Урицькі скелі Тустань — древнє святилище і місто-фортеця

Урицькі скелі - один із наймістичніших куточків Карпат. Це чудернацьке накопичення скель в селі Урич, Львівської області хвилює не одну тисяч літ людське око. Упродовж історії повз них проходили та залишали свої петрогліфи такі племена як: даки, фраки, кельти, скіфи, білі хорвати тощо. Урицькі скелі - пам'ятка національного значення, котру давно пора занести в ЮНЕСКО. У цій статті ми зробимо екскурсію у ті часи, коли скелі в Уричі були астрономічною палеобсерваторією і древнім святилищем, а згодом стали містом-фортецею.

Село Урич

З давніх-давен, українська земля ховає для мандрівника тисячолітні скарби у вигляді незліченних археологічних знахідок, рукотворних пам'яток, давніх рукописів та усних переказів, а ще більшим скарбом є сама Природа. Потрапивши сюди - навіки стаєш заручником безкінечного космосу-лабіринту у вигляді сплетених між собою: стежок, скелястих вершин, гостроверхих кичер, полонин, широких пасовищ, одиноких сіл, поруйнованих замків і прадавніх городищ. Усюди - уламки часу, уламки древньої цивілізації...

Мандруючи цим загадковим карпатським селом, Великий Каменяр Іван Франко писав:

...У Карпатах є дуже багато красивих місць, але Урич належить до тих, куди, приїхавши один раз, запам'ятовуєш собі його на все життя....

Невеличке, вбоге гірське сільце Урич (або, як його звуть самі селяни Уріче) належить до Богом і людьми забутих куточків світа, в котрих, здається, ніколи не було і не буде якого-небудь живішого життя, движення, руху. В подвижній людині над малим потоком дрімає воно спокійно, сонне якесь, мрякою повите. Малесенька церковиця під липами, убогий дім священика і показні дві корчми - се одинокі сліди «духа часу», провіваючого куди йому хочеться. Школи ще він не завіяв сюди. („Українсько-руська студентська вандрівка літом 1884 року”, газета "Діло", 1884р.) 

І справді, обрамлене зі всіх сторін Бескидами, розкинулось село вздовж крутого берега ріки Стрий, немов заснуло у залісненій долині.  "У річе... у річки... урич" - лунає ехом у цьому глухому куточку. Мабуть, так і лунала первісна назва села, до тепер місцеві бойки вимовляють назву як "Уріч". 

Історик та філолог Антоній Петрушевич пояснював виникнення назви села так: 

"Второе поселение на месте его у верховьях здесь протекающей из Карпат "рѣчки" проименовалась уже "Урѣчьем".

Панорама села Урич з висоти скель

Вперше топонім зустрічається у списках королівських маєтків, в люстрації під 1565 роком, де йдеться про село Уріч над потоком Уріч:

"...угорські і гірські люди на конях, у великих тайстрах сіль вивозять через гори у свої країни, тут є місцевість, що носить назву Урич, над потоком Урич, що під городищем Тустань, де беруть мито в розмірі 14 злотих від тих купців, які йшли горами, минаючи Дрогобич".

Цікавим фактом з історії села є свідчення галицького краєзнавця А. Бєльовського про спробу перейменувати село 1549 року на Ловчево. Однак, імовірно, справа не дійшла до рук. 

На цій старій поштівці 1903 року зображені скали у селі Урич, які помилково підписані видавцем як "Яремче, Камінь Довбуша".

Станом на початок XIX століття село належало роду Петруських, які мали численні маєтності у Стрийському та Жидачівському повітах. Згідно з переписом 1870 року, в Уричі проживало 604 мешканці. Селянам належало 879 моргів (1 морг дорівнював 0,57 га) орних ґрунтів, 1031 морг лук і 463 моргів пасовиськ і лише 62 морги лісів. Натомість 1458 моргів уріцьких лісів належало дідичеві (поміщику), який мав також незначну частку лук і пасовиськ. 

Пробудження для Урича, як і для інших сіл та міст підавстрійської Галичини, започаткувала нафтова свердловина, закладена у 1891 році. Наприкінці ХІХ ст. тут помітно зросла чисельність жителів села: 953 особи і 157 будинків. 

У 1923 р. в Тустані таборували пластуни з куреня Івана Богуна і залишили по собі слід на скелі. Сьогодні він малопомітний, але якщо подивитись на це архівне фото, то зможете краще розгледіти це місце.

У 1910 р. за проектом архітектора Василя Нагірного будують нову церкву св. Миколая, права ктиторства над якою мали Рудольф Недзецький та Урицька нафтова спілка. Потреба її спорудити виникла через те, що стара церковиця, про яку, свого часу, згадував І.Франко, була дуже убога і не могла вмістити всіх селян:

Стара церковиця Св.Миколая в Уричі

У 1930 році, згідно урядових документів в Уричі проживало 1200 осіб, в 1935р. – 1435, а станом на 1 січня 1939 року Урич мав 1530 мешканців, що є найвищим показником за всю історію села, з них 1270 українців, 100 поляків та 160 євреїв.

Унікальні фотокартки з приватного архіву, Урич 1925 рік.

Родина Барбич на скалах, Урич 1928 р.

Селяни Урич, 1934 рік.

Невідома родина на Урицьких скелях

У селі також мешкало 9 німецьких родин – потомків німця-колоніста Айбена, котрий прибув до Урича з колонії Mallmannsthal (тепер с. Майдан). Українські селяни запрошували німецьких майстрів для будівництва своїх будинків і таким чином німецькі колоністи привнесли особливий стиль будинку, не традиційного для Бойківщини. 

З приходом комуністичної радянської влади, Урич було включено до складу сільської ради села Підгородці та до новоутвореного колгоспу. Демографічна ситуація в селі різко погіршилася, що було пов'язано, передусім, з відтоком молодих селян у міста та занепадом нафтових сердловин. 

Діти спускаються на лижах з пагорбів Урича, поблизу скель. 1930-ті роки.

У 1970 р. мешканці села брали участь у зйомках художнього кінофільму "Захар Беркут" (сценарій Дмитра Павличка, режисер - П. Осика, 1970-1971 рр.). Кінозйомки проводились на Уріцьких скелях:

Документальні фото із кінозйомок х/ф "Захар Беркут" (1971) на скелях в Уричі

 Кадри із к/ф "Захар Беркут" (1971), які знімалися на скелях в Уричі

На 1978 рік число мешканців становило всього 521 особа. На сьогодні в Уричі, за деякою інформацією, налічується 119 дворів, де проживає близько 170 осіб, переважно похилого віку. Чимало садиб пустують, частина розкуплена під літні дачі міськими мешканцями. Як ніколи, актуальна тема відродження села.

Тустань - станиця стійких, град відважних

О, Уріч – край гірських потоків, край скам'янілих велетів!

"..А преціж у лісистих проваллях на схід від того села у величезних камінних "бовдах", якась старинна дивна, якась запропавша культура записала твердими і глибокими буквами свої сліди", - відзначає Франко.

Наш Каменяр не даремно відчув це місце - Місце Сили, пройшовши далеку відстань від Нагуєвич до Урича... Розсипані, мов здоровенне "лото" й поскладані рядами у пазл, повстають перед нами гігантським муром камінні твердині. Як магічний кордон між світом проявленим і непроявленим,  як буфер між минулим і майбутнім - відкривають перед нами якусь невідому суть,  непізнану велич, повертаючи до архаїчних уявлень та глибин нашої людської пам'яті...

Давня легенда говорить:

"У передвічні часи, коли попід горами селились Велети, один з них, обравши собі садибу на бердах, наказав нечистій силі викувати в них палац, і однієї ночі ще до третіх півнів цей палац було викувано. Однак, прослухавши півнів, велет сам скам'янів", - записав її у 1843 році Іван Вагилевич, побувавши в Уричі. 

Могутня центральна "стіна" Урицьких скель, яка не раз відлякувала ворогів і притягувала романтиків

Складаються Уріцькі скелі з 7 груп сірих монолітних кварцових пісковиків. В геологічній науці вони відомі як Ямненські пісковики  - назва походить від села Ямна, Івано-Франківської області.

• Як відзначають науковці, скали утворилися природнім чином близько 65 мільйонів років тому, на глибині 4800-5000м, за часів існування тут прадавнього велетенського океану Тетіс, про що свідчать коралові рештки у пісковиках.

Основними скельними групами є чотири урочища:

1. Камінь (Фортеця) - знаходиться в центрі;

2. Жолоб (Орел) - на сході від центру;

3. Мала Скеля - на пн-заході від центру;

4. Острий Камінь (Пальці) - на пн-заході від центру;

Загальна площа скель - 35 684 гектарів,  висота над рівнем моря - 600 метрів.

З різних боків цей кам'яний ансамбль оточують схили таких гір як: Горбище, Старий Горб, Турків, Товар, Стовба, Діл, Перенизь, Вороновий хребет, Кічерка, Горб, що робить їх неприступними у всі часи.

Ситуаційний план розміщення скельних груп:
1 - Камінь; 2 - Острий Камінь; 3 - Мала Скеля; 4 - Жолоб;

Вигляд на основні скельні групи зі скельного масиву Жолоб.  Центральна група - "Камінь", домінує серед інших скель, піднімаючись над долинами ріки Стрий майже на 90 м. Роміщені паралельно, скельні складки утворюють ніби природні стіни.

Вигляд на скельні групи Камінь та Жолоб із західного боку села. Група Жолоб стоїть окремо на відстані 120-150 м на південь від скельної групи Камінь.

Вигляд зі скельного масиву "Острий Камінь" (Пальці) на решту скельних груп. Острий Камінь і Мала Скеля знаходяться в 1,2 км від скельної групи Камінь.

Давньоруська фортеця

За часів Київської Русі та Галицько-Волинського князівства (ІХ-ХVІ ст.) на найбільшій скельній групі Уріцького кам'яного комплексу - Камінь, площею у 3 га, було вбудувано унікальну дерев'яну споруду місто-фортецю, що було важливий стратегічним об'єктом не тільки для Київської Русі, але й усієї середньовічної Європи. Слугувала фортеця як оборонна лінія та прикордонний митний пост. Тут стягувалось мито з купців Португалії, Туреччини, Угорщини, Польщі тощо. Чимало хто віз тканину в Китай, інші їхали за сіллю в один з найстаріших центрів солеваріння - Дрогобич. У люстрації Дрогобицької соляної жупи(1565 р.) сказано, що “…у Тустані беруть мито від купців, котрі йдуть горами, минаючи Дрогобич”.

Тустань на карті Річчі Занноні, 1700 рр.

Тустань на мапі Абрагама Ортеліуса, 1584 р.

Тустань на мапі Віллема Блау, 1600-ті роки.

Макет давньоруського граду-фортеці. Реконструкція Михайла Рожка.

Версії походження назви "Тустань"

Цікаві свідчення дає нам назва фортеці - "Тустань", що вперше згадується у 1340 році в праці Яна Длугоша. Автор оповідає про захоплення польським королем Казимиром III Великим таких міст і замків як: Перемишль, Галич, Луцьк,Сянок, а також і Тустані:

"..et tam Premisliense, guam Haliciense Luczense, Wladimiriense, Sanocense, Lubaczow, Trebowla, Tusztan - que castra et civitate...".

Більшість істориків пов'язує назву з народною етимологією, мовляв, через часту вживаність вартовими словосполучення "Тут стати!" місце отримало таку назву. Кожен, хто проходив через місто, мусив зупинитися, заявити про свої наміри, сплатити данину і аж тоді рухатися вперед. Однак, таке трактування здається дещо поверхневим і малоаргументованим, тим більше, що конкретних свідчень на доказ цієї версії немає. 

Початок ХІХст. З альбому А.Ланге "Zbiór naypięknieyszych i nayinteresownieyszych okolic w Galicyi".

Так, за матеріалами дослідження О.Купчинського:  "Назва "Тустань" належить до праслов'янських утворень, а засвоєю семантикою належить до типу  відприсвійних антропонімів".

Як зазначає Михайло Рожко у своїй книзі "Тустань: наскельне місто-фортеця" (1997):

Твірна основа-антропонім географічної назви Тустань за структурою є двочленною і складається з компонентів Ту+Стан. Такий тип імен відомий уже в санскриті — Aiva-pati «господар коней», грецькій мові — ippo-Samas «той, хто покоряє, приборкує коней», кельтській мові — Epomenduos — «той, який захоплюється кіньми». Двочленний тип назв був активним у всіх індоєвропейських мовах.

Таку антропонімічну структуру засвідчують імена слов’ян, відомі з античних пам’яток, датованих VI—VII ст., наприклад, імена антських вождів і візантійських воєначальників слов’янського походження: Доброгосгт, Калігост, Межмир, Татимир, Хвалибуд та ін (С.П. - див. "Слов'янські особові імена українців" - П.Чучка). Двочленна іменна структура знайшла широке відображення на східнослов’янських територіях, у тому числі у топоніміці України.

Другий компонент назви Стан відомий у антропонімії майже усіх слов’ян: укр. Стани-мир, укр. і польськ. Стани-слав, словенське Stani-goj, сербохорв. Stani-vuk або на місці другого члена імені: чеськ. Pre-Stan, укр. Нес-тан та ін. Компонент Стан пов’язаний із старослов’янським словом *стань <*стати, що позначає поняття постійності і тривалості. На думку Т. Меретича, старослов’янське стань може також означати «міцність», «силу» (лат. firmitas), «певність», «твердість», "осілість".

Щодо походження і значення першого компонента твірної основи топоніма Ту-стань - однозначної думки немає. Компонент Ту можна пов’язувати з праслов’янським прислівником *ту<<*tu поряд *tu—to, який відповідав давньоруському та українському діалектному ту «тут» (аналоги спостерігаються в інших слов’янських мовах), або вважати його скороченою формою від прикметника тугь <*tagь — «сильний», «твердий», «неподатливий», «впертий», «завзятий»: Тустань < Тугостан + jь, або тухь: туха — «відвага»: Тустань < Тухостан + jъ. Таким чином, з’ясовуючи походження компонента Ту<*ту, ту-то твірну основу назви можна визнати повною, або скороченою, приймаючи компонент Ту як скорочення від тугъ тухь: туха. У нершому випадку ім’я виражало побажання батьків своєму нащадку «бути саме тут на цьому місці міцним, сильним, стійким»: у другому — загально «бути сильним і міцним», «мати відвагу і силу, або бути відважним і сильним»".

Відважні середньовічні вої заснували фортецю Тустань та обороняли її довгі віки. Щороку на їх честь тут відбуваються святкування, ярмарки і військові реконструкції.

З усього вищесказаного можна зробити один висновок - сучасне трактування назви фортеці далеке від істинної етимології і вимагає глибшого розбору. На нашу думку, походження слід шукати не в даньоруській чи українській, а саме в праслов'янській мові, зокрема в мові білохорватських племен, котрі облюбували цей край, ще до Володимира (!). На основі етимології Михайла Рожка, подаємо свою версію: 

• Формант "ТУ" - походить від початкового "ТУГЬ" і позначає - міцність та силу;
• Індоєвропейський (індоіранський) корінь "СТАН" позначає - постійність й тривалість, станицю.
• Таким чином первісна форма назви - ТУГ-СТАН, згодом записана у давньоруській мові як ТУСТАНѢ..
• Отож, кінцеве тлумачення: ТУСТАН – СТАНИЦЯ СТІЙКИХ, ГРАД ВІДВАЖНИХ.

Що цікаво, подібний двочленний тип доволі розповсюджений в індо-іранських мовних джерелах, наприклад: ім'я скіфського вождя - ТАРГІ-СТАН (також ТАРГІ-ТАЙ), а ряд іранських топонімів мають ту саму будову: Паки-стан, Таке-стан, Айа-стан і т.д.. Сам корінь "стан" утворений від індоєвропейського "sta" (стояти), на перській мові означає - "місце стоянки, стійбище", а в слов'янській - "станиця, поселення, країна/страна".

Уріцька палеообсерваторія. Храм Сонця.

"... Далеко дивились посвячені давниною. Вони розуміли, що народи приходять і йдуть, що імперії виникають і гинуть, що золотий вік науки, мистецтва та ідеалізму зміниться темними віками забобонів. Маючи це на увазі, мудреці давніх часів пішли на крайні заходи для того, щоби бути впевненими у збереженні знань. Вони виписали їх на гірських схилах і замаскували колосальними розмірами зображень, кожне з яких було геометричним дивом. Знання в хімії та математиці вони приховали в міфах, які неосвічені будуть зберігати вічно, або в арках і переходах своїх храмів, які пошкодував час. Вони малювали такими літерами, які ні вандалізм людей, ні безжалісність стихій не могли стерти повністю. Сьогодні люди з подивом і повагою дивляться на колоси Мемнона в пісках Єгипту або на дивні тераси пірамід в Паланку. Вони стоять мовчазними свідками загублених мистецтв і наук античності, і мудрість їх буде прихована до тих пір, поки нинішня раса не навчиться читати на універсальній мові символізму... " 
(Менлі Полмер Холл)

Досліджуючи загадкові місця Уріцьких скель, знаходимо близько 270-ти архаїчних наскальних зображень - петрогліфів, котрі разом формують цілу праісторичну картину краю. На скелях зустрічаються малюнки спіралей, колеса, сонця, місяця, оленя, лева, вовка, сокири, блискавки, танцюючих чоловічків, рогу достатку та багато інших.

Ще з палеолітичних часів люди вірили у сакральність мегалітів, вбачаючи в них не лише мікроелементи, а духів і богів, які можуть слухати, бачити, змінювати свою форму, пересуватись у просторі і часі, з якими можна розмовлят, а головне - вони можуть впливати на долі людей. 

Загадковий петрогліф у вигляді рукоятки меча та вістря стріли на скельній групі Жолоб.

Петрогліфи у вигляді  великих рогатих тварин в скельних галереях  групи "Острий Камінь".

Петрогліф у вигляді лапи з пазурами.

Також на скелях чимало заглибин, котрі, ймовірно, мали культове призначення і служили жертовниками:

Різноманітні солярні знаки і петрогліфічні композиції на скелях в Уричі

Давні  жертовники на "тілі" Урицьких скель. Свідки язичницької епохи Урича.

Чимало петрогліфів мають вигляд кола або диску 0,5 м в діаметрі з лункою посередині.  Подібні знаки прийнято називати солярними. Майже усі вони вибиті на поверхні скельних стін на висоті 1,8 - 20 м  і за розміщенням тяжіють до ділянок, які протягом усього дня освітлюються Сонцем. 

Солярні знаки і утворення на скелях в Уричі

Знаходимо і антропоморфні утворення:

Скеля чимось нагадує Терношорську ладу, скельна група Жолоб. 

Антропоморфні скельні утворення. Комплекс Острий Камінь.

Викарбувані людські обличчя на камені, дакійсько-фракійський період.

Наскельний петрогліф у вигляді голови з вусами, період Гальштату

Скельна група Камінь: Мале Крило. Мислиться, що й тут не обійшлося без людського впливу, коли каменю надавалася певна символічна форма. Так, з південного боку Малого Крила ми можемо споглядати величезний лик.

У різних місцях доісторичної камінної пущі стрічаєш на собі холодні погляди скам'янілих велетів, що наче свідки якоїсь запропавшої епохи дивляться на нас, але не можуть нічого розповісти. Згадуються рядки Франка:

«А в Уричі камінь, і ковані в нім,
Покої, і брами, і льохи;
Чи велетнів се, чи розбійників дім,
Не знає ніхто анітрохи»

Загалом, Уріцький петрогліфічний комплекс - найбагатший серед відомих в Європі пам'яток наскельного мистецтва. 

Тривалий час Уріч був не тільки одним з найбільших центрів карпатської оборони, що захищав рідну землю від орд угрів і татаро-монголів, а й сакральним центром, святилищем, астрономічною палеообсерваторією, де відзначали дати Сонцестояння та Рівнодення. Коли в Єгипті великі царі будували грандіозні храми і вічні гробниці, коли таємничі мореплавці мінойської епохи панували на Криті й островах Егейського моря, тут наші предки мудреці і духовні поводирі, збиралися разом і зустрічали найраніший схід Сонця.

Так святкували День Сонцестояння на Уричі древні племена Гальштатської культури

Як зазначає відомий дослідник петрогліфів Уріча,  Микола Бандрівський:

"Використавши численні аналогії, 1984 року нами було висловлено припущення, що урицькі наскельні рельєфи (а, можливо, і частина петрогліфів) могли мати астрономічне значення і були пов’язані з релігійними культами того часу. Відомо, що точки сходу і заходу сонця переміщуються протягом року по лінії обрію.

У дні весняного рівнодення світило сходить точно на сході і заходить на заході. На весну точка сходу відсувається на північ, у червні рух сповільнюється, доходить до точки літнього сонцестояння (22 червня) і починає свій шлях на південь. Так само відбувається восени і взимку, тільки зимове сонцестояння означає крайню точку з південного боку сонячної екліптики. Важливо тут ось що: дні сонцестояння – єдині «міцно закріплені» дні в році, коли схід і захід здійснюється у точно вказаному напрямку. Раз помітивши його, можна бути впевненим, що важливі моменти переходу весни до літа й осені до зими не будуть пропущені. Це – основа сонячних календарів, які за численними аналогіями мали важливе значення у культовій та господарській сфера стародавніх цивілізацій.

На стіні розміщено по 14 концентричних знаків, розділених тріщиною. За М.Бандрівським, перед нами найдревніший Уріцький календар або "щоденник" Літніх і Зимових Сонцестоянь.

"Використавши схему англійського дослідника Дж.Гокінса, яку той застосував, вивчаючи астрономічні напрямки Стоунгенджу,  була розроблена подібна схема і для уріцьких скель. Виявилося, що точка літнього сонцестояння припадає на природній розрив скель, де вибито зображення танцюючої фігурки «жерця», а точка зимового сонцестояння проходить уздовж осі IV-го сектора Каменя і впирається в антропоморфне зображення парсуни (личини). Крім того, світило в час зимового сонцестояння сходить над однієіз скель сусіднього масиву «Жолоб», де на одній з верхніх скельних платформ вибито чотири півметрові в діаметрі ямки.

Виявивши такі цікаві закономірності в розміщенні зображень на скелях, було висловлено припущення, що окремі солярні (?) знаки можуть бути графічним відображенням найсуттєвіших точок руху Сонця! Так, найбільш складні за будовою знаки у вигляді двох лунок, навколо яких описані два, а в другому випадку, одне коло, символізують літнє і зимове сонцестояння. Перший з них пояснюється таким чином: дві внутрішні лунки означають точки сходу і заходу Сонця; у час зимового сонцестояння вони максимально зближені, звідси і їх парне розміщення. Внутрішнє кільце символізує лінію видимого обрію, на якій сходить і заходить Сонце, а зовнішнє велике кільце означає додаткове спостереження за цими точками. Другий знак у вигляді великого кільця з двома полярними лунками становив, імовірно, символ літнього сонцестояння, коли точки сходу і заходу Сонця найбільш віддалені", - Микола Бандрівський.

Скельна група Камінь: Велике Крило. В ході досліджень, були зафіксовані менгіроподібні брили, по яких, імовірно, подібно Стоунхенджу, визначали точки Літнього і Зимового Сонцестояння та Рівнодення. Менгір від бретонського menhir - "стоячий камінь", доісторична пам'ятка мегалітичної культури, що є вертикально поставленим кам'яним блоком (стовпом, брилою). Досить часто трапляються у вигляді груп, алей, рядів, що параледьно стоять. Призначення менгірів не має однозначного пояснення — скоріш за все вони правили за релігійно-культові споруди, пов'язані з культом Сонячного божества. Зверніть увагу на основу брил: вони не є монолітними з Крилом; а також на їх форму: рукотворно заокруглені, близькі до антропомофрності. Враження, наче їх хтось поставив, або принаймні пересував, після того, як, можливо, скеля розкололася. А деякі з цього ряду явно відсутні! Це добре помітно на світлині нижче: 

Брили, імовірно, з часом просто впали, або ж цей проміжок - своєрідна задумка. Якщо уважно придивитись, стає помітним, що  у розташуванні брил є певна закономірність. Та й не даремно у підніжжі самого Крила викарбувано велетенське антропоморфне обличчя (парсуна) із залишками жертовника на ньому, а сама скеля рясніє концентричними колами - солярними і люнарними знаками, та іншими геометричними символами.

Микола Бандрівський: "Оскільки описані знаки відомі лише в поодиноких випадках і вибиті за межами основного поширення «солярних» зображень, припускаємо, що вони могли виконувати роль магічних формул сонячного циклу, а численні знаки іншого вигляду, були звичайними показниками кількості сонцестоянь, тобто виконували роль календаря. З уваги на це варто згадати ще одну ділянку скель. Вона розділена навпіл глибокою тріщиною, з обидвох боків якої вибито по 14 згаданих зображень. Підкреслимо, що 28 – дуже поширене календарне число, пов’язане з циклом Місяця, що має 28 діб. Отже, є підстави припустити, що згадані знаки виконували роль місячного (лунарного) календаря! Свого часу (1984 р.) ми писали, що за таким своєрідним наскельним календарем «…давній хлібороб точно визначав період господарських сезонів. Вибита поряд із лунарним календарем парсуна виконувала, мабуть, функції аграрного божества і повинна була забезпечувати родючість на кожен місяць.

Цікавою з погляду календарних спостережень виявилась скеля з вибитими на ній 12-ма знаками, кожен з яких має вигляд трьох концентричних фігур. Зображення розташовані на обмеженій поверхні скель і звернені до сходу Сонця. З огляду на їх кількість вважаємо, що вони символізують 12 місяців року, а тричленна композиція кожного з них відбиває кількість діаметральних переміщень диску Сонця на обрії протягом місяця. Аналогічний спосіб фіксування сонячних циклів відомий і в Стоунгенджі. Тільки там роль урицьких наскельних знаків виконували камені та лунки, розміщені в певному порядку.…

За свідченням археоастрономії наших пращурів найбільше цікавив період весняного рівнодення: 22 березня. Я припустив, що ця дата якимось чином фіксувалася і на скелях біля Урича. Таким «фіксатором» міг служити згаданий вісімкоподібний знак, вибитий поряд із символікою літнього сонцестояння.

Враховуючи це, здалось можливим розшифрувати і всю петрогліфічну композицію. Так, два окремі знаки розміщені між символами рівнодення і літнього сонцестояння, символізують, очевидно, два місяці, квітень і травень, що минають між тими двома датами; третій же знак, вибитий після символіки сонцестояння, символізує наступний місяць липень. Виникає питання, навіщо первісній людині потрібно було вибивати відтинок часу рівний чотирьом місяцям. На допомогу прийшов… «Агрокліматичний довідник Української РСР», в якому стверджується, що на весь цикл визрівання збіжжя потрібно власне, чотири місяці. У березні починається підживлення землі попелом (давньоруська назва «березозоль» - підживлення землі попелом), у квітні – оранка, 2 травня з’являються перші сходи; 20-30 травня пшениця виходить у трубку – в цей час вона потребує багато вологи; 11-20 червня (у переддень сонцестояння) проходить колосіння, а 20 липня настає період жнив. Розташування знаків висхідною лінією символізує мабуть динаміку росту зела, а солярне значення рисунку давній землеробпідкреслив тим, що розмістив його на такій ділянці скелі, яка буває освітлена сонцем тільки в день літнього сонцестояння. У магічній формулі тривалості польових робіт наш далекий пращур зафіксував найважливіше знання свого часу - число днів для визрівання хліба."

Ґава-голіградська культура - археологічна культура кінця бронзового - початку залізного століття (гальштатського періоду). Назва утворена від назв могильника Ґава в Угорщині та української назви поселення Голігради. На схід поширюється до Закарпатської України і Подністров'я. Відомо близько 300 пам'яток, 11 з них відносяться до середини VII сторіччя до н. е. Основними носіями голіградської культури були фракійці, даки, а також, можливо, кельти та ілірійці.  Проживаючи в Карпатах, вони залишали за собою астрономічні святлища, найвідоміші з них: Бубнище, Писаний Камінь, Терношори.

"В Уричі знайдено кілька антропоморфних зображень, які можуть стосуватися релігійних культів солярного і лунарного характеру. Одним із таких зображень є вже згадана парсуна – величезне монументальне зображення людського обличчя, передане на торцевій частині Великого Крила (над потоком) за допомогою трьох місяцеподібних заглиблень та серії рельєфних ліній.

Вона вражає своїми розмірами.Тільки один раз на рік, під час сходу Сонця у день зимового сонцестояння, вона буває повністю освітлена. Очевидно, цей збіг не випадковий, а є наслідком добре продуманого композиційного плану, що ліг в основу створення наскельного культового святилища обсерваторного типу.

Отож, проведені дослідження дають підстави припускати, що Урицькі скелі зберегли для нас сліди двох пам’яток історії наших земель: пам’ятку дерев’яного зодчества періоду середньовіччя – фортецю Тустань і, майже на два тисячоліття раніше од неї – наскельне святилище.."

Зображення людського обличчя (парсуни) на скельній групі Камінь, розташоване на крайній нижній частині Великого Крила (над входом до печери). Його розміри - 2,5 х 1,5 м. Контур і деталі передані за допомогою трьох місяцеподібних заглиблень і серії рельєфних ліній. Верхня лобова частина переходить у нешироку площадку - 2 х 3 м і має сліди сильного обпалу.  До цієї площадки веде скельний карниз шириною 1,5 м і довжиною 12 м, вирубаний з північно-східного боку Каменю. Поряд з ним, ліворуч, розміщений спіралевидний петрогліф, що, ймовірно, свідчить про солярний характер личини. Праворуч від личини, на відстані 7 м на північний схід знаходитьcя округла плита розмірами 2,7 х 3 м, якій умовно дано назву "жертовник". У 1982 році під південним краєм цієї плити знайдено три дископодібні кам'яні фігури діаметром 25-30 см (!). Дві з них лежало поряд, наполовину занурено у ґрунт, третя знаходилась окремо, метром нижче. При складанні, дві з них прилягли одна до одної рівно по краях, третя, що лежала окремо - без пари. Наявність круглих дисків наводить на серйозні роздуми, щодо ранніх стадій розвитку космогонічних уявлень у наших Пращурів, які володіли глибокими пізнаннями про світобудову. Ймовірно, диски являли собою ритуальні предмети, пов'зані з пов'язані з річним сонячним циклом та його ключовими моментами або небосхилом, який обертається навколо центральної осі і являє собою безперервний цикл - цикл смертей і народжень. Так чи інакше, дисками, імовірно, володіли жерці, які застосовували їх в обрядах колорічного циклу. Подібні кам'яні диски знайдені в гробницях китайської знаті, що були своєрідними солярними оберегами, які супроводжувати людину в подорожі у загробний світ або «на небо».

Одним з перших, хто заговорив про Уріч як праслов'янську святиню був Іван Вагилевич - засновник "Руської трійці", редактор легендарної "Русалки Дністрової".  У своїй статті "Берда в Урічу" він пише: 

"З свого боку додам. В самому характері орієнтації розваленої скульптури в малому крилі головного берда на схід сонця, а обох галерей на вершку великого крила - на захід, - наочно відображене якесь вище, очевидно, релігійне їх призначення. Не буде навіть суперечністю припустити, що в глибині за входом до печери, зокрема у північному берді, донині існує святиня богів з постатями людей і звірят, де ще довго після прийняття християнства прихильники старих богів разом з своїми жерцями приходили тут віддавати їм честь. І народ згадує про предвічні золоті престоли, чаші, птиці і коні, і що там ходили чорнокнижники. Про це підтверджують також знахідки в печерах костей, залишків зброї, черепів, грошей тощо".

Гравюри з тижневиків Przyjaciel Ludu (30.09.1837) i Tygodnik Ilustrowany (12.08.1871)

Відомий польський археолог Ян Крашевський у своїй легендарній праці "Мистецтво в Слов'ян" значну увагу приділяє язичницьким святиням, до яких віднесено й скелі в Бубнищі та Урічі. Описуючі їх, Ян наголошує на "живому сліді зв'язку будівництва слов'янського з древньо-індійським". Описуючи усі наявні скальні групи та приміщення Уріча, Крашевський прямо порівнює їх з індійськими кам'яними комплексами, а їх призначення трактує як культове. Звертаючи увагу на залишки оборонних споруд, він влучно припускає, що святиню вже значно пізніше перероблено в укріплення. Хоч, він також вважає, що святиня могла бути водночас культовою і оборонною.

 Гравюра з книги Леонадра Ходзко (Leonard Borejko Chodźko) "Історія Польщі" (том 3, видана в Парижі у 1839 р.)

Вслід за Яном Крашевським, на сакральність Уріцьких скель вказував й Адам Кіркор - один з найавторитетніших білоруських дослідників історії та релігії, фольклорист, етнолог, історик. Детально описуючи у своїх творах центри ідолопоклонства, автор звертає увагу на пам'ятки з наскельною забудовою. На його думку, Бубнище, Уріч, Розгірче - є найцікавішими на території усієї Європи. Кіркор також константує, що скельні святилища Уріча згодом перебудувалися і пристосувалися для оборонних цілей.

Короткі відомості по Урічу подано І.Шараневичем у своїй публікації "Prahistorische und frunmmittelalterische Erdbauten in Galizien", де підкреслюється, що це є "справжнє місце поганських жертовників".

Скельна група "Камінь"

Згідно досліджень Михайла Рожка, скельна група Камінь поділяється на 5 умовних частин: Великий Камінь, Окремий Камінь, Малий Камінь (Менгір), Велике Крило і Мале Крило.

Зліва - Окремий Камінь, справа - Великий Камінь.

Малий Камінь з різних кутів. Вигляд з дворика дитинця.

Архітектурні та геодезичні обміри Малого Каменю. 

Мале Крило. Вигляд з двору фортеці.

Велике Крило. Південна стіна.

Велике Крило. Північна стіна

Даний бовван чомусь не увійшов до списку умовних частин скельної групи Камінь.  Знаходиться він трохи нижче Окремого Каменю, прихований серед букових дерев.

Місто-фортеця складалося з трьох частин:

• Дитинця ("днешній град" або "вишгород", "гора") - центральна укріплена частина міста в Давній Русі. Зазвичай, дитинець споруджували на зручних для оборони місцях (на мисах річок, пагорбах) і оточували ровами, валами, мурами з баштами і брамами. У дитинці розміщувалися князівські та боярські двори, житла військових та духовенства, міські собори. Під час ворожого нападу тут ховалися жінки з дітьми, звідкіля й виникла назва, або за іншою версією є калькою з білоруського слова «дзєдзинець», що означає «спадок», «спадковий», що походить від дієслова «дзєдзич» — успадковувати.

• Окольного Граду (Острог, Посад) - частина давньоруського міста, розташована біля дитинця, начебто на околиці. Він здебільшого розташовувалося з напольного боку дитинця і також оточувалося укріпленнями іноді потужнішими за укріплення дитинця. Окольний град складався з кварталів простого люду, ремісників, торговельного майдану, подвір'я купців, численних культових, релігійних комплексів.
  
  
• Присаду та Підгороддя (Кінці, Сторона) - це ремісничі, іноді торговельні поселення, що часом займали велику територію й інколи мали власні укріплення. Такі передмістя заселялися здебільшого ремісниками певної спеціальності: кожум'яки селилися біля води, гончарі — біля виходу глини тощо. В передмісті також жили різні етнічні групи. 
  
  

Схема скельної групи «Камінь». Реконструкція Михайла Рожка: 1 - дорога до фортеці; 2 - міст; 3 – перші ворота, в’їзд; 4 - солярні знаки, артефакти; 5 - другі, внутрішні ворота; 6 - окольний град; 7 - дитинець; 8 - внутрішній дворик; 9 - північний схил Каменю; 10 - колодязь; 11 - південно-західні околиці;

Існує версія, що за часів князя Данила Романовича (Галицького) городяни покрили боввани добрим шаром спеціального розчину, що використовують у будівництві і в наш час (фарба-лак), аби зміцнити поверхню пісковиків, захистити їх від вогню та опадів, протидіяти грибкам, моху та іншому забрудненню. Інакше б камені давно втратили форму та з віками просто обросли смереками, буком та ліщиною. Такий розчин добували або з папороті-аспленію та інших кальцієфільних рослин або з родовищ нафти, яких на Галичині на початку XIX ст. було найбільше в Європі. Дослідник Григорій Логвин висунув свою гіпотезу, згідно якої мури замку були обмазані глиною і побілені, що доволі було поширено серед міст саме білих хорватів.

У 1986 р. вчені на чолі з найпершим дослідником Тустані Михайлом Рожком офіційно зафіксували обмазку білою глиною зрубних стін Тустані на висоту 15 метрів.

Дитинець знаходився на скельному плато Каменя, здіймаючись на над прилеглою долиною на 51 м та являв собою міську цитадель:

Скельна група Камінь. Дитинець.

Так-званий внутрішній дворик – природна розщелина між двома виступами скелі. Саме тут розміщувався Дитинець.

Сліди забудови, відкриті в процесі археологічних досліджень двору фортеці

Головну браму Дитинця захищав підйомний міст, який розміщувався на висоті 3 метри. До воріт підходив дерев'яний поміст, влаштований на товстих стовпових конструкціях.

Головна брама Дитинця: минуле і сьогодення

Проміжки між кам'яними брилами були заповнені дерев'яними колодами та балками, що встановлювалися у продовбані пази, яких на скелях тисячі. Сліди від балок мають ширину понад 40 см, що прямо вказує на товщину колишніх конструкцій. Такі конструкції були здатні витримати не тільки навантаження забудови та вагу воїнів, а й певний запас каміння, необхідного для оборони. Техніка такого будівництва - "зруб", горизонтальне укладання колод в стінах споруди. При цьому висота будівлі могла бути довільною. Завдяки зрубу при висиханні колод не залишалось щілин між ними, що дозволяло щільно проконопатити стіну. Основою таких споруд був чотирикутний зруб, який складався з вінців, зв'язаних в кутах врубками.

В дитинці розміщувалися княжі та боярські хороми, там жили також дружинники і ремісники, які обслуговували княжий двір та боярські хороми. Під час облоги міста ворогом, дитинець ставав останнім притулком для городян.

Стенди історико-культурного заповідника "Тустань", виконані під керівництвом М.Ф. Рожка.

Саме тому, з північно-західного боку граду видовбані 2 цистерни із блоків: заввишки 4 метри (обороноздатність - 23 дні для 50 осіб) та 14 метри (оброноздатність - 180 днів для 50 осіб), а у підніжжі західного підніжжя Каменя - 30-метрова криниця.

Стіни криниці охайно витесані по всій її глибині, а її продовження на поверхні у вигляді шахти свідчить про те, що вода при наповненні криниці подавалась до інших ярусів фортеці. Вода у цистернах спеціально очищувалась (!), для цього на дно клали ялинкові гілки, потім пісок, і так в декілька ярусів, для того щоб вода у цистерні насичувалась киснем і довше була придатною для пиття.

На протязі столітть, фортеця пережила декілька будівельних періодів: п'ять - дерев'яної забудови та два - кам'яної, про що свідчать залишки кам'яної стіни товщиною 2,5 метри, яка з'єднює Великий Камінь з Великим Крилом:

Залишки кам'яної стіни із слідами підпружної арки, що була зведена князем Данилом Галицьким.

Північна частина Каменя являє собою відокремлену скелю, називають її - Окремий Камінь. Саме тут зафіксована 5-поверхова забудова V-ого будівельного періоду - оборонна вежа.

Окремий Камінь. Вигляди з різних сторін.

Дерев'яна забудова оборонної вежі на Окремому Камені, північна стіна. Вигляд з півночі.

Невідомий галицький літописець згадує про неї так:

«І вежа стояла посеред города висока, щоб бити з неї довкола города. Знизу зведена з каменю п'ятнадцять ліктів у висоту, а сама зроблена з тесаного дерева і вибілена як сир, сяяла на всі сторони».

До прикладу, триповерхові хороми в Коломенському городищі (Москва) були зведені з дерева лише в XVII ст., і вважалися "найбільш складними з відомих зразків дерев'яного хоромного будівництва на Русі". Проте п'ятиповерхова забудова Тустані заввишки 25 м існувала вже в XIII ст. Це можна прирівняти хіба що до висоти сучасного восьмиповерхового будинку. Уявити собі споруду такої висоти, побудовану з дерева, навіть станом на початок XXI ст., досить складно. Найвища точка Каменя - 90 метрів. Тут було вбудовано унікальний гострий дерев'яний купол - з нього можна було прострілювати усю територію городища і прилеглих до неї шляхів.

В середині фортеці багато вузьких, довгих проходів-ґротів, очевидно, колись їх використовували як виходи до інших скельних груп (зокрема Жолобу - 4-та скельна група) та як запасний вихід або просто шлях до води.

Вхід до підземелля під Малим Каменем, що проходить під Великим Крилом та веде до ріки. На сьогодні цей прохід засипано товстим шаром ґрунту.

Як повідає Владислав Тарновський у своєму рукописному путівнику по Дрогобичу кінця XIX ст.:  

"Окрім того заглиблення і фантастичної постаті нагорі, найвища скеляста маса мала ще й інші цікаві особливості. У ній бачимо обширний ґрот, в якому може вигідно поміститися кілька осіб, і вирубану в ньому низьку лавочку. Виходячи з ґроту на південь, знову натрапляємо на вирублений хідник, йдучи яким, можна зайти досить далеко. Далі прохід захаращений хмизом і щораз вужчий. Наші провідники оповідали, що декілька сумних випадків відлякали і найсильніших від проникнення вглиб печери, однак запевняли, що пущені там такси [собаки] виходили з протилежного боку понад проваллям, де знаходиться значно більший вхід."

 Схематичний маршрут підземелля. 

Теоретично, вихід із підземелля, що починається під Малим Каменем.

Другу частину міста становив Окольний град або Посад - так називалась населена область за межами Дитинця. Під час нападу ворога, посад, зазвичай, повністю знищувався - якщо не ворогом, то пожежею. Населення посаду або ховалося в дитинці, або гинуло. В процесі розкопок археологи знайшли тут сліди кузні та предмети виробництва - наконечники арбалетних стріл, кувалди, сокири, голки, леза мечів, сердечники дзвоників, кресала, різці по дереву, дерев’яні ложки, бруски, шкіряні підошви, скло, кераміку.

Свого часу зі східного боку "окольного граду" Тустані в процесі археологічних досліджень було виявлено сліди кузні, яка, очевидно, обслуговувала місцеві потреби фортеці. Тут було знайдено і самі предмети виробництва. Ними виявилися наконечники арбалетних стріл. Поряд із розвалом кузні виявлено і бруски для загострення наконечників.

Окольний град (Посад)

Цікавою знахідкою є металевий щиток персня з гравірованим рисунком птаха, знайдений у цистерні на глибині 1,60 - 1,80 м. Пластина персня круглої форми, діаметром 23 мм. Краї обрізані неакуратно. На щитку вигравірувано рисунок: стилізований силует птаха в орнаментальному колі. Він зображений у профіль повернутим вліво. Крила розведені в різні боки. Лапи розставлені, наче він крокує. Зображення утворене контурною лінією, крила та хвіст – кількома ритмічно повтореними рисками. Тіло птаха декороване крапками, а на шиї – смужкою. Орнамент, що оточує зображення птаха, утворений трикутними зубцями. Зубці ділять поле довкола птаха на рівносторонні трикутники, внутрішній ряд яких спрямований від центру кола, а зовнішній – до центру. По середині кожного трикутника – крапка. Орнамент також обрамлений колом, що проходить по зовнішньому контуру щитка.

Рельєфне зображення на пластині персня з Тустані.

Найближчими аналогами до щитка з Тустані можуть бути так звані Боярські персні-печатки із зображеннями птахів. Є імовірність, що птах був своєрідним тотемом Тустан-граду. 

Серед артефактів також привертає увагу бронзове навершя булави, виявлене на Дитинці у 1978 р. Воно має п’ять великих чотиригранних шипів, розміщених посередині. Зверху і знизу розміщено десять тригранних шипів. Втулка наскрізна з трьома валиками, що мають насічку. Валики розміщені в такій послідовності: два по краях втулки і один між шипами і валиком. Булава була знайдена в квадраті а-2 на глибині 0,58 м від денної поверхні. М. Рожко, з посиланням на А. Кірпічнікова, датує описану булаву першою половиною ХІІІ ст.

Поза міськими укріпленнями, на південь від фортеці розташовувалось Присад, а за ним Підгороддя, який має також народні назви -"сторона", "кінці". Присад складався з кварталів ремісників, торгівельного майдану (крамниці, майстерні), подвір'я купців. Тут жили кожум'яки, селилися вони біля русел річки Уричанки та гончарі — селилися біля виходу глини тощо. Ця територія носила назву і зараз носить - Верхня та Нижня Присади. У межах Верхньої Присади ще донині зберігся ремісничий топонім "Римарівка" (тужи жили ремісники-римарі), а у межах Нижньої Присади - "Столярівка" і "Стельмахівка"(тут жили стельмахи, іі виготовляли колеса, фіри, сани). Крім того збереглися топоніми "Кушнірівка" (або "Чинбарня"), "Ковалівка", "Боднарівка", "Гончарі", "Гвоздярня".

Присад, який плавно тягнувся і перетікав у Підгороддя, від чого й утворився топонім Підгородці - село на схід від Уріча.

Загальний план Урицького городища.  У 1994 році, йдучи за легендами про Русалчин став, на широкій площі на південь від Каменя,
М. Рожком проведено археологічні дослідження, які підтвердили існування в XIII ст. водної перепони.

Головною магістраллю був гостинець (дорога), вимощений камінням, що йшов від брами Окольного града до головної брами Дитинця, а звідти по хребту на Ямельницю або Тустановичі - так звався соляний шлях до найдавнішоого центру соловеваріння Дрогобича. Власне, згодом на цьому шляху постане село Тустановичі (сьогодні район міста Борислав, Львіської обл.). 

Князі міста-фортеці

На протязі XII - XIII ст. фортеця існувала і розвивалася при князях Ярославі Осмомислі (1153-1187), Романі Мстиславовичі (1199-1205) і Данилові Романовичу (1228 - 1264). Це був галицький період в історії освоєння скель. Особливого розквіту фортеця набула за правління князя Галицько-Волинської держави  - короля Данила Романовича Галицького, який проявив свої особливі фортифікаторські здібності і боронив фортецю від монгольскої навали. Багатий і всебічний досвід побудови оборонних комплексів Данило об'єднав із волинською будівельною практикою, зробивши фортецю неприступною. Саме тоді були побудовані муровані оборонні стіни Тустані завтовшки 2,5 метри, які стояли на фундаментній подушці завширшки 14 метри. З літописних джерел відомо, що "артилерія" Батия, що здолала Київ, укріплені міста Київщини, Поділля, Волині, що спустошила Володимир, виявилася безсилою перед трьома галицькими фортецями - Крем'янцем, Данилівом і Тустанню. Правдоподібно, що в час цього лихоліття сотні русичів-українців, втікаючи від ординців в Карпати в пошуках притулку і захисту, знайшли його за стінами могутньої фортеці. Очевидно, що серед фортець, які були міцною опорою Данила Галицького на сторожі державності і незалежності, Тустан-град займав не останнє місце. Він був підвалиною державотворчих засад князя Данила, який прагнув звільнити Русь-Україну від татаро-монгольського поневолення.

Князь Данило Галицький

У 1340 р. почнається наступний період в історії фортеці - вона була захоплена Польським королівством та стала найбільш відомою, згадуючись в писемних джерелах, підтримуючи зв'язки з Львовом, Перемишлем, Галичем. Декілька разів вона переходила з рук у руки, аж поки її остаточно не перепродали у 1541 році польському шляхтичу Янові з Тарнова і вона не занепала.

На початку XVII ст. Польща поширює свої кордони на схід і відкриває там власні поклади солеваріння - цей час можна назвати останнім в існуванні Уріцького форпосту.

 3D-реконструкції Уріцької фортеці

Оцифрований варіант документального фільму про здійснення археологічних розкопок на Уріцьких скелях.

Скельна група "Жолоб"

На сході, на віддалі 200 м від центральної групи Камінь, розташований скельний комплекс Жолоб, що представлений двома скельними стінками з відносною висотою 20-30 м. В народі цю скельну групу називають ще - Орел, прозвана вона так за однією з вершин пісковика, що виступає у формі голови птаха. Скельний масив знаходиться в тіні ялиць, в чагарниках ожини і чорниці та мають дуже крутий підйом.

 Як зазначають самі дослідники, масив Жолоб до оборонних споруд фортеці, імовірно, відношення не мав.

На вершині Жолоба виявлено 7 півметрових заглиблень, які розташовані на продовгуватій платформі шириною 1,5 - 3 м. Однак така кількість їх не випадкова. Число 7 в слов'янській культурі слов'ян було сакральним і часто фігурує в археологічних пам'ятках (напр. таємничий храм з 7-ми печер на околицях Миколаєва). У різноманітних варіантах це число вживалося як необхідний елемент магічних обрядів, перш за все, обряду дароприношення. Сім основних Богів нараховував слов’янський язичницький пантеон: Дажбог, Стрибог, Семаргл, Перун, Мокоша, Велес, Хорс. Власне, богам, імовірно, й були присвячені кожна з цих заглибин. Подібні заглиблення відомі ще з часів неоліту та зустрічаються по всій Європі, ідентифікуються вченими як кам'яні чаші для жертвопринесень та ритуальних вогнищ. Що цікаво, у деяких заглиблень є невеличкі канавки для стоку. Це дає підстави припускати, що у заглибини розливався розчин - вино або олія. З їх допомогою давні жерці здійснювали пожертву богам, використовували як своєрідний оракул для передбачень важливих подій. Обряд урочистого пролиття священної рідини (у вогонь; на землю; на камінь) був відомий в усіх індоєвропейських народів. В основі обряду жертвопринесення полягає віра в те, що Вогонь є проявом Бога, і через «споживання» ним подарунку людина поєднується з Богом.

У середньому діаметр жолобків 50 - 70 см. Вони заглиблені до 0,5 м. Стінки вертикальні, плавно переходять у дно. На кількох жолобках помітні сліди від інструмента у вигляді серії затертих луночок діаметром 1,5 - 2 см. Не виключено також, що ці заглибини пізніше використовувались русичами в системі так-званої "карпатської сигналізації" оповіщень димом.

Можливо, саме на цій вершині мудреці минулого зустрічали найраніший світанок Дня Літнього Сонцестояння.

Найближчі за стилем зображення зафіксовані у Болгарії в Родопських горах. І. Венедіктов називає їх «дисковіте» або «крьгове в скалата» і датує гальштатським часом. У Палеокастро він виявив 140 наскельних знаків у вигляді кола, лунки і диску діаметром від 25 до 90 см. Одні з них суцільні і виступають над поверхнею каменя на 3—5 см, інші вдовбані у глибину і мають посередині лунку. Знаки згруповані по два або три, нерідко горизонтально або вертикально. Деякі поодинокі і вигравіювані на зверненій до сонця площині скель. Цікаво відзначити, що в Палеокастро, як і в Уричі, знайдено величезне антропоморфне зображення «голови-Сонця». яка дивиться на схід. Отже, як вважають дослідники, якщо на близьких у часі, але віддалених один від одного пам’ятках, зображення одного виду виконані в однаковій художній манері, то можна припустити переміщення їх творців, оскільки самі ці пам’ятки залишались нерухомим.

Додаткові дані, які можна було б використати для датування і визначення культурної належності — це наявні пам’ятки в околицях Уріча: розташований на віддалі 3,5 км на південь від нього найбільший в межах західних областей України могильник культури фракійського гальштату, а також поселення ранньоскіфського часу в с. Крушельниця поблизу Урича.

Скельна група "Мала Скеля"

Урочище Мала Скеля є найменшим за площею серед урочищ Уріцької котловини, розташоване на північному-заході, в 1 км від основного масиву Камінь.  Вона розташована найближче до дороги, що проходить долиною Гусячого потоку. Складається з декількох скель та окремих кам'яних брил. У ході археологічних розкопок встановлено, що досліджувана територія у давнину інтенсивно не використовувалась, однак на скелях виявлено чимало врубів від дерев'яних конструкцій.

Місце оточене буками, щільно вкритими лишайниками і трутовиками (від сл. "трут" - тліючий, легкозаймистий), які наші Пращури використовували їх як кресало - викрешували іскру на шкірясту, м'яку внутрішню тканину деревоотруйного гриба.

Ландшафт урочища являє собою невеличку височину, яка складається з декількох терас, кожна з яких височіє над попередньою. Як припускають дослідники, вони слугували як дозорні майданчики, а також майданчики для каменеметних машин, чому сприяла їх близькість до дороги.

Тераса 1. Вигляд на центральну групу Камінь. Реконструкція польової каменеметної машини.

Метальна артилерiя значного поширення здобула у ХIII ст. при Галицько-Волинській державі. Натяжнi каменемети досягали 8 м висоти, важили до 5 т i метали камiння вагою бiльше 60 кг, маючи прицільну дальність 80-120 м. Їх могли застосовувати як при захисті так і облозі укріплень. Обслуга такого каменемета налiчувала 50-250 чол. Важка артилерiя застосовувалась для руйнації стiн, збиття заборол i запалення внутрiшнiх будов. При облозi руських мiст монголи ставили 12-32 машини, не залишаючи надiй захисникам. Але думка про повне запозичення вiд них метальної артилерiї дискусійна. Багаторяднi лiнiї оборони мiст Галицької та Волинської земель свiдчать про знайомство з цiєю зброєю задовго до появи монголiв. Монголи тільки стимулювали появу нових досконаліших конструкцій. Не випадково традиція запам’ятала князя Лева як “винахiдника машин для здобування фортець”. Війська рідко возили з собою метальні машини - їх будували пiд стiнами мiст та фортець, звідси і досить низька ефективність облог. Данило Романович та Лев Данилович, напевно, першими стали застосовувати мобiльнi машини, причому це не впливало на темп маршу їх вiйська, яке, наприклад, з машинами у 1244 р. за день подолало 60 км вiд Холму до Люблiна.

Тераса 2. Група пісковиків урочища Мала Скеля.

Третя тераса являє собою доволі рівну площину і містить, власне, саму Малу Скелю, а також нагромадження декількох кам'яних брил, які видалися вельми цікавими. 

Тераса 3. Природна площа Малої Скелі.

Нашу увагу привернуло невеличке підвищення у вигляді помосту з мегалітом, що має прямокутну форму і плоску, наче відшліфовану, столоподібну поверхню. В науці, такі камені прийнято називати жертовниками, а у давньослов'янській культурі їх звали требищами (від давньосл. "треба" - жертва, в основі якого праслов. *terb - потреба). 

Протожертовник Малої Скелі. Вигляд збоку.

Основний тип жертовника - височина або підвищення, що дає можливість приносити жертву не на самій землі, а над нею, ближче до неба, до божества. Тому й самі жертовники творилися звичайно на «висотах». 

Мегалітичні жертовники зустрічаються в різних формах по всій Європі, вони служили вівтарями і були своєрідним місцем культу. Біля них проводились богослужіння та здійснювались ритуальні підношення - форма релігійного культу, що переслідує мету встановлення або зміцнення зв'язку особи чи громади з богами або іншими надприродними істотами, шляхом покладання їм у дар тварин, рослин, їжі, або предметів ремісничого походження, котрі мають реальну або символічну цінність для жертводавця. 

1 - жрець германо-скандинавського племені виконує богослужіння біля кам'яного вівтаря;  2 - вівтар для жертопринесень, знайдений під храмом Афіни, Троя.

Кельтський друїд біля жертовника.  Ілюстрація з книги "The Costume of the Original Inhabitants of the British Islands"  by S.R. Meyrick and C.H. Smith (1815)

Язичницький камінь-вівтар венедських племен, Мекленбург

Сакральний характер мегаліта підтверджує знайдений поблизу череп молодого бика-тура, що у язичницьку добу символізував родючість землі, був втіленням ярої сили і чоловічого начала, а також жертовною (требною) твариною бога Перуна. Вважалося, що Перун покровительствує дружині і хоробрим витязям, відповідно биків приносили в требу для успіху в поході. У східних слов'ян існував обряд заклання бика в день Іллі-пророка, що замінив давнього бога-громовержця. На думку Б. Рибакова залишки великих рогатих тварин  - це свідчення аграрної магії слов'ян. Друїди, як і слов'яни, приносили биків в жертву у День Літнього Сонцестояння, адже бик - сонячний символ, знак активної сили життя. Деякі частини тіла бика-тура вважалися сакральними, в першу чергу голова і роги. З останніх робили спеціальні посудини для пиття - ритони, які у багатьох народів дуже довго використовувалися в культовій практиці. В культурі Давньої Русі зустрічаються підвіски у вигляді бичачої голови. Архієпрископ Інокентій Ґізель у своєму „Синопсисі" 1674 р. на ст. 49 пише про культ тура у слов'ян:

„На своїх законопротивних сборищах і нікого Тура, сатану, і прочія богомерзкія скареди премишляюще, вспоминають". В українських селах подекуди досі відомий звичай "водити тура" - колядники співають пісні про тура із золотими рогами."

Язичницький тотем - бик-тур

Другим об'єктом, який привернув нашу увагу був, розташований ліворуч від жертовника, трикутний камінь, порослий мохом, у формі вкопаної вглиб землі піраміди.

Камінь пірамідальної форми, група Мала Скеля

Існує думка, що пірамідальні форми виконують роль акумуляторів і генераторів енергетичних полів, діють як космічні антени, а також здатні гармонізувати середовище. Пірамідальні конструкції застосовувалися язичницькими жерцями для роботи на тонких планах, відкривали "третє око" так-би мовити, підсилювали чутливість та емоційність, що сприяли інтуїції та яснобаченню.Сам термін "піраміда" походить від слова "пір"- вогонь, символ Божественного полум'я, життя всіх створінь. На думку вчених, енергія піраміди може коригувати енергетичний код ДНК і РНК людини, виліковує і змінює спадкові, генетичні захворювання. За допомогою пірамід різних форм легко отримати, так звану, заряджену воду, або наділити предмет надприродними властивостями.

Ось чим пояснюється любов допотопних цивилізацій до пірамід. Зокрема, їх застосовували етруски, зафіксовані на Балкано-Карпатському цивілізаційному "острові". В італійському місті Орвієто були розкопані храмові комплекси віком більше 3 тис. років. Коли археологи приступили до розкопок, вони звернули увагу, що стіни печери звужуються до верху, як це відбувається у пірамідальних конструкцій. Ще більш цікаво, що серія тунелів, які властиві етруським конструкціям, біжать вниз під землю, що говорить про те, що там можуть існувати більш глибокі підземні структури.

Піраміди етрусків

Повернімося до групи "Мала Скеля". Досліджуючи її було виявлено чимало прорубаних пазів, які служили основою для дерев'яних стін-перегородок. В окремих місцях горизонтальні пази переходять у вертикальні. Вершина Малої Скелі закінчується двома невеликими скельними виступами, що стали підніжжям для сторожового оглядового майданчика. З цією метою обидва виступи підрубали на однакову висоту і вирізали в них поздовжні та поперечні пази завширшки до 40 см. Вкладені у пази та перев'язані між собою дерев'яні балки були нижньою основою оглядового майданчика. Через відсутність четвертої точки опори (західний виступ вершини набагато коротший) будівничим довелось вирубати на схилі каменю заглиблення завширшки 40 см, яке було основою для вертикального стовпа. Враховуючи невеликі розміри скали, міжскельних просторів та терас, що не давали можливості зводити крупні споруди, можна стверджувати, що цю скелю використовували або як сторожевий пункт, або жрецький комплекс.

Пази від дерев'яних конструкцій на Малій Скелі

Скельна група "Острий Камінь"

У північно-західному напрямку від Каменя, на віддалі 1123,73 м., розміщена скельна група Острий Камінь, що на схилі сідловини між Горбищем та Старим Горбом. Вершина Острого Каменя вища від двору Каменя.

Розташована на гребені хребта Старий Горб, скеля поділена навпіл глибокою вузькою розколиною. Південно-західна частина має три височини-"пальці" і відносно рівний майданчик. У північно-східній частині розміщено ще три "пальці", які стрімко здіймаються вгору і за висотою та обсягом значно перевищують південно-західні "пальці". Західна частина Острого Каменя крута і важкодоступна.

Східна значно вища, оскільки розташована на схилі височини, однак і доступніша. Північно-східна група за площею майданчиків значно менша. Острий Камінь, розташований на гребені височини, помітно домінує над двома долинами, що розміщені біля його підніжжя. Вдале стратегічне розташування скель визначалось значною перевагою за рахунок монолітного об'єму і важкодоступності. Навіть мінімальні майданчики були піддані вирівнюванню, і на них були вирубані пази під горизонтальні балки житлових споруд і захисних пристроїв.

Натомість вдалося відкрити і вивчити дві додаткові лінії у вигляді валів-ескарпів, які захищали скельний масив Острого Каменя, кераміка з якого може бути датована другою половиною ХІІІ – початком ХІV cт. Очевидно, саме цим часом треба датувати функціонування комплексу на Острому Камені. Отже, на скельних групах Острий Камінь та Мала Скеля знаходилися дерев’яні наскельні укріплення, які найімовірніше мали характер сторожових пунктів на підступах до Каменя. Таке їхнє призначення не потребувало стаціонарної житлово-господарської забудови навколо. 

Висновки

Урицькі скелі - це унікальний заповідний комплекс з особливою атмосферою, якому за значенням, мабуть, немає рівних в Європі. Духовне і матеріальне сплелося у цьому місці. Водночас і духовна пам'ятка - святилище-палеобсерваторія, і твердиня - оборонна споруда, місто-фортеця, котра відігравала важливу стратегічну роль в обороні рідних земель в часи Білої Хорватії та Київської Русі. 

Безумовно, ще багато чого залишається загадкою. Особливо, це стосується давнього календаря на стінах скель та багатьох артефактів - наприклад камінні диски знайдені над викарбуваним обличчям, а також різні чудернацькі форми пісковиків, чашоподібні заглиблення, солярні знаки, призначення яких досі не з'ясовано.

Окремо можна говорити про енергетику Урицьких скель, які в народі вже давно нарекли Місцем Сили. Сюди щодня прибувають сотні туристів: містиків, істориків, романтиків у пошуку позитивних вражень та енергії. Поблизу протікає священний струмок, вода у ньому завжди смачна та корисна. Подейкують, вона вилікувала очі Франку, а у давні часи наснажувала цілі гарнізони.

Важливою на сьогодні є тема збереження скель для наступних поколінь - захистити скелі від руйнування внаслідок опадів і ерозій та актів вандалізму. 

© Портал SPADOK.ORG.UA

1. Рожко М.Ф. Тустань – давньоруська наскельна фортеця: наукове видання /  Михайло Федорович Рожко. – К.: Наукова думка, 1996. – 272 с.)
2. Рожко М.Ф. Архітектура та система оборони Українських Карпат у княжу добу (2016)
3. Рожко М.Ф. Неопубліковані матеріали археологічних розкопок Тустані 1989 року.
4. Бібліографія праць М.Ф. Рожка.
5. Роман Щур. Тустань.
6. Бандрівський М. Сварожі лики. - Львів, 1992. - 102с.
7. Бандрівськй М. Про "поганські камені" в Карпатах // Археологія, №3 - Київ, 1989.
8. Бандрівський М. Голіградська культура.
9. Бандрівський М. Методика і перспективи досліджень наскельних рельєфів і петрогліфів Урича.
10. Бандрівський М. Свідчення про найдавніші астрономічні знання на заході Українського Лісостепу.
11. Бандрівський. Список праць.
12. Рутинський М. Замковий туризм в Україні. 
13. Орест Мацюк. Замки і фортеці України.
14. Кугутяк М. Старожитності Гуцульщини. Джерела з етнічної історії населення Українських Карпат.
15. Кугутяк М. Кам'яні старожитності Космача.
16. Кугутяк М. Терношорське святилище.
17. Метафізика Карпат. Івано-Франківська область.
18. Невідома Україна. Замки та фортеці. 
19. Миська Р.Г. Нові дані до історії наскельної фортеці “Тустань” / Роман Миська // МДАПВ. – Вип. 16. – 2012. – С. 331–343.
20. Збірник наукових праць з дослідження Тустані (2009)
21. Бандрівський М. Урицький календар // Жовтень. - Львів, 1984
22. Бандрівський М. Урицьке святилище: крок до пізнання // Сколівщина. - Львів, 1996. - с. 20-24.
23. Бандрівський М. Етно-культурна ситуація в Північно-Східних Карпатах у період раннього заліза // Етногенез та етнічна історія Українських Карпата.- Львів, 1999. - с. 145-162.
24. Atkinson R.J.C. Stonehenge. L., 1960;
25. Atkinson R.J.C Megalithic Astronomy: а Prehistorian's Comments // Joumal for the History ofAstronomy, N2 6, 1975.
26. Тимошенко Л. Описи Дрогобича ХІХ ст. // ДКЗ. – Вип.VII. – Дрогобич, 2003. – С. 552-561.
27. Фортеця: збірник заповідника “Тустань”. – Л. : Колір ПРО, 2012. – Кн. 1-2.
28. Метафізика Карпат / Ред. О. Головенський. - Івано–Франківськ: Цинамоновий Хрущ, 108 с.
29. Wilhelm Teudt. Germanische Heiligtümer: Beiträge zur Aufdeckung der Vorgeschichte. - E. Diederichs, 1936 - 378 с.
30. М. Рожко, В. Крамарець. Стежками легендарної Тустані. - Львів, 2005.
31. Э. Зайкоўскі. Бык у язычніцкіх вераньнях на тэрыторыі Беларусі. // Труды VI Международного конгресса славянской археологии. Том 4: Общество, экономика, культура и искусство славян. Москва, 1998, с. 349—355. Перевод и редакция А.Е. Тараса.
32. Липа К. Під захистом мурів: фортеці та замки України [Серія "Невідома Україна"]. - Київ, "Наш час", 2007
33. Лауэр Жан-Филипп. Загадки египетских пирамид. — М.: Наука, 1966. — 228 с.