуваннями язичників, то "кінець світу" відсунувся на невизначений термін, а на перше місце висунулась проповідь відплати в потойбічному царстві, що цілком відповідає завданню утримання рабів у покорі...

Мислителі сивої давнини, посилаючись на ще більш древніх пращурів-ясновидців, що зберігали таємне віще ЗНАННЯ-НАТХНЕННЯ, отримане колись безпосередньо від СВІТЛИХ духовних сутностей, визнавали Світ нескінченним у часі і в просторі. Для них питання про початок і кінець Світу були нісенітницею, подібній спробі відшукати початок і кінець персня.

Життя не закінчується смертю, а лише знаходить тимчасово інше обличчя. Обидві, здавалось, протилежності - ЖИТТЯ І СМЕРТЬ одвічно утворюють єдине кільце, адже в кожній з них укладена інша. Що у світі Предків називається смертю, то у світі людей називається народженням, і навпаки.

Не можна відродитися, не померши. Плоть, що служила оплотом для втілення Духу, зношується, і потрібно нове вмістилище. У такому проясненому відношенні до смерті язичника переконувала сама Мати-Природа: рослина передбачає необхідність пройти через стан насіння, щоб не загинути безслідно взимку і знову розквітнути весною.

З світом Предків пов'язувалися уявлення про відродження земної людини: Предки втілювалися у світі людей в особі новонароджених, які потім знову йдуть в Країну Предків - Вирій, звідки знову неминуче повернення до Роду - на Рідну Землю. Не було того страху зникнення зі світу, що терзає християн і матеріалістів; для язичника Природа - єдине всеосяжне буття.

Мною було помічено, що в деяких виняткових станах - лунатизмі, самозабутті, захопленості, одержимості, натхнення - людина вступає в абсолютно незвичайні, якісно інші зв'язки з Природою.

Якщо в повсякденному стані людина пізнає Природу тільки з зовнішнього боку, то в лунатичному забутті і подібних станах, пов'язаних з погашенням головної свідомості - розуму, душа ніби занурюючись у Природу і зливаючись з нею - стає Початком, прозріває безпосередньо таємну суть явищ, - здобуває всевідання.

Це підтверджують віщі пророкування, ясновидіння в часі і в просторі, знахарство, зцілення і ворожба на відстані, пророчі сни, екстатичне натхнення і багато інших сил та здібностей душі, діючих поза відомих науці законів, поза відомих п'яти органів чуття - поза тісних меж плоті.

Тут криється сенс виразів: "вне собі", "вийти з себе", "прийшов у себе", і т. п. Ми вживаємо їх, не замислюючись про те, який глибокий і прямий сенс вкладали в них стародавні. Перебувати в екстазі - означає перебувати вне собі (приставка "ек" означає "поза", "вне"). Часом одне лише гостре переживання захоплення чудової, пахучої красою Природи може у особливо чутливих (сентиментальних, як кажуть нігілісти) натур піднятися до захопленої екзальтації - несамовитості.

Надчутлива свідомість у повсякденному житті заглушується головним мозком - порогом нашої свідомості. І тому надчуттєві здібності можуть виявлятися, зазвичай, лише під час знаходження людини в деяких несвідомих (з точки зору розумової свідомості) станах, пов'язаних із затьмаренням свідомого сприйняття. Точно так само темрява ночі не є причиною появи на небі зірок, а лише необхідною умовою їх видимості.

Яснобачення сновид і сомнамбул вказує, що душа наша аж ніяк не тотожна нашій безсонній "денній" ??самосвідомості з її п'ятьма органами чуття. Душа не вичерпується нашим мислячим Я, але корениться в прихованій області так званого несвідомого.

Внутрішнє пробудження душі безпосередньо залежить від глибини забуття - "чим ніч темніша, тим яскравіші зірки". Чим більше присипляється, слабшає зовнішнє чуттєве сприйняття, що є лише перешкодою для спілкування нашої внутрішньої тонкоматеріальної істоти з іншими духовними сутностями, тим більш незалежним і дієвим стає тонке тіло, тим легше йому проявляти себе, відділяючись тимчасово від щільної оболонки.

Повне ж зникнення поверхневої "денної" ??свідомості - фізична смерть - буде лише повним усуненням цієї перешкоди, повним розкріпаченням душі, над якою смерть не владна.

Якщо світ Предків відділений від нас тільки порогом нашого розуму, якщо потойбічний світ Є світ, який лежить по той бік нашої свідомості, то чи не означає це, що ми вступаємо у потойбічний світ не вперше після смерті нашої, а знаходимося в ньому несвідомого ще за життя???

Область несвідомого душевного життя і є ті двері, через які тільки й можливе спілкування наше з ІНШИМИ ДУХОВНИМИ СУТНОСТЯМИ...

***
Слово ЗЕМЛЯ - одне з найголовніших, одне з найдавніших слів рідної мови. У віщій мові Пращурів слова ЗЕМЛЯ і ЗМІЯ звучать майже однаково. Вони споріднені. Для наших пращурів ІМ'Я свешенного плазуна було забороненим, невимовним. Люди не знають первісного ІМЕНІ цієї тварини. Назва "змія" - лише пересказ, похідне від "земля". Це підтверджується найдавнішими текстами, наприклад з "Златоструя" XII ст.: "І перти і скаче, і по землі плезеть аки змлія". "Доісторичні" Змієві вали - велетенські земляні насипи південної Русі зберігають таємницю своєї назви до призначення.

Спорідненість ЗЕМЛІ і ЗМІЇ корениться в глибині тисячоліть. Змія означала земне, жіноче начало. Змії мудрі і священні, тому що вони ближче до землі, з якої все виростає і все відроджується. Змія - втілення могутніх земних сил, змія - сполучена з життєдайної міццю землі.

Взагалі змія - заповітна тварина у всіх найдавніших народів. Змія, омолоджуючись зі зміною шкіри, була символом відродження нового життя, шанувалася істотою, позначавшою таємниці життя і смерті, - втіленням всезнання. В Єгипті посвячені у сокровенні таїнства іменувалися "зміями". У кельтів іменування волхвів-друїдів "зміями" вважалося почесним. В Індії кобра - заповітна тварина, яке охороняє древні храми і заповітні дерева. У деяких селах щорічно відзначається свято змій. І лише у юдейській біблії змій постає найбільшим - ворогом, підступним і хитрим супротивником людини, який начебто спокушає первісних Адама і Єву, за що їх Господь проганяє з "раю"... Так само постає і образ змієборця у християнстві, який убиває священну тварину, що являє собою так-звану перемогу християнства над лихим язичництвом - насправді тисячолітнє ярмо для нашого народу...

***

Не безплідні мудрагельства книжних червів, а віще ПІЗНАННЯ СЕРЦЕМ Істинного Я і Божественної Природи - співпереживання та співчуття усьому ЗЕМНОМУ - ось єдине, що не дасть людству впасти у відчай і крайнощі в майбутньому.

Добровольский Олексій Олександрович
(1938 - 2013)

Теги:     Світогляд      язичництво      предки      пращури      святині      ідеологія      істина      природа      земля      змія      життя      сонце      світло      душа      дух      усвідомлення      саморозвиток      свідомість      промінь      концепція      праведність      боги      предки      пращури      доброслав      рід      родина      волхви      обереги      веди      відання      доля      мудрість      мудреці      слов'яни      рідновір'я

Поділитись у соц. мережах:
e-max.it: your social media marketing partner
 

Підписатись 
на публікації проекту: