СПАДЩИНА ПРЕДКІВ

Головна Скіфи Невигідна Скитія

Невигідна Скитія

e-mail Друк
Рейтинг 5.0 з 5. Голосів: 1

Untitled45533535353553444-478Радянська наука (у вигляді “української науки”), базована на німецьких теоріях XVІІІ ст. вперто втовкмачує і досі, що якісь “кочові іраномовні скіфи прийшли в степи Північного Причорномор’я в VІІ ст. до н.е.” на зміну кудись “зниклим кімерійцям”. Малось також на увазі, що нічого путнього на багатющих землях України до приходу “варварської дичі” (за М. Грушевським) ніколи не було: ні міст, ні писемності, ні культури, окрім кількох невеличких гендлярських іонійсько-карійських колоній, типу Ольвії, Тіри чи Херсонесу (яким уділено в підручниках значно більше місця, ніж усій нашій рідній багатотисячолітній “догрецькій” історії разом узятій).

Врешті-решт українську історію ніколи не писали Українці, бо ж ніколи не мали часу на таке начебто “малокорисне” заняття. Жили вони на своїх благословенних (до пори до часу) землях споконвіків і збиралися жити тут вічно — сіяти хліб, народжувати дітей, славити Бога і насолоджуватися життям...

Нехтування власною історією врешті зробило своє — наше минуле описали вороги, як їм було це вигідно. А “хто володіє минулим, той управляє майбутнім”. Чужинські історики писали собі як могли — перекручували назви, дофантазовували події, замовчували дати, зміщували акценти. Хоча... не написав би Геродот своїх нотаток — не було б і того, що є...

- Імперія сколотів

Насправді ж “сколотська” або “скитська” (зрубна) культура прийшла на зміну попередній “самаро-кімерській” (катакомбній) з такою ж закономірністю, як у ХХ ст. в Україні на зміну “радянському соціалізму” прийшов “олігархічний лібералізм”. Ідеологічна надбудова помінялася, а етнічна основа продовжувала існувати і далі. Так завжди було і ще буде не раз. Автор “Велесової книги” з ностальгією згадував про доскитські часи: “... бо були кіморії, також отці наші. А ті римлян потрясали і греків розметали, як поросят устрашених...”

Тодішня “цивілізаційна зміна” була викликана тим, що зі Сходу почали повертатися нащадки колишніх Орійських колоністів, дещо згібридизовані з “іньськими” автохтонами в регіоні між Аралом і Гіндукушем . Несприятливі умови, якісь війни чи демографічні проблеми, на фоні розповідей прадідів про “тучність просторів” Прабатьківщини-Оратти збудила “здвиг народів” у західному напрямку через Туранську низовину та Іранське (Оріянське) нагір’я десь з середини ІІ тисячоліття до н.е. Та ж “Велесова книга” — не що інше, як переказ якогось волхва про повернення “домів” через багато сот років після розлуки...

“... Скити вважають, що від часу сформування їхньої нації-держави і від першого їх царя Таргета, до вторгнення на їх землю Дарія, через Гелеспонт, минуло тисячу років...”, — писав Геродот. А це — не багато, не мало, а 1514 років до н.е...

alt

Споконвічні Орії (праукраїнці) гостинно прийняли своїх далеких родичів, але поступилися їм лише степовою зоною т. зв. “Північного Причорномор’я”, яке згодом не раз стане “битим шляхом” для різних мігрантів і переселенців. Новоприбульці були нечисленними, але досить активними і войовничими (пасіонарними) кочівниками, як то кажуть — “бувалими в бувальцях козаками”. Вони швидко підбили під свою організовану бойову потугу частину неагресивних і роботящих земляків (за Геродотом — скіфів-землеробів, скіфів-орачів, скіфів-кочовиків), пропонуючи навзаєм захист метрополії від зовнішніх ворогів. Відтак, перейнявши на себе “кшатрійську функцію”, стали називатися “царськими скіфами”...

За легендою, родоначальник нового державного устрою Таргет (цар Гет) був сином самого Зевса (а по нашому — Перуна, або Індри) і мав трьох синів — Ліпоксая, Арпоксая і Колоксая (закінчення “сай”= цар). Наймолодшому з них вдалося взяти до рук недоступні іншим “небесні дари” — золоті чашу, сокиру, плуг і ярмо (як символи чотирьох варн-станів Орійського суспільства) — і таким чином очолити Велику Скитію (Скупію — вічеву конфедерацію).

Це відбувалося в ті часи, коли гористі південь Балкан і Пелопонес (майбутня самозакохана “Греція”) щойно лише заселявся першими групами працьовитих “лелеків” (по-грецьки — “пелазгів”) з Оратти-Гіперборії (а простіше — земель України), а на місці майбутніх Афін чи Фів було закладено по кілька землянок навколо центральної стодоли на стовпах (там зберігалися їстівні запаси громади)...

Римський історик Трог був переконаним, що: “... Сколоти — це найстаріша нація світу /.../ вона плекає справедливість із вродженого нахилу, а не під примусом законів /.../ вона славна подвигами і війнами...”. Його колеги з певною долею заздрощів писали про впевнені перемоги не таких вже й великих загонів скитських “бойовиків” над “непереможними” арміями єгипетських фараонів, перських і македонських царів.

alt

Але мало хто любив згадувати про ту величезну територію від Лаби до Волги (Рай-ріки), від Балтії аж до Анатолії — зі споконвічним центром в Україні, — заселену десятками тисяч великих (як на той час) екопоселень, де основна маса мирних Сколотів провадила повноцінне, щасливе і сите життя, без страху перед ворогами і в гармонії з природою. Лише якісь поетичні натяки про “північну батьківщину Аполлона — Гіперборею, де у вічному блаженстві і багатстві живуть святі люди...” і на тому все..

Відтак ми і досі бачимо на шкільних картах детально вимальовані дуті межі Грецької, Римської чи Франкської імперій і порожні масиви Великої Скитії-України, де маленькими жовтими плямками, десь там в районі Волині чи Польщі, непевно позначені “території зародження слов’янства”. Римським чи німецьким історикам, чиї концепції розвитку світу домінували в останні сотні років було завжди страшно торкатися територіальної теми Сколото-Слав’янської потуги, адже тоді б проявилася штучність і дріб’язковість їхніх власних “імперських амбіцій”.

Про вперто нав’язувану “дикість і незаселеність” тогочасних українських теренів свідчить “батько історії” Геродот у своїй розповіді про “перепис населення” царем Аріантом: “... Він наказав для цього всім скитам принести по одному наконечнику стріли і кожному, хто проявить непослух, пригрозив смертю. Тоді скити принесли таку безліч наконечників, що цар вирішив спорудити з них собі пам’ятник: він повелів виготовити з наконечників цю мідну посудину і виставити її в Ексампеї (легендарне місто між Бугом і Дніпром — авт.)...” (IV, 81) У тексті йшлося про велетенський казан, що “вміщав 600 амфор, а товщина його — 6 пальців”.

alt

У 1989 році письменник Іван Білик разом з науковцями проналізував вищенаведену інформацію і виявив, що діаметр гігантської посудини мав би становити близько 8-ми метрів, вага — 122 тони, а товщина стінок — майже 12 см. Обрахунки показали, що, згідно з умовами задачі, лише чоловіче населення тодішньої України-Сколотії налічувало 12.225.000 осіб, а з жінками — може й усі 30 мільйонів!

Межі тої невизнаної істориками “Сколотської імперії” теж були чітко визначені Геродотом — практично це була територія етнічної України (з втраченими територіями Кубаньщини, Донщини, Стародубщини, Берестейщини, Лемківщини, Пряшівщини, Задунайщини тощо — загалом близько 1.000.000 км2). З нею сусідили з заходу етнічно споріднені Гети-Агатирси, з півночі — Неври, Будини і Кельти-Гелони, зі сходу — Меоти, Сінди і Сармати, а з півдня (в Криму) — стародавні Таври. Вони всі спілкувалися однією мовою, мали подібні звичаї і вірування, допомагали одні одному при дійсно скрутних ситуаціях, інколи конфліктували... словом, різнилися приблизно так, як сьогодні карпатський гуцул різниться від слобожанського гречкосія чи донецького шахтаря, тим паче складаючи єдиний народ...

А ще далі на схід — через Каспій, Алтай і до Кашміру — території замешкували споріднені сколотам етнічні масиви Масагетів, Партів, Бактрів, Согдів, Саків, Ефталітів та інших (вислід перших Орійських міграцій). Кажуть, Олександр Македонський (ІV ст. до н.е.), проводячи свій неоднозначний військовий 10-літній рейд через Анатолію і до Індостану був щиро здивований, що усі народи, які він зустрічав на шляху були Орійського походження. Та це і не дивно, адже до активного виходу на світову арену семіто-хамітської (арабської) спільноти залишалося ще більше 1000 років...

 

alt

- Політичні ігри “царських скитів” і не тільки

На відміну від своїх родичів — мешканців України-Орійщини, які чесно трудилися на полях і річках, в лісах і садках, в майстернях і копальнях — “царські скити” були такими собі першими “українськими рекетирами”, які вподобали собі паразитичний неосідлий спосіб життя і розпочали “наведення порядків” на сусідніх територіях. Ці нездорові “політичні ігри” приносили більше клопоту, ніж користі, проте “розганяли кров” у жилах воїнів, яким не було з ким воювати на рідній Батьківщині, та ще й вочевидь приносили немалу матеріальну вигоду (від грабунку і найманства). У 622-23 р.р. до н.е. скитський цар Мадій втрутився в мідійсько-асирійсько-вавілонський конфлікт, спочатку проти, а згодом — на боці Мідійців (Медів) вже проти Ассирійців, хоча його батько Партатуа був зятем Ассархадона (царя Гедона) і мав з ним союз. Ніневія була знищена і місцевий Кіаксар (Кий-цар) отримав змогу створити Мідійське царство при сприянні свого скитського патрона. Ще частина скитських найманців допомагала Вавілонянам, а Навуходоносар (Набсур-цар (за ВК)) навіть одружився на скитянці Амазі.

Малоазійська окупація Скитами тривала до 595 року до н.е., допоки Скити не пересварилися і з Вавілонянами, і з Мідійцями на грунті черезмірних поборів. Частина найманців повернулася на Батьківщину, забравши з собою і своїх вже дещо гібридизованих за 28 років дітей, а частина заволоділа Лідією і Фригією. До речі невдалий напад Дарія на Скитію у 514 р. до н.е. був нічим іншим, як спробою помсти за свого за свого попередника Кира (наполовину скита по матері Мандані), якого жорстоко вбила скитська ж царівна Томира десь у 530 р. до н.е. Пізніший напад Дарія на Грецію у 490 р. до н.е.був пов’язаний виключно з бажання принаймні знищити грецькі ринки збуту Скитів...

alt

Про Скитів-Сколотів-Кельтів можна (і треба) говорити багато, адже від них залишилося немало пам’яток матеріальної культури, зокрема знаменитих “царських курганів” (причому всі — на території України, а не того ж таки Ірану (Аріану), звідки офіційні “історики” намагаються вивести родовід наших Пращурів). Але ж ті ж маститі “науковці” радісно сповіщають нам, що і Скити кудись (!) несподівано і раптово зникли в ІІІ-ІІ ст. до н.е. (дехто навіть стверджує, що нещасні поголівно вимерли від наркоманії, навчившись курити маріхуану (дикорослу коноплю) в степах нинішньої Миколаївщини). А на зміну їм (усім) із-за Дону прийшли не менш “іраномовні” Сармати...

Насправді ж, вкотре на території України відбулася чергова зміна “політичних еліт”, яка жодним чином не вплинула на етнічний склад чи культурний рівень загалу автохтонів, яких свого часу Греки приноровилися називати Скитами чи Гіпербореями, Римляни — Сарматами, а Візантійці і Германці — Гунами. Геродотова байка додає, що нова спільнота з’явилася від змішаних шлюбів молодих Скитів з войовничими меотійськими Амазонками (прибічницями радикального матріархату, в зв’язку з чим етнонім “сармати” дехто любить виводити від словосполучення “цар-мати”), а в середовищі істориків та географів додалися нові назви старих народів: Роксалани, Алани, Костобоки, Бастарни тощо...

“Царські скити” досить чемно відступили на землі західного Криму, де створили маленьке “царство” зі столицею в Неаполі (Новгороді) Скитському і там вже ниділи до часу, поки через кількасот літ їх начебто "не звоювали і не асимілювали" Готи. На тому ж півострові, але в східній його частині, розміщалося ще одне потужне державне утворення — Боспорське царство, суть якого більшість істориків намагаються обійти стороною, адже за усталеними правилами годилося б його приклеїти до поняття “грецька культура”, та не виходить...

Річ у тім, що невдовзі після греко-перських воєн на побережжі Чорного (Скитського) моря почали з’являтися торгаші з Іонії і Карії, засновуючи тут факторії для обміну своїх дрібничок на хліб, метал, дерево, мед, шкіру тощо. Таким чином виникло кілька міст-базарів, на землях Траків, Скитів, Таврів, Меотів чи Колхів, як от Тира, Ольвія, Херсонес (насправді, Корсунь), Теодозія, Пантикапей (П’ятихрамне), Фанагорія, Горгіппія (колишня Сіндика) тощо, які були відразу ж віднесені до “здобутків грецької культури” (за цією ж логікою будь-яке місто України, яке має великий торговий ринок треба відразу ж зараховувати до Вірменії, Азербайджану, В’єтнаму чи Китаю).

alt

Насправді ж Боспорське царство було засноване царем Архенаком з 480 року до н.е. на споконвічних землях Сіндіки і Таврії, які з IV ст. до н.е. влилися у міцніюче держутворення на березі моря. В 437 р. до н.е владу перебрав скитський цар Спарток (династія якого правила понад три століття, переживши розквіт і занепад Греції). Цього ж року до Пантікапею (столиці Боспору) навідалася морська експедиція Перікла з намаганням загарбати земельки під приводом “захисту грецьких громадян від державного перевороту”, проте відчула себе неспроможною і надалі грецько-боспорські стосунки будувалися уже виключно на взаємовигідній договірній основі.

Піку могутності Боспорське царство зазнало тоду, коли з 107 р. до н.е. Понтійський цар Митрідат VI Євпатор (Митрою даний) поступово об’єднав навколо себе практично усі циркумпонтійські (навколочорноморські) землі і почав реально загрожувати римським інтересам в Малій Азії. З 74 р. до н.е. розпочалася тривала війна між майже рівносильними понтійською і римською імперіями, яка, на жаль, втратила логічність перебігу через зраду великого Мітрідата власним сином Фарнаком, і в наслідку — самогубством у 63 р. до н.е. А ще через 16 років знаменитий Юлій Цезар надіслав до Риму відоме трислів’я: “Veni, Vidi, Vici” — “Прийшов, побачив, переміг”...

Розвал “понтійської імперії” проте ніяким чином не позначився на Боспорському царстві, яке безпроблемно проіснувало до 340-го року нашої ери (до готського натиску), ніколи не підкорившись демонізованому Риму (як і жодна з територій України) і доживши до поважного 800-літнього віку...

- Кельти-Сколоти-Скоти

Хтось буде істерично реготати, а хтось і злісно тіпатися, коли поставити запитання “Яке має відношення кельтський король Яр Тур до України?”. Хоча, за легендою, відомо, що наставник того вельможі — волхв Мерлин — походив з берегів Дніпра. Звідти, за одним з переказів, він якимсь незбагненним чином доставив на острови Британії знаменитий Стоунхендж...

Якщо серйозно, то землі України породили і ще одну знакову спільноту — Кельтів (Гелонів), представники якої згодом стали благодатним субстратом для народження і розвитку сучасної т. зв. “західної цивілізації”. Як відомо з оповідей Геродота, в придніпровських плавнях, від Геракла та місцевої Русалки (доньки богині Дани) народилися троє синів — Агатирс, Гелон і Скит. Наймолодшому вдалося виконати заповіти батька і він залишився правити на Батьківщині, а двоє старших стали провідниками споріднених народів — Траків і Гелонів (Галів).  

Отож, нащадки середульшого сина належали до народів т. зв. “культури бойових сокир (кельтів)” і вже з ІІ-го тисячоліття до н.е. почали плавно просуватися з Придніпров’я на Захід, опановуючи усі родючі землі, які траплялися їм на шляху і трансформуючись з часом в “галштадську” і “латенську” культури. Одним з перших осідків у довгій дорозі до Британії (країни Бритих), Ірландії (землі Ірію (“рай-країна”)) та Шотландії (країни Скотів) стали землі Прикарпаття — Галичина. Невдовзі карта Європи покрилася назвами з коренем “гал”, які через століття трансформувалися, але і досі є пізнаваними, як от Галац (суч. Румунія), Галштад (суч. Австрія), К(г)аліш (суч. Польща), Галія (суч. Франція), Галісія (суч. Іспанія), Порту Галія тощо. Після того, як перська армія у 512-13 р.р. до н.е. знищила кельтську столицю — Гелон (Більське городище на Полтавщині), — відбулася ще одна велика міграція Галів, внаслідок якої на теренах Анатолії і ПалеСтану виникли Галата і Галилея...

Але, як вже відомо з попередньовикладеного, народи-Роди майже ніколи не вимандровували за межі своєї Прабатьківщини поодинці. Як Арії, чи Лелеки, чи Расени, так тепер і Кельти рушили до “заходу сонця” кількома десятками груп: Гали, Будини, Бої (Боївари), Карпи, Бриті, Рутени, Скіри, Скоти, Кімри, Аквітани, Вольки, Белги, Гельвети і багато інших (під час римсько-гальської війни у середині І століття Ю. Цезар начислив таких до 50 найменувань).  

На межі І-ІІ століть беотійський філософ Плутарх повідомляв: “... Дехто стверджує, що Кельтика така велика і розлога країна, що вона від зовнішнього океану та холодних країв іде в бік сходу сонця та Меотиди, де межує з Понтійською Скіфією. Саме звідти, де змішалися ці племена, вони виселилися не одним безперервним потоком, але кожне літо, рухаючись уперед і воюючи, пройшли материк за великий проміжок часу. Тому, хоча вони й поділялися на багато частин з різними назвами, все їхнє військо сукупно означалося кельтоскіфи... Інші ж говорили, що ті кімерійці, які в давнину вперше стали відомі грекам, були не більшою частиною свого народу, а лише групою втікачів на чолі з Лігдамісом, яких скіфи змусили переселитися з берегів Меотиди до Азії. Найчисленніші ж і найвойовничіші з кімерійців живуть на краю світу, біля зовнішнього моря і займають тінисту й лісисту місцевість... Небо в тих краях таке, що полюс стоїть надзвичайно високо і внаслідок нахилу паралелей майже збігається із зенітом, а дні й ночі — рівної довжини і поділяють рік на дві частини; саме звідти розпочався наступ на Італію цих варварів, що означалися спочатку кімерійцями, а тоді дуже влучно кімврами...”

Багато античних і середньовічних вчених вважали, що Готи-Нордмани є не що інше, як малочисельні здичавілі Гето-Траки і Кельто-Слав’яни, які волею долі потрапили у неспрятливі обставини, на малородючі та скелясті північні острови та фіорди. Саме ці обставини змусили їх займатися піратством і торгівлею, а з ІІІ до ІХ століття — організовано нападати на менш згуртовані сільськогосподарські і ремісничі поселення своїх колишніх “братів по крові”. Як відомо, ті ж Готи з’явилися з острова Готланд у гирлі Вісли на трьох (!) човнах (за Йорданом, VI ст.), тобто у кількості до 200 осіб, в кінці ІІ-на початку ІІІ століть нашої доби... а вже через одне-два століття начебто від Балтійського моря до Дунаю і Криму буяла “готська культура”...

В. Паїк (Канада) у творі “Корінь безсмертної України” (відповідно оперту на солідну західну бібліографію) прямо заявляє: “... Назва ґети чи ґоти в той самий час, як і тепер, не мала нічого спільного з “ґотами" — “германами" — “дойче". Ця проблема виринула в німців щойно під кінець XVIII ст., коли деяким німецьким патріотам попала до рук Йорданова “Історія Ґетії”, а згодом Біблія Ульфіли. Тоді вони, спочатку несміливо, почали суґерувати й присвоювати собі назву та історію ґетів-ґотів включно з назвою візиґотів й остроґотів, перезвавши їх на ост-ґотів і вест-ґотів. Згодом це підхопили німецькі історики XVIII-XIX століть і на цьому примітивному, історично не обґрунтованому здогаді розвинули найбільший обман-крадіж в історії Европи — експансію німців на Схід наприкінці II ст. по Хр. (О. Дражньовський). /.../ Про пересування якихось германсько-німецьких ґотів на схід в II ст. по Хр. не пише ніхто з грецьких ні римських істориків чи географів. Навпаки — у цей час римські й грецькі джерела називають мешканців Причорномор'я скитами (сколотами) аж по верхній Дунай і Рейн...”

Автор наводить багато імен німецьких вчених, яким ніхто не відважився опонувати (знов ця “політкоректність”?), і продовжує: “... Щойно в 1970 р., коли в 1945 р. зістав розгромлений „Міт XX століття", появилося кілька німецьких праць з відмінними поглядами. (К. Hachman "Die Goten und Scandinavien” — Berlin 1970). Це дужа ґрунтовна праця визначного історика й археолога, який на підставі докладної аналізи тексту Йордана й археологічних розкопок, що їх він сам провадив, як на підставі праць польських археологів, твердить, що жодної міграції зі Швеції до Польщі чи до Німеччини (над Балтикою у гирлі Висли) не було в тих часах, бо немає на це ніяких археологічних доказів...”.  

З вищенаведеної інформації випливає, що неоціненна цивілізаційна (в хорошому розумінні цього слова) потуга України-Орійщини, як Праматері основних європейських культур, незаслужено принижувалася не лише “північно-східними сусідами”, але й “південно-західними” та “північно-західними”. Боронь Боже, зазіхати на діяння франка Карла, чи корсіканця Наполеона, чи пруса Бісмарка, чи напівавстрійця Шікельгрубера, не кажучи вже про славних Гьоте, Бетховена чи Дюрера... але, перефразовуючи фразу, “віддайте кесарю кесареве, а Україні — українське”...        

При всій горезвісній “політкоректності” останніх днів, яка вимагає відмовитися від усього національного (не кажучи вже про расове), а тепер вже — і сімейно-традиційного, Україна, як ніколи, має унікальну нагоду спробувати згадати коріння свого Родового дерева, хоча для того, щоб зібратися з силами і вкотре врятувати європейську і близькоазійську спільноту від небезпечних викликів “глобалістично-ліберастичної системи”...

alt
© Юрій ПЕРЕТЯТКО, 2011.
Уривок з книги “Ода Оріям”.

 

Теги:     Скіфи      Скитія      сколоти      Причорномор'я      перетятко      кімерійці      племена      праукраїнці      Причорномор'я      степ      кочівники      культура      кшатрії      ода аріям      сармати      скоти      колти      орії      воїнство
AddThis Social Bookmark Button

Залишити відгук:

blog comments powered by Disqus
 

Підписатись 
на публікації проекту: