English German Polish Spanish
Головна♦ Етнографія♦ Покуття ➤ Дещо про столицю Покуття

Дещо про столицю Покуття

Рейтинг 5.0 з 5. Голосів: 1

Unцеецецецtitled-1Поземелля Покуття сягає від Карпат до Дністра і положене майже в цілості в Галичині, а тільки краєчком заходить на Буковину. Коломия, головне місто Покуття, обидві частини розмежовані річкою Прутом. На південь починається чудовий підгірський краєвид: срібно-голуба лента Пруту, зелені горби за ним, а ген-ген на обрії окутані синявою три ланцюги гір. Вздовж Пруту тягнуться зелені килими лугів, поперетинані крутими потічками, і напереміну то трав'яно-кам'янисті зарінки, то пишні коври розквітлих левад.

Місто займає простір близько одної квадратної милі (сім квадратних кілометрів). Його перерізує Чорний потік, що пливе рівнобіжно до Пруту, а потім завертає на південь і вливається до Пруту недалеко за містом. Цей потік, вічно закиданий старим череп'ям, поржавілими залізяками і всякою нечистю, не приносив слави містові, а ще й те лихо було від нього, що з весною він широко розливався і затоплював не тільки надбережні сади й городи, але й спинював рух на вулицях. На кілька літ перед першою світовою війною його зреґулювали за крайові фонди, поширивши корито і викопавши бічне русло, щоб відводити надмір води поза місто, і від того часу повені припинилися.

До війни Коломия поділена була на такі дільниці чи то передмістя:

1. Середмістя й головні вулиці навколо нього. Це найбільша частина міста, власне, майже все властиве місто.

2. Кутське (передмістя) — південна й південно-східна частина до Пруту і аж під найближче село Воскресінці.

3. Надвірнянське — на заході міста, вздовж вулиці Карпатської аж до підміської громади Дятьківці.

4. Косачів або Косачівське (передмістя) — назване так від річки Косачівки. Це мале передмістя на північ від залізничного шляху Коломия-Станиславів.

5. Вінцентівка — на схід від Ринку аж до громади Королівки.

Від півночі півколом опоясували Коломию німецькі колонії Маріяґільф, Флеберґ і Баґінсберґ. За австрійських часів були вони самостійними підміськими громадами, з окремими самоуправними виборними органами. Польща прилучила їх до міста хоч вони задержали свої окремі назви і свій характер підміських сіл.

Тільки три вулиці в Коломиї мали українські назви: Тараса Шевченка, Маркіяна Шашкевича та Українська. Трохи дивно, що в українському місті на українській землі вулиця називається "Українська", але назвали її так не українці. Ані після приходу більшовиків у роках 1939-1941, ані пізніше, за німецької окупації, ні одної з коломийських вулиць не переназвали українським іменем.

Сама оселя сягає сивої давнини, свій початок виводить від старих колоній з римських часів. Але першу згадку про Коломию натрапляємо аж в Іпатіївському літописі під 1240 роком. Ніякої архітектурної пам'ятки з давніх часів сьогодні в Коломиї вже немає, а це тому, що в тих околицях, де лісів було вдосталь, церкви та всі інші будівлі ставили з дерева, матеріалу мало тривкого, що рідко витримає довше, як два століття. В цей час найстарша будівля в Коломиї, це дерев'яна церква Благовіщення з XVI століття. Колись, давно, стояв там український монастир, тепер з нього не лишилося ні сліду, хіба те, що саму церкву називали інколи міщани „монастирською". Невідомо докладно, коли її будували, але збереглися в ній метрикальні документи з 1730 року.

Положена в підніжжі Карпат, наче в затишку, Коломия залишилася поза великими шляхами історичних подій нашої батьківщини, коли не рахувати татарських набігів, що не минали навіть цієї закутини, зрештою доволі близької для них, бо майже на межі з Молдавією. Найбільший з тих набігів занотувала історія в 1589 році, коли татари спалили Коломию, її мешканців вирізали впень, а ченців у ризах повішали на деревах.

Після того місто, що досі лежало над самим берегом Пруту, відбудувалося трохи поодалік, приблизно на теперішньому місці. Не залишилося навіть і сліду з тодішніх будівельних пам'яток. На місці, де колись стояв Домініканський монастир, тепер стоїть велика мурована українська церква. Пам'ять про той монастир лишилася хіба в тому, що криниця на його місці ще й досі називається "кляштор на". Б'є з неї найчистіша, дуже смачна і здорова вода, і в часах, поки заведено в Коломиї водопроводи, жидівські возії розвозили її возобочками по вулицях і продавали на коновки.

Про фортифікації й башти в Коломиї після відбудови міста по татарській руїні знаємо тільки з короткої згадки в історії та з однієї ілюстрації з 1616 року.

Назву Коломиї тільки дуже зрідка подибуємо в історичних анналах. Відомо, що в часі великих народних зрушень доби Богдана Хмельницького діяв у Коломийщині селянський ватажок Семен Височан у 1648-1654 роках. А потім знову затихло, аж поки на Гуцульщині не збільшилася активність опришків. Аж у часі національного відродження Галичини в другій половині XIX століття Коломия починає займати видніше місце в українському житті, стала навіть помітним видавничим центром, другим після Львова. У коломийській тюрмі сидів Іван Франко в один з найважчих моментів свого життя, тут теж склав він свій славний вірш "Вічний революціонер — Дух, що тіло рве до бою".

Від дуже давніх часів Коломия була важливим торговельним осередком на Підгір'ю. Можливо, що початок того виводився ще за княжої галицької держави, хоч велика торговельна маґістраля з Галича до Чорного моря лишала Коломию на боці, проходила на північ від неї, коло Обертина. А хоч від непам'ятних часів варили сіль у Коломийщині і через те була вона центром торгівлі сіллю, то аж від Казимира Ягайлончика, що надав їй привілей "вічного складу соли", стала вона більш відома в тодішньому торговельному й ремісничо-промисловому світі. Почали в ній оселюватися різного роду ремісники — кушнірі, лимарі, гончарі та інші.

Коли Галичину прилучили до Австрії, Коломия стала не тільки торговельним, але й адміністраційним центром покутського Підгір'я, і людність її швидко зростала. Нема даних про кількість її мешканців у тому часі, статистичні дані походять від кінця XIX століття і показують такий приріст:

1880 рік — 23,100 мешканців,
1900 рік — 34,200 мешканців,
1910 рік — 42,700 мешканців, найбільше жидів. Та хоч людність Коломиї зросла, її значення впало. Колись ішов через неї головний шлях на Волощину, і тоді була вона не тільки центром торгівлі сіллю, але й посередничала в товарообміні за хліб з України. Тільки на славних коломийських ярмарках можна було купити всякі гірські продукти й гуцульські вироби. Коли ж сітка залізниць покрила всю Галичину — Коломия зійшла до рівня звичайних галицьких міст середньої величини.

Після першої світової війни Коломия знову опинилася в польській державі. Положена в куті між румунською і мадярською границями, втратила своє значення важливішого залізничного і взагалі комунікаційного вузла. Це відбилося на її господарському житті, вона поволі почала занепадати. За переписом людности в 1931 році в Коломиї жило 33,400 душ, з того українців — 18.6%, жидів — 42.3%, поляків — 33.7%, німців — 5.1%.

До поляків зараховували тоді і латинників, що вважали себе українцями або змінили обряд на римо-католицький під тиском економічних стосунків та польської асиміляційної політики.

Перед другою світовою війною, за приблизними підрахунками місцевих суспільних діячів, число українців у Коломиї становило 15,000, якщо брати всіх людей українського походження, також і златинщених. Тільки жиди перевищували українців кількістю. Все ж Коломия була одним з тих галицьких і взагалі українських міст, що найвиразніше зберегла свій український характер. Основою української людности міста Коломиї було її стародавнє міщанство, а серед нього вибивалися старі і патріотичні міщанські роди Турянських, Микитюків, Білоскурських, Мацкевичів, Михайлюків, Молодіїв та інших. Вони мали свою окрему "Міщанську читальню" на подвір'ї напроти дому отців сотрудників парафіяльної церкви на розі вулиць Шевченка і Боднарської. То був свого роду міщанський клуб, куди вони сходилися на всякі імпрези.

Безпосередньо після другої світової війни кількість мешканців Коломиї катастрофічно впала нижче 20,000, а то внаслідок знищення жидів у ґетті, виїзду німців до Німеччини і поляків до Польщі та вивозу українців на Сибір. Положення, одначе, почало швидко поправлятися, бо верталися старі мешканці Коломиї, а з довкільних сіл напливали нові, і перепис людности 1951 року показував 31,000 мешканців. Хоч це й була поправа, але в порівнянні з розростом інших українських міст Галичини свідчило скоріше про застій, а то й про упадок. В 1956 році число мешканців знову осягнуло 34.000 осіб, а потім, з невідомих причин, почало меншати.

Ніколи не було в Коломиї замітнішої промисловості. Дві дестилярні нафти, два турбінові млини і два бровари — ось і все, чим вона могла похвалитися. Позатим, від часу до часу діяла тут легка промисловість, як фабрика взуття, цегельні й черепичні заводи, технікум механічної обробки дерева, м'ясокомбінат, виробничий і ремонтний завод менших сільськогосподарських машин.

До війни вся торгівля була в жидівських руках. Тільки дуже помалу, головно через кооперативні організації, торговельна ініціатива переходила до автохтонного українського населення. Серед них слід згадати Окружний союз кооператив, Маслосоюз, Народну торгівлю і Покутський союз. Було теж кілька польських кооператив, та вони не мали можливості розростися до більшого господарського значення.

Зате в культурній ділянці Коломия вибилася на друге, після Львова, місце в Галичині. Особливо жвавий був у Коломиї видавничий рух — видавництва періодиків і книжок. До 1914 року найбільш знане було видавництво Михайла Білоуса. Мало воно власну друкарню і містилось у власній великій камениці при вул. Собє ського, де її перетинає Чорний Потік, а видавало різні книжечки для народу, щоправда, жахливою мовою, старим етимологічним правописом і переважно в москофільському дусі. На другому місці стояла "Библиотека для руской молодежи" гімназійного вчителя Юліяна Насальського в роках 1894-1913. Друкована етимологічним правописом, все ж таки випускала інколи цікаві книжечки, головно для шкільної молоді.

Коломия була теж первісним осідком великого видавництва жидівського книгаря Якова Оренштайна, що випустило кількасот томиків малого формату клясиків української і перекладної літератури, а після польсько-української війни продовжувало свою діяльність у Ляйпціґу в Німеччині.

За короткий час існування української держави почалося в Коломиї видавництво "Бистриця", що перевелося потім до Станіславова. На його місце виросли два нові — "Загальна книгозбірня" гімназійного вчителя Дмитра Николишина та "ОКА"— учителя Осипа Кузьми. Перше видавало переклади з латинських та грецьких класиків, поезії і драматичну літературу, друге — історичні повісті, головно з-під пера Андрія Чайковського. При ньому була теж серія дрібних книжечок "Ряст". Великим досягненням передвоєнних галицьких українців була Українська загальна енциклопедія (УЗЕ) в трьох томах, вона народилася в Коломиї. Віднотувати треба теж видавництво "Рекорд", частинно зв'язане з Коломиєю, "Жіночу бібліотеку", різні видання відомого радикального й січового діяча д-ра Кирила Трильовського" (його співаник, календарі "Запорожець" та інші).

Найбільше з усіх галицьких провінційних міст виходило в Коломиї різних періодичних друків. Згадати б хоч такі, як "Голос народний" в 1865-1868 роках; "Наука" в 1874-1886 рр.; "Хлібороб" у 1891-1895 рр.; "Хлопська правда" — 1903-1906; "Жіноча доля" — 1925-1939 і пізніший додаток до неї — "Жіноча воля". Кількома наворотами, головно в роках 1919-1939, були спроби видавати тижневики з локальною хронікою для Покуття, як "Покутські вісті", "Покутський вісник", але вони не могли втриматися. В 1930-х роках якийсь час виходив у Коломиї націоналістичний тижневик "Авангард".

Ніяке місто в Галичині не мало такого виразного українського вигляду, як Коломия. Поминувши жидівський центр — він зник у війні, внаслідок екстермінаційної акції німців, і кілька більших будинків, що їх власники не були українці, та двох костелів — маса хаток з ґанками й городчиками, розкинених по надпрутській долині, менших віллеподібних садиб, що тонули в садках і квітниках, — все те милувало око й наповняло глядача якимсь заспокійливим, радісним почуттям вдоволеної із свого життя людини. А вже в ярмаркові або відпустові дні заливало Коломию барвисте море довкільних селян і селянок, струнких гуцулів і підгорян, скрізь голосно і сміливо лунала українська мова — ви не тільки бачили, що живете серед свого народу, але й чули це своїм серцем і всією душею. Тому так глибоко й міцно держиться в пам'яті всіх покутян спогад про наймиліше для них місто Коломию, столицю рідного і гарного Покуття.


Теги:     Коломия      Покуття      Прут      Черемош      Кути      місто      краєзнавство      Підгір'я      культура      історія

Прокоментувати:

blog comments powered by Disqus


RSS канал Спадщина Предків Facebook Спадщина Предків Vkontakte Спадщина Предків Телеграм Спадщина Предків Twitter Спадщина Предків Instagram Спадщина Предків Flickr Спадщина Предків

Опитування

Який період історії для Вас є найцікавішим?
 

loading...