СПАДЩИНА ПРЕДКІВ

ВІЙСЬКОВЕ МИСТЕЦТВО ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ: КНЯЗЬ ЛЕВ ДАНИЛОВИЧ

e-mail Друк

levdanylovicggalКнязеві Леву Даниловичу в історіографії не повезло. Практично все життя провівши у сідлі з мечем в руках, „князь думен и хоробор на рати, немало бо показа мужьство свое во многых ратех”[1], „винахідник машин для здобування фортець” [2], не потурбувався про власного літописця, а волинські редактори, князі яких дуже неприхильно ставилися до свого старшого брата, перенесли цю неприязнь на сторінки Галицько-Волинського літопису. Але попри все це на сторінках цієї пам’ятки, а також інших документів, проступає образ одного з найбільших військових діячів княжої доби.

Напевно також не випадково, що саме Лев Данилович був дуже популярним серед різних верств українського населення, особливо на землях своїх колишніх князівств, впродовж ХV-XIX століть. Життя і діяльність князя Лева Даниловича досліджені тільки фрагментарно [3], тоді як відтворення життя і діяльності військових діячів минулого – одне з головних і нагальних завдань української військової історії. 

Лев Данилович брав участь майже у всіх походах свого батька, починаючи з участі у боротьбі з галицьким претендентом Ростиславом Михайловичем у 1244 р. Пізніше йому доводилося воювати майже до кінця життя: 

1244 р. – похід проти претендента на галицький престол князя Ростислава Михайловича і невдала битва на р.Січниці, лівій притоці Вишні у Перемишльській землі.

1245 р. – участь у знаменитій битві під Ярославом, де Лев командував полком, який зіграв у цій битві одну з вирішальних ролей.

1249 р. – похід на Слонім в ході участі галицько-волинських військ в литовській усобиці на стороні Товтивила.

1251-1252 рр., зима – участь у поході проти литовських військ на підтримку Товтивила з пінськими князями, битви на оз Зьяті та р.Щар’ї. 

1253 р. – активна участь у чеському поході на підтримку брата Романа в ході війни за Австрійську спадщину. 

1253-1254 рр., зима – похід у ятвязьку землю проти князя Стекинта. В ході цієї війни з наказу короля Данила швидким маршем перекидує військо до Бакоти і приводить до покори боярина Милія, який став ординським баскаком.

1254-1255 рр., зима – каральний похід у Болохівську землю, князі якої як ординські данники підтримали Куремсу (Коренцу) у верхів’я Південного Бугу.

1255-1256 рр., зима – похід до Новогрудка на допомогу братові Романові та війна з ятвягами.

1256 р., літо – осінь – похід до Возвягля у ході війни проти болохівських князів.

1258 р. – оборона східних кордонів проти ординців.

1269 р. – невдала спроба оволодіти литовським престолом.

1272-1273 рр. – участь у польській собиці на стороні свояка Болеслава Встидливого, походи на ятвягів.

1275 р. – похід з ординцями на Литву у відповідь на здобуття великим литовським князем Тройденом Дорогичина.

1276 р. – похід на Слонім.

1277 р. – похід з ординцями на Литву.

1279 р. – війна за Польську спадщину по смерті Болеслава Встидливого.

1280 р. – похід на Польщу з ординцями.

1281 р. – приєднання жупи Берег та інших володінь на Закарпатті.

1282 р. – похід з Ногаєм в Угорщину.

1285 р. – похід з ординцями в Угорщину, війна проти Польщі в союзі з Литвою.

1287 р.- похід з ординцями у Польщу.

1289 р. – участь у польській усобиці.

1290 р. – участь у польсько-чеській війні, зустріч з чеським королем в Опаві.

1292 р. – приєднання Люблінської землі. 

1299 р. – зустріч в Брно з королем Вацлавом ІІ. [4] 

Основою вiйська княжої доби була постiйна княжа дружина, складена з професiоналiв, якi за свою службу отримували бенефiцiї та земельнi лени. Служба була для них спадковою, починали її з “детських” i “отрокiв”, потiм ставали “гридями” i “боярами”. Служба у княжiй дружинi давала можливiсть зробити адмiнiстративну i полiтичну кар’єру. I самi князi, судячи з розповiдi про першу битву київського князя Святослава Iгоревича, навчаючися з дитинства у своїх пестунiв вiйськової справи, проходили через нижчi ступенi лицарської науки (з “детських” переходили у “отроки” та “гридi”). 

Дружинники були важкоозброєними кiнними лицарями. Чисельність княжої дружини не була великою: залежно вiд розмiрiв i потуги князiвства дружина могла мати вiд кiлькох десяткiв до кiлькох сотень воїнiв. Бiльшi дружини дiлилися на “стяги” (хорогви). Бойовий знак – “стяг” давав орiєнтацiю на полi бою бiйцям одного пiдроздiлу, що при однакових доспiхах не було легким. Так в битвi на р. Рутi 1151 р. кияни мало не вбили свого князя Iзяслава Мстиславича, прийнявши його за Ольговича. Той же князь Iзяслав Мстиславич у 1154 р. в битвi пiд Теребовлею виставив захопленi галицькi стяги i галицькi дружинники, якi поверталися пiсля переслiдування волинських полкiв, потрапили в руки киян. 

У XIII ст. вiйська князiв (як князiв земель так i удiльних князiв) складались з дружини та “списiв” - дружин васалiв. “Спис” (початково “копье”, “копие”, “kopie” - польськ.) вперше вiдмiчений лiтописом пiд 1153 р., згадується ще в ХVI ст. (пiд 1500 р. вже як “списсы”) [5]. Полк, який мав у своєму складi 900 “списiв” налiчував трохи бiльше 7000 бiйцiв [6]. Виходячи з цього i за аналогiєю з чисельнiстю “списiв” у польських та нiмецьких землях, можна припускати, що ці підрозділи налiчували вiд 3 до 20 бiйцiв. Лише у 1445 р. за реформою Карла VII у Францiї вперше була встановлена постiйна чисельнiсть “спису” у 8 воїнiв: 6 латникiв i 2 лучники. “Списи” васалiв теж зводились в “стяги”, напевно, за територiальним принципом. 

Незначна чисельнiсть власної дружини i вiйськ васалiв, утримання яких коштувало досить дорого, змушували князiв пiд час усобиць звертатися до чорних клобукiв (торкiв, берендеїв, ковуїв, турпеїв i печенiгiв) та половцiв або скликати земське ополчення. Земське ополчення складалося з вiльного сiльського населення та, судячи з окремих статей “Руської правди”, виконувало роль легкої кавалерiї. Мiське ополчення виконувало роль пiхоти. Очолював цю частину вiйська тисяцький, якому пiдлягали соцькi та десятники. Подiли мiського населення за професiйними ознаками на сотнi та ряди, напевно, вiдбивають цю архаїку мiського ополчення. В мiру розвитку вiйськової технiки та озброєння роль такого ополчення стала падати і його стали використовувати переважно для оборони укріплень, зокрема міст. З падiнням ролі ополчення вiдiйшов i високий уряд тисяцького, котрий в боярський ієрархiї був другим пiсля князя.

Чисельнiсть постiйних збройних сил була рiзною в рiзнi перiоди. Дружина короля Данила Романовича i “списи” його васалiв навряд чи мали бiльше 3 тис. воїнiв. Правда, у 1241 р. печатник Кирило привiв до князя Данила Романовича 3 тис. пiхотинцiв i 300 вершникiв, але це, мабуть, було земське ополчення з усього Середнього Поднiстров’я. Такi сили збиралися дуже рiдко. У 1231 р. при Данилi Романовичу було взагалi всього 18 отрокiв. Белзький князь, виходячи з розмiрiв його князiвства, мiг мати 300-400 воїнiв., Лев Данилович, в часи, коли він був тільки перемишльським князем - 600-800 воїнiв. Тому князі не могли повністю обійтися без ополчення і мусили працювати над його озброєнням та бойовою підготовкою. Таке добре треноване ополчення складало лінійну піхоту, яка не боялася кавалерійських атак і лучників. Для цього захисне озброєння піхотинців мусило включати достатньо сильне бронювання. Самі ополченці навряд чи змогли би забезпечити себе всім необхідним, тому їх озброєння у Галицько-Волинській державі йшло за кошт князівського скарбу. Князь мусив також часто збирати і тренувати таке ополчення, беручи на себе всі витрати, пов’язані з подібними заходами. Але, очевидно, умови, в яких опинилася Галицько-Волинська держава після монгольської навали, вимагали саме таких дій.

У 1257 р. галицько-волинська пiхота стримала атаку важкої монгольської кiнноти пiд стiнами Володимира. Мужнiсть та стійкість такого піхотинця-ополченця, що був “простий чоловiк”, зафiксована Галицько-Волинським лiтописом [7].

Об’єднане галицько-волинське вiйсько з ополченням (виходячи з числа удiлiв, якi входили в Галицько-Волинську землю i приймаючи мобiлiзацiйнi можливостi 1241 р. в Теребовельському князiвствi в 3300 воїнiв) в часи короля Данила Романовича та його сина Лева Даниловича могло виставити до 30 тис. польової ратi. У ХIII ст. бiльше вiйська не мiг виставити жоден князь. Для боротьби з угорцями чи сусiднiми польськими князями цих сил вистачало. Але проти потужних ударiв монгольського вiйська, яке могло зосередити в одному місці 60-120 тис., цих сил виявилося замало.

Подібно до свого батька Лев Данилович багато уваги приділяв впровадженню прогресивних технічних новинок в галузі озброєння. Джерела не дозволяють чітко розділити, що саме було запроваджено в часи короля Данила, а що при Левові. У ХІІІ ст. швидкими темпами нарощувалося бронювання. З’явились високi стоячi комiри, кольчужнi панчохи (нагавицi), збiльшилась довжина кольчуги. Вага її зросла з 5,5-6,5 до 10 кг. Одночасно почали вживатися “дощатi бронi” - пластинчатi панцирi, в яких пластини при скрiпленнi находили одна на одну i цим самим подвоювали захист. При цьому, дякуючи випуклостi пластин, вони пом’якшували силу удару. Розвиток цього виду панцирiв привiв до лусковидного панцира, котрий вiдрiзнявся вiд пластинчатого однаковими розмiрами лусок-пластин (6 x 4-6 см) i способом крiплення до шкiряної або полотняної основи шнурiвкою з одного краю i 1-2 шарнiрами-заклепками. Окремi елементи пластинчатих панцирiв з’явилися у Київськiй Русi значно ранiше нiж у сусiдiв. Так, приміром, наручі-наколотники стали примiнятися на Заходi тiльки з XIV ст., а на Дiвич-горi, на городищi, розрушеному монголами у 1240 р., знайдено наруч, який складався з двох трубчатих, з’єднаних шарнiрами, частин, котрi закривалися на руцi з допомогою двох ремiнцiв i двох пряжок. 

В домонгольський перiод конi не мали спецiального захисту. Данило Романович першим ввiв “личини” i шкiрянi кояри для захисту коней, запозичивши їх вiд монголiв. За Лева Даниловича захист коней став звичним. Стали використовуватися крім луків і самостріли-арбалети. Самостріл був вдосконаленим луком з тятивою i ложем посерединi. Впираючись ногою в землю або в стремено, стрiлець натягував руками тятиву, зчiпляючи її з зачепом (горiхом). При пострiлi гачок (колiнчатий ричаг) виходив iз заглиблення горiха, останнiй повертаючись (раннi горiхи не мали стержня осi обертання), визволяв тятиву i зчеплений з нею болт, тобто кований багатогранний наконечник, котрий мав бiльшу пробивну силу нiж стрiла. В Iзяславi на руїнах 1240 р. знайдено древнiйший в Європi поясний гачок для натягування самострiла-арбалета. Судячи iз численних знахiдок арбалетних стрiл експедицiію М.Ф.Рожка в Уричi, цей вид зброї при обороні галицьких фортець використовувався часто. 

З ХIII ст. значного поширення здобула метальна артилерiя. Станковi каменемети-самострiли (на чотирьох опорах з дерев’яною станиною) могли метати камiнь “в пiдйом людинi” (тобто десь бл.50 кг) i запальнi сумiшi. Цi каменемети зображенi на мiнiатюрi Голiцинського Лицьового зведення ХVI ст., яка iлюструє облогу Володимира на Клязьмi монголами. Вiзантiйськi i арабськi каменемети мали прицiльну дальнiсть 80-120 м, китайськi - 75-150 м. Для метання бiльш важких каменiв i запалювальної сумiшi використовувались “пороки” - механiчнi парателли. Така машина була реконструйована i випробувана А.Кiрпiчнiковим та В.Абрамовим. Її вдосконалення привело до появи порокiв пращового типу з противагами. Натяжнi каменемети досягали 8 м висоти, важили до 5 т i метали камiння вагою бiльше 60 кг. Обслуга такого каменемета налiчувала 50-250 чол. [8]. Важка артилерiя застосовувалась для розрушення стiн, збиття заборол i запалення внутрiшнiх будов. При облозi руських мiст монголи ставили 12-32 пороки, не залишаючи надiй захисникам [9]. Але думка про повне запозичення вiд них метальної артилерiї дискусійна. Багаторяднi лiнiї оборони мiст Галицької та Волинської земель свiдчать про знайомство з цiєю зброєю задовго до появи монголiв. Монголи тільки стимулювали появу нових досконаліших конструкцій. Не випадково традиція запам’ятала князя Лева як “винахiдника машин для здобування фортець.” [10]. 

Війська рідко возили з собою метальні машини - їх будували пiд стiнами мiст та фортець, звідси і досить низька ефективність облог. Данило Романович та Лев Данилович, напевно, першими стали застосовувати мобiльнi машини, причому це не впливало на темп маршу їх вiйська, яке, наприклад, з машинами у 1244 р. за день подолало 60 км вiд Холму до Люблiна [11]. 

У питаннях фортифікації у ХIII ст. також попереду були галицькi iнженери. Для захисту вiд метальної артилерiї вони ставили двi-три лiнiї оборони (валів, прикритих ровами) з напiльного боку, а коли монголи довели їх вразливiсть - швидко перейшли до зведення кам’яних стiн i високих веж-донжонiв. Солідним рiвнем фортифiкацiї вiдзначались фортецi Карпатської лiнiї оборони, особливо Тустань з висотною п’ятиповерховою забудовою та поєднанням відповідно до природних умов кам’яних i дерев’яних укрiплень [12]. 

Після того, як у 1259 р. на вимогу Бурундая, були розібрані укріплення основних галицьких і волинських міст, в короткім терміні Лев Данилович зумів їх відбудувати. Під час походу хана Телебуги у 1287 р. ординці не зуміли здобути жодного значного міста, хоча хан горів бажанням покарати князя Лева та його братів за їх тісну співпрацю з Ногаєм. Простоявши під Львовом два тижні, хан пішов геть, так і не наважившись штурмувати місто і обмежившись грабунком безборонних сіл. Тоді загинуло і було забрано в неволю дванадцять з половиною тисяч людей [13]. Археологічні дослідження, які проводилися, на жаль, фрагментарно, і певні датування знахідок залишаються дискусійними, також підтверджують будівництво кам’яних укріплень на Високому замку, а також, можливо, у інших місцях княжого Львова [14]. 

Швидкi маршi завжди були сильною кращих полководцiв. Пiд час маршiв зброю i панцирi везли на возах [15], що дозволяло збільшити темп маршу. Данило i Василько Романовичi навiть з iнженерними машинами робили 60 км за добу. Вiйсько Льва Даниловича робило ще швидшi маршi, причому у лiсовiй та гористiй мiсцевостi. У вiйнах Х-XIII ст. сильнiша сторона намагалася швидше змусити противника прийняти генеральну битву. Слабша сторона старалась виграти час i ослабити сили ворога за рахунок оборони фортець. Крiм того використання ополченцiв не дозволяло вести довготривалi вiйни і часто змушувало проводити воєнні кампанії зимою, коли не було польових робіт. Зимові марші вимагали ще більшої витривалості та підготовки військ. 

Вже у битвах середини ХII ст. вiйсько стало дiлитись переважно на 3 частини, званi полками (великий полк або “чоло” i два крила). Пiзнiше число полкiв зросло до 5: додалися передовий (“перед”) та сторожовий (“сторожжя”) [16]. Об’єднання “стягiв” в полки вiдбувалось безпосередньо перед битвою. Керував таким урядженням старший з присутнiх князiв [17]. Вiн же очолював Головний або Великий полк. Коли київський князь Глiб Юрiйович захотiв виступити з Передовим полком, берендеї схопили за повiд його коня: “Князю, не їзди. Тобi пристало їздити у Великому полку, коли зберешся з братiєю, а тепер пiшли кого-небудь iншого з братiї” [18]. Iншi полки очолювали молодшi князi, яким часом давали на допомогу досвiдчених воєвод. Молодшi князi рвались у Передовий полк, намагаючися заслужити славу [19]. Долю битви вирiшувало рукопашне зiткнення бойових порядкiв головних сил. При зiткненнi битва розпадалась на iндивiдуальнi поєдинки. Полководцi примiняли обходи i охоплення флангiв, розривали фронт противника зосередженими ударами переважаючих сил [20]. 

У битвi пiд Ярославом у 1245 р., опис якої чи не найкращий з усiх описiв битв, що потрапили у лiтописи [21], у вiйську Данила Романовича було не менше 4 полкiв: Передовий полк двiрського Андрiя, Великий полк Данила Романовича, полк Правої руки Василька Романовича та полк Лiвої руки Лева Даниловича (юному князевi допомагав боярин Василько Гаврилович). У Передовий полк входив половецький загiн, у Великий полк - стяги белзького князя Всеволода Олександровича i бояр Василя Глiбовича, Мстислава, Якова Марковича, Шелви. До складу полкiв входила пiхота i кiнниця. Таку саму органiзацiю мав i противник. 

Битва розпочалась атакою полку претендента на галицький престол князя Ростислава Михайловича, який хотiв ударити на Головний полк, плануючи прорвати центр вiйська Данила Романовича. Але назустрiч йому виступив Передовий полк двiрського Андрiя, певно пройшовши в iнтервалах мiж полками Данила та Василька. Ростислав Михайлович став перемагати двiрського Андрiя. Одночасно польський полк зв’язав сили Василька Романовича. Бачачи, що Передовий полк терпить поразку, Данило Романович послав на допомогу двiрському Андрiю частину стягiв Великого полку. Але i вони не витримали i стали вiдступати до Сяну. Палатин Фiльнiй, який командував угорцями, вирiшив, що наступив переломний момент i ввiв в дiю головнi сили, пiдтримавши атаку претендента. Тодi в битву вступив Великий полк i битва розпалась на два зiткнення: угорцiв i Ростислава Михайловича з рештками Передового полку і Великим полком та полякiв з полком Василька Романовича. Долю битви вирiшила атака свiжого полку Лева Даниловича, який, схоже, вдарив у фланг угорцiв, обiйшовши Фiльнiя. Угорський полководець потрапив в полон, а князь Ростислав став втiкати. Тодi i поляки вiдступили перед волинянами.

Битва під Ярославом була достойним бойовим хрещенням князя Лева Даниловича. Як відзначив літописець, у цій битві юний князь зіткнувся з самим досвідченим угорським полководцем і поранив його. Пізніше таких зіткнень було багато. І тоді, коли князь очолював Передовий полк і пізніше, коли став головним полководцем. Навіть літописці, які йому не симпатизували, змушені були відзначати його хоробрість.

Лев Данилович належав до найвидатніших військових діячів княжої доби і відіграв велику роль у становленні та розвитку військової справи у Галицько-Волинській державі.



© Войтович Л.В., 2004
Вісник Національного Університету „Львівська політехніка”. - № 502. Держава та армія. – Львів, 2004. – С.13-18


1. Полное Собрание Руських Летописей [далі - ПСРЛ] - Т.2. – Москва, 1962. - Стб.935. 2. Zimorowicz J.B. Opers quibus res gestae urbis Leopolis illustrantur / Ed. C.Heck. – Leopoli,1899. –P.54. 3. Войтович Л. Князівські династії Східної Європи (кінець ІХ – початок ХVI ст.). Склад, суспільна і політична роль. – Львів, 2000. – С.26, 62, 90, 98, 185, 227, 230, 284-288, 376, 417-418, 425, 438, 441-442, 445-446, 450, 454, 457, 467, 477, 499, 514; Dabrowski D. Stosunki polityczne Lwa Danilowicza z sasiadami zachodnimi w latach 1264 – 1299/1300 // Галичина та Волинь в добу середньовіччя. До 800-річчя з дня народження Данила Галицького. – Львів, 2001. – С.42-69. 4. Войтович Л. Удільні князівства Рюриковичів і Гедиміновичів у ХІІ-ХVІ ст. – Львів, 1996. – С.89-90. 5. Кирпичников А.Н. К оценкам военного дела средневековой Руси // Древние славяне и Киевская Русь. – Киев, 1989. – С.145. 6. Соловьев С.М. История России с древнейших времен. – Кн.2. – Т.3. – Москва, 1988. – С.23. 7. Исаевич Я.Д. Культура Галицко-Волынской Руси // Вопросы Истории. – 1975. - № 1. – С.106. 8. Шкляр С.А. Каменеметная артилерия и начальный этап развития порохового оружия в Китае. Автореф. дисс. к.и.н. - Ленинград, 1970. - С.8-12. 9. Кирпичников А.Н. Военное дело на Руси. – Ленинград, 1976. – С.76. 10. Zimorowicz J.B. Op. cit. – P.54. 11. ПСРЛ. – Т.2. – Стб.784. 12. Рожко М.Ф. Карпатські фортеці доби Київської Русі // Київська Русь: культура і традиції. – Київ, 1982. – С.12-20; Його ж. Карпатські шляхи та їх оборона // Український Історичний Журнал. – 1990. – № 10. – С.86-97. 13. ПСРЛ. – Т.2. – Стб.894. 14. Багрий Р.С., Могитич И.Р., Свешников И.К. Работы древнерусского отряда Львовской экспедиции // Археологические открытия. 1976 г. Москва, 1977. С.264-265; Бучко Р.С. Раскопки во Львове // Там само. 1982 г. Москва, 1983. С.241; Багрий Р.С. Львов // Археология Прикарпатья, Волыни и Закарпатья. Киев, 1990. С.116-119; Могитич І. Розвиток княжого Львова // Галицька Брама. Львів, 1996. N 12.Княжий Львів. С.6-8; Його ж. Муровані укріплення княжих часів на Високому замку // Там само. С.9-10; Його ж. Будівництво Львова у ХІІІ ст. (повертаючись до дискусії) // Галицька Брама. Львів, 2001. N9-10(81-82). Король Данило і його син Лев. С.6-8; Космолінська Н., Космолінський О. Терени давнього Львова (концепція потрійного Львова з огляду на останні дослідження // Галицька Брама. Львів, 1997. N6 (30). Знесіння. С.2-7; Оконченко І. Хронологія будівництва та реконструкції оборонних споруд міста Львова // Галицька Брама. Львів, 1998. N 3(39). Фортифікації Львова. С. 2-5; Рожко М. Залюблений у княжий Львів // Галицька Брама. Львів, 2001. N 9-10 (81-82). Король Данило та його син Лев. С.8-9; Диба Ю., Петрик В. Планувальна структура “долокаційного” Львова // Семінарій “Княжі часи”. Львів, 2002. С.40-59. 15. ПСРЛ. – Т.1. – Стб.248. 16. ПСРЛ. – Т.2. – Стб.662. 17. ПСРЛ. – Т.2. – Стб.437. 18. ПСРЛ. – Т.1. – Стб.359. 19. ПСРЛ. – Т.2. – Стб.652. 20. Рыбаков Б.А. Боевые порядки русских войск ХI--ХII вв. // Уч. зап. Мос. обл. пед. ин-та. – Т.27. - Москва, 1954. - С.6; Його ж. Военное дело // История культуры древней Руси. – Т.1. - Москва-Ленинград, 1948; Кирпичников А.Н. Куликовская битва. - Ленинград,1980. - С.22-25; Його ж. К оценкам военного дела Средневековой Руси // Древние славяне и Киевская Русь. - Киев, 1989. - С.144-145. 21. ПСРЛ. – Т.2. – Стб.804-805.


Поділитись у соц. мережах:
e-max.it: your social media marketing partner
 

Підписатись 
на публікації проекту: