СПАДЩИНА ПРЕДКІВ

Головна Київська Русь МЕДИЦИНА В СТАРОДАВНІЙ РУСІ

МЕДИЦИНА В СТАРОДАВНІЙ РУСІ

e-mail Друк
Рейтинг 5.0 з 5. Голосів: 1

U44444ntitled-1На Русі здавна розвивалася народна медицина. Народних лікарів називали "лічцями". Про них йдеться в «Руській Правді» - найдавнішій з дійшовших до нас збірці руських законів, складеній при Ярославі Мудрому (поч.XI ст.), яка неодноразово переписувалася і доповнювалася. «Руська Правда» законодавчо встановлювала оплату праці лічцям: за законами того часу людина, завдавши збитків здоров'ю іншої людини, повинна була сплатити штраф до державної скарбниці і видати потерпілому гроші для оплати за лікування.

Свої знання і секрети давньоруські лічці передавали з покоління у покоління, від батька до сина в так званих «сімейних школах». Великою популярністю користувалися ліки, приготовані з рослин: полину, кропиви, подорожника, багульника, «злоненавистника» (бодяги), цвіту липи, листя берези, кори ясена, ялівцевих ягід, а також цибулі, часнику, хрону, березового соку, і багато інших народних засобів лікування. В ніч на Купала травники шукали квіти папороті, які нібито приносили силу і мудрість. Існувало повір'я, що простріл (сон-трава) охороняє будинок від злих духів, а розрив-трава дозволяє ламати кайдани і відмикати замки. Серед ліків тваринного походження особливе місце займали: мед, молоко і кисломолочні напої, сира печінка тріски, жовч тварин, сало, кобиляче молоко, панти (молоді роги) оленя. Знайшли своє місце в народному цілительстві і засоби мінерального походження. При болях у животі приймали розтертий в порошок камінь хризоліт. Для полегшення пологів, жінки носили прикраси з яхонта (рубіну і сапфіру). Відомі були цілющі властивості оцту і мідного купоросу, скипидару і селітри, «сірчаного каменю» і миш'яку, срібла, ртуті, сурми і інших мінералів. На Русі здавна знали також про цілющі властивості «кислої води». Її давня назва нарзан, що збереглася до наших днів, в перекладі означає «богатир-вода».

Згодом досвід народної медицини був узагальнений в численних травниках і лікарських порадниках, які в своїй більшості були складені ще до прийняття християнства на Русі. На жаль, чимало рукописних зільничих книг зникли під час воєн та інших лих. До наших днів дійшло небагато - більше 250 давньоруських травників і лікарських порадників. У них містяться описи численних традиційних методів давньоруського лікування у тогочасних: Києві, Новгороді, Смоленську, Львові тощо. Однією з найпопулярніших книг XI ст. був «Ізборник Святослава». Перекладений з грецької в Болгарії, він двічі переписувався на Русі (1073, 1076) для сина Ярослава Мудрого князя Святослава, звідки і отримав свою назву. «Ізборник» за своїм змістом набув рис енциклопедії, у ньому були описані більшість тогочасних хвороб, подавалися їх причини, лікування та попередження, наведено безліч порад щодо харчування (наприклад, «сили в овочів великі», або «питво безмірне» саме по собі «сказ є»). Давні русичі вживали в їжу багаті вітамінами і білками екологічно чисті продукти. У раціоні переважали борошняні та круп'яні страви з жита, пшениці, ячменю, вівса, проса, жита, і каші. Кашами, втім, називали не тільки круп'яні вироби, але взагалі всі страви з подрібнених продуктів. У «Ізборнику» також говориться про лічців-різальників (хірургів), які вміють «розрізати тканини», ампутувати кінцівки, інші хворі або змертвілі частини тіла, робити лікувальні припікання з допомогою розпеченого заліза, лікувати пошкоджене місце травами і мазями. Описані навіть ножі для розсічення та лікарські точила. Разом з тим в «Ізборнику» наведені недуги невиліковні, перед якими медицина того часу була безсила.

Деякою популярністю користувалася монастирська лікарня Києво-Печерської лаври, заснована в першій половині XI ст. в околицях Києва, отримавша свою назву від давніх печер, якими користувалися варяги, коли Дніпро ще був торгівельним шляхом «з варяг у греки». Для важкохворих при монастирі були відведені спеціальні приміщення, де чергували монахи, доглядали за хворими. Однак, цілительство в стародавній Русі не було церковною монополією: поряд з монастирською існувала і більш давня - народна медицина.

За допомогою зверталися до народних цілителів - волхвів, знахарів, травників, обавників, баїльників. У давньоруській літературі XII ст. також є відомості про жінок-знахарок, бабок-костоправів, котрі майстерно володіли масажом. Тогочасні народні прийоми лікування, з одного боку, припускали віру в замовляння, "наузи" (вузли), амулети (обереги), жертовні і очисні обряди, з іншого - грунтувалися на застосуванні лікарських засобів, рукодії, призначення банних процедур. Знахарські замовляння являли собою архаїчні звернення до темних божеств, з вимогою залишити хворого і сховатися в глибинах світобудови. Передані з вуст в уста, з покоління в покоління деякі з них зберегли свій первісний зміст. Серединою XIV століття датується замовляння проти плевриту, яке використовувалося і в більш ранні часи: "Є море золото, на золоті морі золото древо, на золоті древі золоті птиці - дзьоби і кігті залізні, деруть-волочать від (ім'ярек) усови на мхи - на болота. Є море золото, на золоті морі біл камінь, на біл камені сидить красна дівиця з палицею залізною - б'є, охороняє, відлучає від (ім'ярек) усови на мхи - на болота. Є море золото, на золоті морі золот човен, на золоті човні пливе святий Миколай, відчиняє морську глибину, піднімає залізні ворота, а відлучає від (ім'ярек) усови аду в челюсті".

Значення цього поетичного замовляння розкрито відомим дослідником фольклору А. Афанасьєвим, який пояснював: "Злий дух хвороби проганяється на мохи-болота і в пекло. Море - поетична назва неба; епітет "золоте", даний цьому морю, означає: світле, осяяне променями сонця. Дерево і корабель - метафори хмари, біл камінь - метафора сонця. На дереві-хмарі сидять золоті птиці із залізними кігтями і дзьобами, тобто блискавки, гострими стрілами яких і разиться лиха сила хвороби; подібно тому на Сонячному камені сидить красна дівиця Зоря, богиня весняних гроз і родючості, і жене демона залізною палицею; залізо тут - священний атрибут бога-коваля Сварога; а на кораблі-хмарі пливе Микола угодник, який замінює собою Перуна: він відчиняє морську глибину (=дощові хмари) і скидає демона в щелепи пекла. Отже, вигнання хвороби відбувається за сприянням громовика як оновлювача природи, звитяжного ворога зими-смерті і творця весняного життя, який зцілює всі недуги".

Однак, язичницькі цілителі часто проголошувалися служителями диявола і, як правило, зазнавали серйозних переслідувань збоку церкви й влади. В "Ізборнику Святослава" під 1073 р. сказано: "Егда бо ти детищь болить, то ти чародеиць иштеши". Вже в церковному Статуті князя Володимира відунство і зільництво названі серед найтяжчих злочинів. Стаття 37 Статуту Ярослава (перша половина XI століття) наказує: "Аще жена будет чародеиница или наузница, или волъява или зелеиниця, или мужь, доличив, казнити ю, а не лишиться, митрополиту 6 гривен". Єфремівська кормча книга XI століття (від давньорус. кърмьчая, буквально — книга кормчого: того, хто стоїть біля кормила; книга керуючого) і Устюжська кормча XIII століття прирівнюють волхва, обавника і наузницю до зловмисних отруйників і вимагають: "отравник моучим боудеть..." і помре. Але, незважаючи на найжорстокіші санкції, чарівники не припиняли своєї діяльності. У першій половині XII століття, згідно Статуту князя Всеволода, церковному суду підлягали "потворы, и чародеяния, вълхвование, ведъство, зелейницьтво".

Церква пояснювала хвороби божим покаранням за старі гріхи та вимагала не лікувати їх, а терпіти. В анонімному "Слове святого Иоанна Златоуста о лечащихся в болезни волхованием и наоузами" сказано:  "Якщо ти впадеш в люту недугу, і багато поприходять до тебе, примушуючи звернутися: одні - до чародіїв, інші до волхвів, то ти не ходи, а на Бога надійся і терпи: ці страждання приносять тобі вінець і позбавлення від мук вічних. Лежачи в хворобі, слід дякувати Богу. Тому ми і християнами зовемся, щоб коритися Христу і не ходити до ворогів божих волхвів. Волхви і чарівники - то вороги божі; краще нам померти, ніж піти до ворогів божих. Яка користь цілити тіло, а душу губити? Або який здобуток - тут прийняти малу втіху, а там (на тому світі) бути посланими з бісами у вічний вогонь?". Взявшись за зцілення хворого, ченці керувалися вченням Тертуліана (II -III ст.) і блаженного Августина (IV -V ст.) про лікування культовими засобами: молитвами, "святою" водою, "чудотворними" іконами і мощам святих. Приклади подібних процедур містить Києво-Печерський Патерик. В особливо важких випадках братія Києво-Печерського монастиря застосовувала своєрідну "штосс-терапію". Після смерті князя-ченця Святополка-Святоші ченці оголосили його "зцілителем" від усіх недуг. На тяжкохворих надягали його волосяницю. За особливим розпорядженням ігумена, знатних русичів покладали на труну святого Феодосія. Ці заходи, як стверджували ченці, сприяли негайному одужанню пацієнтів.

Були в давньоруському суспільстві й освічені світські лікарі. Так, при дворі Володимира Мономаха служив лічець-вірменин, який користувався великим авторитетом в народі. Одного разу він зцілив Володимира Мономаха, коли той був ще чернігівським князем - послав йому «зілля», від котрого князь швидко одужав. «І почули про нього в місті, що в монастирі є дехто лічець, і багато хворих приходили до нього і видужували». Таким чином, «Києво-Печерський патерик» містить перші конкретні відомості про лікарську справу в стародавній Русі: лічець повинен був бути зразком людинолюбства аж до самопожертви заради хворого, уміти визначати хворобу по пульсу і зовнішнім виглядом хворого. А при княжому дворі в Чернігові в XII ст. служив відомий цілитель Петро Сиріянин (тобто сирієць). Лічець широко використовував у своїй практиці досвід народної медицини. Великим успіхом у лікуванні хворих славилася Євпраксія Мстиславна - онука Володимира Мономаха, відома в народі під ім'ям Добродеї. В 1122 році вона вийшла заміж за візантійського імператора Олексія Комніна і стала імператрицею Зоєю. Ну чужині Зоя-Добродея продовжувала опановувати медичні знання: читала Гіппократа, Ібн-Сіна та інші теоретичні і практичні відомості, котрі виклала в своєму посібнику з лікування "Алімма" ("Мазі"). Сьогодні він зберігається у Флорентійській бібліотеці Лоренцо Медічі.

За рівнем розвитку санітарної справи Давньоруська держава в X-XIV ст. значно випереджала країни Західної Європи. При археологічних розкопках стародавнього Новгорода знайдені документи, що відносяться до 1346р., в яких повідомляється про існування в Новгороді лікарень для цивільного населення і про фахівців-алхіміків, котрі займалися приготуванням ліків. На території стародавнього міста відкриті і вивчені багатоярусні (до 30 настилів) дерев'яні мостові, створені в X-XI ст., більше 2100 будівель із присутніми в них предметами гігієнічного побуту, розкриті гончарні і дерев'яні водозбірники та водовідводи. Зауважимо, що в Німеччині водопровід був споруджений лише в XV ст., а перші мостові були покладені у XIV ст.

Невід'ємною складовою медико-санітарного побуту давньої Русі була давньоруська парова лазня, яка здавна вважалася чудовим засобом лікування. Лазня була найчистішим приміщенням у садибі. Ось чому поряд зі своїм прямим призначенням вона використовувалася і як місце, де приймали пологи, здійснювали перший догляд за новонародженим, вправляли вивихи і робили кровопускання, проводили масаж і «накладали горщики», лікували застуду і хвороби суглобів, розтирали лікарськими мазями при захворюваннях шкіри. Перший опис давньоруської парової лазні міститься в літописі Нестора (XI ст.): «І розпалили баню, і увійшли до неї древляни і стали митися ...»

У середньовіччя Європа була ареною спустошливих епідемій. У руських літописах поряд з численними описами недуг князів і окремих представників вищого стану (бояр, духовенства) наведені жахливі картини великих епідемій чуми та інших заразних захворювань, які на Русі називали «мором», «морова пошесть» або «повальними хворобами». Так, у 1092 р. в Києві «багато людей вмирали різними недугами». У центральній частині Русі «в літо в 6738 (1230)... бисть мор в Смоленську, створиша 4 скуделніци в дву положиш 16000, а в трету 7000, а в четверту 9000. Се же зло бисть по два літ. Того же літа бисть мор в Новгороді: от глада (голода). И инии люди резжху своего брата і ядаху». Загибель тисяч жителів Смоленська свідчить про те, що хвороба була надзвичайно заразною і супроводжувалася високою смертністю.

В народі побутувала думка, що морові пошесті виникають від надприродних сил, змін положення зірок, гніву богів, змін погоди. В народних казках чума зображувалася жінкою величезного росту з розпущеним волоссям в білому одязі, холера - в образі злої старої з спотвореним обличчям. Нерозуміння того, що бруд і злидні являють собою значну соціальну загрозу, призводило до недотримання правил гігієни, посилювало епідемії і йшовший слідом за ними голод. У прагненні припинити повальні хвороби народ вдавався до найвідчайдушнішних заходів. Так, коли у селі Нагуєвичі, Дрогобицького повіту (Східна Галичина) у 1831 році спалахнула епідемія холери, люди звинуватили у цьому односельців, які нібито, за їх переконаннями, були відьмами та опирями. Страшне народне горе призвело до того, що на терновому вогні спалили декілька безневинних осіб. Проте ні жорстока розправа над односельцями, ні церква, ні молитви не рятували у ті часи від найстрашнішої епідемії в Європі - щодня вона забирала десятки тисяч людських життів.

Найбільше число епідемій на Русі припадає на період монголо-татарського нашестя (1240-1480). Давніх русичів мучили такі недуги: "корчі" і "корчення" (тік, хорея), "прикорчення" (антилози і контрактури), "трясновення", "падуча неміч" (епілепсія), "кічання долу" (тремтливий параліч), "сказ", "несамовитість розуму" (різні форми психозів), "каркиня" (рак), "проказа", "дно" (усі види внутрішніх захворювань, конкретніше - жовчнокам'яна та ниркова коліки), "сухоти", "трясьце" (малярія), "удуша" (астма), "усовь" (плеврит), "огневиця" (тиф), "воспа" (натуральна і вітряна віспа, кір, скарлатина), "водянка", "камчюга" (артрити, подагра, кам'яна хвороба), "свербіж" (короста)...

Літописи рясніють чіткими клінічними описами хвороб, які вражали князів. Володимир Святославич, наприклад, страждав "очима" (захворюванням очей). Святослав Ярославич Чернігівський в 1076 році помер від злоякісної пухлини на шиї - лімфосаркомі або лімфогранулеми. Всеслав Полоцький мав вроджену мозкову грижу, через що все життя носив пов'язку - бандаж. Володимир Василькович Волинський у 1288 році після страшних мук помер від злоякісного утворення на підборідді. Згідно з літописом: "нача еому гнити исподная оуоустна первого лета мало, на другое и на третье болма нача гнити. И еще же емоу не вельми болноу, но ходяшь и ездяшеть на коне... Исходящоу же четвертомоу летоу, и наставши зиме, и нача болми немочи, и опада емоу все мясо с бороды и зоуби исподнии выгниша вси и челюсть бородная перегни". В молитвах до Бога князь стогнав: "...не могоу терпети". "Леже потомь вонъ не вылазя, но болми нача изнемогати, и опада емоу мясо все с бороды и кость бородная перегнила бяшет и быс видити гортань. И не вокоуша по семь недель ничегоже развее одиное воды и то же по скоудоу".

Давні русичі щиро вірили в рятівну силу амулетів - заговорених оберегів. Їх носили на шиї, грудях, пальцях і зап'ястях рук, біля серця, підвішували до поясу, який теж вважався захисним магічним атрибутом. Виготовляли обереги з різних матеріалів: міді, бронзи, дорогоцінних металів, кістки, каменю, дерева у формі ложечок - символів ситості та добробуту; ключиків - знаків багатства і збереження; гребінців, що оберігали від хвороб та паразитів; качечок і ковзанів, що забезпечували добробут сім'ї; щелеп, іклів і пазурів хижаків, відлякували зло; мініатюрних ножів і топірців, які знищували бісів. Особливим видом амулетів, "виліковуючих" різні хвороби, були "змійовики" - нагрудні литі медальйони з написами і зображеннями дванадцятиголових змій, що дали назву виробу. Вони коштували дорого, так як робилися індивідуально. Але давньоруські хворі не шкодували грошей на них.

З метою захисту від раптових злиднів русичі завбачливо покривали сонячними і громовими - "добрими" знаками житло, на вершині покрівлі вирізали кінську голову, а біля дверей вішали підкову. Орнаментувалися всі отвори, через які могла проникнути нечисть: ворота, вікна, стріхи, щипець даху, меблі, особливо колиска та припічок. Ті ж знаки-обереги вишивали на одязі, насамперед, біля горловини, на плечах і рукавах. Увесь багатодекорований костюм давньоруської жінки виблискував і дзвенів від численних прикрас, символізував, що вона та її родина в змозі протистояти підступам злих сил.

Джерела:

1. ПСРЛ. Т. 2. М. 1962. Стб. 914, 916, 917; Богоявленский Н. А. Древнерусское врачевание в XI-XVII вв. Источники для изучения истории русской медицины. М. 1960. С. 113-114, 121, 145.
2. ПСРЛ. Т. 2. Стб. 206; Герман Ф. Л. Суеверие в медицине. Харьков. 1895. С. 11; Афанасьев А. Поэтические воззрения славян на природу: в 3 т. Т. 3. М. 1994. С. 85-88.
3. Афанасьев А. Поэтические воззрения славян... Т. 3. С. 101-102; Ветухов А. Заговоры, заклинания, обереги и другие виды народного врачевания, основанные на вере в силу слова. (Из истории мысли). Вып. 1. Варшава. 1902. С. 4, 9, 11, 21.
4. Богоявленский Н. А. Древнерусское врачевание... С. 211-213, 215; Седов В. В. Восточные славяне в VI-XIII вв. М. 1982. С. 267; Рыбаков Б. А. Язычество Древней Руси. М. 1987. С. 460-640.
5. Грузнова Е. Место, где все равны. Социокультурный феномен русской бани//Родина. 1995. № 9. С. 100-104; Гальковский Н. М. Борьба христианства с остатками язычества в Древней Руси. Т. 1. Харьков. 1916. С. 214, 279-281, 285; Кузьмин М. К. Лекции по истории русской медицины. Лекция первая Медицина Древней Руси. М. 1961. С. 27.
6. Герман Ф. Л. Суеверие в медицине. С. 16; Богоявленский Н. А. Древнерусское врачевание... С. 16.
7. Патерик Киево-Печерского монастыря. СПб. 1911. С. 70, 84-85, 93-94, 117-118, 122, 218; Гальковский Н. М. Борьба христианства с остатками язычества... С. 325-326; Отамановский В. Д. Борьба медицины с религией... С. 68-69, 72, 77-78.
8. Патерик Киево-Печерского монастыря... С. 83-84, 93-95; Богоявленский Н. А. Древнерусское врачевание... С. 26, 173; Кузьмин М. К. Лекции по истории русской медицины... С. 23-24.
9. Богоявленский Н. А. Древнерусское врачевание... С. 16.
10. Там же. С. 16-19, 23-24, 26, 139-160.
11. Киево-Печерский Патерик... С. 92; Богоявленский Н. А. Древнерусское врачевание... С. 119, 169, 173; Кузьмин М. К. Лекции по истории русской медицины... 24-25, 33.
12. Рабинович М. Г. Очерки материальной культуры русского феодального города. М. 1988. С. 215-218, 223, 225-226.
13. ПСРЛ. Т. 2. Стб. 7. 235; Арциховский А. В., Янин В. Л. Новгородские грамоты на бересте. (Из раскопок 1962-1976 гг.) М. 1978. С. 35-36. № 429/Об использовании мыла на Руси XI-XIII вв. см. объяснение к берестяной грамоте № 288 (Арциховский В. В., Борковский В. И. Новгородские грамоты на бересте. (Из раскопок 1956-1957 гг.) М. 1963. С. 117.)
14. Ковалевский А. П. Книга Ахмеда Ибн-Фадлана и его путешествие на Волгу в 921-922 гг. Харьков. 1956. С. 143; ПСРЛ. Т. 2. Стб. 206; Лев Диакон. История. М. 1988. С. 78. - См. также: Богоявленский Н. А. Древнерусское врачевание... С. 148.

AddThis Social Bookmark Button

Залишити відгук:

blog comments powered by Disqus
 

Підписатись 
на публікації проекту: