СПАДЩИНА ПРЕДКІВ

Головна Київська Русь Нарис з історії Галицького князівства

Нарис з історії Галицького князівства

e-mail Друк
Рейтинг 5.0 з 5. Голосів: 2

smalfalfvivkПолітична історія Галичини розпочинається відносно пізно - в ХІ столітті. Це дає нам змогу звернутися до вітчизняного літопису як до історичного джерела. Доповнюватимемо нашу оповідь працями польських хроністів та істориків більш пізнього часу (Кадлубка, Длугоша). Так, Ян Длугош наводить декілька цікавих для нас подробиць, однак іх достовірність важко підтвердити. З більшою довірою будемо звертатися до візантійського історика Іоана Кіннама.

 

Інформацію про економічні, господарські та міграційні процеси будемо брати з книжки «Галицько-Волинське князівство» Івана Крип'якевича та статті «Происхождение Новгорода (к постановке проблемы)» В. Яніна та М. Алєшковского.

Передумови до боротьби за незалежність

Протягом Х та першої половини ХІ століття територія майбутньої Галицької землі була фронтироною зоною між двома молодими державами - Руссю та Польщею. Головним опорним пунктом Русі в регіоні виступав град Володимир Волинський.

В той же час, у Галичині стрімко набирала обертів економіка краю. На середину ХІ століття ми бачимо кілька потужних міських центрів, зокрема Перемишль, Теребовлю та Звенигород. Про високий рівень культури землеробства та металообробки свідчать археологічні знахідки - коси, серпи. У Києво-Печерському патерику згадується «галицька сіль» - предмет торгівлі - під 1098 роком.

І хоча звістка датована кінцем ХІ століття, очевидно, нею торгували й значно раніше. Такий продукт як сіль дуже цінувався у Середньовічній Європі, а її експортери отримували чималі доходи.

Геополітичне розташування також пророкувало регіону гарне майбутнє. В центрі Галицької землі зближуються верхів'я двох рік - Сяну та Дністра, які належать відповідно до акваторій Балітійського та Чорного морів. Пов'язані волоком, дві річки утворювали потужну водну транспортну магістраль.

Отож, як бачимо, Галичина на ХІ століття цілком дозріла до самостійного плавання. Та для повноцінного суверенітету в Середні Віки була необхідна наявність легітимного монарха - особи блакитної крові, яка мала династичні права на дану територію.

Для виконання останньої умови з часом склалися сприятливі умови. В Русі (до складу якої тоді входила Галичина) стрімко збільшувалася кількість князів. Внаслідок боротьби за владу частина князів опинялася в дещо нижчому статусі, ніж інші: в ранзі провінційних намісників, арештантів, чи політичних мігрантів. Декого з них не влаштовувала подібна ситуація і вони прагнули здобути собі удільне, але де-факто суверенне князівство на периферії.

Такими князями, що відкрили Галичині шлях до відокремлення, стали князі Ростиславичі - Рюрик, Володар та Василько. Їхній батько Ростислав Володимирович, онук Ярослава Мудрого, також довгий час намагався здобути собі удільне княжіння в Тмутаракані. Рюрик Ростиславич також деякий час намагався здобути цей стіл, проте в результаті разом з братами опинився в статусі почесного в'язня під наглядом волинського намісника князя Ярослава Ізяславича.

image013

На шляху до об'єднаного князівства

1084 року Ростиславичі, скориставшись з відсутності Ярополка, який поїхав святкувати Великдень до Києва, зайняли Володимир Волинський та усі землі між ним і Польщею, з Перемишлем включно. Це викликало відповідну реакцію з центру. Великий князь Всеволод відправив на приборкання свавільних князів свого сина Володимира Мономаха.

Останій, дійшовши до Володимира-Волинського відновив контроль над західною Волинню, проте далі Мономах не рушив. Таким чином, за Рюриком, Володарем та Васильком Ростиславичами залишилися відповідно Перемишль, Звенигород і Теребовля.

Ми не маємо даних, якими саме силами Ростиславичі захопили владу в доволі обширному регіоні. Напередодні виступу вони не мали власного уділу, в якому б їх оточувала дружина та бояри-землевласники. Також нема свідчень про іноземну підтримку. Тож найімовірніше їх підтримувало місцеве населення - бояри та міщани.

Та здобути уділи було тільки половниою справи - треба було їх ще відстояти у боротьбі проти Волині, яка завжди могла розраховувати на підтримку з центру.

1087 року у похід на Володаря Звенигородського вирушив Ярополк Володимиро-Волинський. Проте похід захлинувся: Рюрик Перемишльський підіслав до Ярополка найманого вбивцю, який виконав замовлення. Знечолене військо повернуло назад.

В цій ситуації, зрозумівши, що самостійно відновити контроль над Галичиною офіційний Володимир-Волинський не може, великикий князь київський Всеволод вирішив особисто очолити похід на Перемишль. Літопис мовчить про результат цього походу, однак очевидно, що він призвів до визнання прав Ростиславичів на Галичину.

Про це свідчать подальші літописні оповіді: Ростилавичі спокійно здійснюють виправи на Польщу (що було б малоймовірно без міцного тилу), Всеволод більше не намагається відібрати в них княжіння. Також у подальшому (1097 року) літопис прямо називає галицькі міста пожалуваннями Всеволода:

«... іншим хай будуть городи, які їм роздав Всеволод: ... двом Ростиславичам: Перемишль — Володареві, а Теребовль — Василькові»

Тож, очевидно, між Всеволодом та трьома братами було досягнуто компромісу: вони ставали володарями Галичини де-факто, де-юре визнавши над собою сюзеренітет Києва.

Після смерті Всеволода Галицькі князівства вповні відчули себе незалежними: метрополія була зайнята власними проблемами - половцями та заколотами ізгоїв (перш за все, нащадків Святослава Ярославича). Тим не менше, на галицькі міста, крім уже осілих тут Ростиславичів, претендували й інші безземельні князі. На додачу до цього, київські князі вважали цю територію своєю отчиною і її самостійність і незалежність від центру їх не задовольняла.

Всі ці суперечності, в тому числі й галицьку, мав зняти Любецький з'їзд князів. В результаті, була прийнята постанова і скріплена хресним цілуванням:

«Кожен держить отчину свою: Святополк — Київ Ізяславів; Володимир — Всеволодів [уділ]; Давид, і Олег — Святославів [уділ]; [іншим хай будуть] городи, які їм роздав Всеволод: Давидові — Володимир; двом Ростиславичам: Перемишль — Володареві, а Теребовль — Василькові»

Варто тепер уточнити, що таке Ізяславів, Святославів та Всеволодів уділи. Власне, старші сини отримували ту саму стуктуру, якою правили їхні батьки-Ярославичі. Звернімося до згаданої статті академіка Яніна:

« ... мы обратили внимание на весьма своеобразную структуру трех отчин Ярославичей в конце XI в. В это время черниговскому князю принадлежит не только Чернигов с округой внутри Русской земли, но еще и Муром, и Белозерье за ее пределами и, по-видимому, Тмутаракань. Переяславскому князю помимо Переяславля принадлежат еще Ростов с Суздалем. Таким образом, метрополии внутри Русской земли имеют еще и свои колонии, отделенные от них не только большими, но и не подвластными князю пространствами. В тех же отношениях, в которых находятся Переяславль и Чернигов со своими дальними владениями, находится Киев с Новгородом, где киевские князья держат своих сыновей ...

Киев связан еще и с Туровом, куда сажают старшую ветвь княжеской семьи»

Тож внаслідок Любецького з'їзду відновлювався свєрідний колегіальний орган центральної імперської влади, проте вже не в формі Тріумвірату Ярославичів, а у формі квартету їх синів: Святополка Ізяславича Київського, Володимира Всеволодовича Переяславського, Давида Святославича та Олега Святославича Чернігівських.

Галицьким та волинському князям колоній не надали, проте визнавалася їхня влада на землях, жалуваних попереднім великим князем Всеволодом.

Отож, згідно з рішенням з'їзду, всі українські князі отримували право недоторканості своїх володінь.

З одного боку, Василько і Володар стали одними з головних бенефіціарів з'їзду: вони отримали визнання своєї влади над Галичиною. До того ж, правила були встановлені одні для всіх, навіть для самого київського князя. Проте іще одним наслідком стало порозуміння руських князів, які тепер могли сконцентруватися на боротьбі з зовнішінми ворогами та сепаратистами.

В очах великого князя Святополка такими сепаратистами були Володар та Василько Ростиславичі та Давид Ігорович Волинський.

Святополк невдовзі прямо заявив Ростиславичам: «Це волость батька і брата мого». Та діяти відкрито правитель Русі не міг. В результаті інтриг теребовлянський князь Василько був осліплений, а волинський князь Давид Ігорович оголошений винним у цьому. Руські князі вирішили позбавити землі обох: першого - через недієздатність, другого - через порушення договору.

Тож на Ростиславичів рушило військо великого князя. Також у виправі проти князів брали учать угорці та поляки. В даній ситуації Ростиславичі вступили в союз із Давидом Ігоровичем та половцями.

Галичани вистояли. Спочатку 1099 року вони розбили руські війська Святополка на Рожному Полі, а затим - угорські на чолі з королем Коломаном.

Саме в цей час намітилися зв'язки, які в майбутньому гратимуть важливу роль у галицько-руських стосунках. Київ традиційно матиме союз з Угорщиною, а Галичина - із Візантією. 1104 року дочка Володаря Ірина стала нареченою сина басилевса Ісаака Комніна. Цей шлюб засвідчував велич і респектабельність Перемишля і його правителя. Натомість Святополк видав свою дочку Предславу за угорського принца Альмоша.

Відстоявши незалежність у боях із русинами і уграми, галичанам довелося дати відсіч також полякам, про що неодноразово повідомляє Длугош.

Після того, як помер Святополк, його місце в золотоверхому граді зайняв Володимир Мономах. Така зміна призвела до потеплішання русько-галицьких стосунків. Новий великий князь не засіхав на галиціькі міста.

Після смерті творців незалежної Галичини Василька й Володаря, їхні уділи відійшли синам і регіон розділився на менші княжіння. Та тривала така ситуація недовго. Син Володаря Володимирко Звенигородський усіма правдами й неправдами об'єднав під своєю владою регіон і зробив своєю резиденцією місто Галич 1141 року.

Головною опорою Володимирка була місцева аристократія. Навіть після смерті князя бояри згадували, що він "кормив і любив" їх.

Об'єднане галицьке князівство стало могутнім гравцем на міжнародній арені й зберегло та примножило славу своїх попередників - Перемишльського, Теребовлянського та Звенигородського князівств. Про це мова далі.

«Одчиняєш врата в Києві»: пік могутності Галицького князівства

Володимирко Володарович продовжив лінію попередників на унезалежнення від Києва. Він прагнув будувати стосунки з Руссю на засадах рівноправності й порозуміння. Проте дійсного великого князя Всеволода Ольговича це не влаштовувало. На його думку, всі регіональні князі-васали мусили «вклонитися йому добровільно». Та Володимирко «навіть і слухати, не те що бачити,— і не схотів їхати поклонитися йому». У цій ситуації київський князь вирішив показати усю свою міць, зібравши колосальну армію (з половцями і поляками включно) і розгромив галичан. Володимирко мусив присягнути на вірність.

Проте як тільки пішло вороже військо, Володимирко відновив бойові дії, зайнявши деякі міста великокняжого домену. У відповідь Всеволод пішов на Звенигород, але невдало: не зумівши з наскоку взяти Звенигород, руський князь був змушений повернутися.

Та зміна влади в Києві не забарилася. 1146 року Всеволод помирає і розпочинається боротьба за владу в Русі між Ізяславом Мстиславичем Волинським та Юрієм Довгоруким.

Ізяслав у своїй боротьбі опирався на волинян, киян, а також на свої династичні зв'яки у центральній Європі - Польщі та Угорщині.

Юрій Довгорукий на той момент був Суздаським князем і опирався на тамтешніх бояр. Його зусиллями Суздальська земля перетворилася на потужний плацдарм для наступу на столицю. Він сприяв руській колонізації краю, що збільшувало кількість лояльного населення, а зростання товарообігу за річковими магістралями Дону і Волги зміцнювало економіку краю. Також Юрій розраховував на підтримку половців та Візантії, адже сам був сином грекині й мав за другу дружину грецьку жінку. Перша дружина була половчанкою.

В даній ситуації Володимирко мудро підтримав Юрія у претензіях на велике княжіння. Для цього було кілька причин.

По-перше, Галич був зацікавлений у слабкому Києві, який від експансії утримувала лише його власна слабкість. Юрій не мав поваги київського істеблішменту, а незгода між князем і боярами завжди послаблювала державу. З цієї ж причини Володимирко не бажав бачити на київському троні волинського князя - Волинь і Київщина утворювали прямо поряд з Галичем потужне політичне об'єднання.

По-друге, Галичина вже була вплетена в глобальну систему геополітичних союзів і домовленостей. Опора Юрія на Візантію, а Ізяслава на Угорщину не залишала Галичу вибору, який був союзником Греції і противником угорців.

Таким чином, Володимирко допомагав Юрію здобути Київ. А тим часом угорці атакували Перемишль, щоб відволікти галичан на себе й допомогти Ізяславу. У відповідь на це візантійський імператор іде війною на короля Гезу Угорського, аби покарати його за напад на «відданого й союзного нам архонта Галіції» (згідно з повідомленням Кіннама, 1151). І таким чином імператор також допомагав Юрію Довгорукому.

1151 року Ізяслав завдав Юрію нищівної поразки на річці Руть, що закріпило за ним Київ. Питання про верховну владу на Русі більше не було актуальним і Ізяслав взявся приборкувати та приводити до покори васалів в регіонах. В рамках цієї кампанії було завдано поразки галичанам і взято васальну присягу.

1152 року помер галицький князь Володимирко і його місце зайняв молодий Ярослав Осмомисл. Він за підтримки батькових бояр наважився продовжити боротьбу, проте був розгромлений Ізяславом на річі Серет.

Дана невдача не мала далекосяжних наслідків: 1154 року Ізяслав помер, розгорнулася нова боротьба за Київ, а тому Ярослав Осмомисл і його держава отримали передишку.

За правління князя Ярослава галицьке князівство сягає піку авторитетності й могутності. У Галичі навіть шукають притулку особи цісарської крові, зокрема Андронік Комнін.

До галицького князя звертаютья як до «короля Галіції», або ж «гегемон Галича», що про бачення Ярослава суверенним володарем. Невідомий автор «Слова о полку Ігоревім» так описав князя:

«Високо ти сів в Галичині

На престолі златокованім...

Ти дружиною залізною

Підпер гори круті угорські,

Заступив ти королівський шлях,

Зачинив воріття чрез Дунай.

Ти за хмари гори кидаєш,

На Дунай човни споруджуєш...

Грім від тебе по землі гуде...

Одчиняєш врата в Києві

І разиш чужих султанів тих...»

Докладного коментаря вимагає фраза «Одчиняєш врата в Києві». Вона відбиває загальну тенденцію, що побутувала в Русі другої половини ХІІ століття: хто правитиме в столичному Києві все частіше вирішували провінційні князі, які самі не мали ані династичного права, ані бажання правити в Києві. Протятгом свого правління Ярослав Осмомисл став людиною, підтримка якою кандидата на київський престол була вирішальною.

Здебільшого Ярослав волів діяти дипломатичними методами і намагався підтримувати добрі стосунки з усіма сусідами - Угорщиною, Візантією, Польщею. Змістилися його акценти щодо руського вектору політики. У боротьбі за Київ він підтримував волинських князів напротивагу Володимиру на Клязьмі (нова столиця Суздальської землі), який стрімко набирав силу.

9 1

2а

 

AddThis Social Bookmark Button

Залишити відгук:

blog comments powered by Disqus
 

Підписатись 
на публікації проекту: