СПАДЩИНА ПРЕДКІВ

Головна Видатні українці Історія галичанки, яка побачила світ, або дивовижні обрії Софії Яблонської

Історія галичанки, яка побачила світ, або дивовижні обрії Софії Яблонської

e-mail Друк
Рейтинг 5.0 з 5. Голосів: 1

Un452342342342342-1“В моїх мандрівках, з краю до краю, я ніде не зустріла раю, якого сподівалася. Зате іноді, хоч здалека, схопила кілька відблисків земного щастя, яке тепер має для мене більшу вартість, ніж уявлені раї”, – рефлексувала Софія Яблонська 1934 року.

Блискучі репортажі мандрівниці, опубліковані на сторінках львівських часописів, були справжньою сенсацією у міжвоєнній Галичині. А кожний приїзд до Львова цієї особливої жінки, яка однаково вправно володіла пером, фотоапаратом і кінокамерою, збирав повні “відчитові” зали – у той час покинути свій край для далекої подорожі для більшості галичан було майже нездійсненною мрією. Тому дивовижні історії про мандри українки у невідомі світи всі слухали, затамувавши подих.

Історія звичайної галицької дівчини, яка змогла підкорити тисячі сердець своїми поетичними подорожніми нарисами і стати першою українкою-мандрівницею, відомою письменницею і журналісткою, справді вражає. Софія народилася 1907 р. у Германові на Львівщині у священичій родині. Навчалася в учительській гімназії, драматичній студії, закінчила торговельну школу. Їй пророкували у Львові успішну акторську кар’єру, але молода і завзята панянка покинула все і вирушила 1927 р. до Парижа опановувати техніку знімання документального кіно – звідти почалися її кругосвітні мандри.

Screenshot 7

Screenshot 1

Об’їздила Північну Африку, Південно-Східну Азію, Північну і Південну Америку, Австралію. Була не лише мандрівницею, але й фотохудожником і однією з перших жінок-кінооператорів документального кіно. Часто виникали конфузи з фотоапаратом чи кінокамерою (остання своїм торохкотінням зчиняла справжню паніку серед тубільців), оскільки в багатьох культурах стосовно них існували суворі табу.

Але завдяки своїй щирості та доброзичливості Софії вдавалося проникати у заборонені для європейців місця, наприклад, у святині чи приватні помешкання. Їй дозволяли знімати таке, що не можна було жодному чужинцеві. Хоч вільно володіла французькою й італійською, частенько доводилося спілкуватися мовою жестів, або, як писала репортерка, “миґами” – щира усмішка “дорогої міс України” (так називали її аборигени) творила дива і їй вдавалося налагодити контакт навіть із вороже налаштованими до європейців мешканцями островів Океанії.

Screenshot 2

Софія Яблонська була ризиковою – у цьому проявлялася її сильна вольова натура. Не раз мандрівки мали реальні загрози загибелі, однак це не зупиняло мандрівницю – проникала у такі закутки, куди нерідко навіть чоловіки не наважувалися діставатися. Вміла приймати швидкі рішення в екстремальних обставинах – цю здатність мабуть отримала ще в юності, коли з батьками майже шість років поневірялися Росією у злиднях, шукаючи кращого життя. Їй не імпонували подорожі комфортабельними літаками і проживання у зарезервованих номерах люксових готелів, а справжню насолоду тендітна Софія отримувала від непередбачуваних мандрівок без супроводу провідників – на кораблях середнього класу або вітрильниках, які підбирали її випадково.

Screenshot 3
 
14 1
 
Водночас була неперевершеною журналісткою і письменницею – її подорожні нариси критики називали сугестивними, а стиль – барвистим, легким, не переобтяженим зайвими фактами, повний темпераменту і чудового почуття гумору. Окремими книгами у Львові вийшли подорожні нариси “Чар Марока” (1932), "2З країни рижу та опію” (1936), “Далекі обрії” (1939). Іноді читачеві здавалося, що він пливе якоюсь чарівною рікою неймовірних вражень і відчуттів, а на березі – візії дивовижних країн, людей, традицій. Текстові імпресії мандрівниці можна було смакувати, як екзотичне вино чи марципани.

Сміливі та щирі репортажі Софії, зрештою, як і вона сама, не раз викликали неприховане обурення галицького панства, особливо старшого покоління, мовляв, де ж то пасує молодій панянці самій мандрувати далекими світами без добропорядного супроводу та надто відверто описувати свої “вражіння”. Але коли до обговорення з в’їдливими коментарями долучилася польська преса, українська інтелігенція мовчати не стала – на захист молодої письменниці виступили літературні критики, жіночі кола та об’єднаним фронтом пішла тодішня українська молодь.

Screenshot 4

В обороні Софії став також її працедавець Жан Арден, директор французького товариства “Опторґ-Юнан-Фу”, на замовлення якого вона готувала кінорепортажі з Марокко, а потім із Далекого Сходу, вмістивши відповідного листа на шпальтах “Lwowski Ilustrowany Express” та висловивши українці свою глибоку пошану.

П’ятнадцять років С. Яблонська прожила в Китаї, там познайомилася і одружилася з французом Жаном Уденом, виховувала трьох синів. У цей період мандрівного затишшя та родинного тепла активно вивчала стару китайську культуру, відкривала у собі молоду ґаздиню (називала свого коханого Іваном, годувала галицькими стравами та навчала українських слів), милувалася власноруч заквітчаним городцем по-українськи (мальвами, соняшниками), призвичаювала китайців вишивати рушники, їсти український борщ та доїти корову (останню в Китаї здебільшого використовували як тяглову силу).

r4

Screenshot 5

Після війни Софія Яблонська з родиною переїхала до Франції, оселилася  у Парижі, а після смерті чоловіка – на острові Нуармутьє біля атлантичного узбережжя Франції. Захопилася архітектурою і дизайном, побудувала віллу за власним проектом у вандейському стилі, самостійно облаштовувала і декорувала, додавши рідних мотивів. Вийшло так вдало, що почала проектувати на замовлення – відтак один із будинків за її проектом був відзначений місцевою комісією архітекторів як художня цінність острова.

Знову повернулася до літературної творчості – написала повість-спогад “Розмова з батьком”, в якій торкнулася свого дитинства і всього рідного. Навіть з плином часу Софія Яблонська залишалася тією ж спраглою до спілкування і людського тепла – часто приймала у себе гостей і друзів. У такі вечори всі збиралися на веранді, пили амарантовий пунш, розмовляли і читали вголос художні твори. Почувалася  повною сил і нових задумів, плавала в морі з ранньої весни до пізньої осені, щороку їздила в Швейцарію на лижі… Але трагедія 1971 р. обірвала всі плани цієї життєрадісної і невтомної жінки – вона загинула в автокатастрофі.

Screenshot 8

Софія Яблонська-Уден була неперевершеною жінкою і багатогранною особистістю. Володіла чудовою здатністю зацікавлення світом і людьми, великою спостережливістю та особливою любов’ю до життя. Водночас в її розповідях не було бажання підкорити світ, а просто його пізнати і познайомити чужинців із невідомою, але такою рідною для неї країною. Куди б не манили далекі обрії, вона завжди почувалася українкою, або “дорогою міс Україною”.

Автор: Дзвінка ВОРОБКАЛО

ЧАР МАРОКА

""Чар Марока" є справжній л і т е р а т у р н и й  т в і р у розумінні европейськім, а не тільки провінціально-галицькім», – відгукувалася наступного року після появи книжки Дарія Віконська. Віконська єдина, яка наголосила на художніх чеснотах, попри те, що й інші тогочасні критики та рецензенти згадували про привабливість письма Яблонської.

Яблонська випускає приготування, зосереджуючись на самій подорожі, проте стартує її опис не в Касабланці і не в Рабаті, не в Танжері і не в Марракеші, а в південнофранцузькому портовому Марселі: чар Марока починається на півдні Франції. Саме Марокко екстериторіалізується, тоді як Марсель втягується в «екзотичний дискурс». Й ось уже французьке місто сприймається в спільному просторі з Марракешем, а не з Парижем. Поезія перекроює політичну географію. Таке розвертання перспективи на 180 ґрадусів не випадкове і не принагідне. Яблонська вдається до цього прийому, мовби виймаючи властивий зміст зі строкатої шелесткої обгортки. Цікава, оригінальна, подана з гумором диспозиція, коли мандрівниця і ті, кого вона вивчає, міняються місцями, й ось уже не Яблонська спостерігає, а роздивляються її:

 

Юрба більшає, росте й заливає широку вулицю. Надивившись досхочу на авто, вони починають оглядати інше чудовище – мене.

Чути тривожні питання юрби. «Що це за люди?» – «Звідки?»

Я чую сотню очей на моєму обличчі, що перезирають мене наскрізь, і знову: «Хто це?»

Якийсь араб, що, певно, вже бачив щось подібного, відказує на цікаві запити.

– Це їхня жінка. – Жінка? – А-а-а-а!

Зітхання якоїсь полекші переходить з уст до уст.

– Звідкіля?

– З-за моря, – відказує цей же сам араб.

– А-а-а-а!

– З-за моря, – переходить відгомоном по юрбі.

Араби підсуваються щораз то ближче, а їхні вигуки, мов голос круків, шарпають нерви.

 

Вона, модерно вбрана європейка, й автомобіль, який її привіз, опиняються в ролі екзотичних обʼєктів, що викликають подив, збентеження, острах. Відповідні конотування – квалітативне («чудовище») і просторове («з-за моря») посилюють ефект. «Заморськість» в семантичній системі українського наративу – одне з найпевніших екзотизувальних кліше. Плюс фактор стать, адже чоловік-водій (француз Рене) не здобуває особливої уваги. Тож орієнталізм, як бачимо, – палиця з двома кінцями.

Розвʼязуючи дилему імперіалізму і поневолення, Яблонська імпліцитно мислить свою батьківщину. Африканська Північ Яблонської – субститут поневоленої і пошматованої між імперіями України:

 

– Вона українка?

– Ні, – росіянка. А чи це не одна й та сама нація?

Я стала пояснювати йому різниці між нами та руськими, нарисувала мапу України та її сусідніх країн, щоб він краще зрозумів її положення, врешті, сказала я, що нас є біля сорока мільйонів та що Україна у півтора разів більша за Францію.

Ці пояснення я знаю краще за молитву, бо частенько трапляється мені повторювати їх французам та іншим чужинцям, що нічого не знають про наше існування.

 

То що ж веде мандрівницю на Південь? Жадання пригод? «Екзотична журба», властива європейському континетові par excellence, і прирівнянна до туги дорослого за своїм дитинством? Жага свободи? Бажання птаха вирватися з клітки? – з цього ставалося чимало непорозумінь, поразок і проривів. «Цивілізаційний пересит» змушує Яблонську пакувати валізи. Нерозвʼязані питання свого «я», де злилися походження (рідний край, батьківщина) й ідентичність себе-людини й частини природи, ось той потяг, що везе Яблонську. Вона їде розвʼязувати їх і саме їх. З джерел власної тожсамості випливають емоційно пристрасні й поетикально промовисті картини Півночі африканського континенту.

Мініатюрка «Метелик», надрукована 1937 року в «Ділі», не маючи, на перший погляд, нічого спільного з подорожнім циклом, допомагає збагнути «нащо» її подорожей, спосіб сприймання і сенс написаного:

Востаннє я бачила його обезсиленим на даху чорного авта, що досмалювало його знеможені білі крильцята. Вони прилипли до чорної фарби і вже більше від неї не відстали.

Цей метелик пробудив у мені почування бунту. Я зненавиділа місто. Ще того самого дня я покинула Париж і виїхала над Бретанське море, де не тільки метелики, але й люди могли не лякатись за свої крила.

«Метелик» – метафора екзистенції. Співвідносячи себе з метеликом, Яблонська, мабуть, не здогадувалася, до якої неймовірної буквальности це співвіднесення буде підтверджене її життям.

«Цивілізаційний проект» Софія Яблонська піддаватиме критиці. Ці моменти – місця порізу, топоси не так потамованого, як заглибленого болю. Яблонська підважує і цивілізаторство як таке, і побудовану на ньому окцидентальну семіотику:

Першу, річ, що заложили тут европейці, були каварні та публічні доми; потім вони позабирали в арабів усі будинки в центрі міста, споганили їх деревʼяними меблями, на стінах повимальовували написи: «Готель Модерн», «Готель Централь», а потім узялися за використовування арабського багатства.

Хоча словник («позабирали», «споганили», «повимальовували») містить суттєвий елемент – негативної – оцінковости, Яблонська не зрікається і вже напевне не відмовляється від каварні, понадто ця інституція є місцем зустрічі Сходу і Заходу, Півдня і Півночі, «екзотики» і «цивілізації», таким собі пограниччям, вкрапленим в європейські і поготів міста, місцем амальгамування. Завуальовуючи свою присутність, мандрівниця вміло приковує увагу читача до молодої арабської пари – зрештою, не на те приїхала Яблонська, щоб розповідати про себе. Чи все-таки?

«Чар Марока» побудовоний на протиставах і наголосах – коли виразніших, коли легких, ненавʼязливих, ледь уловних. Так творяться полюси, а між ними – напруга діалогічности: шкіц «У каварні» versus «Чай у каїда», кава проти чаю, штучність проти невимушености, «цивілізація» проти «природности». В критику «цивілізаційного проекту» вбудовано ґендерний конфлікт, в якому контрагентами є європеєць (француз Манріє) і європейка (оповідачка). Якщо дійовими особами в – європейській – каварні виведені молоді араб і арабка, то в шкіці чаювання ситуація обернено-дзеркально протилежна: європеєць і європейка в арабській оселі. Місцями міняються і території, і субʼєкти.

Прикметно, що ґендерний конфлікт між європейцем і європейкою перенесено з європейського в колоніальний світ. Це додатковий сигнал, яким Яблонська дає взнаки свою проміжну ситуацію:

Каїд подав мені третю шклянку, але Манріє подякував за мене.

– Не забувайте, каїде, що чай ваш кріпко напарений, та що три шклянки можуть впоїти незвичних до цього напитку осіб.

Моя покора була менша від каїдової, та, кепкуючи, завважила я:

– П.Манріє! Ви, скоро, мабуть, обмежете також свободу мого особисто життя, як дотепер обмежуєте мої бажання пізнати, ввійти в життя арабів.

Бажаючи зрозуміти, ввійти в місцеве життя, Яблонська не готова відмовитися від статусу емансипованої європейської жінки. Вона не може бути повністю ні «тут», ні «там». І зрозуміло, бо її мірило – інше. Поєднання двох іпостасей – європейки (представниці цивілізації) й українки (представниці бездержавної нації) надає їй тієї леґітимности, якої бракує туристам, що від них Яблонська всіляко відмежовується. Мандрівниця ніби водить камерою, ми всякчас відчуваємо невидиму присутність цієї «фільмокамери душі», де технічне зливається і підкоряється інтелектуальному й поетикальному. «Чар Марока» – документальний фільм, зроблений з літер.

Подорожування – чудовий, як переконує Яблонська, антидепресант:

Ах ви! Чого ж вам? Ну, коли справді життя вам нецікаве, важке, коли недобачуєте в ньому приваб ні цілі – так виберіть собі оцю:

Поїхати в Африку!

Тут ви житимете нескладним життям, радітимете, що сонце золоте й небо синє, дивуватиметеся, чому будівлі не чорніють та чому Атлас, що вирізується шпилястими хребтами на обрії, покритий снігом, а у його ніг дозрілі помаранчі похитуються на сочистих, рясних галузках...

Нагода пошукати втрачений звʼязок з природою – не факт, що він знайдеться: на таке немає ні ґарантій, ні страхових полісів. Спосіб повернутися туди, куди повернутися годі, – в доцивілізаційний рай. У золоту еру нереґламентованої свободи. В дитинство, в яке добиратимуться кожний на свій лад: Рембо – на пʼяному кораблі, Тракль – в образі хлопчика Еліса, а Софія Яблонська – автомобілем, простреленим кулями.

Джерела:

  1. Калитовська М. Життєвий шлях Софії Яблонської // Слово : Збірник українських письменників. – Торонто, 1979. – Ч. 6. – С. 226–229.
  2. Передерій В. Світ Софії Яблонської // Дзвін. — 1998. — № 8/9. – С. 98–105.
  3. Поліщук Я. Далекі обрії Софії Яблонської // Всесвіт. – 2006. – № 11/12. – С. 187–192.
  4. Софія Яблонська. Чар Марока. З країни рижу та опію. Далекі обрії: подорожні нариси / упоряд., передм. і літ. ред. В. Ґабора. – Львів, 2015.
  5. Яблонська С. Мандрівки по Юнані // Нова Хата. – 1934. – Ч. 4.
AddThis Social Bookmark Button

Прокоментувати:

blog comments powered by Disqus
 

Підписатись 
на публікації проекту: