СПАДЩИНА ПРЕДКІВ

Головна Святилища Язичницьке капище Кия на Старокиївській горі

Язичницьке капище Кия на Старокиївській горі

e-mail Друк
Рейтинг 0.0 з 5. Голосів: 0

gorodishckekuhaПрогулюючись мальовничими алеями Старокиївської гори, мало хто помічає невеликий викладений з каменю круглий постамент навпроти Національного музею історії України. Цей об’єкт, що не відразу впадає у вічі киянам і численним туристам, став свого часу однією з найсенсаційніших знахідок на території Києва.Вона викликала жваві дискусії і великою мірою збагатила наші знання про релігію давніх слов’ян та про Київ як значний культовий центр дохристиянської Русі.

1908 р. археологічна експедиція під керівництвом відомого шанувальника київських старожитностей Вікентія Хвойка, досліджуючи Старокиївську гору, на глибині 3 метри натрапила на досить цікавий об’єкт. Ось як описував знахідку В. Хвойко: “Серед залишок різноманітних споруд очевидно найдавнішими є рештки кам’яного фундаменту якоїсь загадкової споруди. Фундамент цей складався з різних за величиною каменів сірого піщаника, які іноді мали наскрізні отвори. Камені ці були складені на глині, утворюючи еліптичну фігуру (4,2 х 3,5м), що мала з чотирьох боків по одному чотирикутному виступу (70 — 80 см завдовжки), які були орієнтовані за сторонами світу”. Навколо було |знайдено черепи та кістки домашніх тварин. З північного боку до жертовника примикав ще один стовп, де обпалена глина чергувалася з прошарками попелу та вугілля.

Київська знахідка привернула до себе увагу багатьох учених і породила численні гіпотези. Деякі науковці, порівнюючи її з рештками язичницького храму бога балтійських слов’ян Світовида в місті Арконі (на о. Рюген), все ж вагалися: чи це був справжній храм, а чи тільки святилище просто неба? Інші звертали увагу на обгорілі колоди, які наводили на думку про огорожу чи дерев’яні стіни і про великий розмір храму. Сам В. Хвойко вважав знахідку залишком язичницького капища.

Більшість вчених погоджується, що це найдавніше капище, відоме на території Києва. Час його виникнення — межа V-VI ст., воно вже існувало за часів Олега, Ігоря, Святослава. Щодо його культової присвяти є дві найпоширеніші версії: це було або капище Перуна, або Рода — Світовида. Очевидно, друга версія є більш достовірною. Вона базується на зіставленні чотирьох виступів жертовника з чотириликістю знаменитого Збруцького ідола, ідентифікованого як зображення слов’янського бога Рода (Світовида у західних слов’ян). Чотириликі ідоли та стовпи, так само як і чотири композиції в орнаменті виражали ідею захищеності з усіх чотирьох сторін світу.

Розкопки на Старокиївській горі

Надзвичайно цікавим є місцезнаходження капища: у самому серці найдавнішої частини Києва, що умовно називається “городом Кия”. Капище Рода, найвірогідніше, було зведено тоді, коли Київські гори перетворювалися з резиденції племінного князя (спочатку то була Замкова гора на березі річки-Киянки) на центр цілого союзу племен, коли напівлегендарний Кий збудував укріплення на Старокиївській горі, яка стала основою історичного Києва. У центрі цієї невеликої цитаделі і стояли два жертовники — кам’яний з чотирма виступами та простіший глиняний.

На початку ХХ ст. видатний український археолог Вікентій Хвойка на Старокиївській горі (м. Київ) розкопав стародавню споруду з каміння. Вона мала еліпсовидну форму (4,2 х 3,5 м) і чотири виступи. Неподалік із західного боку було виявлено масивний стовп з обпаленої глини. Навколо лежали кістки й черепи тварин. Споруду було вирішено вважати капищем, на якому здійснювали жертвоприношення.

“Руський літопис” не згадує це капище. Але існує цікаве іноземне джерело — відоме вірменське сказання Зеноба Глака, що переповідає руську легенду про створення у країні палуні — полян міста на честь старшого з братів Куара — Кия. Згадано там і двох ідолів: “Куар (Кий) збудував місто Куари (Київ)... І через деякий час, порадившись, Куар і Мелтей і Хореан піднялися на гору Каркея (Старокиївська гора) і знайшли там чудове місце... там був простір для полювання і прохолода, а також безліч трав і дерев”. (Порівняймо з літописом: “... и бяше около града лес и бор велик и бяху ловяще зверь”). І збудували вони там поселення й поставили двох ідолів: одного на ймення Гісаней, другого — Деметр”.

Дослідження цього сюжету приводить до цікавих висновків.

Бог Деметр чоловічого роду в античній міфології не відомий, але як бога народжуючої сили, як аналог грецької Деметри його можна зіставити з руським Родом. Бога Гісанея не вдалось визначити навіть приблизно.

Городище Кия. Загальний вигляд

Збіг повідомлень вірменського запису VIII ст. з археологічною знахідкою В. Хвойка видається надзвичайно промовистим. Ми можемо майже напевно стверджувати, що перед нами — залишки давнього київського храму одного з найдревніших слов’янських богів Рода-Світовида, втіленням якого є Збруцький ідол.

Збруцький ідол — справжня перлина давньослов’янського язичництва. На думку більшості дослідників, ця чотирилика статуя є зображенням Рода-Світовида. Ідола було знайдено 1848 р. в річці Збруч біля села Личківців (тепер Гусятинський район Тернопільської області). З 1851 р. оригінал Збруцького ідола зберігається у Краківському археологічному музеї. Копія ідола в натуральну величину є в Історичному музеї Києва.

Збруцька знахідка дає можливість збагнути велич і значення київського храму. На тлі того, що відомо про слов’янських ідолів у плані реальних знахідок і давніх описів, для нашої культури вона є цілком унікальною. Хоча слід зауважити, що оздоблення ідола зображеннями багатьох богів, тобто спроба в одній головній скульптурі подати цілісну систему релігійних уявлень, відома не лише у зв’язку зі Збруцьким ідолом. Існують, зокрема, описи величезних різьблених статуй балтійських слов’ян.

Ідол являє собою зображення не якогось окремого божества, а цілої космологічної системи, що вже чітко склалася на IX ст. Як вважають дослідники слов’янського язичництва, уявлення про Рода “старші” від Збруцького ідола десь на три століття. Таким чином, ця скульптура свідчить про високий рівень теологічних пошуків давніх русів на момент зародження державності. Збруцький ідол чудово відбиває саме цей важливий переломний момент в історії східного слов’янства, поєднуючи в собі архаїчні риси, що сягають землеробського енеоліту (богиня-Мати), з новими елементами, породженими новим дружинним побутом (бог-воїн, вершник зі зброєю).

З приводу Збруцького ідола в літературі було висловлено досить полярні думки. Одні вважали його слов’янським, інші відносили до розряду тюркських кам’яних баб і шукали його аналоги в Тібеті та Монголії. Одні датували його IX ст., інші мали сміливість поглиблювати цю дату до першої половини І ст. до н. е., пов’язуючи його з кельтами.

Для розшифровки релігійного змісту Збруцького ідола та визначення місця київського храму в релігійному житті давнього населення Середнього Подніпров’я розгляньмо детальніше зображення цього одинадцятифігурного комплексу.

Чотиригранного ідола заввишки 2 м 67 см виготовлено з вапняку. Верхню частину скульптури оформлено у вигляді круглої шапки, під якою — чотири людські обличчя, що завершують її чотири плоскі грані.

Ідол поділений на три горизонтальні яруси. Верхній ярус заввишки 160 см символізує небесний світ, середній — світ землі (40 см), нижній — підземний світ (67 см). Таким чином окремих секцій є 12, з них одна в нижньому ярусі порожня, а в інших одинадцяти є по одному зображенню. За такої кількості персонажів важливо визначити лицьовий бік, на якому має бути розміщене головне божество. В цьому якраз і може допомогти порожня грань.

Як припускають, головною фігурою на лицьовій грані верхнього ярусу є богиня з рогом достатку — Макош, “Мати врожаю”. Богиня з перстнем праворуч від неї — Лада, богиня весни, весняної оранки та сівби, покровителька шлюбу й кохання. Чоловіча фігура з конем і шаблею ліворуч від Макоші викликає прямі асоціації з Перуном, богом війни, іменем якого русичі клялися, склавши мечі.

Особливо цікавою є чоловіча фігура на задній грані. На одязі цього бога слабким рельєфом зображено великий, але малопомітний знак сонця — коло з шістьма променями всередині. Отже, перед нами Даждьбог, слов’янський сонячний Аполлон, бог сонячного “білого світу”, податель благ, названий у літописі небесним царем, сином небесного Сварога.

Зображене на трьох гранях нижнього ярусу чоловіче божество, яке тримає на своїх плечах усю землю й відповідно розміщене під нею, можна зіставити з Велесом-Волосом, одна іпостась якого асоціюється з підземним світом померлих. А проте Велес зовсім не вважався ворожим божеством. Навпаки — це “скотьий бог”, тобто бог достатку й багатства. Його ім’я навіть звучало в Константинополі при підписанні договорів між Руссю й Візантією. Несумісні на перший погляд поняття “мертвий” і “багатство” в язичницькому світорозумінні сполучалися через пращурів. Вони вмерли, відійшли в підземний світ, але допомагають тим, хто залишився жити. До пращурів, що заклали фундамент господарського добробуту для нащадків, постійно звертаються з проханнями й молитвами, їм на кладовище приносять дари. Велес обережно підтримує землю з хороводом людей на ній, що зображено на гранях середнього ярусу.

Отже, Збруцький ідол дав нам цілий пантеон слов’янських божеств. Він схожий з так званим пантеоном Володимира 980 р., про який літопис говорить: “Нача къняжити Володимер в Кыеве един. Й постави кумиры на хълме вгне двора теремнаго: Перуна деревяна, а главу сьребряну, а ус злат, й Хърса, й Даждьбога, и Стрибога, й Семарьгла, й Маком”.

У збруцькому переліку знаходимо основних богів Володимирового пантеону — Макош, Даждьбога, Перуна, а також Ладу і Велеса, але там відсутні два другорядні (Хорс — сонце як світило і Семаргл — крилатий пес, покровитель рослинності).

Лада й Велес пов’язані з господарською діяльністю слов’ян, з початком весняних польових робіт (Лада) та зі жнивами (“останній сніп — Волосу на бороду”). У збруцькому комплексі богів, що на кілька століть старший від Володимирового пантеону, дружинний елемент ще не вийшов на перше місце, тому Перун тут не головний. Судячи з усього, верховними там були жіночі божества — Лада та Макош-Деметра, пов’язані з плодючістю та врожаєм, що було, очевидно, втіленням культу двох рожаниць.

Не менш важливою є й загальна ідея, що пов’язує окремі сюжети скульптури в одне ціле. Ідол є втіленням картини всесвіту, яка існувала в уявленні середньовічного слов’янина і складалась з трьох світів: верхнього — небесного, божественного; середнього — земного, людського и нижнього світу пращурів і земних глибин. Відповідно мова йде про ще одне божество, що об’єднує всі яруси всесвіту та всі основні види покровителів людського життя: богині врожаю та сонячний бог — подателі благ, бог-воїн — захисник і бог пращурів — бог багатства. Всі ці сили об’єднано по вертикалі трьох світів і за найважливішими для людини функціями: світло, достаток, плодючість, безпека та покровительство пращурів. Люди тих стародавніх часів з усіх боків були оточені богами-покровителями; чотириликий, але єдиний у своїх іпостасях Бог дивиться на всі чотири сторони. Отже, Збруцький ідол є всеохоплюючим божеством Всесвіту.

Усі ознаки цього дивовижного витвору давньослов’янської теології дозволяють назвати ім’я всеохоплюючого та всесущого бога: це — Род, якого руські письменники XII ст. порівнювали з вавилонським Ваалом — Гадом, єгипетським Озірісом і Саваофом. Ми можемо порівняти його також і з багатофігурними стовпами — ідолами американських індіанців. Род перебуває на небі, але вдуває життя в усе живе на землі.

Цьому величному богові Всесвіту в нашій науковій літературі не пощастило. Його мали за дрібного домовика, що оберігає лише рід — сім’ю, або просто не згадували. А проте руські середньовічні автори вважали культ Рода дуже поширеним. Палкі повчання — проповіді проти культу Рода й рожаниць християни продовжували переписувати та розмножувати через 6-7 століть після запровадження християнства на Русі, часто зіставляючи біблійного Бога й Рода : “... всем бо есть творец Бог, а не Род”.

З іменем Рода пов’язано дуже широкий семантичний комплекс, в якому коренем є слово “род”. Це, по-перше, слова, що асоціюються з поняттям народження, плодючості: рід (род) — природа; народ — родина; рос. родина — урожай.

Сюди ж можна віднести й семантичний комплекс, що асоціюється зі стихією блискавки й вогню (як показали дослідження, Збруцький ідол був пофарбований на червоне): родіа — блискавка; родрий — червоний, “рядний”; родище — водне джерело.

У зв’язку з цим надзвичайно цікавим для нас є текст Прокопія Кесарійського “Війна з готами”, де він серед іншого описує релігію давніх слов’ян середини VI ст.: “Вони (анти та славіни) вважають, що лише один бог, творець блискавки, є владикою над усіма, і йому приносять у жертву биків та здійснюють інші священні обряди... Вони поклоняються рікам і німфам та різноманітним іншим божествам, приносять жертви всім їм і за допомогою цих жертв ворожать”.

У літературі усталилася думка, що “єдиним богом” був Перун. Але авторитетні дослідження спростовують її. Перун — княжий, воєнно-дружинний бог висувається на перше місце значно пізніше — у кінці X ст. Він і справді був у слов’ян богом природи, керував життям і смертю людей, але над ним вони ставили бога неба, що був вищий від Перуна і передав йому у відання земний світ. Це найвище божество називали просто Богом. Існують надзвичайно цікаві наукові розробки, які доводять, що імена Сварог (“Небесний”), Святовид (“Священний”, “Світ”), Род (“Той, що народжує”), Стрибог (“Батько — Бог”) — то все епітети, які визначають ту чи іншу грань верховного божества й не обов’язково мають означати різних богів.

Отже, як засвідчує найдавніше язичницьке капище Києва, де, очевидно, концентрувалися ідеологічні пошуки руського жрецтва, слов’яни в добу формування Київської Русі не лише поклонялися окремим божествам, але й створили систему язичницького розуміння макрокосму через синтез окремих його світів і віднайдену для цього скульптурну форму синтезу у вигляді символу життя — Рода.

Ідея монотеїзму в її патріархальній, чоловічій формі виникла, очевидно, ще задовго до прийняття християнства й цілком незалежно. Богиня Макош, що посідає головну позицію у збруцькому пантеоні, є лише даниною тисячолітній традиції верховенства жіночого божества плодючості. Вона, як і всі її сусіди по небесному ярусу Збруцького ідола, виступає як одна з частин багатоманітного, але нерозривного цілого — Життя, що символізоване чоловічим началом.

Отож не випадково храм Богові — Всесвіту виникає в самому серці Києва, на Старокиївській горі. Очевидно, храм Рода-Світовида був найзначнішим культовим осередком не лише Києва, а й земель, що об’єднувалися навколо нього. Ще в сиву дохристиянську давнину Старокиївська гора була освячена цим храмом. За традицією святе місце ніколи не залишалося без святині. Тому в добу тріумфу християнства на Русі неподалік від знищеного капища Світовида було зведено величну церкву Богородиці Десятинної.

Світлана Гузенко,
Людина і світ. — 1999. — № 2. — С.43-46

Теги:     Київ      капище      язичництво      Кий      праісторія      городище      Старокиївська гора      язичники
AddThis Social Bookmark Button

Залишити відгук:

blog comments powered by Disqus
 

Підписатись 
на публікації проекту: