СПАДЩИНА ПРЕДКІВ

Головна Старожитності Чи могла бути “Велесова книга”?

Чи могла бути “Велесова книга”?

e-mail Друк
Рейтинг 5.0 з 5. Голосів: 1

smallvelesdfЧомусь, коли мова заходить про “Велесову книгу”, деякі люди, дотичні до науки, виявляють нетерпимість і роздратування. Характерним у цьому відношенні є виступ, щоправда, п’ятирічної давності, журналіста й літератора Юрія Рудницького в журналі “Главпред”: “Нарешті з’явилася можливість покласти край одній із найскандальніших сторінок в українській освіті — видалити з шкільних і вузівських програм так звану “Велесову книгу”. Автор сповіщає про це так, ніби йдеться про повалення якогось ненависного режиму. І трохи далі додає, що “доктор історичних наук, завідуюча кафедрою історії Національного університету “Києво-Могилянська академія” Наталя Яковенко вважає ганьбою впровадження в шкільні і вузівські програми “Велесової книги” — тексту невідомого походження, визнаного науковою академічною спільнотою як підробка” (Рудницький Ю. Початок кінця “велесовщини”.// Главред. — 2008. — № 18).

До речі, Наталя Яковенко (вона ж Ісавкіна) виступає й проти того, щоб у підручниках з історії України згадувати про її колоніальний і пригноблений статус у складі Росії та СРСР.

Тим часом ми майже нічого або й зовсім нічого не знаємо про можливих авторів “Велесової книги” — про волхвів у дохристиянській Русі-Україні, про їхню діяльність, їхню роль у житті наших предків. В історичній літературі ми можемо прочитати хіба, що “руське язичництво було таке бідне, таке безбарвне, що не могло успішно вести суперництво ні з однією з релігій, поширених на південно-східних теренах тодішньої Європи, тим паче з християнством” (Соловьев С.М. История России. М., 1959. — Кн. 1. — С. 178)...

Тож чи могли волхви Русі-України бути авторами твору, подібного до “Велесової книги”? Наша історична наука на це не дає жодної відповіді. Чи не єдину спробу в цьому плані зробив Григорій Клочек у дослідженні “Світ “Велесової книги” (Кіровоград: Степова Еллада, 2001). У такому разі пригляньмося до діяльності представників цього духовного стану в інших народів у подібних історичних умовах, про які є досить поважна література.

Про жерців Давнього Єгипту відомо, що вони відігравали важливу роль у формуванні та процвітанні держави, у духовному житті народу, збереженні історичних та культурних традицій. Жерці були радниками фараонів, проповідниками, лікарями, писарями, знали напам’ять священні тексти, вели спостереження за зірками, складали прогнози тощо (див.: Кларк Р. Священные традиции Древнего Египта. Пер. с англ. — М.: Фаир-Пресс, 2002). Тобто вони становили духовну основу свого суспільства.

В Індії лиш брахман мав право вивчати священні тексти, здійснювати жертвоприношення, проголошувати волю богів. “Якщо раджа не слухає порад брахмана, — записано в законах Ману (2 ст. до н.е. — 2 ст. н.е.), — то може загинути, як корова в трясовині”. Брахмани брали участь у розгляді судових справ, ставали воєначальниками і навіть володарями, укладали філософські трактати, плекали науку й культуру.

Друїди стародавніх кельтів і галлів були не тільки жерцями, а й вихователями суспільної еліти, бо й самі, щоб набути духовного звання, навчалися протягом двадцяти років. Під їхнім керівництвом молоді аристократи прилучалися до таємниць природи, людського життя, дізнавалися про свої обов’язки. Друїди були радниками правителів, втручалися в державні справи, чинили правосуддя, були бардами, формували суспільну думку.

То невже в Русі-Україні її найосвіченіша верства — волхви, які успадкували культуру трипільців, — не давали про себе знати, не впливали на думку громади й володарів, пасивно спостерігали за подіями? Тим паче, що з Греції йшов наступ на Русь чужої й ворожої їм християнської релігії? І справді, принаймні відомі два повстання, очолювані волхвами: у 20-і роки ХІ ст. на Суздальщині і в 1070—1071 роках у Ростовській землі. А ще раніше, коли князь Аскольд 860 року почав запроваджувати християнство в Русі- Україні, хіба волхви спокійно чекали, що буде далі, й не зверталися до народу, не підбурювали його проти князя-віровідступника, що й закінчилося вбивством Аскольда 882 року? Безперечно, що так. Але як вони могли це робити, як могли доносити свою думку, свої настанови й пророцтва у віддалені закутки тоді вже досить чималої держави Києвичів?

Побутує думка, що тільки після 988 року прийшла писемність у Русь-Україну. А якщо вона й була до того, то не мала якогось поширення. Знову оглянемося на інші народи.

Китайське письмо існує понад 3 тис. років. Перша відома літературна пам’ятка Китаю “Книга пісень і гімнів” походить з 11—7 ст. до н.е. У середині 6 ст. в китайському письмі нараховувалось уже близько 17 тис. ієрогліфів. У Стародавньому Єгипті ще задовго до нової ери були бібліотеки, і найвідоміша з них Александрійська, яка містила близько 7 тис. томів рукописних книг, була заснована на початку 3 ст. до нашого літочислення. Індійські веди (Рігведа, Самаведа, Яджурведа) написані ще перед 6 ст. до н.е. Канон буддизму письмово зафіксовано на ейлоні близько 1 ст. до н.е. Найперші написи мовою майя датуються 3 ст. до н.е. Іспанські завойовники — конкіста дори — застали в Південній Америці величезні бібліотеки літератури майя, які вони вщент знищили як неугодні Богові. Грецьке письмо бере початок з 8 ст. до н.е. Наприкінці 5 ст. до н.е. в Афінах було вже затверджено впорядкований грецький алфавіт. Кельтське письмо відоме із 6 ст. до н.е., його знали друїди, користувалися ним. Вірменське письмо було впорядковане й усталене священиком Месропом Маштоцом у 405—406 роках ради перекладу церковних книг на вірменську мову. Найдавніші пам’ятки грузинського письма, що збереглися, належать до 5 ст.

На території України теж відомі написи з дуже давнього часу. Петрогліфи Кам’яної Могили біля Мелітополя нараховують щонайменше 7 тисячоліть. Написи на глечиках часів Трипільської культури датуються приблизно 4 тисячоліттям до нашої ери. Наприкінці 7 — на початку 6 ст. до н.е. Північне Причорномор’я колонізували греки, у яких уже до того була своя писемність. У середині 1 ст. Південь України заселили готи. У 4 ст. вони прийняли християнство, і, як відомо, єпископ Вулфіл для перекладу богослужбових книг розробив готське письмо, хоч у невпорядкованому стані воно існувало тут і раніше.

Отже, по-перше, наші предки (принаймні дехто з них) ще задовго до запровадження християнства чи то Аскольдом, чи то Володимиром могли знати про такий суспільний феномен, як письмо. По-друге, письмо на певному етапі розвитку суспільства стає нагальною потребою, і воно неминуче з’являється як інструмент спілкування на відстані й поза часом. Тому цілком закономірний висновок історика, обґрунтований незаперечними фактами: “Давньоруська писемність у її найвищій, книжній формі існувала ще до винайдення Кирилом нового слов’янського алфавіту” (Брайчевський М.Ю. Літопис Аскольда. — К.: Український центр духовної культури, 2001. — С. 104).

Укласти докирилівську азбуку могли й мусили тільки волхви як найбільш інтелектуальний прошарок тодішнього суспільства — і, звичайно, вони зробили це не ради забави, а для практичного застосування. У кожному поселенні були свої волхви (інакше й бути не могло). Час від часу до них з центру, де перебував верховний волхв, надходили послання-книги, писані на дощечках — це був найдешевший й найпохватніший тоді матеріал. І майже в усіх слов’янських мовах, які, починаючи приблизно із 6 ст., розвивалися кожна окремо, є спільні з того часу слова книга, писати, писаний, писар, читати і навіть книгарня. Слово книгарня тепер означає “книжковий магазин”, а в давній чеській мові воно вживалось у значенні “книгозбірня”; первісно ж на Слов’янщині воно, очевидно, означало приміщення або закуток у приміщенні, де волхви зберігали такі книги-дощечки. Адже книгозбірні були чи не в усіх давніх народів (у єгиптян, китайців, греків, індійців, майя), то чому їх не могло бути в Русі-Україні?

Але ми нічого не знаємо про них: де вони поділися, де оті давні книги- листи волхвів? По-перше, вони були писані на дереві, а дерево недовговічне. По-друге, це були язичницькі, “диявольські” писання — тому християнські душпастирі знищили їх, як пізніше католицькі священики майже повністю знищили багаті писемні пам’ятки народу майя. І було б дивним, якби ніхто не намагався врятувати їх і передати своїм нащадкам як священні писання, звичайно, потай від православних церковників. То чому не міг хтось зберегти і дощечки “Велесової книги”, зокрема родина Донців-Захаржевських? А це були люди високої культури свого часу.

Щодо “Велесової книги”, то основним аргументом проти її автентичності називають мову. Ось один із висновків: “Аналіз мови Влесової книги не залишає ні найменшого сумніву в тому, що перед нами штучна і вкрай невміло сконструйована мова, творець якої, очевидно, керувався тільки одним правилом: чим більше недоладностей виявиться в тексті, тим архаїчнішим він буде видаватися” (Уханова Е.В. У истоков славянской письменности. — М.: ЗАО ИД “Муравей”, 1997. — С. 209). Авторові цього висновку не можна відмовити в аргументованості. Справді, мова “Велесової книги” часто справляє враження недоладної (як і, до речі, мова Івана ІV Грозного). Але критики мови “Велесової книги” не враховують кількох суттєвих моментів.

По-перше, до нашого часу з ІХ століття могла дійти тільки копія “Велесової книги” — можливо, й не перша. А під час копіювання “писарі”, як правило, вносили свої правки (досить порівняти Лаврентіївський та Іпатіївський списки “Повісті врем’яних літ”, щоб переконатися в цьому), не завжди правильно прочитували букви й слова, та ще й надряпані на дерев’яних дощечках. Як по-різному прочитував не раз ті самі слова Ю.П.Миролюбов, добре показав Б.І.Яценко (див.: Яценко Б.І. Із студій над Велесовою книгою // Велесова книга — пам’ятка української культури. — К.: КиМУ, 2005. С. 24—25). І ці помилки були зумовлені різним прочитанням тих самих букв.

По-друге, давня мова не була впорядкована. У ній могли співіснувати явища різних діалектів і різних епох. Свідченням цього, як я вже писав вісім років тому, є мова русинів Воєводини (Сербія). Наприклад, праслов’янський звук ѣ тут має рефлекси, властиві різним мовам: і (дїд, гнїздо, шлїд “слід”), и (писня, рика, циль), є (хлєб, лєто, нєми “німий”), е (орех, швет “світ”, шмели “смілий”), а (цали “цілий”). е саме можна сказати і про рефлекси носового ѧ: тут маємо я (святи, вязац “в’язати”), а (мешац “місяць”, вжац “взяти”), е (месо, песц “п’ясть”, щеслїви), ей (пейц “п’ять”). Такий самий різнобій спостерігається і в рефлексах звукосполучення ъл: лу (слунко, длуго, тлусти), ов (жовти), ол (полни), ло (видлобовац “видовбувати”). ікаво, що мові русинів властиве помірне “цокання”, яке трапляється й у Велесовій книзі: ноц, плєци, цеснок “часник”, цудзи “чужи”, стояци “стоячи” (приклади взято з книги: Ковач Михал. Мой швет. — Руски Керестур: Руске слово, 1964). Така сама різномовність спостерігається тут і в лексичному складі. А, крім того, чи не вплинуло на мову дощечок і те, що волхви, безперечно, володіли й тюркськими мовами аварів, половців, хазар, з якими тоді русичі мали різні стосунки? Того ніхто не досліджував.

По-третє, “Велесова книга” являє собою не суцільний текст, а окремі міні-тексти, часто логічно не пов’язані між собою. У давніх сербських народних піснях слово књига вживається в значенні “послання, лист”, і, очевидно, у вислові з дощечки 16 “ВЛЕС КНІГО СІУ" мовиться не про весь текст наявного збірника, а про окреме Велесове послання. Отже, у “Велесовій книзі” ми маємо справу не з книгою в сучасному розумінні, а зі збірником розрізнених книг, тобто послань, листів, які могли бути написані в різний час, різними волхвами і різними діалектами.

По-четверте, так звана старослов’янська мова, яка в Русі-Україні, починаючи з 988 року, виконувала роль літературної, не є ні старослов’янською, ані спільнослов’янською. е болгарська мова ІХ ст., опрацьована й унормована Кирилом і Мефодієм для перекладу християнських книг. Отже, в такому разі немає підстав мову “Велесової книги” рівняти до церковнослов’янської, тим паче ставити їй на карб “цілковиту несумісність з граматикою слов’янських текстів ІХ—ХVІІ ст.” (Творогов О.В. К спорам о “Влесовой книге” // Что думают ученые о “Велесовой книге”. — СПб.: Наука, 2004. — С. 20).

Якби “Велесова книга” була написана церковнослов’янською мовою, то тим більше було б підстав запідозрювати її у фальсифікації: адже Ю.П.Миролюбов знав цю мову, принаймні від батька, який був православним священиком, і йому було б найлегше саме нею укласти свій текст, як це раніше зробив чеський письменник Вацлав Ганка, скомпонувавши містифікацію “Краледворський рукопис” відомою старочеською мовою.

Разом з тим треба визнати, що Ю.П.Миролюбов не утримався від спокуси “реставрувати”, а то й доповнити деякі дощечки “Велесової книги”, внаслідок чого текст вийшов набагато довший, ніж міг би поміститися на 37 дощечках з обох боків. Таку кількість їх назвав сам Ю.П.Миролюбов: “Нам випало велике щастя бачити “дощечки” із колекції художника Ізенбека, числом 37, з випаленим текстом” (Миролюбов Ю. Русский языческий фольклор. Очерки быта и нравов. — М.: Белополье, 1995. — С. 31). На одній сторінці дощечки ніяк не могло вміститися 26 рядків. Очевидно, все-таки має рацію відомий мовознавець О.В.Ткаченко, коли пише: “Якби текст “Книги ” був лише виплодом праці автора-невігласа, у ньому не знайшлося б місця для цих рідкісних, але цінних частинок, що можуть відбивати до цього часу дописемне життя східнослов’янської і, найвірогідніше, саме (прото)української мови” (Ткаченко О. Питання походження т.зв. “В(е)лесової книги”: Спроба формально-змістового аналізу // Українська мова. — 2001. — № 1. —С. 53).

Одна з таких “рідкісних, але цінних частинок” засвідчена в народному прислів’ї, записаному українським поетом кінця 17 ст. Климентієм Зіновієвим: “Хто вмер — то в наві, хто жив — той з нами (Золоте чересло.—К.: Мистецтво, 2009. – С. 302). Сучасний упорядник збірки творів Климентія Зіновієва слово нава пояснює як “труна”. Насправді ж, у контексті цього давнього прислів’я воно має значення “потойбічний світ” і, отже, вписується у відому з “Велесової книги” тріаду “права, ява, нава”. У сучасній українській мові зберігся пише прикметник від цього слова в словосполученні Навський Великдень у значенні “мертвецький” (Словарь української мови. Упор. Б.Грінченко. — Т. ІІ. — К., 1908. — С. 474). В “Етимологічному словнику української мови” (К.: Наук. думка, 2004. — Т. 4. — С. 12) слово нав подається як діалектизм і тлумачиться як “домовина, труна”. У чеській мові v, va (застаріле) означає “потойбічний світ”, у сербській нав — “рай”, у словенській navje — “некрополь”.

Чому існує така невизначеність чи, точніше, полярність думок щодо “Велесової книги”? Причиною того є компетенція й позиція її першовідкривачів А.Ізенбека і особливо Ю.П.Миролюбова. Якщо чех Вацлав Ганка, творячи псевдостаровинний рукопис, керувався патріотичними мотивами, то Ю.П.Миролюбов, маючи старовинний оригінал (а щось мусило-таки бути!), поставився до нього як до цікавої пригоди. “Я чекав не того! Я чекав більш чи менш точної хронології, опису точних подій, імен, збіжних із суміжною епохою інших народів, опису династій князів і всілякого такого історичного матеріалу, якого в них не виявилося”, — признавався він у листі до С.Лєсного від 11 листопада 1957 року (Лесной С. “Влесова книга” — языческая летопись доолеговской Руси: история находки, текст и комментарии. — Вып. 1. — Виннипег, 1966 — С. 25). І, мабуть, не кривив душею. До того ж її спрямування було антигрецьке, антихристиянське. Тому його спроба розшифрувати текст дощечок так і залишилася незавершеною, а записи — невпорядкованими. Якби він фальсифікував “Велесову книгу”, то зміст її був би зовсім інакший. Упорядкував “Велесову книгу” такою, якою вона є, український емігрант М.Скрипник, не маючи перед собою оригіналу й навмання розбираючись у записах Ю.П.Миролюбова. 

Можна припускати, що зміст дощечок розчарував не тільки російського письменника Ю.П.Миролюбова, а й полковника Білої гвардії Алі Ізенбека (в хрещенні Федір Артурович), який був урятував дощечки від знищення, і генерал-майора царської армії О.О.Куренкова, який почав був друкувати “Велесову книгу” в російському емігрантському журналі “Жар- птица”. Адже події, згадувані у “Велесовій книзі”, стосуються лише України, українських етнічних земель — їхнього заселення й захисту, а не Росії. Очевидно, через те й Алі Ізенбек, і Ю.П.Миролюбов, і О.О.Куренков не мали палкого бажання справу з “Велесовою книгою” довести до логічного кінця. Тепер узявся надати “Велесовій книзі” російського імперського забарвлення російський літератор О.І.Асов, приписавши її до щойно (859 рік) заснованого північного Новгорода, якому поки що не загрожувала грецька християнізація.

Але, крім мовного оформлення, у “Велесовій книзі” є ще й історичні, етнографічні, соціальні та інші дані, які підробити не можна і які ще треба ретельно дослідити. Не досліджена, як слід, і її мова. Для встановлення істини потрібно б скрупульозно зіставити аргументи й контраргументи, як це великою мірою зробив був Борис Яценко. Тим часом у ставленні до “Велесової книги”, якого б походження вона не була, в офіційній науці, російській і, звичайно, українській теж, застосовується класична формула: “не было, нет и быть не может” — з тим самим підтекстом.

Іва́н Пили́пович Ющу́к 
(нар.3 жовтня 1933, с. Черників (нині — Чорників) Володимир-Волинського району Волинської області) 
— український мовознавець, літературознавець, перекладач, громадський діяч, професор (з 1992). Автор 20 новаторських підручників з української мови для середніх та вищих шкіл. Дослідник Голодомору-геноциду українців 1932–1933 років.

Джерело: https://ushchuk.wordpress.com

AddThis Social Bookmark Button

Залишити відгук:

blog comments powered by Disqus
 

Підписатись 
на публікації проекту: