СПАДЩИНА ПРЕДКІВ

Самоідентифікація Просвітителя. Борис Грінченко

e-mail Друк

Untitl533535533ed-1

 

О скільки сліз
повинні ми утерти,
О скільки пут
повинні розітнуть!
Скількох слабих
одрятувать од смерти,
Скільком сліпим
їх очі повернуть!

Очевидно, не існує універсального плану людського самосотворіння. Потаємними є і внутрішні спонукальні рушії, що визначають наші устремління й вибір шляхів, якими кожна людина має пройти, аби пізнати себе та обрати особистісну стезю служіння людям, Богу, Батьківщині, собі, своїй родині або ж — дияволу. Спонуки, що змушують нас надавати перевагу тим чи іншім цінностям — дороговказам на життєвих шляхах — у кожного свої. Для становлення одних людей вирішальним може стати середовище, в якому вони зростають і живуть, для інших — батьки і найближчі родичі, ще для когось — школа, зустріч із непересічною особистістю або навіть просто випадковий збіг обставин. Проте далеко не кожен із нас може сказати: "…у 13 років я зробився тим, чим я єсть". Ці слова належать Борисові Грінченку, чий 150-річний ювілей відзначали в грудні минулого року.

Його дитячі роки нічим особливим не вирізнялися, окрім великого бажання пізнавати світ і спраги читання. В біографії, написаній для "Исторії літератури руської" О.Огоновського, зазначено: "Забившися в гущавину лісову, малий хлопець 7–8 років упивався чарівним малюванням улюблених авторів, забуваючи за їми сумну дійсність… Почав шести років з віршів, тоді "видавав" на своєму хуторі кільки "журналів", докучаючи їми батькові, матері й дідові Андрієві — старому печникові, що жив у Грінченків з своєю сліпою бабою Галькою. По вкраїнському читав хлопець ще дома Гребінчині байки, розвідку д.Рудченка про чумаків з уривками з українських пісень… "Енеїду" Котляревського. Це на його не зробило вражіння; почув, як одна панія похвалила при йому вкраїнську мову й Шевченка. Став писати по вкраїнському, а дома знайшов "Кобзаря" у батька в скрині, прочитав його, і вражіння від сієї книги покрило всі вражіння, які досі мав од книг, навіть складав словарь український".

З огляду на те, що йому "…до всього доводилось доходити самому", він сотворив себе зі своїх внутрішніх спонук, утверджуючи та вивершуючи в собі дух українського працелюба, чий кожен день життя не був марним на обраному шляху та визрів у врожай самоусвідомленої нації. В автобіографії 1892 р., двадцятидев'ятирічний Грінченко сповідується: "Я якось відразу і без ваганнів порвав з усими московсько-патріотичними тенденціями шовіністичного коліру (а с?ме до цього я прихильний був)". Він міг мати іншу долю, більш-менш забезпечене життя дворянина, або ж військову кар'єру, яку зробив його брат, або ж… Проте Грінченко обрав тяжкий шлях українського патріота, літератора, громадського діяча, Просвітителя. І ми не можемо знати, а чи була б Українська революція 1918 р., чи відбулося б українське відродження 20-х рр. минулого століття, чи сформувались би шістдесятники та чи стала б Україна незалежною без Бориса Грінченка і тих ІНШИХ, що стали на дорогу, прокладену генієм Шевченка...

Становлення Грінченка-українця відбулося в лоні Шевченкових Слова і Думки, у міркуваннях та переконаннях, народжених духовною силою Кобзаря. Шевченко ввійшов у його життя світоглядною парадигмою і покликав разом з іншими діячами виконати історичну націєтворчу місію. Борис Дмитрович зазначає: "…Шевченко зробив з мене зараз же українського націонала (хоч і чудно се казати про хлопця 13–14 років). Він (Тарас) і досі стоїть перед мене на такому високому п'єдесталі, що торкаєцця головою до неба". А далі, поєднуючи свої слова з мовою Кобзаревого "Єретика", Грінченко підсумовує: "…з мертвого він зробив живе — "трупи встали і очі розкрили"!". Це життєдайне прозріння дало Україні особистість, яка в складних історичних умовах зуміла не тільки продовжити справу Великого Кобзаря, а й зробити неоціненний, новий, багатовимірний внесок у наближення нашої незалежності. Саме тому в український національний пантеон ім'я Бориса Грінченка вписане його багатотрудними справами поряд зі святим для кожного українця іменем Тараса Григоровича Шевченка. Обоє прожили лишень по 47 років, а скільки зуміли звершити задля самоусвідомлення української нації!

Становлення національної самосвідомості юного Бориса, за його ж свідченням, відбувається "серед гнилого повітря російської канцелярії". Але разом з тим, живучи на хуторі Вільховий Яр, юнак має змогу спілкуватися із простими людьми, які працюють у маєтку його батьків. Тато, відставний офіцер російської армії, хоч і був вихідцем з українського козацтва, але вдома запровадив порядки, притаманні дрібнопомісному російському дворянству. Мама була етнічною росіянкою і навряд чи прихильною до всього українського.

Із часом хлопця дедалі більше приваблює те, чого не схвалюють батьки: він поринає у світ мови українського селянства. Вибір юнака не сприймає ані родина, ані ровесники: "до 17 років я був зовсім одинокій на своєму новому шляху", оскільки "зустрів і од старших, і од товаришів ворогування до мого "хахлачества", — пише він. З публікацій Грінченка бачимо, що здатність бути "дитиною рідного краю", патріотом він зараховує "до найважливіших моральних вимог", гідно проносячи цю чесноту крізь усе життя.

Життєва дорога Б.Грінченка — це шлях самоствердження: "Сімнадцяти років уже змушений був заробляти хліб у канцелярії, вісімнадцяти був народнім учителем. Вільний час уживав на самоосвіту". Про життя в ці молоді, а точніше юнацькі, роки Грінченко згадує: "Звичайно, що обідав через день, а жив в одній хаті разом з шевцем і його сем'єю, та ще й у такій, що по стінах текли патьоки… До того ж робота в канцелярії була страшно нудна, і я втік з неї того ж року: якимсь чудом пущено вчителем на село". Він поринає у всепоглинаючу працю вчителя, адже "….учити доводилось увесь день, бо школярі відразу не поміщались у хаті".

Становище вчителя описано в листі Грінченка, опублікованому в одному з російських учительських видань: "Так, наше становище погане, і безперечно, що навіть видатні педагогічні сили в середовищі вчителів часто пригнічуються, надломлюються важким гнітом життєвих умов. Життя на 10 руб. в місяць з 2–3 місячною затримкою платні, з купівлею на свої кошти навчальних посібників, з брудом, холодом, сирістю, з постійною боротьбою зі всякими "громадськими заправилами…".

Проте Борис часу не марнує, прагне якомога більше дізнатися про життя народу: "Я перейшов жити верстов за три у полтавське українське село, а в школу щодня ходив. Мені хотілося вчитися від народу мови, записувати лексичні й фолькльорні материяли і взагалі придивлятися до народнього життя. І тільки вже на четвертий рік мені пощастило стати вчителем і завідующим двохкласовою школою в українському селі Нижній Сироватці Сумського повіту".

Пощастило не тільки Грінченкові, а насамперед — дітям, яких він навчав, бо коли Борис Дмитрович залишає школу, один з учнів у листі до нього пише: "Господи, як усі скучають за Вами. Як би що Бог дав, щоб Ви приїхали, хоч би набалакаться з Вами. Неначе, як Ви розказуєте, що слухав би і не переставав, так до серця Ваші розумні слова й пристають, що їх ніколи і не забудеш". Одна з притаманних Грінченкові рис — робити все, навіть те, що не дуже до вподоби, із самовіддачею, робити так, щоб ніхто не зміг дорікнути за погано зроблену справу.Це виявляється у вчителюванні, його службових справах у Херсоні й Чернігові, його ретельних описах стану книжкових складів і шкіл, а особливо — у роботі над словником. Грінченко був переконаним оптимістом щодо плодів своєї праці, його не гнітить, а надихає те, що урожай збиратимуть нащадки. 

Впаде мій сів, —
і хліб ми будем мати,

А хоч не ми, —
дочки, сини й онуки. 

Борис Дмитрович, скуштувавши вчительського хліба, високо цінує працю педагога, що засвідчує його вірш "Учителям": 

Навчався я від вас
над все кохати світ, 

Із правдою іти
та з волею брататься,

І в боротьбі за їх
із наймолодших літ

Ані приваб-спокус,
ні сили не бояться.

В храм пишної краси
ви увели мене,

Щоб міг
небесної утіхи зазнавати

І щоб серед клопіт,
робивши тут земне,

Міг духом вільним я
до неба досягати. 

Працюючи вчителем, Грінченко доходить висновку, що
"…виховання конче мусить бути національне, система виховнича повинна бути така, щоб в ній народність мала відповідне собі місце". Незважаючи на офіційну заборону, він навчає дітей української мови, привчає до українських книжок, брак яких компенсує своїми рукотворними посібниками. Борис Дмитрович переконаний, що "…народня школа — то один з найважніших і наймогутніших факторів у справі громадського виховання". Таке бачення спонукає до постійної боротьби за право українців навчатися рідною мовою, бо Грінченко вважає, що "…мови не впали з неба готові і не вигадали їх самі народи. Вони бо постали яко результат, яко твір багатьох умов психологічних, побутових... Через те й мова на світі стала, що всі оті відміни суть, і відміни ці, вкупі з мовою, суть тими прикметами, що відрізняють одну народність од другої. Коли ви, виховуючи, зважатимете на мову, то вже ж мусите й на те зважати, без чого нема й мови: народність, національність". 

Борис Дмитрович послідовно розкриває значення мови для історичного буття народу: "Мова завсіди виявляє суму уяв, що їх виробив і пережив народ. Тим вона й є могучим громадським зв'язком. Кожне слово якої мови виявляє собою результат вікового духового життя народу, результат його творчости. Чого народ зазнав, коло чого думка працювала, те і в мові має свій вислів. Тим кожне слово якої мови промовляє до народньої свідомости, збуджує в кожному свідомий процес думки, порушує всю його природу моральну. Тим люде з одного народу розуміють один одного, розуміють своїх предків, бо кожне слово, що висловлює сьогочасну уяву, постало з аналогічних уяв часу минулого і росло, розвивалося вкупі з народом. Тільки той народ, що говорить своєю мовою, може розвиватися так, як велить йому його природа". 

Його національне самоствердження відбувається у літературній творчості. Ще в дитячі роки він робить перші проби пера, а згодом і публікує поезії: "друкуватися я почав у "Світі" під псевдонімом Ів.Перекотиполе з р.1881", — зазначає Грінченко. Цього ж року, але вже під псевдонімом Василь Чайченко, написано поетичні твори, які засвідчують устремління молодого Грінченка як громадського діяча. У вірші "Доки?" він пише:

Минає час, минають люди;

Ми всі ждемо того, що буде,

І кажем всі: давно вже час,

Щоб воля та
прийшла й до нас.

Грінченко розуміє, що розвиток України можливий лише за умови здобуття волі. Разом з тим він розуміє тернистість обраного шляху, знає, що обрана дорога потребує щоденної і наполегливої праці. У його філософії життя праця посідає провідну роль. Він пише про працю — не лише фізичну, а й розумову, яка необхідна для розвитку нації та її самоідентифікації як способу досягнення волі, бо "праця єдина з неволі нас вирве". 

Грінченко, як ніхто інший, у ті роки усвідомлює значення живого українського слова. Ця мотивація робить його настирним, що допомагає торувати шлях у світ поетичного і прозового слова й утверджуватися як український літератор. Зусилля юнака підтримує І.Нечуй-Левицький: "він підняв мого духа вгору" — напише згодом Грінченко. 

Для розуміння самоідентифікації Грінченка як українця треба зануритися в його поетичні, прозові й драматургічні твори, але насамперед варто виокремити одну важливу рису, притаманну Борисові Дмитровичу, — самокритичність, бо спроможність автора до критичного самоаналізу є важливою запорукою розвитку творчої особистості. "Малоосвічений, недбалий навіть про форму віршову, понадруковував я чимало такого, що вельми потім його соромився… Зрозумівши ж свої помилки, я почав уже дбати про те, щоб мої роботи більш належали до літератури", — зазначає Грінченко. 

Прозірливість, здатність побачити досягнення мети, заради якої варто тяжко працювати і терпіти муки, не може не вражати. Відтак самоідентифікація Грінченка не обмежується лише українськістю, вчительством, літературною творчістю — він самоідентифікується як борець-трудівник. Про нього можна сказати, що цей чоловік і словом і ділом служить обраній справі, бо переконаний: "…Уздрять наші діти ту волю, що виборем їм!". 

Борис Грінченко наполегливо пробивається на сторінки західноукраїнських видань, які перебувають у сприятливіших щодо українців умовах австрійського політичного клімату, а також із міркування, "…що мусимо ми, українці з Австрії та з Росії, жити в найближчих зносинах". Він добре розуміє значення літератури як одного з найважливіших шляхів національного самоусвідомлення, про що пише: "усякий національний рух залежить од тієї живої національної сили, яка є в якому народі і намагається виявити себе, намагається розвиватися, жити і творити життя по своїй уподобі. Сила ця виявляється у всяких формах, а найголовніше — в житті політичному й літературному". 

Для молодого літератора надзвичайно важливою стає підтримка І.Франка: "Перше місце в нинішню добу... по пильності, по таланту, витривалій працьовитості і різнородності інтересів духових, треба признати д. Чайченкові". Дружба і співпраця цих двох українських діячів сприяла багатьом плідним звершенням.

Грінченко продовжує шукати можливості для якнайкращої реалізації амбітних задумів і збагачення свого досвіду. Він ніколи не тримається одного місця, розширюючи географію свого життя на теренах України і коло друзів. У цьому виявляється ще одна особливість життєвої філософії цієї дивовижної людини. У 1885–1887 рр. він перебуває на півдні України. "Я поїхав у Херсонщину статистиком губернського земства і півтора роки там працював… їздючи по городах і селах та збіраючи матеріяли, та обробляючи їх", — пише про цей період Грінченко. Йому доводиться вести мандрівний спосіб життя, зупинятися на день, кілька днів, а то й тиждень у різних містечках і селах Херсонщини. "Атмосфера в Херсоні нудна, тяжка, гнітюча. Ледве-ледве видержую. Я щодня живу тут не душею, а тільки одними "нервами, нервами, нервами" — живу, почуваю себе як на ножах". Не дивно, що Борис Дмитрович вирішує повернутися до улюбленої справи, про що пише: "…я з осени 1887 року переїхав до Катеринославщини знову вчителем в с. Олексіївку Славяносербського повіту". В Олексіївці була школа відомого на той час педагога Христини Алчевської, яка, знаючи про вчительський дар Грінченка, запрошує його разом із дружиною Марією Грінченко (псевдонім Загірня) працювати у свій навчальний заклад, де навчання велося російською мовою. "…і ми нишком учили також і по вкраїнському" — згадував Борис Дмитрович. 

Цей період життя Б.Грінченка утверджує його визнання як педагога, а також як літератора. Він розвиває стосунки з І.Франком та іншими діячами української еліти. Франкове слово, сказане про Грінченка, було почуте в Галичині. У Грінченковій автобіографії є цікавий запис: "1890 року […] я нарешті придбав собі право працювати на користь тої идеї, якій бажаю віддати своє життя". Що це за ідея, якій варто віддати життя? Це — просвітництво, яке визрівало у ньому, до якого він приходить у молоді роки і лишається певним, що саме в цьому його шлях. Уже у двадцятирічному віці Борис Грінченко починає писати й видавати просвітницькі статті й невеличкі книжечки. Відтоді народно-просвітницька ідея ніколи не полишала його. Працюючи вчителем та винаймаючи житло в селян, спілкуючись із ними, він бачить реалії, які відіб'ються у вірші "До народу" (1884):

Замість ідеалу я вздрів на селі

Зубожений люд занімілий.

Темнота й незгода
у нашій землі,

Здавалося,
скрізь панували й жили

І люд той безщасний гнітили.

Чи я працювати для тебе
не вмів, 

Чи ти не діймав мені віри,

Та вкупі зі мною
ти йти не схотів,

На працю мою
ти з невірством глядів,

Мов бачив нещирі заміри.

Переконавшись, що селяни упосліджені страхами і темрявою неуцтва, він вирішує у доступній формі донести до простих українців наукові знання, українську й зарубіжну літературну спадщину, прагне, щоб народ зрозумів значення розумової праці: "Відомо, що всяку нефізичну працю народ за того й не вважа за працю: він, звикши до кривавого поту працювати за шматок хліба, бачить працю тільки в натружених руках і не хоче признавати її в напруженій голові; це з'явище цілком натуральне, інакше й бути не могло". Грінченко усвідомлює, що причиною народної пригніченості є не сам народ, а пасивність української інтелігенції.

Взірцем народно-просвітницької діяльності для Б.Грінченка слугує Жан Масе — "ініціатор і найголовніший робітник у тому величезному просвітному рухові, що обхопив уже всю Францію". Віддаючи належне французькому діячеві, Грінченко 1890 р. зауважує: "Діяльність Жана Масе ще раз доводить, як багато може зробити енергія однієї людини, аби тільки в людини тії була любов до свого діла…".

Відтак Грінченко твердо стає на шлях просвітницької діяльності. В автобіографії Борис Дмитрович наполягає: "Гомера, Есхила, Софокла, Езопа, Шекспира, Байрона, В.Скотта, Діккенса, Борнса, Молієра, В.Гюго, Шіллера, Гете та инших в простому перекладі і з деякими поясненнями можна дати й тепер до рук читачеві з народу, але як освіту народню дуже в нас занедбано, то щоб полекшити народові розуміти тії твори й перейти згодом до важчих — треба виготувати народові дочасню літературу, найбільше науково-популярну". 

Грінченко розширює світосприйняття українців, дає їм можливість подивитися на себе крізь призму вершин світової літератури і тим самим вичистити замулені джерела власної національної гідності, навернутися до своїх національних надбань, які збереглися у фольклорі та етнографії.

Грінченко у своїй аргументації щодо питань мови, освіти неодноразово звертається до німецького філософа-просвітителя Гердера, а також Фіхте і Шопенґауера. Він ставить за приклад для наслідування Спартака, Джордано Бруно, Жанну д'Арк, легендарного народного героя Швейцарії Вінкельріда, Х.Колумба, одного із засновників США Б.Франкліна, 20-го президента США Дж. Гартфілда, вбитого через 100 днів президенства, відомих зарубіжних, а також російсько-українських педагогів і вчених, зокрема К.Ушинського та О.Потебню, чим демонструє не тільки результати своєї самоосвіти та широту кругозору, а й прийнятність залучення кращих взірців їхньої спадщини в національну культуру.

У 1890 р., за підтримки відомого етнографа, фольклориста, дійсного члена Наукового товариства імені Т. Шевченка, керівника "Просвіти" професора В.Шухевича, він активно друкується у журналі "Дзвінок". Завдяки цьому журналу стають доступними для читача його поезії й прозові твори. У листі від 15 березня 1890 р. В.Шухевич повідомляє Грінченкові: "Вашими писаннями стались Ви вже так популярними, що дітвора усе питає за Вашими оповіданнями та байкою". Він звертається до Грінченка з проханням допомоги ілюстраціями з українського життя, пояснюючи, що в Галичині поширені лише німецькі картинки. Співпраця триває упродовж трьох років, але й тут Грінченко залишається вірним собі: 1893 р. він відмовляється надсилати свої вірші до часопису "Дзвінок" через недолугість коректора, який спотворював помилками його твори. 

Борис Дмитрович активно співпрацює із близьким йому за просвітницьким духом економістом, видавцем і просвітителем К.Паньківським, який у популярних серіях видань (1891–1904 рр.), зокрема "Бібліотека Батьківщини" та "Дрібна бібліотека", друкує декілька оповідань Грінченка (під псевдонімом В.Чайченко). Високо оцінивши започаткування таких серій, Б.Грінченко задумав і з часом видав майже 100 народно-просвітніх книжок, із них — половина належить його перу. Грінченко небезпідставно переконаний: "…треба радіючи вітати кожну і найдрібнішу книжечку, котра здатна для народнього читання і котру проведено на село, хоча б книжечка ся і не вдовольняла тим чи иншим літературним вимогам, — вітати тим, що ця поганенька книжечка — дорогий борець за право істніння української літератури, се піонер, що уторовує він позаросталий, не протоптаний шлях до світла національного самопізнання". 

Він стає великим Просвітителем України. Його просвітницька самоідентифікація закріплена не тільки в поезії й прозі, а насамперед у багатьох практичних справах, діяльності київської "Просвіти" і, безумовно, у вершинній його праці — Словарь української мови. Він має на меті допомогти українцям самоусвідомити себе вільними людьми, оскільки "Тільки вільні мусять жити", але не просто жити, бо, як він пише: "Хай згине все, коли не вміє жить!". 

Що ж значило для Грінченка "вміти жити"? Насамперед — працювати заради поставленої мети, яка була "більш висока і більш гідна людського Я". На цей час Грінченко вже відбувся як українець, як учитель, як літератор, як борець, як просвітитель… Це дає йому підстави зреалізувати ідею життя — просвітництво. Він бачить його потенціал у театрі, оскільки: "селянське життя дуже бідне культурними на нього впливами", а "...введення в це життя такого живого культурного струменя, як народний театр, через це буде мати особливе значення". 

Грінченко виразно розуміє значення просвітницької діяльності: "… бо тільки тоді, як мужика свого доведемо до національного самопізнання, можемо бути певні, що наше національне життя забезпечене". Національне самопізнання українців, у розумінні Грінченка, має поєднуватися із толерантним ставленням до інших народів, культур і релігій, ґрунтуватися на золотому правилі моралі: "Дбаймо, щоб та толерантність, котра єсть у народу, навіть побільшала, зробилася цілком самосвідомою, і щоб усяка чужа віра була для людини з народу остільки ж святиня, оскільки він бажає такого погляду для своєї віри од цих чужовірців". 

Продовжуючи розвивати цю тему, Борис Дмитрович зауважує: "…треба знати й усю людськість і почувати себе сином великої уселюдської сім'ї. Та й чи можна знати свій край, не знаючи чужих? Ще Гердер казав, що треба знати другі народи, щоб зрозуміти правдиве місце свого власного". Педагог і просвітитель дбає, аби українці не почувалися відірваними від загальнолюдської цивілізації, оскільки виховання має бути дотичним до "… космополітичних гуманітарних ідей і бажаннів, і через те розвиток кожної народности мусить мати метою сі загальнолюдські гуманітарні ідеали. Народність — то частина цілолюдського організму і доти тільки й може розвиватися, поки служить спільній усім народам вищій меті: загальнолюдському добру. Тим видимо, що виховання, зостаючись народнім, національним способом своєї діяльности, мусить мати загальнолюдську мету. З цього погляду ми й мусимо кожну систему виховничу розглядати, роздивляючись, чи вона: a) вдовольняє вимаганням природнім (народність у способах) і b) чи має мету загальнолюдську, чи ширить ідеали гуманности, добра людського?". 

Зазначені Грінченком засади толерантності, співвідношення національного і загальнолюдського значною мірою випереджають час. Швидше за все, вони відповідають іншій історичній добі — кінцю ХХ — початку ХХІ ст. Перед нами постає людина, яка мислить сучасними для нас категоріями, в якій поєднуються відкрита світові національна й "уселюдська" ідентифікація. 

Борис Грінченко, маючи від народження двадцять один рік, без тіні сумніву декларує своє свідоме осмислення життєвого шляху, тих випробовувань, через які готовий пройти заради свого призначення:

І вже чи дійду до своєї мети,

Чи зламаний вмру серед шляху,

Але не покину до неї іти,

За правду, за волю
все зможу знести — 

І жити, і вмерти без страху!.. 

У поетичних рядках виявляється сильний, безкомпромісний і незламний характер молодого Грінченка, що знає ціну, яку мусить заплатити за досягнення мети, заради якої готовий "і жити, і вмерти без страху":

О скільки сліз
повинні ми утерти,

О скільки пут
повинні розітнуть!

Скількох слабих
одрятувать од смерти,

Скільком сліпим
їх очі повернуть! 

Великі сподівання Борис Дмитрович пов'язує з поєднанням широкого просвітницького руху й розвитку національної школи: "…тільки величезне змагання громадської енергії, величезний рух приватної ініціативи у справі народно-просвітній може пособити ділові. Але ж сей народно-просвітній рух, щоб статися широким і глибоким (а без цього він нічого не пособить), мусить бути національним, українським, тобто наша інтелігенція тільки тоді може справді зворушити народні маси просвітою, коли перестане бути панами-чужинцями на своїй землі, не стане жерти очима Петербург та Москву, а повернеться до мови й духу своєї нації і, зрозумівши добре той шлях, який рідному народові визначила історія, піде сим шляхом в справі просвітній і потроху, не кидаючи ніколи боротьби, виб'є з-під урядових рук народню школу й письменство — тоді і тільки тоді й можна буде нам сподіватися добра". 

У Чернігові, де Грінченко "спершу завідував оціночним одділом, тоді одділом народньої просвіти і нарешті був секретарем губернської земської управи", він отримує ширші можливості для втілення своїх ідей. 

У чернігівський період Борис Грінченко остаточно формує свої педагогічні погляди, демонструє глибину розуміння особливостей психічного, фізичного, інтелектуального і духовного розвитку дитини, місця виховання і, зокрема, школи у цьому процесі. Зрілий педагог пише: "Мені видається, що народня школа, зробивши діяльність думки лише засобом до сприйняття учнями знань, втрачає свій сенс, що вона залишається мертвою установою, в якій займаються "учінням" — слово, яким народ так вдало охрестив ці заняття. Виховувати розум дитини, наскільки це можливо для народньої школи, розвинути, зміцнити і зробити його здатним до подальшої діяльності — ось це завдання народньої школи, тому що при нинішньому стані речей саме в цій діяльности і лежить вся суть… Тому всі знання, що повідомляються у народній школі, мають бути лише засобом для розвитку розумової сили учнів, і всі предмети навчального курсу її мають суворо відповідати цій меті" (виділено Грінченком).

Наведена цитата дає уявлення про довершеність педагогічних поглядів Б.Грінченка, їх актуальність і для сьогодення, коли йдеться про компетентнісний підхід, неперервну освіту, особистісно орієнтоване навчання, цілі освіти тощо.

Працюючи в Чернігові, Грінченко вражає своїм невтомним дослідницьким доробком у галузі української етнографії і фольклору, чим наслідує вже згаданого німецького просвітителя Гердера і Володимира Шухевича зі Львова. Він ідентифікує себе як ученого в цій царині, показуючи неабияку відповідальність під час збирання матеріалів у Чернігівській та сусідніх із нею губерніях. Його просвітництво набуває нових граней і збагачується народним досвідом.

У київський період життя (1902–1909) Грінченко утверджується як громадсько-політичний діяч, він стає фундатором Української радикальної партії, програмні засади якої виклав у доступній для розуміння й сприйняття простими людьми формі. Звертаючись до читачів, Борис Дмитрович пояснював роль інтелігенції та виклав основні завдання партії: "…в кожного освіченого хоч трохи народу так було, що кращі люде з інтелігенції оступалися й оступаються за народ. І тепер таких людей у нас багато єсть, що й живим словом, і книжками ширють і серед робочих людей, і серед панів думку про те, щоб завести кращий лад. І де-далі таких людей усе більшає та більшає, бо вони таки хочуть, щоб робочий чоловік вибився з темноти й неволі. Ось чого вони хочуть: 

1. Щоб уся земля була не панська, царська чи багацька, а народня і щоб давати її для роботи тільки хліборобам, які своїми руками обробляють землю, а хто цього не робить, тому землі не давати. 

2. Щоб так саме всі хвабрики та заводи, машини й струменти до роботи були не панські чи багацькі, а народні, тих робітників, які по хвабриках та заводах роблють, і те, що зроблють робітники, було не багацьке, а робітницьке добро. 

3. Щоб, поки є найми, робочі люде мали добру плату, добрий харч, добрі кватирі, не робили над силу, мали коли й спочити й повчитися, і щоб закони обороняли їх від хазяїнів.

4. Щоб не було ні панів, ні мужиків, а всі люде були рівні, щоб усім були рівні право й суд і всі мали б потрібну для людського добра роботу.

5. Щоб податі бралися так, що хто більше має, то той більше з кожного карбованця свого прибутку й платить.

6. Щоб не було війни, бо робочим людям нема чого воюватися, вони можуть по братерському жити проміж себе, а тільки царі, начальники і багачі сварються та й силують робочий народ воюватися.

7. Щоб кожна дитина дурно могла добре навчитися рідною мовою, щоб увесь народ був освічений.

8. Щоб кожному було вільно якою хоче мовою говорити й у книжках писати усе, що він схоче, — хоч би й про великих начальників. 

9. Щоб кожному вільно було приставати до якої він схоче віри.

10. Щоб вільно було людям збіратися гуртом для своїх справ, єднатися в спілки чи товариства і змовлятися, добуваючися від хазяїв кращого життя.

11. Щоб у нас на Вкраїні ніхто чужий не порядкував, а щоб український народ був вільний і сам собі завів які схоче порядки, щоб він сам собі для порядкування людей вибірав, яких схоче; а по судах, по всяких урядах, по всяких школах уживано не московської, а нашої вкраїнської мови.

Щоб це все зробити, треба дуже-дуже багато праці й заходу. Всім робочим людям треба знати, як саме цього добуватися, що треба робити, щоб завести такий лад. 

Про це ми й будемо розказувати в своїх книжках, а робочі люде хай ті книжки добувають та й довідуються з їх чого треба".

Як бачимо, Грінченко перебуває під впливом популярних на той час соціалістичних ідей, але залишається послідовно вірним не цим ідеям, а українському народові, просвітництву і, що найважливіше, поставленій меті.

Засновник київської "Просвіти", видавець і дописувач газет, журналів, енциклопедій, Грінченко зажив широкого визнання серед української інтелігенції, яку невтомно лає за інертність і не перестає їй докоряти вже тільки тим, що сам має невичерпну працездатність; а також — як визнаний і авторитетний лексикограф і мовознавець, вершинною працею якого стає Словарь української мови. Олесь Гончар, говорячи про автора Словаря, наголосив: "Тільки любов здатна була завершити працю всеосяжну, завдяки якій (…) у фантастичній лексичній щедрості, в багатющому духовному спектрі постало саме життя народу, постало в усьому розмаїтті, в усій достовірності дум і почуттів".

Самоідентифікація Бориса Грінченка як українця, педагога, письменника, борця і службовця, вченого-етнографа і фольклориста, лексикографа і мовознавця дала концептуальне бачення дороги, якою мала йти українська інтелігенція, щоб вивести народ із рабства. Це дорога просвітництва. Філософія чітка й зрозуміла. Логіка Грінченкових розмислів поєдналася із практичними діями: він постав взірцем, який мусимо наслідувати, чиї погляди залишаються актуальними і в ХХІ ст. Бо і нині, в час суцільного інформаційного шторму, просвітництво, зважаючи на новітні технології, може вибудувати мережу маяків, що не дадуть нам збитися на манівці в розбурханому океані людських пристрастей і освітлюватимуть дорогу, значний відрізок якої було вимощено працею людини, котру справедливо називаємо гордим і світлим найменням — Просвітитель.


Поділитись у соц. мережах:
e-max.it: your social media marketing partner
 

Підписатись 
на публікації проекту: