СПАДЩИНА ПРЕДКІВ

Головна Скіфи ЗБРОЯ, ОБЛАДУНОК І ВІЙСЬКОВА ТАКТИКА СКІФІВ

ЗБРОЯ, ОБЛАДУНОК І ВІЙСЬКОВА ТАКТИКА СКІФІВ

e-mail Друк
Рейтинг 4.0 з 5. Голосів: 2

livemrrrrrrrrarksУ стародавньому світі скіфське військо здобуло славу непереможного. Ця слава, пройшовши століття, закріпилась за нашими предками – давніми слов’янами. Ще в роки Нестора-літописця Київську державу іноді називали Велика Скуфь.

Як відомо, всі вільні люди у Скіфії були воїнами. Адже кожен чоловік і чимало жінок з дитинства уміли швидко скакати на коні, влучно стріляти з лука, а так само влучно кидати мотузкові петлі – аркани. Від цього залежало виживання людини в степу. Оскільки, якщо в лісі людина може прожити «збиранням» (плоди-ягоди-горіхи-корінці), то в степу людина, що залишиась одна і втратила все, прохарчується тільки полюванням. Тому, багато навичок та вміння, які інші народи вважали талантом, доблесним мистецтвом і долею обраних героїв, були природніми для кожного скіфа.

 Ведення війни в ті часи сильно відрізнялося від звичних нам сучасних методів. Одним з основних відмінностей була відсутність кавалерії. Ні, коні на війні в давнину використовувалися і вельми широко: чим замінити настільки швидку тварину? Вози, обози, навіть «танки» того часу – бойові колісниці – скрізь кінь був незамінним. Але не було кавалерії – військ, що б’ються в кінному строю. Були просто озброєні вершники. Наприклад, у древніх греків існували кінні загони: невеликі формування в кілька десятків кінних воїнів, котрі стрімко обходили противника з флангів, після чого переходили в піхоту, залишаючи одного-двох чоловік стерегти коней, а самі розчохляли щити і списи, будувалися в фалангу і йшли в наступ.

Відсутність кінноти пояснювалася просто: вершники їздили тоді на таких собі попонах, коли на спину коня просто клалося покривало, на якому сидів вершник, обхопивши боки коня ногами. Ведення бою, нанесення ударів в бою супроводжувалося зміною положення центру тяжіння. Інакше кажучи, у такого бійця більше було шансів звалитися з коня разом з попоною (або без неї), чим вразити супротивника. До того ж, цього треба було довго навчатися, а підготовка такого воїна багаторазова, дорожча ніж піхотинця, хоч ефективності від цих нечисленних воїнів в рукопашній сутичці набагато менше. Тому коні в бою були долею знаті і полководців – тих, кому важливіше була швидкість, а не безпосередня участь у бою.

- КІННОТА -

З приходом скіфів все змінилося. Стародавній світ здригнувся побачивши кінне військо. Саме поява скіфів і їх військові походи послужили ґрунтом для численних міфів про кентаврів: люті воїни, напівлюди-напівконі. Скіфи атакували в кінному строю і відчували себе при цьому настільки впевнено, що створювалося враження, ніби людина і кінь це одне ціле. Скіфи принесли в стародавній світ сідло. Так, щільно закріплене на спині коня за допомогою «попруги», воно дозволяло вершникові не боятися «зісковзування». Крім того у сідла спереду і ззаду були спеціальні вертикальні жорсткі виступи (луки). На них вершник міг спертися, або тримаючись за них відхилитися в сторону.

Але не тільки сідло забезпечувало скіфам перевагу. Скіфські воїни з дитинства навчалися верховій їзді і могли керувати конем одними ногами, звільняючи руки для бою! Майстерний азіатський вершник міг втриматися на спині коня і наносити удари правою рукою, але не триматися за вуздечку – таке йому й у страшному сні привидитися не могло. Для скіфів ж це було звичайною справою, тому скіфи мали те, чого не було ні в кого більше – стріляючу кавалерію.

Раніше, десь в III тисячолітті до нашої ери, у степових народів бронзового віку з’являється нова зброя – бойові колісниці. О, це була грізна сила! Глиняні таблички Месопотамії та написи, вибиті на стінах єгипетських пірамід, свідчать: колісниця стала справжньою революцією у військовій справі. Запряжені, як правило, парною кількістю коней дерев’яні вози, на яких знаходився візник, іноді ще один-два воїни з луками і дротиками, вриваючись в ряди ворожої армії, сіяли паніку і смерть. Ворогів змітали ударною силою колісниці, а коні затоптували повалених воїнів копитами, з висоти возів солдати вражали противника стрілами і короткими метальними списами.

Винахід цього принципово нового способу ведення війни багато істориків приписують індоєвропейцям – предкам більшості нинішніх народів Європи. Саме з допомогою бойових колісниць арії стрімко поширилися по всьому світу: в Індію та Іран, в Туреччину, де створили державу хеттів, в Грецію, заснувавши перші еллінські міста-держави.

Поява в Причорномор’ї скіфів показала, що час колісниць назавжди пішов в минуле (вони ще будуть застосовуватися – переважно в Азії та Єгипті, але в основному проти піхоти і в основному як допоміжні підрозділи). Колісниці були неповороткими в порівнянні з легкою стріляючою кіннотою.

За свідченням Геродота, скіфи натягували тятиву лука не до грудей, як всі інші народи, а до протилежного плеча. Таким чином забезпечувався максимальний натяг тятиви, і стріла летіла з забійною силою на немислиму для тих часів відстань – 200-300 метрів. Причому стріляли кінні лучники однаково добре як з лівого, так і з правого плеча, а це означає, що в битві вони практично не мали зон, закритих для обстрілу. Додамо до цього елемент, котрий вражає уяву сучасників «скіфський постріл» – стрільба з лука назад, обернувшись у сідлі.

Подібному способу ведення бою не було протидії. Скіфи, про яких Геродот повідомляє, що всі вони «кінні лучники» (по-грецьки – «гіппотоксоти») і «воюють верхом», сходилися з противником на відстань пострілу з лука і обсипали ворога хмарою стріл. Потім, коли той намагався зблизитися, повертали назад і віддалялися, не перестаючи при цьому стріляти. Якщо противник в паніці тікав – легка скіфська кіннота легко наздоганяла його. Таким чином вони могли знищити будь-яку армію, не вступаючи з нею в ближній бій, обстрілюючи противника і тримаючись на безпечній для себе дистанції.

- СКІФСЬКИЙ ЛУК -

Амміан Марцеллін, римський історик, вельми досвідчений воїн, порівнював вид скіфського лука з обрисами північного узбережжя Чорного моря, де в ролі центральної планки виступає Кримський півострів. Або з двома вузькими півмісяцями, з’єднаними між собою рівним відрізком, зручним для захоплення кистю стрілка. Він писав: «У той час як луки всіх народів згинаються із зігнутих древків, луки скіфські, вигнуті з обох сторін широкими і глибокими всередину рогами, мають вигляд місяця під час згину, а середину їх розділяє прямий і круглий брусок».

Такий лук завдовжки всього 70-80 сантиметрів міг посилати стріли на відстань майже в півкілометра. У грецькій колонії Ольвії, на берегах Дніпра, археологи виявили кам’яну стелу, що увіковічнила рекордний постріл скіфа Анаксагора. Стріла, випущена зі скіфського лука, пролетіла 520 метрів. Цікаво, що до появи в цих краях вершників-стрільців рекорд подібного роду належав царю Урарту Аргишті, котрий вистрілив на 476 метрів. Хоча його лук був набагато масивніший і в кілька разів довший.

За всіма свідченнями, скіфський лук був невеликим, але дуже далекобійним. Досягалося це за рахунок конструктивних рішень. Древко лука не було суто дерев’яним, а «складним» - тобто, виготовленим з двох-трьох різних матеріалів. У виготовленні скіфського лука використовували дерево, кістку, рогові пластини, шкіру. Усі компоненти піддавалися обробці і просоченню, що надавало потрібних властивостей матеріалам. Древко було шаруватим (кілька шарів на поперечному зрізі), а також сегментним (кілька сегментів, послідовно з’єднаних один з одним). Шари і сегменти між собою склеювалися особливим «рибним» клеєм і обгортали шкірою. Крім того, скіфський лук був складовим: як сказано вище, лук складався з двох гнучких плечей і не гнучкого бруска-рукояті посередині. Така конструкція дозволяла отримати велику силу натягу при невеликих лінійних розмірах лука.

Ще одна особливість скіфських луків – вушко, на яке кріпилася тятива. Кінці плечей лука були спіралеподібними, при натягуванні стріли ці «спіралі» розпрямлялися, що забезпечувало додаткову енергію пострілу без збільшення лінійних розмірів самого лука. У підсумку виходить порівняно невеликий і дуже далекобійний лук.

Завжди готовий до використання в бою лук потребував зручної «кобури». І подібна «кобура» у скіфів була: невід’ємним атрибутом стріляючого вершника був горит – унікальне, притаманне тільки Скіфії пристосування. Це був виготовлений зі шкіри або берести, але неодмінно з твердою дерев’яною вставкою всередині (для жорсткості форми) футляр з двох відділень: для лука і стріл. Його носили на поясі ліворуч, причому лук містився ближче до тіла воїна, а стріли, їх входило до 150 штук, розміщувалися в зовнішньому відділенні. За своїми розмірами горит відповідав скіфському луку в бойовому стані тобто був довжиною близько 60 см.

- АКІНАК -

Акінак (так само як і скіфський лук з горитом) є незвичайною зброєю, можна сказати винаходом скіфів. З акінаком відбувається деяка плутанина: то історики його називають мечем, то кинджалом. Все-таки це меч, хоч і короткий (навіщо вершникові півтораметрова дуринда?), але має властивості кинджала. Як це зрозуміти? Згадайте і подумки уявіть класичний меч, а вірніше його клинок. Якщо опустити деталі, то форма клинка класичного меча складається з двох геометричних фігур: довгого вузького прямокутника і приєднаного до нього на кінці рівностороннього трикутника. Скіфський ж акінак мав формою леза надзвичайно витягнутий трикутник, що характерно для кинджалів: лезо з широкою основою у рукояті, поступово звужується по всій довжині від рукояті до кінчика меча. Якщо класичний меч більш призначений для рубаючих (плечових) ударів, то акінак – більше для сікучих. Додайте до цього нешироку але масивну гарду (за формою нагадує сердечко) і ви отримаєте сікучий клинок з легким лезом, збалансований для фехтування (чого про класичні мечі ніяк не скажеш). Іншими словами, акінак – це предок і прообраз шаблі.  

- ПОЯС -

Акінак та горит з луком - були обов’язковою зброєю кожного скіфа (на відміну від інших видів озброєння скіфа) і носилися на поясі, з яким скіф ніколи не розлучався. Саме на поясі крім зброї (горит, акінак, бойова сокира) скіф носив найнеобхідніші речі: точильний камінь, чашу, гребінь. Сам пояс, спочатку дуже широкий з поперечними бронзовими, залізними або золотими накладками, окрім іншого грав роль додаткового обладунку, захищаючи живіт і спину вершника (на подобу карпатського череса). У цьому місці панцир не обшивали пластинами. Крім функцій додаткового обладунку та давньої портупеї, цей атрибут кочівника служив свого роду різновидом погон, оскільки свідчив про знатність і заслуги воїна. Чим старший і прославленіший був вершник, тим розкішнішим і багатшим був його пояс.

- ОБЛАДУНКИ -

Скіфський обладунок був пластинчастим: на шкіряну або войлокову основу нашивалися ряди пластинок таким чином, щоб верхній ряд дещо перекривав нижній. Виходив такий-собі аналог «риб’ячої луски». Обладунок складався з панцира (закривав верхню частину тулуба), пояса (поверх панцира), і нижньої частини обладунку –  "напівштанів", що являли собою передню половину штанів, яка закривала ноги спереду і зав’язувалася в декількох місцях ззаду навколо ноги. Щоправда "напівштані" могли бути або взагалі відсутні, або (найчастіше) були продовженням передньої частини панцира. Збруя обшивався пластинами: або пластинами з товстої, грубої шкіри, або мідними чи бронзовими.

Щити скіфів так само були пластинчастими (на шкіряно-войлокову основу нашивалися мідні пластини). Вони мали форму боба або прямокутника, кріпилися на спину і, будучи гнучкими, обхоплювали вершника ззаду та з боків, надаючи додатковий захист.

Єдиний атрибут, який не був скіфським «ноу-хау» - це шолом. Для швидких кінних лучників захист від ударів зверху був не надто актуальним. Скіфи використовували для захисту голови спеціальну войлокову або шкіряну шапку – башлик. По виду вона нагадує будьонівку (шапку червоноармійців) з округлим верхом, дещо виступаючим вперед. Башлик для посилення захисних властивостей також міг обшиватись невеликими пластинами (частіше шкіряними). Також, скіфи з великим бажанням використовували трофейні і покупні шоломи грецької роботи – коринфські, античні, південно-грецькі – цільноковані, легкі, зроблені з блискучої полірованої бронзи.

Збруя захищала також і скіфських вірних коней. Голови коней прикрашали бронзові литі або ковані налобні пластини, груди – шкіряні нагрудники з набором металевих бляшок. Неперевершені воїни, скіфи до дрібниць продумали спорядження вершника, все працювало на його захист і одночасно не повинно було перевантажувати коня або ускладнювати рухи воїна, руки якого завжди залишалися вільними для стрільби з лука. Як пише український дослідник Євген Черненко: «Скіфське озброєння по праву вважалося одним з найбільш досконалих для свого часу. Скіфами був створений комплекс озброєння, не зазнавший яких-небудь серйозних змін і доповнень аж до винаходу вогнепальної зброї … »

- ВІЙСЬКОВА ОРГАНІЗАЦІЯ -

Військовій організації скіфів були притаманні тричленний поділ та побудова на родоплемінній основі. Скіфське царство складалося з басилій. Одна з них включала території царських скіфів і очолювалась верховним царем всієї Скіфії. На чолі двох інших стояли представники царського роду. Кожна басилія, в разі потреби, формувала своє об’єднання. Його склад визначався кількістю загонів, що виставлялись номами. Загони номів могли нараховувати від кількох сотень до 2-3 тис. воїнів. Загін підрозділявся на менші структурні компоненти, котрі формувалися із сімейно-родинних груп, що комплектувалися воїнами із числа найближчих родичів та друзів-побратимів.

Максимальні “мобілізаційні ресурси” Великої Скіфії в період її найбільшої могутності, з урахуванням військових контингентів підвладних племен, могли сягати 160–270 тис. воїнів. Проте такі сили навряд чи коли збирались. Дії скіфського війська більшого ніж 30 тис. у письмових джерелах не згадуються.

Бойовий порядок скіфського війська міг бути кінним або змішаним (піхота і кіннота), в окремих випадках – пішим. Скіфи застосовували зімкнені і розімкнені бойові порядки кінноти. Шикування війська здійснювалось в лінію, клином, окремими частинами (групами). Центральне положення кінноти у бойовому порядку визначалось її вирішальним значенням. Результат бою у великому ступені залежав від мужності, спритності й уміння кожного окремого воїна. Пізніше, з появою у VI ст. до н.е. важкоозброєної панцирної кінноти і військової дружини, бойовий порядок скіфського війська зазнав подальшого розвитку. Важка кіннота стала основною ударною силою війська. Перед битвою (боєм) відбірна частина війська, дружина важкоозброєних вершників, шикувалась до зімкнутого строю. Скіфи в битві (бою) поєднували завдання ураження противника масованим застосуванням метальної зброї з рішучим ударом військами і маневром. Зразком цього є вдале проведення маневру після завдання головного удару скіфською кіннотою, що вирішило долю битви при Фаті.

На відміну від пануючих в давнину поглядів на війну як рішуче зіткнення військ супротивників в одній або декількох вирішальних битвах, скіфи, в залежності від обставин, організовували воєнні дії так, що вони могли і не передбачати вирішальної битви з ворогом. На воєнні виклики значно переважаючі їх сили, скіфи здійснювали асиметричні відповіді для досягнення перемоги над ворогом. Вони одними з перших в історії воєнного мистецтва успішно застосували стратегічний відступ з метою корінної зміни співвідношення сил на свою користь (скіфо-персидська війна 512 р. до н.е.).

Важливою умовою успішного ведення бойових дій скіфським військом було проведення організованих і швидких маршів. На основі порівняння з нормативними показниками маршів кавалерії більш пізніх часів встановлено, що норма добового переходу скіфської кінноти могла складати 40–50 км, а у випадку здійснення форсованого маршу – збільшуватись до 70–75 км. Максимальна тривалість одного переходу без організації добового відпочинку – до 3-х діб, протяжність – 200–250 км. Середньодобовий перехід піших і змішаних частин та обозу скіфського війська складав 20–40 км.

Значного розвитку у скіфів набула фортифікація. Зведені племенами скіфської доби оборонні споруди велетенських городищ (Більське, Ходосівське, Трахтемирівське, Немирівське, Каратульське та ін.) не мають аналогів на просторах Євразії. Належна увага в скіфському війську приділялась забезпеченню воєнних дій: розвідці, охороні, маскуванню, “хімічному та бактеріологічному”, матеріальному та медичному забезпеченню.

Скіфи чудово розуміли місце і значення людського фактору, у них функціонувала особлива система морально-психологічного впливу на воїнів. Їх виховання зосереджувалось на формуванні таких якостей, як мужність, безстрашність, волелюбність і завзяття у боротьбі, зневага до ворогів, хитрість і жорстокість, повага до старших, презирство до смерті. Воно здійснювалось протягом всього життя в поєднанні з навчанням воєнній справі та психологічним загартуванням. Особливий соціальний статус в суспільстві і шана до скіфського воїнства були основою його самовідданого відношення до свого обов’язку, вірності племені та вождям.

-- Культурно-просвітницький проект "Спадщина Предків"

Теги:     Скіфія      скіфи      кочівники      степ      акімак      лук      бушлак      оззброєння      Велика Скуфь      Скитія      сколоти      сармати      Причорномор'я      воїни      військова справа      мистецтво      війна      бій      стратегія      полкодводці      перси      кіннота      scythia      геродот      індоєвропа      арії      стріли      стрільба      панцир      кобура      кінні лучники      гіппотоксоти      Чорне море      ольвія      оборона      воїнство      наступ      бойова сокира      вершники
AddThis Social Bookmark Button

Прокоментувати:

blog comments powered by Disqus
 

Підписатись 
на публікації проекту: