СПАДЩИНА ПРЕДКІВ

Головна Київська Русь КУЛЬТУРНІ ЗВ'ЯЗКИ СКАНДИНАВІЇ ТА КИЇВСЬКОЇ РУСІ

КУЛЬТУРНІ ЗВ'ЯЗКИ СКАНДИНАВІЇ ТА КИЇВСЬКОЇ РУСІ

e-mail Друк
Рейтинг 5.0 з 5. Голосів: 3

skandinavianzvjazkiЯк відомо, за часів Стародавньої Русі варяги і руси були тісно пов'язані торговельними, і родинними зв'язками, багато скандинавів жили на Русі, бо рід Рюрика був скандинавський, і тому Русь була частиною скандинавського світу. Деякі назви міст або князів (конунгів) в скандинавських сагах — це наші руські назви. Наприклад, місто Київ називалось — Kœnugarðar (Kaenugardar). Майже всім відомо, що скандинавська назва Русі або Руського каганату — це Гардаріка (Garðaríki або Garðaveldi), що значить «країна міст». Столицею Гардаріки було місто Холмгард. Власне «гард» близьке слову «місто», і означає укріплене місце, обнесене стіною.

Звідки Толкієн взяв більшість імен для своєї книги. Зокрема, в сазі «Hervarar saga ok Heiðreks» повідомляється, що столиця готів Árheimar (річковий будинок) перебувала на річці Дніпро. Інакше кажучи, легендарне місце дії і персонажі Володаря Кілець зовсім поряд з Руссю. І до речі, Mirkwood, похмурий ліс в книзі Толкієна, знаходиться у відповідності з сагою там, де королівство гунів, поруч з королівством готів — в Меотійських болотах Maeotian marshes, що поруч з Меотійським озером, яке власне кажучи, ми називаємо Азовським морем.

Є ще одне слово близьке за значенням — а саме назва древньої ельфійської раси Ірландії — Tuatha De Danann (діти Богині Дану). Є версія, що цей народ, який згодом став легендарним, є родом із скіфських царств Центральної Європи, що розкинулися від Карпат і Трансільванських Альп до руської річки Дон і берегів Чорного моря (Лоренс Гарднер). Це підтверджується також тим, що на уельській, ім'я Богині Дану — Дон (Dôn). Таким чином, наша любов до ірландського фольку — не таке вже й далеке від наших коренів почуття.

Написи рунами на території України є навіть у Кам'яній Могилі. Та й не дивно, бо варязьке, тобто скандинавське походження мала правляча династія Рюриковичів, деякі інші князівські та боярські роди, їхнє оточення. Загальна кількість скандинавів-колоністів, які постійно мешкали на півдні Русі, вимірювалася сотнями. Свідчення цього — величезне поселення вікінгів кінця ІХ — початку ХІ століття в Шестовиці під Черніговом. Крім того, до Києва й інших міст періодично прибували тимчасові контингенти, чисельність яких іноді сягала тисячі вояків. Часто прийшлі нормани одружувалися з наддніпрянками.

Поховання жінки в традиційному українському строї археологи дослідили поблизу центру скандинавських вікінгів — міста Бірки в південній Швеції. Тамтешні вчені датують його Х століттям і вважають захороненням слов'янки, що була захоплена в рабство під час походу варягів на Русь. Однак вона могла бути й руською дружиною скандинава. Її одяг переконливо свідчить про тісну етнічну спорідненість людності Південної Русі з історичними українцями. На думку фахівців, костюм небіжчиці типологічно близький до традиційного вбрання українок Середнього Подніпров'я.

На береги Дніпра скандинави принесли найкращі з тих, які мали в своєму розпорядженні, зразки зброї, навички пішого бою та спритного судноплавства. За посередництва вікінгів на Русь потрапляли каролінзькі мечі, круглі щити й інші престижні речі із Заходу. Самі ж вони під час мандрів на руських просторах перейняли шаблю, стали ширше вживати кольчуги, конічний шолом, кочівницьку піку, східний келеп, руські бойові сокири, можливо, складний лук, округлі стремена й іншу упряж, навчилися нових прийомів кінного бою. На матеріалах тієї ж таки Шестовиці помітно, як учорашні мандрівники морів ставали степовими вершниками. Цей процес був взаємозбагачувальним і багатостороннім. Вчителі й учні, очевидно, не раз мінялися місцями.

Зокрема, найбільш безсумнівним скандинавським мечем тривалий час вважали знайдений у селі Хвощове поблизу Миргорода на Полтавщині. Він зроблений не пізніше першої половини ХІ століття й має красиве бронзове руків'я з рельєфним орнаментом (перевитими чудовиськами) у стилі рунічних каменів. Однак питання про походження хвощівського меча набуло зовсім несподіваного повороту після того, як розчистили його клинок. На одному боці смуги замість очікуваного латинського тавра проступило таке знайоме, таке українське слово «коваль», а на другому — ім'я майстра, котре можна прочитати як Людота. Отже, на той час Русь уже налагодила власне конкурентоспроможне виробництво холодної зброї за західноєвропейськими зразками.

Скандинави, що служили в Давній Русі, охоче переймали елементи місцевої культури, наприклад, зручний для верхової їзди одяг. Сага про Олава Тихого з «Кола земного» Сноррі Стурлусона розповідає про події ХІ століття: «Пішли нові моди. Люди стали носити шаровари, стягнуті в щиколотках…». Вояки в широких штанях із характерним напуском на чобіт, які личили б запорозькому козакові, зображені на поминальних каменях із острова Готланд. Постаті в такому одязі трапляються й на збережених фрагментах північних гобеленів.

У скандинавських сагах про Ньяля, людей зі Світлого озера, та багатьох інших згадується й руська хутряна шапка, іноді із золотою прикрасою. Вона дуже цінувалася й часто виступала в ролі дорогого подарунка. Її носили заможні вояки, купці, що бували в Русі, навіть конунги, а одного разу в такому екзотичному головному уборі з'являється сам бог Одін. Можливо, тому що, за легендами, він прийшов до Скандинавії з Північного Причорномор'я. Фрагменти хутра й шкіри, виявлені в одному з поховань Бірки, дали змогу реконструювати таку шапку, що виявилася схожою на головний убір українських гетьманів. Набули в Скандинавії поширення й руські пояси з металевими накладками, сумки-ташки, жіноче намисто. За знахідками Х–ХІ століть в Бірці й Гедебю шведські археологи реконструювали й запозичений із Наддніпрянщини каптан, який застібався на бронзові ґудзики від горла до пояса й був оздоблений позументами, — дуже схожий на пізньосередньовічні українські. Такий одяг багатого ватажка вікінгів описано в сазі про Еґіля Скаллаґрімсона.

Русини вплинули також на будівельні технології скандинавів, навчивши їх споруджувати степові хати-мазанки. Ось що пише про ту ж таки Бірку археолог Гольґер Арбман: «На території поселення […] виявили два типи будинків. Стіни одного з них були складені з плетеної лози, обмазаної глиною. Очевидно, її заздалегідь вирівнювали й укладали частинами на стіни будинку так, що лоза все-таки лишалася роздільною. Другий тип будинку — зруб. Під час його будівництва використовували величезні вертикальні дерев'яні балки, які ретельно підганяли одну до одної. Проміжки між балками закривали сумішшю глини й моху. Очевидно, великі трикутні в перетині глиняні шматки, які дослідники знаходять на території давньої Бірки, становлять рештки будівель цього типу. Однак у нас немає причин припускати, що описані вище дві техніки будівництва належать до двох різних часових періодів життя міста. Будівництво в Гедебю велося інакшими способами і, наскільки можемо припустити, відображало різні національні традиції...»

Скандинави теж впливали на будівельне мистецтво Русі. Не випадково українські церкви козацького часу такі схожі на норвезькі дерев'яні «ставкірки»: цей тип храмової будівлі з ХІ століття був поширений на всій Півночі повсюдно й розвинувся зі скандинавських язичницьких святилищ.

Нащадки скандинавів, залишивши на мапах назви Фастів, Карлівка, Брунівка, Коровель та ін., влилися до руської військової еліти. У цьому сенсі дуже показовим є багате поховання під курганом біля села Таганча в Пороссі, датоване кінцем ХІ – ХІІ століттям. У ньому лежав чоловік головою на захід, разом із ним покладено було цілу тушу коня. Інвентар дуже багатий і різноманітний: рештки вуздечки й сідла, шабля, спис, фрагменти щита, булава, кольчуга й шолом, срібні накладки, срібна чаша. Обряд захоронення явно язичницький, попри знахідки в могилі медальйончика із зображенням Христа. Однак вважати це поховання належним якомусь багатому тюркському воїнові не можна, бо замірювання черепа показало, що це європеоїд, довгоголовий, з ознаками середземноморського типу. Небіжчик належав до руської князівської родини — про це свідчать і скандинавська довгоголовість, і грецька середземноморська домішка, яку встановлено аналізом ДНК останків. Впадають в око своєрідність інвентарю, його відмінність від характерного для кочівницьких поховань. Кочовики, зокрема й чорні клобуки, не користувалися щитом, хоча саме його рештки знайдені біля воїна з Таганчі; не було в них і булави — майбутнього символу гетьманської влади. Знахідка спричинила чимало гіпотез. Особливо незвичним видавався язичницький обряд, здійснений при похованні руського князя в ХІІ столітті. Тепер це не видається аж таким неймовірним, оскільки археологи виявили на Прикарпатті цілу низку язичницьких святилищ, які діяли від ХІ до ХІІІ століття включно.

Це важливе свідчення надзвичайної стійкості язичницького світогляду в Київській Русі в усіх прошарках суспільства. А також того, що останні нащадки норманів брали на себе нелегкі обов'язки «проміжних васалів» у взаєминах київського князя з тюркськими кочовиками та степовим слов'янським населенням — бродниками. Вони стояли біля джерел зародження українського козацтва.

Духовно-просвітницький, язичницький ресурс "Автентична Україна"

Теги:     Русь      Скандинавія      праісторія      Гардаріка
AddThis Social Bookmark Button

Прокоментувати:

blog comments powered by Disqus
 

Підписатись 
на публікації проекту: