СПАДЩИНА ПРЕДКІВ

Україна священних могил

e-mail Друк
( 0 голосів )

Untit425255225522525rwrwwrrwwrwr42242442led-11.

В архаїчних цивілізаціях люди уявляли землю у формі кола (orbisterrarum, heimskringla, niwf), а в його центрі вони розташовували себе, свій рід (плем’я), свою територію, країну, огороджену з усіх боків водами, лісами та горами. Коло було символом, ідеограмою самообмеження себе у своїй обмеженості та поодинокості. Воно було світлим і приємним, що протиставлялося чужому та сумнівному оточенню.

Етнологія цей феномен визначає як “коло трайбаліста” (від англ. tribe “племя”, “клан”, “компанія”; пор. з церковно-слов. “требище” – “приятельство”). Коло обмежує внутрішній кінечний простір, але коловий рух, який утворює цей простір, потенційно безкінечний. Більш повне втілення ідея кола знаходить у часовому плані (хронотопі) – циклічній концепції часу. Добовий та річний колообіг сонця поєднав циклічність часу з циклічністю простору, що, на думку В. Топорова та М. Мейлаха, знайшло відображення у структурі мегалітичних споруд, пов’язаних із астрономічними розрахунками часу та т.зв. “колових” календарів, у ієрогліфічних або інших символічних способах відліку – позначення часу через фігуру кола, тобто в уявленні регулярного повторення подій, що відображаються у ритуальній практиці “початкових часів” першотворення та “райського” існування першолюдства [1].

У багатьох традиціях опредмеченими варіантами «кола»-«космосу» (оточеного неорганізованим хаосом, дв.-євр. t?h?m) були яйце, диск, черепаха, кит, а схематично – у формі кургану (колового сегменту). Над ним – небо, а під ним – потойбіччя. Можливо, саме з появою цього уявлення і виникла назва “Україна” від санскритського  ukhrai?a  “пагорб”, “курган” [2], тобто “земля священних пагорбів–могил” (< араб. “махалла” – “поселення”). Як відомо, право на землю-могили предків не могло бути порушене навіть відчудженням землі (т.зв. “одалітет”), бо якості осіб переносилися на землю і вона теж вважалася благородною, вільною: поховані у ній воїни, заслуги яких були головними у їєрархічній шкалі заслуг, “впливали”, “допомагали” живим (надсилали родючість, примножували сили захисту [3]. Наприклад, місце поховань єгипетських фараонів – «піраміда» (від перс. pyr «вогонь») – вважалося символом родючого грунту-пагорба з виникаючим на ньому богом-деміургом. Ієрогліф на позначення двох понять – і «пагорба творення», і «явлення у славі» – зображався як нависла над горизонтом дуга пагорба. Увінчаного двома спрямованими вверх променями, тобто символізував зворотнє злиття з сонцем фараона, народженого з тіла бога сонця Ра.

Деякі дослідники вважають фольклорне “яйце–райце” символом цього “втраченого раю” предків, “Саду–Царства”, “сконденсованого простору та сконденсованого багатства” [4], уявлення про яке дійшло саме з часів раннього палеоліту [5]. Українське “писане яйце” (писанка), тим самим, є “іконою”, “вікном” у цей “втрачений рай” [6] , “…призабута Україна: Минувшини далекий рай Чи предків золота перлина” (Олесь Ольсич-Гордон).

У писанці (“яйці–райці”) образотворчо“… вирікається сакральний прообраз світу та прапоезія, яка зберігає в мисленні силу істини буття. Прообраз світу існує тут в первісній єдності надлюдського й людського, живого і неживого… З огляду на цю цілісність можна стверджувати, що принцип всеєдності (єдності людини з усіма живими і неживими предметами світу), який становить внутрішнє ядро замовлянь…, міг існувати тільки в контексті ширшого світогляду всеперевтілення, переходу однієї істоти після своєї смерті в іншу як у свою нову іпостась… Таємниця всеєдності і всеперетворення … може бути розкрита тільки через … слово … Слово надавало сакральності реальним речам, діям і явищам” [7].

В цьому сенсі, впротивагу позиції М. Розумного [8],  вважаємо, що українська ідея зародилася спершу у сфері конкретно–чуттєвих уявлень, а вже потім постала як “атомарне абстрактне уявлення”, тобто українська ідея виросла не з атому до універсуму, а навпаки – універсум стискався до сингулярної точки – “атома серця” (метафора Олександра Олеся), і ця конкретно-чуттєва українська ідея, за Дм. Донцовим, складається “… з ясно сформульованої мети, з образу ідеалу, до якого стремить національна воля, з самої волі і з чуттєвої сторони , з національного “еросу”, “емотивності”…” [9].

“… Український терен, – пишуть автори “Історії філософії” А. Бичко, І. Бичко, В. Табачковський, – унікальне місце на європейському континенті. Ще за доби неоліту … в результаті з”єднання Чорного моря (до цього воно було озером) з Середземним і пов”язаного з цим зниження загального рівня вод тут надзвичайно інтенсифікувалися процеси формування гумусу. Внаслідок цього … сформувалися грунти, що були “результатом щасливого і дуже складного комплексу цілого ряду фізичних передумов”. Заслуговує на увагу, що ніде на планеті навіть за мільйон років не виникло чогось подібного. Землі Наддністрянщини та Наддніпрянщини – єдине у світі місце, де чорноземна смуга сягає 500 км завширшки” [10]. Без сумніву, погоджуємося з О. фон Кульчицьким, що “така земля», як український ландшафт не може не впливати на підсвідомі структури психіки тих, хто на ній живе і працює [11].

Руська рівнина колись становила собою дно Тіфії (Тетіс) – третинного моря, а протягом четвертинного періоду її вкрили осади радіоактивного льосу (вид глинистого грунту), що їх приносили вітри зі східної Азії  (аналогічно було забезпечене багатство грунтів Північно-Східного Китаю, тобто Манчжурії): “… Із літаючими пісками та пилом, – пише німецько-американський євразіолгог К.Г. Менгес, – частинки кремнію проробляли відносно недовгий шлях і відкладалися піском на обширних рівнинах Внутрішньої Монголії, Східного Туркестану (Такла-Маканської пустелі), але більш легші речовини розносилися всією Євразійською рівниною, потрапляюччи навіть вглиб Європи, де, осідаючи, вони  утворювали не тільки льосові райони Месопотамії, Анатолії та Угорської пусти (рівнини), але також Західної Німеччини та Іль-де-Франса. Льос жовтого кольору, але у місцях, де гниття багатої рослинності продовжувалося довгий час, льос темнів, ставав чорним. Це чорнозем – чорні грунти західної та північно-західної частини Чорноморсько-Каспійських степів, теперішньої України, та північної частини степів Західного Сибіру та Північного Казахстану. Це найбільш родючіші з відомих грунтів. Присутність чорнозему вказує, що там, де тепер тільки трав”янисті степи, колись були обширні ліси. Чорнозем забезпечує при обробці орні землі найбільш високою природною  родючістю… Західна частина Євразійської рівнини як правило розглядаються як прабатьківщина індоєвропейських народів. Осілі землеробські племена … займали крайній південний захід рівнини – приблизно територію сучасної Західної України, включаючи Київ, і Карпати і навіть землі на захід від Карпат … на Середньодунайській низині; ті ж, хто були кочівниками за перевагою, кочували на сході рівнини, тобто Чорноморсько-Каспійським степом, можливо, що й Туранською рівниною. Слід думати, що ці … протоіндоєвропейці … являли собою щось схоже на ядрові групи, які говорили на різних, але близькоспоріднених діалектах. З плином часу ці індоєвропейські групи приходили і відходили… Слова, котрі були спільні всім ядровим групам, являють собою … деякі землеробські назви, назви домашніх тварин, терміни спорідненості, позначення народження і смерті, дня і ночі, небес, сонця, зір та місяця, числівники до сотні, всі особові та інші займенники, позначення процесів їжі, пиття, несення, знання, бачення тощо, тобто це певні важливі та основні терміни… Балтослов”яни залишилися у східній частині першопочаткової батьківщини осідлих індоєвропейців і, напевно, дещо поширилися, коли район після відходу багатьох інших індоєвропейців став більш свобідним… В той час … балтослов”яни залишилися за перевагою на тій території, де жили завжди…, маючи безпосередніми сусідами уральські та саамські народи… далеко від середземноморської цивілізації… Можна, напевно, говорити про  більшу “чистоту” індоєвропейської природи у балтослов’ян (підкреслення наше, – О.Г.)” [12].

Отже, корені української ментальності сягають часів індоєвропейської єдності та “загальнослов’янщини”, коли праслов’яни мешкали в особливому регіоні  (loсusinternus) на стикові птолемеєвих Германії та Сарматії, де схрещувалися культурні впливи Заходу і Сходу, тобто, за В. Королюком,  на теренах лісостепової та лісової зони Європи від Балтики до Карпат і Дніпра, Дону та навіть Азовського моря [13]. Відомий педагог К. Ушинський писав: “… Слов’яни у своїй первісній формі … був корінним мешканцем малоросійської рівнини… А тут… він жив, не змінюючи дідівського звичаю… Світлий малоросійський ландшафт, з нескінченним, ніколи не затьмарюваним краєвидом, з цілим морем тучного колосся, з прозорою, тихою річкою, і все це зігріте жарким, але ніколи не жагучим,  промінням сонця, перейняте якимось світлим супокоєм, – ось тип малоросійської рівнини. Цей ландшафт, дещо одноманітний і скучний, відбиває у собі, як у дзеркалі, всю душу первісного слов’янина… На кожній точці рівнини його обіймає один і той самий горизонт, на кожній точці душа його буде виповнена одними й тими ж відчуттями. Він любить жити широко, як широкий його небокрай… Прагнення до розширення, обумовлюване, таким чином, самою місцевістю, змушувало слов”ян розселятися в усі сторони; і скрізь вони намагалися, якщо це тільки можливо, перенести з собою і свою улюблену вітчизну” [14].

Український культуролог С. Андрусів констатує: “…Дитинство українського етносу, мабуть, було “раєм” у цьому райському куточку землі. Може, тому, непристосовані до суворих, жорстоких взаємин “дорослих” народів  (війни, насильство, агресія, підступність тощо), ми й мали таку невдячну історію. Звідси постійна українська … емотивність вдачі…, а також ліризм, поетичність світосприймання і вислову, а разом з тим квієтизм, вдача від дійсності, соціальна пасивність, байдужість”  [15].

Також існує твердження про те, що “… рай Шелленської доби (Шелльської доби раннього палеоліту, 3 млн. – 150 тис. рр тому, – О.Г.)  міг бути не в Єгипті чи в багнистій Мезопотамії, а на землях України, де був рівний та урожайний степ, чисті рибні води рік, маси диких звірів і чудове підсоння  (стоянки первісних людей в Україні – Королеве і Рокосове на Закарпатті, Лука-Врублевецька в Подністров”ї, Лабушине на Одещині, Амвросіївка на Донбасі, 15-ть пам”яток у Криму, – О.Г.). Це була, з великою правдоподібністю, колиска людства й культури” [16].

Проте І. Каганець (Миро Продум) йде ще далі вглиб: “… значний масив українських земель (приблизно Вінничина і Житомирщина) з часу появи на земній кулі перших наземних рослин та перших тварин (Силурійський період) ні разу не був затоплюваний водами морів чи океанів. Це означає, що протягом сотень мільйонів років тут зберігався і нагромаджувався родючий грунт та послідовно розвивався найбагатший у світі генетичний фонд. Це означає, що протягом усієї історії нашої планети ця земля відігравала роль недоторканої генетичної скарбниці, … велетенського природного “Ноєва ковчега”, де формувалась і звідки розселялась по новоутвореній суші флора і фауна, а разом з ними і людність. Це означає, що саме терен України є … містичним місцем планети (підкреслення наше, – О.Г.)” [17]. Цікаво, що аналогічно беззмінним у геологічному сенсі з часів Юрського періоду є ландшафт Австралійського континенту.

У поета Богдана Кравціва є сонет “Вирій”:

Іран, чи Індія, чи Україна?

Зринають назви, як блудні вогні.

Але ж була колись така країна,

Звідкіль ми вийшли. В сизій давнині

Цвіла вона далека, тепла й пишна

За обрієм казкових семи гір –

І боєм рвалася в той світлий мир

Племен довкільних молодість навтишна.

І досі іриця, столітня діва,

Пісень співає про далінь незриму.

Про Райгород багатий, вирій, рай,

Що в тьмі віків нам сниться повен дива…

Туди злітають ластівки над зиму

І серце, тугою налите вкрай.

Та як би іронічно не ставитися до цих поглядів, не слід забувати того факту, що Україна була передльодовиковою зоною: мешкаючи біля льодовиків, наші пращури  не могли звернути увагу на бурхливий розквіт життя біля крайки танучого льоду, буйну рослинність альпійських лук, надзвичайну медоносність північних трав, цілющі властивості води гірських ручаїв, бо структура талої води значно “якісніша” від звичайної. Зрештою, як писав етнолог Л. Гумільов, “… з танучого льодовика стікали струмки чистої води, котрі зрошували степи, що підступали до льодовика, наповнювали западини, перетворюючи їх на озера, і створювали той благодатний клімат, в котрому квітувала культура … палеоліту” [18]. “…Тут справді були ідеальні умов для фізичного й духовного розвою аборигенів. Тут не було пекельної, що розманіжує тіло й мозок, спекоти тропіків. Тут не було й крижаної задубілості Півночі… Тож бо й утучнився такий потужний чорнозем, що його тут, на крихітному клаптику планети, зібралося 20 % від усіх світових запасів за площею і 30 % – за масою. Тут був погідний , лагідний клімат, казкові природні багатства” [19]. Саме тут ми першими на планеті сконсолідувалися в народ, створили першу в світі цивілізацію, першу державу і багато чого ще першого. Водночас ми продемонстрували надзвичайну етнічну живучість, рекордну тяглість свого історичного буття.

Україна – це простір, де людина реалізує своє бажання  “жити у священному” – тобто бути “…в об’єктивній реальності, не дати паралізувати себе безкінечною відносністю суб’єктивних досвідів, жити в реальності, в дійсному, а не ілюзорному світі” [20]. Людина в Україні реалізує себе не просто як “Людина Просторова”, тобто сформована і зумовлена специфічною якістю простору – рельєфом, ландшафтом, як це бачиться О. Дугіну [21], а як людина “сакрального простору”, “священного кола”, “центру світу”, де зустрічаються Небо і Земля, де в людині здійснюється ця зустріч, через неї проходить доторк усіх світів та всіх зв’язків – минулого, теперішнього і майбутнього.

2.

Священною, “своєю” територія, як констатує М. Еліаде, стає тільки після її “створення” заново, тобто освячення у вигляді повторення діяння богів (тотемів), котрі надали хаосові певну структуру, форму та норми [22].

У “втраченому раю” українців давні божества були спільні з їхніми сусідами на Сході (скіфо-сарматами, іраномовними етносами), Півночі (балтами) та Заході (германцями і кельтами): скіфський Колаксай = балтський Скальса (“Дай, Боже”) = слов’янський Дажьбог = кельтський Дагда = германський Тьяцці;  скіфський Папай (“Зевс-Громовержець”, як пояснив його Геродот) = германський Тор, син Фьоргун = балтський Перкунас = слов’янський Перун;  германський Вьолсі = балтський Велюнас = слов’янський Велес = осетинський Бальсаг тощо.

Тут, зазначає В. Довгич, “… боги, звірі, люди завжди освоювали терени Причорномор’я, Подніпров’я, Карпат. Так уже вчинив Космос, чи Всесвітный Розум, чи Сварог, чи Дажбог, що геокліматичні умови нашого краю не могли не вабити їх. Завше вічно Індра тут боре Врітру. Сюди на зиму перебирається  Аполлон. У доньку Бористена закохується сам Зевс. А Геракл десь побіля Хортиці зачинає трьох синів – Агатирса, Гелона і Скита. Боротьба за нашу країну, за Пелазгію – Лелегію – Кімерію – Скитію – Антію – Русь – Україну, не припинялася ніколи. Передусім, між богами й між волхвами. Найстрашнішим є те, що наші боги і наші волхви зазнавали жорстокої поразки. А отже – і ми. Тисячоліття тому. І панують у нас іноземні й доморощені жерці, відчуджені від т.зв. поганства. І нав’язують нам чужинецтво. Чужі міти. Чужу психологію. Чужу ідеологію … Народна душа роздвоєна. Розтоптана. Бо пращурні ідеали переплетені з чужинецькими. Ось звідки триклята химерність національного характеру! Ось чому ми металися між імперіями, римами, культурами, мовами. Ознаками. Знаками. Значками. Ось де витоки нашого мазепенства” [23].

Цей “втрачений рай” був храмом богині вогнища – скіфської Табіті (від санскрит. tapas “жар”, “тепло”), ототожненою Геродотом з еллінською богинею Гестією.  Через причетність до цього вогнища та до золотих речей–інсигній, що горять і обпікають як вогонь (чаша, ярмо, сокира або лук), скіфський родоначальник Колаксай набуває харизму влади (Геродот, “Історія”, IV, 5).

Також священним у скіфів вважався “меч Арея”, якому в жертву приносили полонених (Геродот, “Історія”, IV, 62). Думається, що тут мався на увазі не бог греків Арей (Арес), а міфологічний персонаж Хрісаор (“Золотий меч”), від якого океаніда Калліроя (“Прекрасноплинна”) народила Єхидну (Діву-Змію), яка, у свою чергу, від Геракла стала матір’ю трьох скіфських родоначальників. Той з них, хто натягнув батьківський лук, став володарем та отримав ім’я (титул) “Скіф” (“Стрілець”), а два  інші – Агатирс і Гелон – змушені були  залишити вітчизну. В іншому варіанті переказу їхні імена – Колаксай, Арпоксай та Ліпоксай (Геродот, “Історія”, IV, 5).

Російські етнологи Л. Лелеков  та Д. Раєвський вдало підмітили, що варто тільки підставити у розповіді Геродота замість слова “скіфи” ім’я епічного персонажу (Колаксая, наприклад),  то весь текст Геродота виявиться конспективним переказом серії епізодів з його життя [24]. На цій основі стає зрозумілою доля ще двох генеалогічних персонажів скіфського міфу – Арпоксая та Ліпоксая (Агатирса і Гелона): “… Коли з’являються гості, яким скіф бажає виявити увагу, то він приносить такі черепи (перетворені на чаші, – О.Г.) і розповідає, що це були його родичі, але вступили з ним у боротьбу і він отримав над ними верх” (Геродот, “Історія”, ІV).

Хоча можливий варіант переказу, де від рук двох братів гине наймолодший – третій, в даному випадку – Ліпоксай (ст.-грец. ???? “горе, біль, скорбота”) > Горинь. Вбивцям батька мстить його син – Змій Горинич та внук – Тугарин Змієвич чи Змій Тугарин [25], імена котрих означають приналежність до тої ж моральної спільноти – “святої землі”, що їх вуйки–братовбивці (праслов. zmajь “земний”, “чоловік”, дв.-прус. smoi > zmьjь). Зокрема, Тугарин Змійович закохує у себе княжну Апраксію (Марину Ігнатіївну руських билин, Маринку–Вогнянку українських казок), тобто внучку Колаксая, старшого брата діда. Імя Тугарин реконструюється нами як *Тугатрин і є грецького походження (??????? “дочка”, ????????? “дочка дочки, внучка”), тобто позбавлений соціально-сакрального статусу мужа стосовно шлюбної фратрії Арпоксая та Колаксая. Видозміна імені на Тугарин пояснюється нами  як переосмислення  цього образу на основі східнохристиянської книжної традиції, а саме співставлення його з імператором Великої Вірменії Тіграном ІІ (96–56 рр. до н.е.), про якого Юстініан згадав у конспектах книги Помпея Трога. Тігран переміг драконічного свого зятя–мідійця Аждака (“Велетня”; у перському епосі він відомий як узурпатор Ажи-Дахак), привіз із Месопотамії ідола західно-семітського бога-змія Баал-Шамеша і встановив його і його культ у храмі поселення Тордон. Вірмени стали шанувати його як бога Баршаміна (Баршана), “ворога богів і героїв Вахагна, Арама тощо” [26].

Чоловік зрадливої  Апраксії (або побратим чоловіка) – богатир (Альоша або Добриня) стрілою вбиває Тугарина, але Апраксія перетворює вбивцю на гнідого тура:

Ходило, бродило гнідоє турятонько по бороньку,

Носило, красило золотії ріжки на головці.

Склонило, положило золотії ріжки на сосенці, –

Нехай видит, нехай чує, –

Гнідий турятонько залітує…

Тут він аналогічний дикому вепрові Турх Труйту французьких уявлень про “дике полювання короля Артура” – виникаючих на небі видінь, котрі приймалися за сонм привидів. Цей Турх–вепр все втікає від погоні, залишаючи за собою руїни.

Греки ж, безумовно, Турха знали як Калідонського вепра (Калідон – син Урана, перший цар Фів, брат Кроноса), якого наслала на землю Артеміда (аналог іранської богині справедливості Аші–Арти) (“Ілліада”, ІХ, 529). У полюванні на нього беруть участь божественні брати Діоскури.

Геродот також зауважує, що культ “меча Арея” (тобто Хріса-Ора) був тільки у скіфів–степовиків (які мають ще назву “царських”-«базилеїв») та невідомим  іншим скіфам. Він перейшов до савроматів, які, за легендою, походять від шлюбу юнаків скіфів-степовиків з амазонками Приазов’я. Цікаво, що у скіфів-степовиків у “звіриному стилі” їхнього мистецтва переважали птахи та фантастичні тварини, в той час як у інших скіфів переважав лось. Також наявна відмінність у похованнях:  у степовиків – катакомби, у хліборобів – дерев’яні гробниці [27].

Думається, що можна простежити й родовід самого міфологічного Хріса-Ора (“Арея”), що дуже важливо для розуміння як етногенезу та світогляду скіфів, так  і для виявлення початкових структур свідомості наших предків, адже осмислення та узагальнення явищ світу відбувається у міфі за семантичним емоційно–асоціативним рядом [28].

Епітетом “цариця скіфів”, за Геродотом, наділялася богиня вогнища, її вогнями зазвичай клялися скіфські царі перед греками. Можливо, власне вона вважалася дарителькою священних золотих символів влади. Геродот ототожнив її з грецькою богинею Гестією, богинею домашнього вогнища. Царські скіфи  називали її Табіті, що напрошується на паралель з тим, що у пантеоні ведичних аріїв була богиня Тапаті (“Гріюча, Тепла”). Французький етнолог Ж. Дюмезіль ототожнив скіфську  Табіті з осетинською Асирухс або Ацирухс (“Священне світло”), дочкою Сонця. З її рук виходить світло, осяваючи склепіння неба і води.  Їй ідентична германська богиня з асів Герд та персонаж іранської священної книги “Авести”  богиня Асі (Аші чи Арті), персоніфікації успіху, “втілення великої слави”. Вона володіє багатьма землями, золотом, сріблом, жонами та дочками та переховується від грабіжників у золотому руні (!).

Чоловіком Табіті скіфи вважали бога Дніпра Борстена (Борисфена), походження якого невідоме. Мужем Ацирухс був витязь Сослан, який народився з каменя або скелі, заплідненої безіменним пастухом  (у іранській міфології такий сакральний акт зі скелею здійснює бог війни та побратимства Мітра), котрий побачив оголену Сатаней, дочку бога чоловіків Уастирджи (Святого Георгія–“Землероба”), народжену вже мертвою Дзерасою.

Коваль Тлепш (паралель хеттському Телепінусу – богу весни, “буйному” за характером; деякі дослідники співставляють з цим теонімом українське “телепень”) видобуває зі скелі Сослана та загартовує хлопчика у вогні. Чи це не алегорія на витікання ріки з каменю і на пороги Дніпра як ковадла?

Діяння Сослана аналогічні діянням грецького Прометея та українського Котигорошка – “охоронця від змій гнізда грифа”. Демонічний народ нарти (можливо, якийсь відгомін про контакти з кельтами; пор.: ірланд. neart “сила”) перерізає Сосланові гострим колесом Бальсага ноги і живим закопує героя у землю (пор. з поширеними статуетками кельтського божества часу, яке спирається на колесо).

Германський аналог Сослана–Бористена – бог-ван Фрейр під своїм титулом “Інгві” став родоначальником династії конунгів і героїв Інглінгів. За його правління на землі були найбагатші урожаї, а сам він після смерті був оголошений мешкаючим у великому кургані, з якого три роки підряд виходили золото, срібло і залізо. Фрейра називали богом миру, достатку та мудрості. Перекази датчан стверджують, що земним втіленням Фрейра був конунг Фрото (“Мудрий”), за якого на землі був “золотий вік достатку”, але якого вбив демонічний морський конунг Мюсінг.

У кельтів наявний міф про короля Артура (“Ведмедя”), сина Ігрейни та Утера Пендрагона, про деградацію та фатальну загибель його царства, не дивлячись на пошуки очищувального контакту з Граалем, певним універсальним принципом. Загибель і зникнення тіла короля Артура є в той же час явищем тимчасовим, і світ очікує його нової появи. Артур начебто веде постійне “дике полювання” на вепра Турх Труйту, видіння якого виникають на небі під час гроз. Цей вищезгаданий Турх–вепр все тікає від погоні, залишаючи за собою загибель та руїну. Саме за ним женуться геральдичні герої “Погоні” Литви та Литвинії (Білорусії). Легенда розповідає, що литовський князь Вітен Арусович взяв за свій герб “Погоню”, бо по-литовськи “виті” – “гнатися, переслідувати” одного кореня з іменем князя і слов’янським “витязь”.

Український фольклор так пояснює семантику міфу боротьби з вепром: “Стрітилася Зима з Літом – Стрітилася свиня з Вітом”. Свято Стрітеня відзначають 15 лютого, а слово vitt у мові  хеттів, що найперші виокремилися з праіндоєвропейської спільності і зберегли найбільше архаїзмів, означає “рік”, “доба”, “стик”, “рубіж”. У мові албанців – це vjet, у греків – “етос”, ???? (архаїчне – “ветос”), на санскриті – vatsas, по-литовськи – “ветушас”, у слов’ян – «ветхий».

Віт – це ніхто інший, як Аполлон – Змієборець, вбивця демонічного Піфона (грец. «свиня»), на знак чого встановив Піфійські ігри. Саме Аполлон уклав календарний цикл та керує ним за допомогою струн своєї ліри. Скіфи шанували його під іменем Гойтосир, де другий компонент “сура” означає “герой, бог”, а перший “гойто” споріднений з “віт”, “отець”, і можливо, з англійським haunt “переслідувати”, “з’являтися (як привид)”, литовським gi?ti “гнати (стадо)”, давньо-пруським  hantas “бити”, давньо-ісландським honthr “боєць”, а у слов’ян – з етнонімом “анти”, українським «гнати». Іранські, у тому числі й скіфські (і навіть пізніші сарматські та польські) королі обиралися внаслідок перегонів претендентів на конях. Хто першим  досягне фінішу, той і стає володарем священних золотих інсигній.

Нартський герой Сослан щовесни прагне вирватися на землю, але вона не може знести його тягара. Тут явна паралель до давньоруського билинного Святогора Горинича, тягар якого не може витримати Мати-Земля. Ім’я останнього, як вважають російські вчені–семіологи В.В. Іванов та В.Н. Топоров, є результатом народно-етимологічного  “випрямлення” першопочаткового імені, близького назвам Вострогор, Вострогот, яке належить міфологічному птахові іранського фолькору, пов’язаному з горами. Однак більш логічним вважаємо походження імені Вострогор від  тої першопочаткової праіранської форми, від якої походить і осетинське (іронське) вищезгадане ім.’я бога-героя Уастирджі (Уасгергі, Wastyrgi, Was-Gergi), перетлумачене християнами як “Святий Георгій” [29], постійний епітет якого – sy?z?rin “золотий”, sy?z?rin  bazurgin “золотокрилий”.

Логічним буде припустити праафроазійське походження  міфоніму “Святогор” – у давніх (хамітомовних) єгиптян словосполучення “Сет-Гор” (?wth-hr)  означало титул “цар”, який використовувався і для означення бога розливу Нілу Осіріса як першого царя Єгипту. Давньоєгипетський міфічний Осіріс та давньоруський билинний Святогор гинуть однаково – приміряють до себе домовину , з якої не можуть встати. Скіфи могли принести уявлення про нього на береги Дніпра після своїх знаменитих військових походів на Близький Схід та в Єгипет.

У епосі іранців теж існував житель могили-гори, нетлінний витязь, який оживе у майбутньому і врятує Іран від невірних. Його ім’я – Сама, що вказує на паралель з індоарійським богом Місяця, вологи та рослинності Сомою, сином Атрі (вогнища), нареченого Сур’ї (Зорі), дочки Сонця. Він же латинський Суман (Summanus), бог нічного неба, він же бог рільництва S?m?, якого згадують Тіт Лівій та Овідій. Етимологічно теонім Сома того ж походження, що й  санскр. sy?ma “чорно-сірий”, литов. ??mas “блакитно-сірий”, дв.-інд. s?na “червоний, яскраво-червоний”, праслов.*sunica “суниця” тощо.

Шумерам він був відомий як  а’Шим-бабар (Зуен, Сін, Суін), бог нічного світила, священною твариною якого був бик, а символом – серп. У абхазькій міфології (прямій спадкоємниці хаттсько-анатолійської традиції) наявний Сам-Камгарія, житель скелі, покровитель скотарства.

Аналогом іранському жителю скелі Саму є тюркський (туранський) “син могили” Кер-огли (Гер-огли, Гуругли, Гургулі), володар легендарної країни праведників Чомбулі-мастон (відома як езотерична Шамбала). Пізніше він перейшов у іранський епос як Керсаспа, син Тріти (“Третього”), сина Сама, або як сам Сам у звитяжній своїй іпостасі.

З Самом напрошується паралель з божеством пантеону Володимира Святославича   Cемарьгла, якого у деяких апологетичних християнських творах розділяють на два божества – Сима (Сема) і Рігла. В останньому можна бачити вождя гуннів Ругілу (Руя) (пом. 433 р.), наступниками якого стали Буда (на його могилі постало місто Буда, теперішня частина Будапешту) та Атілла. Ругіла був володарем “царських гробниць гуннів”, тобто скіфів, яких з гуннами ототожнювали. Можливо, у Ругілі слід бачити грецьке ???????  “Геракл, Іраклій” , ім’я, за Геродотом, прабатька скіфів, яке успадкував охоронець їхніх могил.  Теонім “Сема” пояснюється з давньогрецької як   ????    “могила”. Тобто під Семарьглом у літописній розповіді про язичницький пантеон князя Володимира мався на увазі  кенотаф Геракла, міфічного родоначальника скіфської царської династії.

Отже, у образі Святогора-Сослана-Уастирджі проступає прадавній культ першопредків, що “живуть” у горах, у глибинах Спандармат (“Ясна”, 16:10) і виражався у поклонінні померлим, у здійсненні обрядів для забезпечення їх покровительством, що пов’язує його з культом родючості (Осіріс, Сома, Семаргл, Сін). А встановлювачем культу предків розглядається герой-нащадок – Хрісаор, “Арей”. Цар скіфів Іданфірс радить цареві персів Дарію: “… є  у нас гробниці предків і розшукайте їх, спробуйте  розорити, тоді взнаєте, чи будемо ми з вами боротися через гробниці чи ні”  (Геродот, “Історія”, IV, 127). Плутарх зазначав, що скіфи гордяться своїми могилами. Обряд жертвопринесень мертвим у скіфів описує Лукіан у новелі “Токсаріс, або Дружба”.

3.

Власне земля могил предків, Спандармат, Мати-Сира Земля  (іран. Aredv? S?ra An?h?ta “Волога Сильна Непорочна”; пор. з епітетом римської богині Юнони – Juno Seispes Mater Regina)  виступає гарантом харизми князя, який стає для підданих  розраджувачем, «князем-сонцем», бо чинить як сонце:  здійснює експансію у варарський світ – “половецьке поле” (у “Слові о полку Ігоревім”), на відміну від свого власного соціального “поля”, що розуміється як цілісний образ, гештальт (“Полем же жившемъ особъ  и володъющемъ, и роды своими иже и до сеє братьъ  бяху поляне. И живяху каждо съ своимъ родомъ. И на своихъ  мъстъхъ” (Літопис за Лаврентівським списком, 1377 р.). Варварський світ ототожнюється з космічним Хаосом, проникаючи в який Сонце збирає і обертає до себе все суще, гармонізуючи його  (розширюючи «Руську землю»).

Як зазначає український етнолог О. Пріцак, володіння священними могилами та місцями прилучало засновника будь-якої нової федерації до “благодаті” (харизми), надаючої його владі силу легітимності: “…Оскільки тільки приналежні до панівного роду могли розглядатися як господарі, то скликуваний на священному місці, біля укріплення, курултай, в якому приймали участь старійшини племен, що увійшли в цю федерацію, вибирав за старим звичаєм кандидата в степові царі. Вибраний приймав звичайно за пропозицією шамана царський титул. Цей титул виражав претензію на світове панування. Окрім титулу правителя встановлювалася назва для нової держави чи федерації” [30].

Надто незрозумілим є заперечення  поняття “благодаті/харизми” Л. Гумільовим, бо, на його думку, воно несумісне з генотеїстичними культами: допомога племінного божества “тось’я” поширювалася тільки на членів даного племені, а не на всю федерацію племен чи державу. Але одразу ж суперечить сам собі,  коли спочатку говорить, що даний спосіб обрання царя й отримання ним “благодаті” був притаманним лише суспільствам військової демократії з родовим ладом та осідлим веденням господарства, а у кочівників це здійснювалося інакше, але потім ілюструє зовсім протилежне: “…По суті справи  підчинитися повинні були обидва хани; над ними обома стояла воля їхніх списоносців–дружинників. Вони обирали з числа претендентв того, хто був хоробрий та наділений кебетою” [31].

Як і завжди, право стати царем і володарем священних могил давала “…відвага риску власним життям за означене рішення постояти – це необхідне, знаменне для характеру високої якости провідника” [32]. Саме за цю корисну рису (utilitas), як свідчить Фредегар, західні  слов’яни (венди) обрали своїм князем (rex) франкського купця Само (Самона, Самуїла, за походженням – романізованого кельта) (623–658 рр.); з Польщі походить рід Міхая Вишевича, князя у сербському Захум’ї (ІХ ст.); болгарський цар Самуїл був родом з Вірменії (Х ст.); родич германського імператора Віхман був обраний князем родаріїв–укрів у їх боротьбі з німцями; в 1266 р. у Пскові був обраний князем литовець Довмонт–Тимофій, ворог Міндовга, і прокняжив до 1299 р.; половецькі роди очолили повстання болгар та відродження їх державності як т.зв. “Другого Болгарського царства”, а потім заснували царські династії у Болгарії: Асєні (1185–1280 рр.), Тертер-оба (1280–1323 рр.), Шишмані (1323–1396 рр.).

Але крім особистостей на себе місію провідників покладали й  цілі роди, клани та племена.

Прокопій Кесарійський, візантійський історик першої половини VІ ст., не ставив готів в один ряд з вандалами, гепідами, ругами та скіфами, бо «…готи із самого початку були не однією з багатьох племінних груп, а керівним ядром серед мігруючих германців, їх військовою аристократією» [33]. У північно-германському епосі вони стали “гаутами” – племенем епічних героїв, витязів, що протистоять не тільки хтонічним істотам, але частково і своїм “змалілим” нащадкам, а епітет “готський” майже синонімічний “геройському” (у кавказьких народів є те ж такий героїчний народ предків – «нарти»): “… У таких розвинутих епосах, як германський, грецький, індійський, готи і бургунди, ахейці і троянці, пандави і каурави, що вже зникли як самостійні племена і тількки увійшли в якості одного з компонентів у “етнос” носіїв епосу, – це перш за все героїчні племена давнього героїчного віку, певний героїчний зразок для майбутніх поколінь … В цьому зв’язку суттєво, що у образах героїв … чітко виявляються реліктові риси першопредка або культурного героя” [34].

Як готи складали “ядро” германських варварів, так і самі германці склали таке ж “ядро” антиримських провінціалів (хоч ті й були з правом римського громадянства). Це вирішує питання про те, що хоча готи і являли собою  незначну кількість (100 тисяч, з них 20 тисяч воїнів), в той час як  населення Італії в V ст. склало 5–7 млн. чоловік, тобто готи складали 2% від всієї маси населення країни.  Аналогічна ситуація  в Галлії: якщо галло-римське населення складало 6–10 млн., то варварів–германців тут було десь 450 тис. чоловік  (50 тис. бургундів, 100 тис. вестготів, 100 тис. алеманів, 200 тис. франків), а з них 50 – 100 тис. Воїнів [35].

Дещо раніше така ж ситуація була в Північному Причорномор’ї, коли виснажена в боях в Малій Азії та Єгипті етнічна група “царських скіфів” задомінувала над Припонтидою не за допомогою зброї, а за допомогою харизми господаря (символом чого виступав “канчук”): “…то один з них сказав таке: “Що робимо, скіфи?  Як боремося з ворогами, то й нас стає дедалі менше і їх буде мало після перемоги. Я думаю (що треба) відкласти списи й луки, а кожен з нас нехай візьме нагай і нумо на них!  Бо доки вони бачитимуть, що ми тримаєимо зброю, думатимуть собі, що вони з нами рівні і такі ж за походженням; та як побачать, що ми замість зброї тримаємо батоги, зрозуміють, що вони наші раби й кинуть битву”.  Скіфи послухали й зробили так, як він казав; а раби, перестрашені тим, забули про битву й кинулися втікати. Так скіфи панували й ув Азії й, повернувшися з Мідії, цим способом запанували в своєму краю” (Геродот, “Історія”, ІV, 3–4). Швидше, мова в цій легенді йле про констатацію “маючого права” на степові сакральні землі та на статус “погонича, пастуха”  (пор.: середньо-перське  supan “пастух” та сербо-хорватське  жупан “князь”; ірландське  boaire “володіючий стадами великої рогатої худоби” та давньо-руське  боярин ).

Ототожнення Геродотом скіфів-шанувальників золотого плуга зі скіфами-степовиками (“царськими”), шанувальників лука Геракла, вважаємо за помилку, викликану побутовим розумінням греками скіфської ойкумени.

Власне самоназва скіфів–шанувальників плуга (аротерів, георгоїв, борисфенітів–паралатів) була “сколоти”, від імені спільного родоначальника Колаксая. Його ми співставляємо з литовським богом урожаю Скальсою, чиє ім’я аналогічне слов’янському “Дажьбог”. Хоча можливе співвіднесення з англ. skulk  “ховати”, “ховатися”,  у  сенсі того, що Колаксай заховує золоті інсигнії – плуг з ярмом, сокиру та чашу.

Слов’янський даритель аналогічних  сакральних речей, “… Бог – батько багатьох інших богів – Сварог – уособлює собою світло, небо, сонце – Всесвіт. Він є аналогічним навіть не Зевсові, а Ієгові, бо є універсальніший, ніж Зевс та трансцендентний по відношенню до людини. Дажьбог (або Хорс) – сонце – виступає сином і одночасно конкретизацією усього єдиного. Другий його нащадок та іпостась – Сварожич – виражає собою вогонь, а перетворюючись на грім і блискавку, Сварог стає Перуном. Навіть Велес – бог домашніх тварин – сполучає в собі “образ сонця та функцію опіки над худобою” (Грушевський М….)…” [36]. Повний компендіум солярних уявлень слов’ян уклав І. Срезневский [див.: 37].

Вражає, що на протилежному кінці Великого Євразійського Степу, а саме серед нащадків степових вершників, що захопили архіпелаг, пізніше відомий як Японія, заселений як і Китай ще раніше однією з перших експансійних хвиль трипільської культури («мальованої кераміки») – айнами, наявне історичне передання про дарування богинею сонця Аматерасу Нінігі-но-мікото, дідові-камі першого імператора Дзімму, священних регалій – меча, дзеркала і яшми  (тобто відбувся цей сакральний акт ще тоді, коли золото ще не стало головним у культі як якість владної могутності володаря – “фарни”, “слави” [38]). Спогад про цей сакральний акт закріплено особливим національним святом – День Японської імперії 11 лютого.

У тюркських народів, що тепер у геокультурному розташуванні займають місце посередині між нащадками скіфів та творців імперії Ямато (з якими, крім того, спільне  мовне походження – приналежність до урало-алтайської прамови), наявне аналогічне свято благословення з небес, що теж відзначається на початку лютого: “…Починаючи з перших днів лютого протягом 20 днів  триває мале чіле (тобто “мала покута”, – О.Г.),   минає “юнацька пора зими”. Своїм холодом,  метелицями та буревіями мале чіле виокремлюється серед решти. Перші 10 днів малого чіле, названого “Хидир Небі” – найбуревійніші та морозні дні цієї пори року. Назва … пов’язана з Хизирем, який вважається покровителем зеленої рослинності, води. Відмітимо хоча б такий факт, що багато персонажів у фольклорі завжди спрямовують свої погляди з надією на Хизира, сидячого на білому (… на сірому) коні, бажали побачити його, і той ніколи не відмовляв у допомозі тим, хто гостро потребував її. Підготовка до проведення обряду “Хидир Небі” починається як зазвичай з першого дня малого чіле. Підсмажують     пшеницю, котру потім  мелять ручним млинком. Варені яйця фарбують переважно у червоний та зелений кольори, що вважалися символами сонця та весни… В останню ніч “Хидир Небі” товчену смажену муку розташовують у вільне місце підшафоюдля різних запасів, котрі за звичай вважаються недоторканими.  За повір’ям, сюди начебто приходить Хадір і доторкається до залишеної людьми смаженої муки рукою і цим його дійством у дану оселю приходить благодать та достаток. Тільки після цього смажена мука, що вважається священною, може бути з’їджена всіма членами сім’ї. Я думаю, що наші українські читачі помітили схожість цього ритуалу з приготуванням куті (а також з приготуванням писанок, – О.Г.)” [39].

В індоєвропейському світі наявне передання про магічні речі, а саме: знаряддя бога Шіви (Рудри–бика) – диск, раковина, лук і стріла та меч, що узагальнено називаються “панчаяудха”. Їх у вигляді амулетів досі носять діти тамілів. У арійського бога сонця Сур’ї таким атрибутом є безпосередньо “тапас” – “жар”, “тепло”  (як от у Індри – ваджра, а у Перуна – блискавка), з назвою якого безпосередньо пов’язують ім’я скіфської богині вогнищ Табіті.  Окрім того, в інлуїзмі початок нової епохи світу – Калі-юги – датується 18 лютого 3102 р. до н.е. – часом зацарювання внука Арджуни Парікшіта, народженого спочатку мертвим, а потім відродженого Крішною.

Також можна згадати біблійне передання про благословіння новоприбулого скотарського вождя Авраама царем-священником міста Салем (Ієрусалим) Мелхиседеком внаслідок чого виникає уявлення про особливу харизму – «чин Мелхиседека».  Апокрифічна “Книги Єноха” розповідає про нарадження Мелхиседека у могилі померлої жони Ніра, брата Ноя. Немовлям Мелхиседека архангел Гавриїл відносить на небо на 40 днів, доки на землі відбувається потоп, а потім стає першим царем Салему (Ієрусалиму).  Також у маніхейській доктрині Світоносне Немовля народжується у могилі і його за велінням “Високого” рятує від демонічних істот космократор “Посланець, Адамант світла”.

У кавказькій традиції також є “діти могили”. Померла Дзерасса, дочка водяного бога Донбеттира і мати нартівських героїв Уризмага та Хаміца, в могилі була згвалтована демонічним  Уастирджі (“Святим Георгієм”), його конем Арфаном та псом і, відповідно, народила від цього мудру Сатаней (яка стала жоною Уризмага), першого земного коня, котрого назвали Чесан або Дур-дур (“Камінь-камінь”) та першу собаку Сілам.

Дивує, що досі цю кавказьку легенду не співставили зі схожим скіфським мотивом, значно “облагородженим” Геродотом. Замість перебуваючої в могилі породілі в генеалогічному переказі, наведеному Геродотом, маємо мешкаючу в печері (!), викрадачку коней Геріона (!) і дочку бога ріки Борисфен (варіант: Аракс) напівдіву-напівзмію (miksoparthenon tina hehidnan difyea) Апі (Апію), ототожнену самим Геродотом з грецькою богинею землі Геєю. Від героя Геракла (або від Зевса-Папая) скіфська напівдіва-напівзмія народила сина Таргітая, батька подальших скіфських родоначальників — Арпоксая, Ліпоксай та Колаксая (у іншій версії дітьми Геракла є саме три царевичі — Агатірс, Гелон і Скіф, а “проміжний” герой Таргітай ототожнюється із самим сином Зевса-Папая Гераклом; цим родоначальникам падають з неба золоті речі-інсигнії, серед яких — чаша). Тут слід також додати, що скіфська Напівдіва-Напівзмія є точною копією грецької Єхидни, дочки Тартара і Геї, яка від шлюбу з Тіфоном народила, зокрема, й крилатого коня Пегаса, і грекам була відома її генеалогія — донька Хрісаора (“Золотого меча”) та Каллірої (“Прекрасноплинна”).

Підтверджує нашу версію про тотожність скіфського персонажу з “матір’ю в могилі” й той факт, що зображення змієногої богині було дуже популярним саме на саркофагах боспорців. Зрештою, сам образ змієногої праматері був поширений серед північноіранських племен від Північного Причорномор’я до Інду.

Знають даний мотив також ірландські саги. З двору короля Конхобара зникає з подругами Дейхтре, дочка сановника Катбада. Якось через три роки вночі на пагорбі (сіді) Енгуса її  зустрічає дядько короля Фергус Мак Ройх  (який на часі його малолітства був регентом). Вона відмовилася повернутися людей, зазначивши, що хвора, а наступного ранку в хатині воїнів з’явилося немовля, син Дейхтре. Хлопчика назвали Сетанта, але світові він став відомий за своїм епічним іменем — Кухулін (“Пес Кулана”).

Ведичною паралеллю мотиву “сина могили”, на нашу думку, є Парікшит – легендарний цар, який вперше згадується у “Атхарваведі” (ХХ:127) та брахманах. У “Махабхараті” він виступає як внук героя Арджуни та змії-нагині Улупі. Ще в череві матері Парікшит був убитий зятем зміїв–нагів Ашваттхаманом (“ашваттха” — “кінська стоянка”, назва сакрального фігового дерева; пор. з архаїчними мотивами: Ашвамедха — жертвопринесення біля дерева людини і коня та перебування жінки та змії біля дерева), але його відродив до життя бог Крішна. Коли цар пандавів Юдхіштхіра віддалився від мирського життя, Парікшит зайняв його трон в Хастінапурі. Згідно з пуранами, від царювання Парікшита розпочався останній і триваючий досі період світової історії – Калі-юга18.02. 3102 р. до н.е.; за розрахунками Р. Генона, Калі-юга триватиме 6 480 земних років), що синхронно в часі з початком царювання в об’єднаному Єгипті легендарного царя Скорпіона (у давньо-єгипетському написанні ім’я цього царя стоїть у жіночому роді, що дивує спеціалістів, але слід звернути увагу, що володаркою Калі-юги у індоаріїв є саме войовнича богиня Калі < генетично у ностатичній традиції корінь *kalu означає “жінку іншої фратрії /іншого шлюбного класу”). Парікшит був убитий змієм-нагом Такшакою і, помщаючись за його загибель, син Парікшіта Джанамеджая влаштував велике зміїне жертвопринесення. Його зупинив мудрець Астіка (племінник царя нагів Васуки), який скористався правом висловити будь-яке бажання за те, що він свого часу благословив Джанамеджаю (Махабхарата, І:13-54; пор. з мотивом благословення біблійного праотця Авраама Мелхіседеком).

У нащадків скіфів 11 лютого відзначається день св. Власа – покровителя худоби, відгомін уявлень про бога Велеса, якого бог-громівник Перун вражає з неба падаючими блискавками і Велес у договорах русів з греками співвіднесений із золотом. Згідно з балтійськими переказами від духа Велняса земні жінки народжують дуже сильних дітей, які носять лук зі стрілами у себе на животі, що є, на наш погляд, прямою паралеллю переказові про родоначальника скіфів Геракла, який заповів своїм дітям (серед них – предок скіфів – “стрільців з лука”) особливий лук: той, хто зуміє натягнути його – стає царем.

Також св. Власій безпосередньо пов’язаний із вогнищем: в його день східні слов’яни здійснювали обряд спалювання “коров’ячої смерті”, аналога спалюваних балтами кісток жертовних тварин на честь бога потойбіччя Велса, з яким пов’язують т.з. “мертву кістку” (пор.: слов’янська “Баба Яга – кістяна нога” та балтська жіноча іпостась Велса – “Велю мате”, “Матір мертвих”).

У греків те ж можна знайти аналог Велесу. Це – Плутос (ст-грец. ?????? “достаток, щастя”), якого Зевс осліпив (пор. з переслідуванням  Громовержцем блискавками Велеса). У давніх італіків була пошанована богиня Палес, яка, як і Велес, була покровителькою худоби та пастухів, а свято її – палілії чи парілії – відзначали 21 квітня.

Ім’я Велсі засвідчене у германському епосі “Беовульф” як одне з імен батька героя Сігурда Одіна, верховного бога–асса германців. Саме слово “волсі” (volsi) зустрічається в сазі про Олафа Трюггвасона у значенні фаллічного божественного символу  [40], знаряддя божественної експансії.

Тому й не дивно, що культ Велеса та його християнського наступника св. Власія пов’язаний з худобою та масляницею, яка була у слов’ян дохристиянським Новим Роком, що відзначали у день нового Місяця, найближчого до весняного рівнодення. В той же час ім’я Велеса безпосередньо пов’язується з назвою сузір’я Бика (Тільця)  і слов’яни називали розташовану в сузір’ї Тільця групу зірок Плеяди іменем, яке походить від назви Велеса – Волосожари, Власожари, Власожельї, Волосині тощо [41].

Можливо, епітет Велеса як “скотий бог” вдійсності пов’язаний не зі “скотом” (худобою), а з поняттям “темінь” (дв.-інд.  scath  “тінь”; дв.-грец. ?????? “темінь”, ???? “тінь”; гот. skadus “тінь”; слов. чадь) . Чи не мав на увазі  В. Татіщев Велесса, коли писав: “… Бел, бог у славян … во идолопоклонничестве, злый бог или диявол … Якоже и у славен черный бог был добрый” [42], опираючись на апологетичну працю, в якій Велес ототожнювався з семітським Белом (Ваалом): слов’яни поклонялися “… и Вилу, богу Вавилонскому, его же разби Данило пророк» [43].

Логічно припустити парність слов’янського божества – Велес та  Велеса (Вила). Це підтверджує язичницьке капище–жертовник з двома статуями генітальних форм (типу «лінгам і йоні») біля с. Ставчани Хмельницької обл. Культ фалосу чітко засвідчений у  представників черняхівської археологічної культури – це язичницькі статуї Середнього Подністров’я, хрестоматійним образом якого є збруцький чотириликий ідол “Святовит”. Український етнолог М. Суслопаров звернув увагу на те, що зображення Гермеса у греків та римлян називалося phallus (??????, ?????) [44]. Сам Геродот (“Історія”, ІІ, 51) зазначає, що греки перейняли від пелазгів робити зображення Гермеса (герми) з піднятим членом. Гермес спершу був божеством могутньої сили природи, а місцем культу була пелазгійська Аркадія (від arkos “ведмідь”). Пізніше він став богом пастухів та пасовищ і завдяки своєму походженню (син Зевса і богині Майї, дочки атланта, яка була однією з Плеяд і їй присвячено з часів античності місяць “май”) став олімпійцем та оповісником волі богів, а також провідником душ у потойбіччя.

Пелазги Аркадії (Біблія знає ії під іменем філістимлян, а римляни – як фалісків, предків етрусків) відзначалися значною войовничістю (Страбон, V, 2,4). Самі себе вони називали Halaesci, на що вказує Сервій  [44], що український міфолог С. Пушик співставляє з давньо-руським словом “галиця” – “збірна назва якоїсь кількості живих істот” (у сенсі людей як “стада” бога – “пастиря” Гермеса). Інші  дослідники співставляють з цим  етнонімом хеттське слово halki “зерно”, “хліб” [45], яке у хурритів (протокурдів) виступає як ім’я бога dHalki-. Дослідник М. Маковский вважає, що хетт. halki “збіжжя на корені, що приноситься у жертву богові” слід розглядати складеним словом, перша частина якого співвідноситься з пруськ.  gallan “смерть” , а друга – з хетт.   ak “смерть” [46]. Також це слово    halki  він співвідносить з дв.-англ. heolfr “кров”, латин. se-cale (тут елемент se- є запереченням, що використане з міркувань табу), індо-європ. *kel- “ритуальний кубок” [47].

У індоєвропейській традиції із зерновою культурою пов’язаний вовк або ведмідь як тотеми (“хлібні духи”): пор.: дв.-інд. v?ka “вовк”, але дв.-півн.  rugr “жито”, типологічно споріднене валлійськ. blaidd “вовк”,але дв.-англ. bled “збіжжя на корінні”; валлійськ. bairgen “зернові культури”, але ірланд. brech “вовк” [48]; у Саксонії  останній сніп називається “Житній, Солом’яний або Вівсяний Медвідь” [49] , а у слов’янській традиції “житній дух” більш миролюбніший – це козел (цап): зв’язування останнього незжатого пучка зернової культури називається “завивати козлові бороду”.

У міфології греків наявна “халкіс” – нічна птаха, в яку боги перетворили дочку аркадського царя Клімена Гарпаліку за те, що вона стала коханкою батька. Вже у самому імені Гарпаліка ховається натяк на атрибут бога урожаю Халкі – грецьке ????? “серп”, “сокіл” (пор. з іменем одного зі скіфських родоначальників – Арпоксай).

Той же корінь -hlk- наявний в імені шумеро-аккадського бога-героя Гільгамеша, який після смерті став пов’язуватися зі світом мертвих, як і фалічний Гермес. В іменах Гільгамеш та Гермес наявне спільне закінчення – шумерське  mes  “герой”, що походить від mu? “фалос”, “змій” і з яким можна співставити карійсько-пелазг. mas “бог”. Компонент “гер-“, можливо,   походить з грец. ??? “земля” >  ???? “предок”, “витязь”, що пояснює причину передання  греко-римським письменником Еліаном (ІІІ ст.н.е.) імені Гільгамеш як Більгамос, бо по-шумерськи bilga- “предок” (з чим споріднене баскське belhaun  “коліно”, де be- префікс для назв частин тіла,  un- суфікс, та   відповідає у пранахсько-дагестанській  x???- “нога”, де – ?/k’- зменшувальний суфікс, що перейшло у семітські мови як hlq “доля”, “наділ”, “жереб”, “творити”, “освячувати”).

Тобто уявлення про  священного володаря архаїчних часів Велеса/Власія/Бальсага/Більгамоса/Гільгамеша/Гермеса/Мелхиседека/ Парікшіта/Тари/Аматерасу, який пов’язаний із мотивом «народження в могилі/печері» та першою половиною місяця лютого, сягає глибинних коренів землеробської культури Старого Світу, взаємовідносин скотарів (індоєвропейців та семітів) з рільникам (до-індоєвропейцями) Циркумпонтійської зони.

4.

Цар Скіфії Колаксай заволодів золотими інсигніями (плугом з ярмом, сокирою та чашею; за іншим варіантом – золотим луком Геракла). Він розділив своє царство Паралатію (пор.: сербо-хорв. “прлати” – “засувати”, “запихати”, “прлати ватру”, “прлати дрва у пећ”; укр. “шпурляти”; чеськ. prliti, від  p?r, що присутнє у  py?iti “червоніти”, py? “розпечена зола”, “жар”)  на три царства та інсигнії передав на збереження найбільшій з них, яке, як каже Геродот, отримало назву “Те, в якому зберігається золото”.

Ці три частини Паралатії були, відповідно, царствами скіфів–басилеїв (“царських”), скіфів–аротерів (“орачів”) та скіфів–георгоїв (від іранського «гауварга» – “пастух”, що невірно пов’язували зі старогрецьким словом “георгіос”–“землероб”), вони ж – борисфеніти (“подніпровські”). За Геродотом, ці три групи скіфів Паралатії називали самі себе “сколоти” від імені свого родоначальника Колаксая, з яким ми співвідносимо ім’я литовського бога урожаю Скальсу, що у перекладі означає те  саме, що й українське “Дай, Боже !”.

Для академіка Б. Рибакова логічним видається зберігання золотих інсигній сколотів–“дажьбожичів” у Середньому Подніпров’ї, де існує природний захист для жителів простору, обмеженого Дніпром, Росавою та Россю. На його думку, головним святилищем Сколотської імперії було Трахтемирівське городище (VІ ст. до н.е.). Воно, начебто, складало єдине ціле з Переяславом, що вже на Лівобережжі, на р. Трубіж, впадаючої у Дніпро біля підніжжя Трахтемирівської кручі [50]. Саме в Переяславі була Руська митрополія, що потім перенесена до Києва. Отже, це може означати, що Трахтемирів–Переяслав в уявленнях давніх русичів був наділений якістю священності.

Трахтемирівське городище було  назване так на честь батька Колаксая, Арпоксая та Ліпоксая витязя Таргітая. Він же – старець-богатирь російських казок Тарх Тарахович, який жив на горі Сіян і домігся любові Баби-Яги [51], що у осетинському епосі про нартів іменується Ахумідою, а у грецькій міфології – Медеєю. А Геродот розповідає як Геракл-Таргітай був зваблений Єхидною, від якого вона народила родоначальників скіфів.

Поряд з Трахтемировом – Канів з розкопом сколотського городища. А також – місто Золотоноша, котре вже на Лівобережжі. Лівий берег Дніпра також був заселений землеробами-сколотами і межували вони зі Степом по ріці Ворскла–Пантікапа, котре впадає у Дніпро на 220 км нижче Трахтемирова. На жаль, Б. Рибаков не перевів погляд на Лівобережжя, де розташована Золотоноша. Також в цьому регіоні германський епос згадує резиденцію готських королів на Дніпрі – Архемар (Arhemar), де ar- «метал», «золото», яку ототожнюють з Кам’янським городищем на Лівобережжі Дніпра. Яке існувало як поселення ремісників і металургів до ІІІ ст. н.е.

Перенесення “золота”–“слави” у Трахтемирів пояснюється тим, що лівий берег Дніпра став зазнавати інтенсивної агресії кочівників зі Степу і з часом вони захопили його (крім Чернігівщини та Сіверщини) та перетворили його на плацдарм агресії.

Назву території “Золотоноша” у скіфів (виходячи з індоєвропейської мовної спільності) могла звучати як Паралатія, бо першому компонентові “пара-“ ідентичне латинське  aurum “золото”, а “-латія” виявляє схожість з latens “прихований”. До речі, від цього слова походить етнонім латини та назва їхньої мови як латинь. Саме вони єдині з італійських індоєвропейських племен перебрали від етрусків (самоназва “расени”) звичай споруджувати у центрі міст, на майданах–“агорах”, величезні ями–сховища  для міського скарбу та збіжжя.

З окупацією кочівниками-тюрками (булгарами, печенігами, половцями) лівобережне “Золоте царство” перетворилося на “Жовту землю”, бо втратила священність через перенесення золотих інсигній на Правобережжя. А жителі Жовтої землі стали “половцями” –   зтюркізованими слов’янами. Їх етнонім погодить від старослов’янського слова “половий” – “жовтий”, “червоно-жовтий”. Спочатку степівчан очолила прийшла династія – “кангари-беджене” (печеніги), що у свою чергу були потюрченими іранцями-масагетами Приаралля, мовними родичами “царських скіфів” [52].

Згідно з легендою у літописах, Переяслав отримав свою назву через те, що якийсь слов’янський отрок Ян Усьмович Кожум’яка “перейняв” тут славу у двобої з тюрком–печенігом [53]. Тому ті, хто повернули “золото” – “славу”, отримали право іменуватися “роси” (“золоті”), що споріднене зі словами інших індоєвропейських мов  (санскритським haris “золотистий”, старогрецьким  hrisos “золото”, haris  “краса, любов”) та сусідніх (груз. “хурц” – “гарячий”; угаріт. hrsn “золотий”, євр. hrs “золото” < заг.-схід.-кавк. *rvw?wi “золото”, “червона мідь” [54].

Потрапивши у сферу практичної географії, “Золоте царство” як епічно-міфологіфчний етнонім для слов’ян “побутується”, надається певній території – Правобережжю і стає частиною її топографії. І навпаки, реальний етнонім “сколоти (Дажьбожі внуки)”, котрий означає певне історичне плем’я від часу прабалто-слов’янської єдності, залучається у епічний контекст і втрачає безпосередній зв’язок з дійсністю. Аналогічне явище відбулося з гото–гепідами (“божим народом”) – носіями вельбарської культури, творцями могутньої держави Германаріха, які перетворилися у “народ епічних часів”.

А отже, ми не можемо погодитися з В. Бараном, за яким “безперечним фактом” є те, що місцевої “слов’янської Русі” до приходу династії Рюриковичів не існувало [55].

Середньовічний історик Псевдо-Захарія свідчить, що роси називали себе “герос” (hros) [56]. Греки при передачі етноніму на письмі ототожнили роський придиховий звук -h- зі своїм густим придиховим -h-, котрий  вимовлявся після приголосного (наприклад, rh), але на письмі позначався (?) перед приголосним на початку слова (??). Транслітерація hros як ???? призвела до об’єднання  правила грецької орфографії з вимовою етноніму його носіями, внаслідок чого штучно постало *hrhos, де друге h за фонетичними законами старогрецької мови стало вимовлятися як ks, внаслідок чого постав суто грецький витвір – ??????????? (латинське Rhoxolani) не без співставлення з іранським roxs “світлий”, “білий”. Самі “роси” (германці називали їх “росомони”, за Йорданом, “Гетика”, §129) могли використовувати засвідчене Птолемеєм ім’я “аланорси” (alanorsoi), де компонент “алан” походить з тюркських мов і пояснюється як “рівнина, поле, долина, горб, гірка” (алт. ?alan; тур., татар. alan) [57]. Саме поляни мешкали на Київських горах, що їх Нестор – літописець визначив, що вони – “русь”.  Поняття “поле” вміщувало у собі категорію обмеженого кінечного простору, який уявлявся у вигляді горба, кургану.

У зв’язку з цим стає зрозумілою причина, чому літописець декілька раз акцентував на тому, що поляни – слов’янського походження, тобто слов’янізовані, хоча у його часи пам’ятали про їх іранське (аланське) походження,  спорідненість із прямими мовними нащадками скіфів-басилеїв (“царських”) – іраномовними осетинами, що були на Русі відомі під іменем “яси” (по-санскритськи yasas “слава”), що у грецькій вимові отримало вигляд “оси”, “ози”, звідки й назви “осетини” (самоназва – “ірон”), «Озівське море» тощо.

Щодо першопредка скіфів  Таргітая, то, можливо, індоєвропейські витоки для нього спільні з грецьким міфологічним персонажем Тарксіппом (“жахом коней”) та індуїстським демонічним героєм Таракою, якого переміг бог Сканда-Кумара,  і через це Таргітай співставлений був Геродотом з покровителем коней Посейдоном, якого Геродот подає під скіфським іменем Тагімасад (можливо, “Тархі–мазда”?).

Вірогідно, що індоарійський Тарака – це образ кіммерійців (останнього осколку Індоаріки на Північному Причорномор’ї), які тероризували лісостепових землеробів–праслов’ян чорноліської культури, а тому останні були зацікавлені у послабленні перших та сусідуванні зі скіфами, яких більше цікавили південні контакти з Циркумпонтійською зоною [58].

Як вважає Ю. Павленко, скіфська панівна верхівка була зацікавлена у залученні у свої дружини представників сусідніх, “визволених від кіммерійців”, ранньополітичних об’єднань, а отже – саме у середовищі різноетнічної за походженням скіфської знаті, до якої мали входити й прасловяни, формувалася спільна скіфо-праслов’янська князівсько–дружинна культура [59]. На її основі постав новий  етнос із специфічною мовою, внаслідок чого В. Бер–Петров–Домонтович прийшов до висновку, що скіфська мова була однією з індоєвропейських мов, що перебувала у найближчих зв’язках зі спорідненими мовами суміжних народів: з іранською на сході, фракійською на заході, та балто-слов’янською на півночі. Цю ж версію підтримав і М. Брайчевський [60].

Як встановив Ю. Павленко, пралов’яни чорноліської культури скіфської доби (на початку VІ ст. до н.е.) утворювали могутні “князівства”: 1) Потясминський регіон (з Мотронинським городищем),  до якого тяжіла людність Канівсько–Пороського регіону та Київщини; 2) праслов’яни Східного Поділля (центр – Немирівське городище) та 3) праслов’яни Ворсклинського Правобережжя (центр – Західне Більське городище). Якщо врахувати переказ про те, що Колаксай дав на збереження золоті інсигнії найбільшому з трьох царств своїх синів (Геродот, “Історія”, ІV, 7), то  ототожнюємо “Золоте царство” (Паралатія) з Києво-черкаською групою чорноліської культури, а не з Потясминською частиною цієї групи, на чому настоює Ю. Павленко [61]. Власне києво–черкасці зазнали щонайбільшого скіфського впливу, відмовляючись від своєї самобутної чорноліської культури. Наприклад, чорноліський обряд тілопалення померлих щамінився скіфським обрядом тілопокладання у грунтові ями з насипанням над ними курганів.

Щоправда, одночасно зі становленням потрійного царства сколотів -нащадків Колаксая–Скальси–Дажьбога йшла до VІ ст. до н.е. консолідація у гомогенні групи споріднених у етнічно-культурному плані зі сколотами племен на Західному Поділлі (Тернопільщина, Хмельниччина, Буковина) та Прикарпатті. Ці колоністи на заході усвідомлювали свою певну окремішність від власне сколотів, хоча для еллінського світу вони всі були скіфами. Отже, як на нас, цю західну гілку можна ототожнити із засвідченим переданням про нащадків братів Колаксая і Ліпоксая (авхати) та Арпоксая (катіари і траспії), але не з переказом про братів Скіфа – Агатірса та Гелона (можливо, ці  три останні і є синами Колаксая, між якими він розділив своє царство), нащадки яких – агатірси та гелони – на Лівобережжі  в VІІІ–VІ стт. до н.е. витіснили носіїв бондарикінської культури [62].

Столицею агатирсів та гелонів був Гелон – відомий археологам як Більське городище в басейні ріки Ворскла [63]. Якщо ж виходити зі свідчення Плінія Старшого (І ст. н.е.), що у землі авхетів (авхатів) народжується ріка Гіпаніс–Буг (Пліній Старший, “Натуральна історія”, ІV, 88), то чи не слід вбачати  авхатів за західноподільську групу чорноліської культури? Катіарів і траспіїв  М. Артамонов розташовує саме на Прикарпатті [64]. Пізніше також виникають групи Лісостепової Молдови  (калліпіди?), Волинська (неври?), Східно- та Західнополіська (андрофаги?).

На теренах Західного Поділля  чорноліські племена споруджувачів курганів витіснили носіїв культури фракійського гальштату, а у межирічі Верхнього Дністра і західного Бугу – висоцькі племена [65].

Проте наступна експансія фракійських племен–творців липицької культури призвела до витіснення “скіфів”–чорнолісців із Західного Поділля, внаслідок чого Верхнє Подністров’я було відокремлене від решти масиву, освоєного лісостеповими племенами, що зумовило подальший “окремішний” розвиток сколотських племен Прикарпаття [66]. Як вважає В. Багринець, в цих умовах сколоти Прикарпаття змушені були піти на союз із кельто-італіками – “венетами” (племенами лужицької культури), внаслідок чого і з’явилися   «склавени/скловени» – предки слов’янських народів, а отже, і вітчизна їхня : “… Це – Галичина і Волинь. Говорячи словами російського історика минулого століття М. Надєждіна, ця територія, “де все проникнуте, все звучить слов’янізмом” і де “бачимо себе не скраю, а всередині слов’янського світу, який звідси поширився в усі боки”. Поряд зі слов’янськими, тут, як ніде, є чимало скитських топонімів. Тільки таких, які пов’язані з іменем Скола і назвою сколотів, налічується більше десятка … Скити принесли в Західну Україну й назву Дністра. До того часу верхній Дністер, як доводять учені, називався Агалінг …, а по-місцевому Галич. Звідси – історичні назви: Галичина, Галич, галичани тощо. До речі, неподалік від витоків Дністра височить гора, яка досі називається Галич … Місце народження скловенів – словенів – слов’ян  — Галицько-Волинський край. Тут вони виросли в народ, зміцніли і розселилися. Звідси почали розселятия в різні сторони світу… Якраз про цей період словянської історії літописець нестор згадує: “По довгих временах сіли словени по Дунаю…”…”[67]. Як зазначає археолог В. Баран, “… археологія беззастережно   довела, що велике розселення слов’ян проходило з Північного Прикарпаття на Дунай, а не навпаки” [68].

До аналогічних висновків прийшла й лінгвістика. І.Удольф, проаналізувавши найдавніші слов’янські гідроніми, прийшов  до висновку, що правітчизна слов’ян лежала у Північному Прикарпатті – від  Верхнього Попруття до верхів’їв Вісли [69]. Тут були останні поселення слов’ян   майбутньої Болгарії, що в епоху пізньої праслов’янської мови займали центральне місце на праслов’янській території та сусідили зі східними, західними та південно-західними слов’янами [70].

Тут, на Прикарпатті, слов’яни  вступили  у контакт з кельтськими племенами: “… Не випадково,  що … саме серед Бретані поширені танцювальні мелодії, структури яких точно відповідають карпатським коломийкам. Заслуговують на увагу й відомості про те, що скрипка, яка походить у Європі від кельтського інструмента “крота”, особливо поширена у народному побуті на Прикарпатті. Іншу фольклорну паралель можна вбачати у деяких особливостях використання обрядових предметів, зокрема у тій ролі, яку відіграють в українців та у кельтів стрічки та рушники для прикрашання” [71].

По суті інвазія чорноліських (сколотських) племен на Прикарпаття була своєрідним “поверненням на землі предків” (рееміграція). Адже комарівсько–тшинецька культура (з якої постала білогрудівська, а з неї – чорноліська культури скіфського світу) охоплювала територію наступних розселень племен скіфського часу [72]. Якщо білогрудівсько–чорноліські племена (сколотів) вважати за протослов’ян, то, відповідно, тшинецько–комарівські племена (ХV–ХІІ стт. до н.е.)  – за їхній субстрат, аналогічно до того,  як субстратом архаїчних греків були ахейці, сучасники “комарівців” (назва – від с. Комарів Галицького р-ну Ів.-Фр. обл.).

Цілком вірогідно, що комарівці становили собою ще не розчленовану остаточно, але чітко диференційовану лінгвістичну прабалто–слов’янську єдність. Проте на рівні самоусвідомлення  вони складали одну з двох фратрій цієї “єдності”, а саме слов’янську фратрію – Ведмедя (Рос/Урс/Арт; пор.: дв.-герм. *urz- «самець», дв.-грец. arsen «мужній», авест. ar?an «мужчина; самець»; як показано вище, даний компонент був переосмислений їхніми нащадками чорнолісцями-сколотами), ім’я якого стало табуйованим тільки у слов’ян (латин. ursus, дв. – перс. аrsa, дв.-інд. “ракшас”, ст.-грец. arktos, кельт. аrtos, хетт. hartaggos < індо-європ. *-rd-). Можливо, що саме ведмідь був іпостасcю слов’янського бога Рода, згаданого християнськими місіонерами.

Цілком можливо, що фратрія Рос символічно пов’язувалася з правителями, воїнами, Сонцем–Дажьбогом, в той час як протилежна їй фратрія повинна  була б асоціюватися з жерцями, жіночою частиною, Місяцем, водою.   Можливо, це була власне фратрія Ант (праслов. *?t- > слов. УТ-ка; пор.: нім. Ente, дв.-верх.-нім. anut, enita, швед. and, дв.-ісл. ond, латв. anas, лит.antis, дв.-інд. ?ti  < і.-є. *anet- «качка, водоплаваюча птаха») [73], відгомін про що наявний у етнонімах “анти”, “вятичі” (venti?i, v?ty?i). Щорічні слов’янські ритуальні агоналії демонстрували колись маюче місце протистояння двох фратрій одного “народу” [74], якого згадує Географ Баварський в 866 р. як “Уті-Розі”, що мали 148 міст [75].

Як зазначає О. Найден, у деяких казках, наприклад “Ведмеже вушко”, діє герой, народжений від безпосереднього шлюбу жінки і ведмедя, а в казці “Жінка–чарівниця” герой  одружується з дівчиною–качкою, донькою “опирів”. Однак у цих казках тема тотемного шлюбу, що пов’язана з мисливством та магією, зазнала послаблення під впливом більш пізніх аграрно–язичницьких уявлень, внаслідок чого сама ідея такого шлюбу, на відміну від аналогічної у міфах, не знаходить відповідної сюжетної реалізації” [76].

З поверненням сколотів на землі предків на Прикарпатті й контактами з місцевим фракійсько-іллірійським і кельто-італікським населенням тут відбулася “реінкарнація” уявлень про дві сакральні фратрії .

Можливо, що археологічними репезентантами фратрії Рос була зарубинецька культура (III ст. до н.е. – II ст. н.е.) , котру вважають прямою спадкоємницею скіфської, а фратрії Ант (Ут) (писемних “венедів”, Venedorum, Venedi, ???????? ) – пшеворська культура (II ст. до н.е. – V ст. н.е.). Остання займала територію “… між Карпатами і Балтикою, обабереги Вісли та на схід від неї, досягаючи Прип’яті і Дністра… Культура венедів – слов’ян перебувала у тісних зв’язках з культурою кельтів, які в той час належали до найпередовіших європейських племен… Венедськими називали гори Карпати, Венедським – Боденське озеро, Венедською – ріку Дунай … Але найпереконливішим є пояснення, за яким назву віндів–вінідів, вентів–венедів пов’язують з кельтським  vindos – світлий” [77], тобто кельти перетлумачили назву фратрії Рос, яке  сприйнялося ними як іранського походження (пор.: осетин. ors “білий”, “світлий”) [78].

Отже, вірогідно, що праслов’янська фратрія (“венеди”) – це “західно-(кельто)фільно” орієнтована підгрупа праслов’ян, а фратрія Рос – “східно-(ірано)фільно” орієнтована. Можливо, що відбулася “народна етимологізація” етноніму “венеди” – “білі” у бік, за О. Шахматовим, кельт. uenos “друг”, uenja “спорідненість”, від якого походять швед. van , давн.-ісланд.    vinr, дв.-верх.-нім.  wini  “друг”. Також видається вірогідним, що етнонім “венеди” співвіднісся з назвою однієї з фратрій германських богів – “вани”, що первинно означала всю пракельто-венето (ілліро)-слов’янську спільність, в той час як фратрія богів “аси”,  що позначала всю прагермано-балто-іранську спільність, “зсунулася” у бік означення  іраномовних сармато-аланських союзників германців.

Сармато-алани сформувалися в І ст. до н.е. – І ст. н.е. на основі юечжів/тохар, се/саків, усунів/асіїв чи асіанів та кангюйців на основі ідеї іраномовної етнополітичної єдності – aryana / alana-. З причини знищення “великими юечжами”-кушанами Греко-Бактрійського царства (Дася) та союзу частини усунів з хуннами, єдиним сприятливим шляхом для експансії був «шлях за сонцем» – на захід. Цьому також сприяли міжусобиці  сарматських племен сіраків та аорсів [79].

У тій германській північній периферії, де єдність з праслов’янам-“ванами” не була актуальною, відбувся поділ на фратрії Хундінгів та Ільвінгів (вони ж Ульвінги та Вольсунги), тобто “собак” і “вовків”, через що фратрії виступили як “військові союзи”. Про те, що Ільвінги заступають ванів (як Хаддінг – Ньйорда) зауважує А. Гуревич [80].

Тоді ж виникає поняття “ставани” (stavanoi)  для означення прагерманцями праслов’ян. Для тих германців, для яких поділ на фратрії «Аси – Вани» залишався актуальним, ці периферійні германці виступали як представники есхатологічної демонічної пари “вовк Фенрір – пес Гарм”.

Під явно “східним” впливом частина венедів (venedos – “білий, світлий”) “переідентифікувалася” у нарямку до фратрії Рос (осетин. ors “білий”), внаслідок чого праслов’яни–пшеворці стали називати себе “ругії” (пор.: дв.-інд. ruksa “світлий, білий”; іран. raux?na “світлий, білий”) [81]. Значно пізніше ругії згадуються як частина західнословянського племені    родаріїв (ротарів), що входить спільно з хижанами, черепнянами та доленчанами до Велетської (Лютичської) держави у межиріччі Лаби, Ельби,  Пєнити, Одри та на острові Руян (Відукінд Корвейський, “Діяння саксів”, ІІІ, 42). Іншою частиною родаріїв були укри (uchri, uckri, wkrzanie), що населяло теперішнє польське Помор’я  біля лівобережжя Одри, де є притока Вкра чи Укра.

У зв’язку з тим, що германський імператор Оттон назвав київську велику княгиню Ольгу (Єлену) “королевою ругів”, можна припустити, що частина укрів–ругіїв–родаріїв переселилася на обезлюдені древлянські землі (Полісся). Вірогідно, що саме тоді кодифікуються їхні язичницькі уявлення у т.зв. “Влесову книгу”, для якої характерні ознаки саме наступного поліського діалекту української мови.

Залучення  фратрії Ант (Ут) у готський політичний союз привело до переосмислення їх етноніму у зв’язку з новими історичними реаліями (фратрія Ант – союзни готів у їхній боротьбі): дв.-герм. h??r, honthr “боєць”, від hand “рука” (пор.: санскр. hanti “ударяє”, дв.-ісланд. gunnr < gen “вдаряти, вбивати” < індо-європ. guhen),  що вже в якості перекладу на словянську дало “бойки”. Після загибелі черняхівської культури (поч. V ст.), де домінуючу роль грали готи, розцвітає пеньківська культура (VІ – поч. VІІ ст.) як Антське царство (VІ – поч. VІІ ст.) [див.: 82]. Після невдалої спроби конкурувати з Аварським каганатом анти (бойки) були змушені задовільнитися землями Прикарпаття, звільненими внаслідок переселення  сербів (дв.-ісланд. sorb “бруд”, “нечисть”; у сенсі антитези до vin/ven “світлий”, “білий”, “чистий”) та хорватів (від іран. “хорват” – “охоронець”) за Дунай, котрі теж входили до фратрії Ут (Ант).

Візантійський історик Феофілакт Симокатта розповідає, що у варварів над Дністром існує гора, що зветься золотою (hrysos horos), тому, що «… на ній у достатку родять плоди, крім того вона багата дикими звірами і в’ючною худобою. У тюрок (тобто авар, – О.Г.) був закон надавати золоту гору у роспорядження головного кагана» [83].

Це свідчення можна співставити з легендою про те, що в давньому придністровському Галичі на Крилоській горі знаходився «Золотий Тік» – символ харизми галицького князя (пор.: дв.-інд. tagas «золото», teigasa «метал», дв.-ірл. tigh, teach «дім»). Начебто, коли монголо-татари напали на Русь, цей «Золотий Тік» сховався під землею, але з’явиться на поверхні одночасно з появою променистого вершника-витязя на білому коні [84].

В цьому контексті цікава саме назва галицької гори Крилос (< *Kry-dlo-s), яку можна етимологізувати від «крити», «заховувати», що з часом зазнало народної етимологізації в напрямку з назвою архітектурного елемента храму, в якому існував крипторій (від ст.-грец. krypto «приховую, заховую»,  krypte «підземний хід»). Можливо, функціональне призначення топосів Крилос і «Золотий Тік» виясниться, якщо звернемося до данних фольклору. У білорусів досі існує звичай заривати в ями посеред селищ обмолочене зерно. А у росіян відома святочна гра «Хоронити золото і чисте срібло» [85].

Відомо також, що в одному з варіантів старофранцузького епосу «Пісня про Роланда» зустрічається вислів “or de Galice” («золото Галичини») і вважається, що золото тут у поєднанні з назвою країни є одним з так званих «загальних місць» епосу для позначення багатств країни. Про те, що мова тут йде не про іспанську Галісію чи кельтський Уельс (Gales), свідчать інші варіанти «Пісні про Роланда», де слово Galice замінено на Rus, що дає підстави вважати, що мова йде саме про Галицьку землю. Та ще й зі згаданими поряд в тексті полянами, бужанами, лютичами, сербами, уличами, «есклавами» тощо [86]. Епітет Галичини в літопиах як «Червона», «Червенська» («червеньскі городи») може теж бути приналежним до того ж епічного кола визначення багатства і священності землі.

Сам топонім Галич, який співвідноситься літописцем із «Галичиною могилою», можна етимологізувати як явище ілліро-фракійського субстрату: ” < албан. gjalliqes «воскресіння» (< gjallё „живий” ~ гот. *qius „живий” > „Київ” як місто готів-росомонів із горою Кия)”. Саме в Галичі наявне урочище Воскресенське із ротондою-квадрифолієм і похованням княжої доби, розташованою на пагорбі правого боку Мозолевого потоку через яр біля урочища Качків, де безпосередньо стоїть Галичина могила (пор. інші сліди цього ж субстрату: Карпати < албан. karpё „скеля”; Кодри < алб. kodёr „пагорб”; Уж (гідронім) < алб. ujё „вода”; Лімниця (гідронім) алб. < lumё „ріка”; Kути (поселення) < алб. kuti «вмістилище»; Крак (епонім міста Краків) < алб. krah „плече; рука”; ліс  < алб. lis „дуб”; мур < алб. mur „стіна; „неня” < алб. nёnё „матір”;  „бояри” < албан. bujar “благородний, щедрий”, bujari “благородство, щедрість”, burrё „муж” ~ кельт. boaire „власники стад  худоби). Слід узяти до уваги слова А.В. Десницької, що запозичення у східнослов’янські мови з палеобалканських, датовані другою пол. І тис. н.е., в основному пов’язані саме з культовими  реаліями, здійснювалася шляхом живого спілкування у народному середовищі. Окрім того, наявні факти гідронімних елементів іллірійського походження (верхня частина басейну Дністра і південна смуга правобережного Полісся, а також розріджені прояви на правобережній Наддніпрянщині) свідчать і про тривалі міжетнічні контакти, що мали різний характер у різні епохи [87].

Літописна легенда про те, що тільки «сидіння на Галичиній могилі» дає право/харизму на володарювання у місті може бути співставлена з кельтським мотивом т.зв. “тронного пагорба” (валл. gorsedd; має ще значення “двір”, “зібрання”; ірл. sossad “ложе”, “пагорб”, “укріплення”, “відкритий простір”), що височів  посередині кладовища [88]  (тобто оточений предками; пор.: ArtursSeat “Трон Артура, пагорб біля Едінбурга”). Племінні королі (вожді) в Ірландії називалися “королями вершин” (ribenn), а назва верховної столиці Ірландії Тари (Темри) походить від temair «пагорб» (пор. із селищем Темерівці біля Галича).

***

Образи Спанармат,  Матері–Сирої Землі, Золотого царства, Скіфської Базилеї, Святої/Золотої Русі, України – все це є не прості знаки,  а знаки об’єднання, символи племені-трайбу, що дають кожному чуттєвому і активно діючому учасникові реальних подій змогу усвідомити, що він член однієї і тої ж моральної спільноти, що він «сродний» з нею  (Gemeinschaftsgefuhl), “земний” (латин. homo “людина”; литов. ?mones “люди” <  ?eme “земля”). “Матір–земля” виступає перед “землянином” як довколишній простір, ландшафт, як світ-текст,повний протиріччя і боротьби, як носій діонісійського і аполлонічного начал – любові до першооснов буття, до природи як такої, любов до вічного становлення, що не має прямої мети, до вічного динамічного потоку, втікаючого з тісних підсвідомих глибин. “Землянин”, «українець» – це той, хто віддав все своє чуття “органічному ритмові” свого етносу в епоху взаємонакладання органічного та чужого ритмів, їх “некомпліментарності”. Реальність співвідноситься з «божественною реальністю», що здіймається над земним, проникаючи у все живе як найвища влада буття, якому природне, тілесне зобов’язане своїм внутрішнім зв’язком, своїм існуванням.

  1. Топоров В.Н., Мейлах М.В. Круг //  Мифы народов мира. – М.: Сов.энциклопедия, 1988. – Т. 2. – С. 10–19.
  1. Стрижак О.С. Про що розповідають географічні назви. – К.: Наук.думка, 1967. – С. 112.
  2. Бессонова С.С.  Скифские погребальные комплексы как источник для реконструкции идеологических представлений // Обряды и верования древнего населения Украины: Сб.науч.тр. – К.: , 1990. – С. 25–26.
  3. Даниленко В. Стереотип, монотип, архетип у культурних моделях // Слово і Час. – 1994. – № 1. – С. 55–59; Дяченко М.В. , Частник О.С. Простір і час у фольклорних світах: Пам’ять генерацій // Філософська думка. – 1999. – № 1 – 2. – С. 78.
  4. Паїк В. Корінь безсмертної України і українського народу. – Львів: Червона Калина, 1995. – С. 24.
  5. Гуцуляк О.Б. Про таємничу символіку писанки  //  Писанка. – 1994. – №3(10). – С. 12.
  6. Ятченко В. Замовляння та їх значення для вивчення ментальності українців //  Народна творчість та етнографія. – 1996. – № 1. – С. 15, 20.
  7. Розумний М. Національна ідея: етапи розвитку //  Наука і суспільство. – 1996. – № 1 – 2. – С. 72.
  8. Цит.за: Москалець В.П. Психологічне обгрунтування української національної школи. – Львів: Світ, 1994. – С. 11.
  9. Бичко А.К., Бичко І.В., Табачковський В.Г.  Історія філософії. – К.: Либідь, 2001. – С. 306.
  10. Хрущ О. Український характер: Історико-культурні та геополітичні умови його формування  // Збірник наукових праць: Філософія, соціологія, психологія. – Івано-Франківськ: Вид-во Прикарпат. Ун-ту, 1996. – Ч. 1. – С. 129.
  11. Менгес К.Г. Восточные элементы в «Слове о полку Игореве» / Перев. с англ. Предисл. Р. Якобсона. Отв.ред. А.Н. Кононов. – Ленинград: Наука, Ленинград. Отд., 1979. – С. 23 – 24, 28 – 29.
  12. Королюк В. У истоков славянской общности // Изучение культур славянских народов / Ред. – сост. В. Злыднев, Ю. Ритчук. – М.: Ред. «ОниС», 1987. – С. 15 – 16.
  13. Ушинский К.Д. Сочинения: В 11 тт. – М.: Изд-во АПН РСФСР, 1948. – Т. 1. – С. 107 – 108.
  14. Андрусів С. Характерологія українців: Національний Космо-Психо-Логос // Науковий збірник Українського Вільного Університету. Матеріали конференції “Нарід, нація, держава: Українське питання у європейському вимірі”, Львів, травень 1993 року / Гол.ред. і упоряд.  А. Карась. – Мюнхен-Львів:  Вид-во УВУ, 1995. – С. 134.
  15. Паїк В. Корінь безсмертної України і українського народу. – Львів: Червона Калина, 1995. – С. 12 – 13.
  16. Продум М. Нація золотих комірців: Психоінформаційна концепція України. – Тернопіль: Мандрівець, 1994. – С. 141 – 142.
  17. Гумилев Л.Н. Тысячелетия вокруг Каспия. – М.: ТОО «Мишель и К0», 1993. – С. 13.
  18. Губко О. Прадавність української психології //  Учитель. – 1998. – № 11 – 12. – С. 48.
  19. Элиаде М. Священное и мирское / Перев. с фр., предисл. и коммент. Н.К. Гарбовского. – М.: Изд-во МГУ, 1994. – С.26.
  20. Дугин А.Г.  Основы геополитики: Геополитическое будущее России. – М.: Арктогея, 1997. – С.13.
  21. Элиаде М. Священное и мирское / Перев. с фр., предисл. и коммент. Н.К. Гарбовского. – М.: Изд-во МГУ, 1994. – С.28.
  22. Довгич В. Матір Індоєвропа //ІндоЄвропа – Такі Справи (Київ). – 1996 –1997. – Кн.1­­­­­–2. – С.7-8.
  23. Лелеков Л.А., Раевский Д.С. Скифский рассказ Геродота: фольклорные элементы и историческая информативность // Народы Азии и Африки. – 1979. – № 6. – С. 75/
  24. Смирнов Ю.И. Сходные описания в славянских эпических песнях и их значение // Славянский и балканский фольклор. – М.: Наука, 1971. – С. 113–114.
  25. Хечумян В. Книга книг: Публицистическая проза / Перев. с армян. Предисл. и коммент. Г. Мартиросяна. – М.: Сов.писатель, 1984. – С.176.
  26. Рыбаков Б.А. Язычество Древней Руси. – М.: Наука , 1988. – С.55.
  27. Маковский М.М. Сравнительный словарь мифологической символики в  индоевропейских языках: Образ мира и миры образов. – М.: ГИЦ “Владос”, 1996. – С.18.
  28. Абаев В.И. Как апосол Петр стал Нептуном // Этимология. 1970. – М.: Наука, 1972. – С.331–332.
  29. Pritsak O. Stammensamen und Titulaturen der Altaischen Volker // Ural-Altaische Jahrbucher. – 1954. – Bd. 24 , H. 1 – 2. – S. 51.
  30. Гумилев Л.Н. Древние тюрки. – М.: Наука, 1967. – С.100-101, 113.
  31. Стецько Я. Харизма революційного провідника // Стецько Я. Твори. – Мюнхен: Видання ОУН, 1991. – Т.2. – С.253.
  32. Кардини Ф. Истоки средневекового рыцарства / Пер. с  итал. Вступ.ст. В.И. Усиковой. Общ.ред. В.И. Уколовой, Л.А. Котельниковой. – М.: Прогресс, 1987. – С. 59.
  33. Мелетинский Е.М. Поэтика мифа / 2-е изд., стереотип. – М.: ИФ “Восточная литература” РАН; Школа “Языки русской культуры”, 1995. – С.271–272.
  34. Корсунский А.Р., Гюнтер Р.  Упадок и гибель Западной Римской империи и возникновение германских королевств (до середины VІ в.). – М.: Изд-во МГУ, 1984. – С. 162, 174.
  35. Хамітов Н. Україна: Національна міфологія та національна ідея // Розбудова держави. – Київ, 1994. – №1. – С.30–31.
  36. Срезневский И.И. Об обожании солнца у древних славян// Журнал Министерства народного просвещения. – 1846. – №51. – С.36–60.
  37. Петров В. Етногенез слов’ян: джерела, етапи розвитку і проблематика. – К.: ,1972. – С.161.
  38. Яраданкулиева Х. В ожидании Новруза // Голос Азербайджана. – Киев-Баку, 1998. – №1 (9). – С.9.
  39. Сага о Вольсунгах / Перев., предисл. и примеч. Б.И. Ярхо. – М.–Л.:Academia, 1934. – С.272.
  40. Чмыхов Н.А. Истоки язычества Руси. – К.: Лыбидь, 1990. – С.263.
  41. Татищев В.Н. Избранные произведения. – Л.: Наука, 1979. – С.182.
  42. Рыбаков Б.А. Трактат, написанный на корабле // История и культура античного мира. – М.: Наука, 1977. – С.188.
  43. Суслопарів М. Про пелазгійську мову //  Книжник. – 1992. – №2. – С.42, 43.
  44. Николаев С.Л. Северокавказские заимствования в хеттском и древнегреческом // Древняя Анатолия. – М.: Наука, 1985. – С.61.
  45. Маковский М.М. Сравнительный словарь мифологической символики в  индоевропейских языках: Образ мира и миры образов. – М.: ГИЦ “Владос”, 1996. – С.172.
  46. Маковский М.М. Сравнительный словарь мифологической символики в  индоевропейских языках: Образ мира и миры образов. – М.: ГИЦ “Владос”, 1996. – С.81.
  47. Маковский М.М. Сравнительный словарь мифологической символики в  индоевропейских языках: Образ мира и миры образов. – М.: ГИЦ “Владос”, 1996. – С.87-88.
  48. Маковский М.М. Сравнительный словарь мифологической символики в  индоевропейских языках: Образ мира и миры образов. – М.: ГИЦ “Владос”, 1996. – С.214-215.
  49. Рыбаков Б. Язычество Древней Руси. – М.: Наука, 1988. – С.51; Павленко Ю. Передісторія давніх русів у світовому контексті. – К., 1994. – С. 151.
  50. Рыбаков Б. Язычество Древней Руси. – М.: Наука, 1988. – С.76-78.
  51. Попович М. Мировоззрение древних славян. – К., 1985. – С. 45.
  52. Янко М. Топонімічний  словник-довідник Української РСР. – К., 1973. – С.113; Рыдзевская Е.А. Древняя Русь и Скандинавия в ІХ – ХІV вв. (Материалы и исследования). – М.: Наука, 1978. – С. 75–76.
  53. Иванов Вяч.Вс. Об отношении хаттского языка к северо-западнокавказским // Древняя Анатолия. – М.: Наука, 1985. – С.46.
  54. Баран В.Д. Давні слов’яни. – К.: ВД “Альтернативи”, 1998. – С. 161.
  55. Пигулевская Н.М. Имя «Рус» в сирийском источнике VІ в.н.э. // Академику Б.Д. Грекову ко дню семидесятилетия: Сборник статей. – М.: Изд-во АН СССР, 1952. – С.47.
  56. Лобода В.В. Тюркський елемент у північночорноморській топонімії // Українське мовознавство: Вип.6. – К.: Вища шк., 1978. – С.97; Мурзаев Э.В. Словарь народных географических терминов. – М.: Мысль, 1984. – С.45-46.
  57. Павленко Ю. Передісторія давніх русів у світовому контексті. – К.: Либідь, 1994. – С. 132–134.
  58. Павленко Ю. Передісторія давніх русів у світовому контексті. – К.: Либідь, 1994. – С. 135.
  59. Петров В.П. Скіфи: Мова і етнос. – К.: Вид-во АН УРСР, 1968. – С. 3–147; Брайчевський М.Ю. «Русские» названия порогов у Константина Багрянородного // Земли Южной Руси в ІХ – ХІV вв. (История и археология). – К.: Наукова думка, 1985. – С. 22–23.
  60. Павленко Ю. Передісторія давніх русів у світовому контексті. – К., 1994. – С. 153, 156.
  61. Ильинская В.А., Тереножкин А.И. Скифия VІІ – ІV вв. до н.э. – К.: Наук. думка, 1983. – С. 345.
  62. Березанская С.С.  Об этнической принадлежности чернолесской культуры // Труды V Международного конгресса археологов-славистов. – К.: Наук. думка, 1988. – Т.4. Секция 1. – С.16–17.
  63. Артамонов М.И. Вопросы истории скифов // Вестник древней истории. – Москва, 1947. – №3. – С.76.
  64. Крушельницька Л.І., Свєшніков І.К. Стародавнє населення Прикарпаття і Волині за доби раннього заліза // Стародавнє населення Прикарпаття і Волині (Доба первіснообщинного ладу) / Відп.ред. О.П. Черниш. – К.: Наук.думка, 1974. – С. 229, 245 – 246, 249, 255.
  65. Хазанов А.М. Социальная история скифов. – М.: Наука, 1975. – С. 239.
  66. Багринець В. Концепція скито–венетського походження слов’ян // Космос Древньої України: Трипілля – Троянь: Мітологія. Філософія. Етногенез / Упоряд., вступ.ст., прим. В. Довгича. – К., 1992. – С. 238 –239.
  67. Баран В.Д. Давні слов’яни. – К. : ВД “Альтернативи”, 1998. – С. 88.
  68. Баран В.Д. Давні слов’яни. – К. : ВД “Альтернативи”, 1998. – С. 206.
  69. Иванчев С. Болгарский язык и праславянский // Резюме докладов и письменных сообщений: ІХ Международный съезд славистов: Киев, сент. 1983 / Отв.ред. Г.В. Степанов. – М.: Наука, 1983. – С.17.
  70. Юдкін І.М. Витоки українських художніх традицій // Українська художня культура / За ред. І.Ф. Лященка. – К.: Либідь, 1996. – С. 126.
  71. Півторак Г. Українці: Звідки ми і наша мова. – К.: Наукова думка, 1993. – С. 42–43.
  72. Кобычев В.П. В поисках прародины славян. – М.: Наука, 1973. – С.89; Ігнатович Е. Україна – terra incognita: новий погляд на невідомі факти ІІ–V ст. н.е. – К.: Знання, 1992. – С. 6 – 35; Ігнатович Е. Попередня назва Київської Русі // Наука і суспільство. – Київ, 1991. – №1. – С.28 – 29.
  73. Березкин Ю.Е. Голос дьявола среди снегов и джунглей: Истоки древней религии. – Л.: Наука, Ленинград. отд-ние, 1987. – С.98.
  74. Новые материалы для древней истории славян вообще и славян–руссов дорюрикового времени в особенности с легким очерком до Рождества Христова / Издание Е. Классена. – М. : В Университетской типографии, 1854. – Вып.1. – С. 38.
  75. Найден О.С. Мотиви походження та функції мистецтва в українському фольклорі // Мистецтво та етнос: Культурологічний аспект. – К.: Наукова думка, 1991. – С.54.
  76. Стрижак О.С. Про що розповідають географічні назви (Сліди народів на карті УРСР). – К.: Наук.думка, 1967. – С. 35, 36.
  77. Абаев В.И. Осетинский язык и фольклор. – М.: Издво АН СССР, 1949. – С.156.
  78. Габуев Т.А. Происхождение алан по данным письменных источников // Вестник древней истории. – Москва, 2000. – №3. – С.55, 60 – 61.
  79. Гуревич А.Я. «Эдда» и сага. – М.: Наука, 1979. – С.20.
  80. Трубачев О.Н. Лингвистическая периферия древнейшего славянства. Индоевропейцы в Северном Причерноморье //  Славянское языкознание. УІІІ Международный съезд славистов. Загреб – Любляна, сент. 1978. Доклады советской делегации. – М.: Наука, 1978. – С.402 – 403.
  81. Третьяков П.Н. По следам славянских племен. – Л.: Наука, 1982. – С.18; Рыбаков Б.А. Язычество древней Руси. – С.37; Брайчевський М. Вічна проблема // Всесвіт. – Київ, 1989. – №5. – С.179; Приходнюк О.М. Анты и пеньковская культура // Древние славяне и Киевская Русь. – К.: Наук.думка, 1989. – С.59.
  82. Феофилакт Симокатта. История. – М.: Изд-во АН СССР, 1957. – С.161.
  83. Пушик С. Золотий Тік. – Ужгород: Карпати. 1971. – С.75.
  84. Максимов С. Русская мифология: Нечистая, неведомая и крестная сила // Литературная Россия. – 1990. – №16. – С.16.
  85. Дробинский А.И. Русь и Восточная Европа во французском средневековом эпосе // Исторические записки. – М.: Изд-во АН СССР, 1948. – Вып. 26. – С.105; Качуровський І. «Пісня про Роланда» в українському перекладі Василя Щурата // Всесвіт. – 1994. – №9. – С.180.
  86. Желєзняк І.М. До проблеми іллірійської топонімії на Україні // Мовознавство. – 1990. – №6. – С.29-35.
  87. Рис А., Рис  Б. Наследие кельтов. Древняя традиция в Ирландии и Уэльсе / Пер. с англ. и послесл.Т.А. Михайловой.  – М.: Энигма, 1999. – С. 207.

Пласт найранніших слов’янських гідронімів утворюють давньоєвропейські назви водойм, оформлені за допомогою слов’янських формантів, суфіксації, аблаутації тощо. За Ю. Удольфом, це гідроніми на північ від Карпат між верхніми течіями Одеру  і Дністра і до середньої течії правобережного Дніпра. Також  власне слов’янськими топонімами Правобережжя України входить в центральноєвропейський топонімічний ареал на північний схід від Альп [Гідронімія України в її міжмовних і діалектних зв'язках / Відп.ред. О.С. Стрижак. — К.: Наук.думка, 1981. — С.32]. Існування якихось „північних іллірійців” підтверджують дані мовознавства, за якими  назви великих рік лужицького ареалу, Ельби, Одера та Вісли, можуть бути етимологізовані тільки з іллірійської прамови [Pokorny J.  Urgeschichte der Kelten und Illyrier. — Halle, 1938. — S.19; La Baume W. Urgeschichte der Ostgermanen. — Danzig, 1934. — S.6].

Олег ГУЦУЛЯК,
Оригінал статті: http://primordial.org.ua/archives/522

AddThis Social Bookmark Button

Залишити відгук:

blog comments powered by Disqus
 

Підписатись 
на публікації проекту: