СПАДЩИНА ПРЕДКІВ

Головна Видатні українці Петро Обаль - останній романтик галицького класичного мистецтва

Петро Обаль - останній романтик галицького класичного мистецтва

e-mail Друк
Рейтинг 5.0 з 5. Голосів: 1

obalpertroi

Мистецький доробок цього непересічного в українському мистецтві художника, з перспективи часу, спонукає пильніше придивитися до його життя і творчості.Автор понад 500 робіт живопису, графіки, екслібрису.Твори художника  експонувалися у містах: Берлін (Німеччина), Братислава (Словаччина), Відень (Австрія), Женева (Швейцарія), Івано-Франківськ, Київ, Прага (Чехія), Торунь (Польща), Ульяновськ (нині РФ), Чикаґо (США). Дотепер нема серйозного дослідження творчості П.Обаля, хоч існує-животіє (і за це слава Богу!) у Стрию меморіальний музей митця, підтримуваний героїчними зусиллями дочки художника Віри.

Щораз менше лишається людей, які могли б додати до образу Майстра живі штрихи, та не видно й бажаючих зафіксувати їх. А Петро Обаль був особистістю далеко не пересічною. Це останній романтик – як у власному житті, так і в тому періоді галицького мистецтва, який на сьогодні вже прийнято називати класичним. Бо тільки романтик міг привезти зі заслання за багато тисяч кілометрів свого кота, який узлагіднив йому поселенські будні, тільки романтик після знайомства зі слідчими НКВС і “зоною” міг створити, будучи вже далеко не юнаком, цикл таких радісних казково-яскравих пейзажів, як зробив це П.Обаль. Але для цього необхідний був відповідний фундамент, який митець мав на щастя.

Народився Петро Павлович Обаль 19 квітня 1900 року в селі Ободівка, що на Тернопільщині. Це поміж Збаражем й Підволочиськами, там, де плосковерхі горби Медоборів, неквапливо простують від уступу Кременецьких гір на південний Схід до Дністра. До дитинства серед мальовничого довкілля додалося належне виховання у добрій селянській традиції, доповнене гімназіальною освітою. Тому зовсім не дивно, що коли у круговерті I світової війни зблиснула іскра надії для української державності, юнак з усім запалом своїх неповних двадцяти весен подався здобувати для народу кращу долю. Не розчарувався він і тоді, коли стало зрозуміло, що сила наша замала – лишився шлях пізнання краси й служіння народу в такому уособленні.

Початкову мистецьку грамоту здобув у відомого галицького скульптора Андрія Коверка. Завдяки йому влітку 1921 року вступив у Краківську академію красних мистецтв. В Академії Петро Обаль студіював у класах професорів Владислава Яроцького та Теодора Оксентовича, які викладали малярство і графіку. Особливо надихнула на творчу працю Петра Обаля графіка видатного польського мистця майстра ксерогравюри В. Скочеляса. Дереворіз став улюбленою графічною технікою художника, що принесло йому заслужене визнання.

З 1921 по 1926 роки П.Обаль пройшов добрий вишкіл під керівництвом професорів-живописців В.Яроцького й Т.Аксентовича, які добре знали галицькі реалії й не вороже ставилися до студентів-українців. Але навіть найліпше ставлення викладачів не могло звільнити студента від наліпки “неблагонадійного” щодо польської держави. Тому місце праці П.Обаль зміг отримати лише якнайдалі від українських земель. Це була посада вчителя рисунка у гімназії невеликого міста Гнєв над Віслою на Помор’ї у 70 кілометрах від Ґданська.

Працюючи в тоді ще “Вільному місті Данцігу”, П.Обаль не лишався поза контекстом культурної діяльності галицьких українців – брав участь не тільки у виставках, які вони організовували у Львові та інших містах Західної України – Перемишлі, Коломиї, Тернополі, а й для української діаспори у Празі, Відні, Берліні, Чикаго. Його роботи завдяки позитивній емоційності мали успіх й отримували відзнаки. П.Обаль одним із перших з-поміж галичан проявив себе в індустріально-романтичному пейзажі – відчувався вплив значно сильніше урбанізованого середовища, в якому на той час мешкав. Поряд із краєвидами тоді ж постав ряд портретів близьких та знайомих митця, оскільки їх можна було малювати й вечорами при електричному освітленні. У 1934 році виник (згодом декілька разів перевиданий) цикл портретів українських письменників від Г.Сковороди до П.Тичини для шкіл, оскільки наклад подібної серії, створеної ще у 1920 році О. Кульчицькою, на той час уже вичерпався.

Завірюха Другої світової війни зірвала родину Обалів з Гнєва – й у 1940 році вони опинилися в гірському Сяноку, де у ним же створеному музеї “Лемківщина” працював Л.Гец. Тепер приятелі же вдвійку мандрували довколишніми горами, малюючи етюди сяноцьких околиць. Тут постали Обалеві “Лемківські ниви” – глибоко філософський образ землі, який став одним із програмних творів митця (тепер зберігається у Національному музеї у Львові), а також цикл гравюр, у якому зафіксовані пам’ятки архітектури українців Західних Карпат – як продовження аналогічної серії гравюр О.Кульчицької. Ця частина Обалевої спадщини на сьогодні має не лише мистецьку, але й історичну вартість. У тому ж 1940 році Гец й Обаль влаштували у Сяноку велику виставку власних творів, яка засвідчила самобутність та зрілість творчого почерку обох майстрів.

З 1942 року митець із родиною замешкав у Стрию, де також викладав малювання. Всюди, куди б не закидала його доля, П.Обаль старався знайти учнів – як у гімназіях й школах, так і поза ними, просто з потреби ділитися знайденим, відчутим й відкритим, а потім осмисленим – риса справжнього інтелігента, не за зовнішнім лоском, а за духом, за розумінням своєї місії. Зрозуміло, що така постать у порівняно невеликому місті, яким був Стрий повоєнних років, – та ще й у період конфронтації з “гнилим Заходом”, коли загальнолюдські поняття гуманізму й свободи думки, в традиціях яких виховувалася галицька інтелігенція, розцінювалися, як нелояльність, – не могла залишитися незауваженою. Обаль був явним “білим круком”, який підлягав або уніфікації (іншими словами перефарбуванню, що для митця рівнозначно духовній загибелі), або ж ізоляції. Через багато літ митець не без гумору розповідав, як йому інкримінували “паплюження імені видатного радянського поета Павла Тичини”, оскільки в текстовій передмові до виданого у 1934 році альбому українських письменників (написаній, зрештою, зовсім не художником), Тичина був названий “співцем Визвольних змагань” (що також не миналося з істиною). Головне, що була знайдена зачіпка.

Переповідають, що Петро Обаль є одним з художників, які малювали партизанські гроші «бофони» (назва грошей УПА «бофон» походить від скорочення двох слів «бойовий фонд» - прим. авт.).

Нове відкриття Обаля сталося у час хрущовської відлиги. Спочатку на виставках з’являлися окремі полотна, а у першій половині шестидесятих років у приміщенні Спілки художників у Львові відкрилася велика персональна виставка нових полотен митця. Це був часприємних несподіванок від старшої генерації митців, які показували роботи, тривалий час мальовані “за шафу” – того ж П.Обаля, Я.Музики, О.Кравченка, О.Шатківського. Всі вони були нещадно цьковані в минулі роки за “формалізм”. Проте навіть в такому, далеко не з другорядних авторів товаристві, полотна П. Обаля вирізняються переможно-сонячним колоритом й по-юнацьки темпераментним трактуванням довколишнього світу, яке нерідко переростає у пантеїзм. Одним із перших серед українських митців він відважно і вдало компонував у свої вповні упізнані (з-під Стрия, Болехова, Дашави, Миколаєва, Щирця) пейзажі сонячний диск на фантастичному рожевому, бузковому, помаранчевому небі, нерідко в оточенні хмар, які своїми конфігураціями нагадували архітектуру готики або далекосхідні пагоди. Взагалі, хмари й небо були особливою пристрастю художника. Ще в Сяноку, де особливості рельєфу Бескидів створюють умови для виникнення найнеймовірніших форм хмар, постала низка краєвидів, які потім стали підставою для багатоповерхових домислів критиків, що трактували ці вповні згідні з натурою композиції як стилізації під впливами сецесії, експресіонізму і бозна-чого ще. Ці полотна П.Обаля стали важливим внеском до новітнього трактування краєвиду в українському малярстві й тою підставою, з якої виросло поняття декоративного пейзажу кінця 70-80 років.

Рівночасно з живописом, у 60-ті роки митець працював над графікою. Основу його графічного доробку тих літ становлять книжкові знаки – екслібриси місцевої інтелігенції. Часом постають і ліричні пейзажі. У низці естампів митець успішно розв’язує складні формальні завдання, зокрема можливість передачі в естампній графіці нічного краєвиду. Однак з бігом часу загострилися набуті на Півночі хвороби, почала вгасати творча напруга, все рідше хотілося брати до рук пензля. І митець, чесний, як перед світом, так і перед собою (а таким був завжди), одного дня сказав “досить”. І з немеркнучим від плину часу гумором додав: “світ не став менше цікавим і розмаїтим, аніж був за часів моєї молодості, але ліпше його тепер уславлять молодші, а я буду грати з приятелями у карти і попивати горілочку”. Так, завершуючи творчу дорогу, міг сказати лише митець, який добре усвідомлює значення й вартість того, що він вклав до скарбниці національної культури.

Після повернення із заслання митець активно увійшов у мистецьке життя Львівщини, згуртував навколо себе учнів- послідовників, також брав участь в діяльності літературно-мистецького об’єднання “Хвилі Стрия”.

До війни твори П. Обаля виставляли у Львові, Берліні, Відні, Чикаго, після війни – у Києві, Братиславі, Ряшеві, Ульяновську. Перша персональна виставка творів митця відбулася 1943 р. в Стрию, у 1966 р. – у Тернополі, 1975 р. – у Львові (виставка живопису і графіки), 1980 р. – у Львові та Івано-Франківську. Вдруге в Стрию експонувалась у Краєзнавчому музеї 1989 р.

26 травня 1987 року обірвалося життя талановитого графіка і живописця.

Стриянин Мирон Нестерчук 2004 року випустив ґрунтовну монографію "Петро Обаль. Документальна повість про життя і
творчість українського художника".

XRq6WqixTnE

Теги:     Петро Обаль      живопис      графіка      українські художники      митці      Стрий      Лемківщина      Карпати      традиція
AddThis Social Bookmark Button

Залишити відгук:

blog comments powered by Disqus
 

Підписатись 
на публікації проекту: