Зброя, обладунок і військова тактика скіфів

Рейтинг 3.8 з 5. Голосів: 5

livemrrrrrrrrarksУ стародавньому світі скіфське військо здобуло славу непереможного. Ця слава, пройшовши століття, закріпилась за нашими предками – давніми слов’янами. Ще в роки Нестора-літописця Київську державу іноді називали Велика Скуфь.

Як відомо, всі вільні люди у Скіфії були воїнами. Адже кожен чоловік і чимало жінок з дитинства уміли швидко скакати на коні, влучно стріляти з лука, а так само влучно кидати мотузкові петлі – аркани. Від цього залежало виживання людини в степу. Оскільки, якщо в лісі людина може прожити «збиранням» (плоди-ягоди-горіхи-корінці), то в степу людина, що залишиась одна і втратила все, прохарчується тільки полюванням. Тому, багато навичок та вміння, які інші народи вважали талантом, доблесним мистецтвом і долею обраних героїв, були природніми для кожного скіфа.

Ведення війни в ті часи сильно відрізнялося від звичних нам сучасних методів. Одним з основних відмінностей була відсутність кавалерії. Ні, коні на війні в давнину використовувалися і вельми широко: чим замінити настільки швидку тварину? Вози, обози, навіть «танки» того часу – бойові колісниці – скрізь кінь був незамінним. Але не було кавалерії – військ, що б’ються в кінному строю. Були просто озброєні вершники. Наприклад, у древніх греків існували кінні загони: невеликі формування в кілька десятків кінних воїнів, котрі стрімко обходили противника з флангів, після чого переходили в піхоту, залишаючи одного-двох чоловік стерегти коней, а самі розчохляли щити і списи, будувалися в фалангу і йшли в наступ.

Відсутність кінноти пояснювалася просто: вершники їздили тоді на таких собі попонах, коли на спину коня просто клалося покривало, на якому сидів вершник, обхопивши боки коня ногами. Ведення бою, нанесення ударів в бою супроводжувалося зміною положення центру тяжіння. Інакше кажучи, у такого бійця більше було шансів звалитися з коня разом з попоною (або без неї), чим вразити супротивника. До того ж, цього треба було довго навчатися, а підготовка такого воїна багаторазова, дорожча ніж піхотинця, хоч ефективності від цих нечисленних воїнів в рукопашній сутичці набагато менше. Тому коні в бою були долею знаті і полководців – тих, кому важливіше була швидкість, а не безпосередня участь у бою.

КІННОТА

З приходом скіфів все змінилося. Стародавній світ здригнувся побачивши кінне військо. Саме поява скіфів і їх військові походи послужили ґрунтом для численних міфів про кентаврів: люті воїни, напівлюди-напівконі. Скіфи атакували в кінному строю і відчували себе при цьому настільки впевнено, що створювалося враження, ніби людина і кінь це одне ціле. Скіфи принесли в стародавній світ сідло. Так, щільно закріплене на спині коня за допомогою «попруги», воно дозволяло вершникові не боятися «зісковзування». Крім того у сідла спереду і ззаду були спеціальні вертикальні жорсткі виступи (луки). На них вершник міг спертися, або тримаючись за них відхилитися в сторону.

Але не тільки сідло забезпечувало скіфам перевагу. Скіфські воїни з дитинства навчалися верховій їзді і могли керувати конем одними ногами, звільняючи руки для бою! Майстерний азіатський вершник міг втриматися на спині коня і наносити удари правою рукою, але не триматися за вуздечку – таке йому й у страшному сні привидитися не могло. Для скіфів ж це було звичайною справою, тому скіфи мали те, чого не було ні в кого більше – стріляючу кавалерію.

Раніше, десь в III тисячолітті до нашої ери, у степових народів бронзового віку з’являється нова зброя – бойові колісниці. О, це була грізна сила! Глиняні таблички Месопотамії та написи, вибиті на стінах єгипетських пірамід, свідчать: колісниця стала справжньою революцією у військовій справі. Запряжені, як правило, парною кількістю коней дерев’яні вози, на яких знаходився візник, іноді ще один-два воїни з луками і дротиками, вриваючись в ряди ворожої армії, сіяли паніку і смерть. Ворогів змітали ударною силою колісниці, а коні затоптували повалених воїнів копитами, з висоти возів солдати вражали противника стрілами і короткими метальними списами.

Винахід цього принципово нового способу ведення війни багато істориків приписують індоєвропейцям – предкам більшості нинішніх народів Європи. Саме з допомогою бойових колісниць арії стрімко поширилися по всьому світу: в Індію та Іран, в Туреччину, де створили державу хеттів, в Грецію, заснувавши перші еллінські міста-держави.

Поява в Причорномор’ї скіфів показала, що час колісниць назавжди пішов в минуле (вони ще будуть застосовуватися – переважно в Азії та Єгипті, але в основному проти піхоти і в основному як допоміжні підрозділи). Колісниці були неповороткими в порівнянні з легкою стріляючою кіннотою.

За свідченням Геродота, скіфи натягували тятиву лука не до грудей, як всі інші народи, а до протилежного плеча. Таким чином забезпечувався максимальний натяг тятиви, і стріла летіла з забійною силою на немислиму для тих часів відстань – 200-300 метрів. Причому стріляли кінні лучники однаково добре як з лівого, так і з правого плеча, а це означає, що в битві вони практично не мали зон, закритих для обстрілу. Додамо до цього елемент, котрий вражає уяву сучасників «скіфський постріл» – стрільба з лука назад, обернувшись у сідлі.

Подібному способу ведення бою не було протидії. Скіфи, про яких Геродот повідомляє, що всі вони «кінні лучники» (по-грецьки – «гіппотоксоти») і «воюють верхом», сходилися з противником на відстань пострілу з лука і обсипали ворога хмарою стріл. Потім, коли той намагався зблизитися, повертали назад і віддалялися, не перестаючи при цьому стріляти. Якщо противник в паніці тікав – легка скіфська кіннота легко наздоганяла його. Таким чином вони могли знищити будь-яку армію, не вступаючи з нею в ближній бій, обстрілюючи противника і тримаючись на безпечній для себе дистанції.

СКІФСЬКИЙ ЛУК

Амміан Марцеллін, римський історик, вельми досвідчений воїн, порівнював вид скіфського лука з обрисами північного узбережжя Чорного моря, де в ролі центральної планки виступає Кримський півострів. Або з двома вузькими півмісяцями, з’єднаними між собою рівним відрізком, зручним для захоплення кистю стрілка. Він писав: «У той час як луки всіх народів згинаються із зігнутих древків, луки скіфські, вигнуті з обох сторін широкими і глибокими всередину рогами, мають вигляд місяця під час згину, а середину їх розділяє прямий і круглий брусок».

Такий лук завдовжки всього 70-80 сантиметрів міг посилати стріли на відстань майже в півкілометра. У грецькій колонії Ольвії, на берегах Дніпра, археологи виявили кам’яну стелу, що увіковічнила рекордний постріл скіфа Анаксагора. Стріла, випущена зі скіфського лука, пролетіла 520 метрів. Цікаво, що до появи в цих краях вершників-стрільців рекорд подібного роду належав царю Урарту Аргишті, котрий вистрілив на 476 метрів. Хоча його лук був набагато масивніший і в кілька разів довший.

За всіма свідченнями, скіфський лук був невеликим, але дуже далекобійним. Досягалося це за рахунок конструктивних рішень. Древко лука не було суто дерев’яним, а «складним» - тобто, виготовленим з двох-трьох різних матеріалів. У виготовленні скіфського лука використовували дерево, кістку, рогові пластини, шкіру. Усі компоненти піддавалися обробці і просоченню, що надавало потрібних властивостей матеріалам. Древко було шаруватим (кілька шарів на поперечному зрізі), а також сегментним (кілька сегментів, послідовно з’єднаних один з одним). Шари і сегменти між собою склеювалися особливим «рибним» клеєм і обгортали шкірою. Крім того, скіфський лук був складовим: як сказано вище, лук складався з двох гнучких плечей і не гнучкого бруска-рукояті посередині. Така конструкція дозволяла отримати велику силу натягу при невеликих лінійних розмірах лука.

Ще одна особливість скіфських луків – вушко, на яке кріпилася тятива. Кінці плечей лука були спіралеподібними, при натягуванні стріли ці «спіралі» розпрямлялися, що забезпечувало додаткову енергію пострілу без збільшення лінійних розмірів самого лука. У підсумку виходить порівняно невеликий і дуже далекобійний лук.

Завжди готовий до використання в бою лук потребував зручної «кобури». І подібна «кобура» у скіфів була: невід’ємним атрибутом стріляючого вершника був горит – унікальне, притаманне тільки Скіфії пристосування. Це був виготовлений зі шкіри або берести, але неодмінно з твердою дерев’яною вставкою всередині (для жорсткості форми) футляр з двох відділень: для лука і стріл. Його носили на поясі ліворуч, причому лук містився ближче до тіла воїна, а стріли, їх входило до 150 штук, розміщувалися в зовнішньому відділенні. За своїми розмірами горит відповідав скіфському луку в бойовому стані тобто був довжиною близько 60 см.

АКІНАК

Акінак (так само як і скіфський лук з горитом) є незвичайною зброєю, можна сказати винаходом скіфів. З акінаком відбувається деяка плутанина: то історики його називають мечем, то кинджалом. Все-таки це меч, хоч і короткий (навіщо вершникові півтораметрова дуринда?), але має властивості кинджала. Як це зрозуміти? Згадайте і подумки уявіть класичний меч, а вірніше його клинок. Якщо опустити деталі, то форма клинка класичного меча складається з двох геометричних фігур: довгого вузького прямокутника і приєднаного до нього на кінці рівностороннього трикутника. Скіфський ж акінак мав формою леза надзвичайно витягнутий трикутник, що характерно для кинджалів: лезо з широкою основою у рукояті, поступово звужується по всій довжині від рукояті до кінчика меча. Якщо класичний меч більш призначений для рубаючих (плечових) ударів, то акінак – більше для сікучих. Додайте до цього нешироку але масивну гарду (за формою нагадує сердечко) і ви отримаєте сікучий клинок з легким лезом, збалансований для фехтування (чого про класичні мечі ніяк не скажеш). Іншими словами, акінак – це предок і прообраз шаблі.  

ПОЯС

Акінак та горит з луком - були обов’язковою зброєю кожного скіфа (на відміну від інших видів озброєння скіфа) і носилися на поясі, з яким скіф ніколи не розлучався. Саме на поясі крім зброї (горит, акінак, бойова сокира) скіф носив найнеобхідніші речі: точильний камінь, чашу, гребінь. Сам пояс, спочатку дуже широкий з поперечними бронзовими, залізними або золотими накладками, окрім іншого грав роль додаткового обладунку, захищаючи живіт і спину вершника (на подобу карпатського череса). У цьому місці панцир не обшивали пластинами. Крім функцій додаткового обладунку та давньої портупеї, цей атрибут кочівника служив свого роду різновидом погон, оскільки свідчив про знатність і заслуги воїна. Чим старший і прославленіший був вершник, тим розкішнішим і багатшим був його пояс.

ОБЛАДУНКИ

Скіфський обладунок був пластинчастим: на шкіряну або войлокову основу нашивалися ряди пластинок таким чином, щоб верхній ряд дещо перекривав нижній. Виходив такий-собі аналог «риб’ячої луски». Обладунок складався з панцира (закривав верхню частину тулуба), пояса (поверх панцира), і нижньої частини обладунку –  "напівштанів", що являли собою передню половину штанів, яка закривала ноги спереду і зав’язувалася в декількох місцях ззаду навколо ноги. Щоправда "напівштані" могли бути або взагалі відсутні, або (найчастіше) були продовженням передньої частини панцира. Збруя обшивався пластинами: або пластинами з товстої, грубої шкіри, або мідними чи бронзовими.

Щити скіфів так само були пластинчастими (на шкіряно-войлокову основу нашивалися мідні пластини). Вони мали форму боба або прямокутника, кріпилися на спину і, будучи гнучкими, обхоплювали вершника ззаду та з боків, надаючи додатковий захист.

Єдиний атрибут, який не був скіфським «ноу-хау» - це шолом. Для швидких кінних лучників захист від ударів зверху був не надто актуальним. Скіфи використовували для захисту голови спеціальну войлокову або шкіряну шапку – башлик. По виду вона нагадує будьонівку (шапку червоноармійців) з округлим верхом, дещо виступаючим вперед. Башлик для посилення захисних властивостей також міг обшиватись невеликими пластинами (частіше шкіряними). Також, скіфи з великим бажанням використовували трофейні і покупні шоломи грецької роботи – коринфські, античні, південно-грецькі – цільноковані, легкі, зроблені з блискучої полірованої бронзи.

Збруя захищала також і скіфських вірних коней. Голови коней прикрашали бронзові литі або ковані налобні пластини, груди – шкіряні нагрудники з набором металевих бляшок. Неперевершені воїни, скіфи до дрібниць продумали спорядження вершника, все працювало на його захист і одночасно не повинно було перевантажувати коня або ускладнювати рухи воїна, руки якого завжди залишалися вільними для стрільби з лука. Як пише український дослідник Євген Черненко: «Скіфське озброєння по праву вважалося одним з найбільш досконалих для свого часу. Скіфами був створений комплекс озброєння, не зазнавший яких-небудь серйозних змін і доповнень аж до винаходу вогнепальної зброї … »

ВІЙСЬКОВА ОРГАНІЗАЦІЯ

Військовій організації скіфів були притаманні тричленний поділ та побудова на родоплемінній основі. Скіфське царство складалося з басилій. Одна з них включала території царських скіфів і очолювалась верховним царем всієї Скіфії. На чолі двох інших стояли представники царського роду. Кожна басилія, в разі потреби, формувала своє об’єднання. Його склад визначався кількістю загонів, що виставлялись номами. Загони номів могли нараховувати від кількох сотень до 2-3 тис. воїнів. Загін підрозділявся на менші структурні компоненти, котрі формувалися із сімейно-родинних груп, що комплектувалися воїнами із числа найближчих родичів та друзів-побратимів.

Максимальні “мобілізаційні ресурси” Великої Скіфії в період її найбільшої могутності, з урахуванням військових контингентів підвладних племен, могли сягати 160–270 тис. воїнів. Проте такі сили навряд чи коли збирались. Дії скіфського війська більшого ніж 30 тис. у письмових джерелах не згадуються.

Бойовий порядок скіфського війська міг бути кінним або змішаним (піхота і кіннота), в окремих випадках – пішим. Скіфи застосовували зімкнені і розімкнені бойові порядки кінноти. Шикування війська здійснювалось в лінію, клином, окремими частинами (групами). Центральне положення кінноти у бойовому порядку визначалось її вирішальним значенням. Результат бою у великому ступені залежав від мужності, спритності й уміння кожного окремого воїна. Пізніше, з появою у VI ст. до н.е. важкоозброєної панцирної кінноти і військової дружини, бойовий порядок скіфського війська зазнав подальшого розвитку. Важка кіннота стала основною ударною силою війська. Перед битвою (боєм) відбірна частина війська, дружина важкоозброєних вершників, шикувалась до зімкнутого строю. Скіфи в битві (бою) поєднували завдання ураження противника масованим застосуванням метальної зброї з рішучим ударом військами і маневром. Зразком цього є вдале проведення маневру після завдання головного удару скіфською кіннотою, що вирішило долю битви при Фаті.

На відміну від пануючих в давнину поглядів на війну як рішуче зіткнення військ супротивників в одній або декількох вирішальних битвах, скіфи, в залежності від обставин, організовували воєнні дії так, що вони могли і не передбачати вирішальної битви з ворогом. На воєнні виклики значно переважаючі їх сили, скіфи здійснювали асиметричні відповіді для досягнення перемоги над ворогом. Вони одними з перших в історії воєнного мистецтва успішно застосували стратегічний відступ з метою корінної зміни співвідношення сил на свою користь (скіфо-персидська війна 512 р. до н.е.).

Важливою умовою успішного ведення бойових дій скіфським військом було проведення організованих і швидких маршів. На основі порівняння з нормативними показниками маршів кавалерії більш пізніх часів встановлено, що норма добового переходу скіфської кінноти могла складати 40–50 км, а у випадку здійснення форсованого маршу – збільшуватись до 70–75 км. Максимальна тривалість одного переходу без організації добового відпочинку – до 3-х діб, протяжність – 200–250 км. Середньодобовий перехід піших і змішаних частин та обозу скіфського війська складав 20–40 км.

Значного розвитку у скіфів набула фортифікація. Зведені племенами скіфської доби оборонні споруди велетенських городищ (Більське, Ходосівське, Трахтемирівське, Немирівське, Каратульське та ін.) не мають аналогів на просторах Євразії. Належна увага в скіфському війську приділялась забезпеченню воєнних дій: розвідці, охороні, маскуванню, “хімічному та бактеріологічному”, матеріальному та медичному забезпеченню.

Скіфи чудово розуміли місце і значення людського фактору, у них функціонувала особлива система морально-психологічного впливу на воїнів. Їх виховання зосереджувалось на формуванні таких якостей, як мужність, безстрашність, волелюбність і завзяття у боротьбі, зневага до ворогів, хитрість і жорстокість, повага до старших, презирство до смерті. Воно здійснювалось протягом всього життя в поєднанні з навчанням воєнній справі та психологічним загартуванням. Особливий соціальний статус в суспільстві і шана до скіфського воїнства були основою його самовідданого відношення до свого обов’язку, вірності племені та вождям.

-- Культурно-просвітницький проект "Спадщина Предків"


Сподобалась стаття? Поділись у соцмережах:

Теги:     зброя      військова справа      скіфи

загрузка...

Прокоментувати:

blog comments powered by Disqus

Опитування

Який період історії для Вас є найцікавішим?
 
loading...

загрузка...