СПАДЩИНА ПРЕДКІВ

Головна Покуття Дещо про столицю Покуття

Дещо про столицю Покуття

e-mail Друк
Рейтинг 0.0 з 5. Голосів: 0

Unцеецецецtitled-1Поземелля Покуття сягає від Карпат до Дністра і положене майже в цілості в Галичині, а тільки краєчком заходить на Буковину. Коломия, головне місто Покуття, обидві частини розмежовані річкою Прутом. На південь починається чудовий підгірський краєвид: срібно-голуба лента Пруту, зелені горби за ним, а ген-ген на обрії окутані синявою три ланцюги гір. Вздовж Пруту тягнуться зелені килими лугів, поперетинані крутими потічками, і напереміну то трав'яно-кам'янисті зарінки, то пишні коври розквітлих левад.

Місто займає простір близько одної квадратної милі (сім квадратних кілометрів). Його перерізує Чорний потік, що пливе рівнобіжно до Пруту, а потім завертає на південь і вливається до Пруту недалеко за містом. Цей потік, вічно закиданий старим череп'ям, поржавілими залізяками і всякою нечистю, не приносив слави містові, а ще й те лихо було від нього, що з весною він широко розливався і затоплював не тільки надбережні сади й городи, але й спинював рух на вулицях. На кілька літ перед першою світовою війною його зреґулювали за крайові фонди, поширивши корито і викопавши бічне русло, щоб відводити надмір води поза місто, і від того часу повені припинилися.

До війни Коломия поділена була на такі дільниці чи то передмістя:

1. Середмістя й головні вулиці навколо нього. Це найбільша частина міста, власне, майже все властиве місто.

2. Кутське (передмістя) — південна й південно-східна частина до Пруту і аж під найближче село Воскресінці.

3. Надвірнянське — на заході міста, вздовж вулиці Карпатської аж до підміської громади Дятьківці.

4. Косачів або Косачівське (передмістя) — назване так від річки Косачівки. Це мале передмістя на північ від залізничного шляху Коломия-Станиславів.

5. Вінцентівка — на схід від Ринку аж до громади Королівки.

Від півночі півколом опоясували Коломию німецькі колонії Маріяґільф, Флеберґ і Баґінсберґ. За австрійських часів були вони самостійними підміськими громадами, з окремими самоуправними виборними органами. Польща прилучила їх до міста хоч вони задержали свої окремі назви і свій характер підміських сіл.

Тільки три вулиці в Коломиї мали українські назви: Тараса Шевченка, Маркіяна Шашкевича та Українська. Трохи дивно, що в українському місті на українській землі вулиця називається "Українська", але назвали її так не українці. Ані після приходу більшовиків у роках 1939-1941, ані пізніше, за німецької окупації, ні одної з коломийських вулиць не переназвали українським іменем.

Сама оселя сягає сивої давнини, свій початок виводить від старих колоній з римських часів. Але першу згадку про Коломию натрапляємо аж в Іпатіївському літописі під 1240 роком. Ніякої архітектурної пам'ятки з давніх часів сьогодні в Коломиї вже немає, а це тому, що в тих околицях, де лісів було вдосталь, церкви та всі інші будівлі ставили з дерева, матеріалу мало тривкого, що рідко витримає довше, як два століття. В цей час найстарша будівля в Коломиї, це дерев'яна церква Благовіщення з XVI століття. Колись, давно, стояв там український монастир, тепер з нього не лишилося ні сліду, хіба те, що саму церкву називали інколи міщани „монастирською". Невідомо докладно, коли її будували, але збереглися в ній метрикальні документи з 1730 року.

Положена в підніжжі Карпат, наче в затишку, Коломия залишилася поза великими шляхами історичних подій нашої батьківщини, коли не рахувати татарських набігів, що не минали навіть цієї закутини, зрештою доволі близької для них, бо майже на межі з Молдавією. Найбільший з тих набігів занотувала історія в 1589 році, коли татари спалили Коломию, її мешканців вирізали впень, а ченців у ризах повішали на деревах.

Після того місто, що досі лежало над самим берегом Пруту, відбудувалося трохи поодалік, приблизно на теперішньому місці. Не залишилося навіть і сліду з тодішніх будівельних пам'яток. На місці, де колись стояв Домініканський монастир, тепер стоїть велика мурована українська церква. Пам'ять про той монастир лишилася хіба в тому, що криниця на його місці ще й досі називається "кляштор на". Б'є з неї найчистіша, дуже смачна і здорова вода, і в часах, поки заведено в Коломиї водопроводи, жидівські возії розвозили її возобочками по вулицях і продавали на коновки.

Про фортифікації й башти в Коломиї після відбудови міста по татарській руїні знаємо тільки з короткої згадки в історії та з однієї ілюстрації з 1616 року.

Назву Коломиї тільки дуже зрідка подибуємо в історичних анналах. Відомо, що в часі великих народних зрушень доби Богдана Хмельницького діяв у Коломийщині селянський ватажок Семен Височан у 1648-1654 роках. А потім знову затихло, аж поки на Гуцульщині не збільшилася активність опришків. Аж у часі національного відродження Галичини в другій половині XIX століття Коломия починає займати видніше місце в українському житті, стала навіть помітним видавничим центром, другим після Львова. У коломийській тюрмі сидів Іван Франко в один з найважчих моментів свого життя, тут теж склав він свій славний вірш "Вічний революціонер — Дух, що тіло рве до бою".

Від дуже давніх часів Коломия була важливим торговельним осередком на Підгір'ю. Можливо, що початок того виводився ще за княжої галицької держави, хоч велика торговельна маґістраля з Галича до Чорного моря лишала Коломию на боці, проходила на північ від неї, коло Обертина. А хоч від непам'ятних часів варили сіль у Коломийщині і через те була вона центром торгівлі сіллю, то аж від Казимира Ягайлончика, що надав їй привілей "вічного складу соли", стала вона більш відома в тодішньому торговельному й ремісничо-промисловому світі. Почали в ній оселюватися різного роду ремісники — кушнірі, лимарі, гончарі та інші.

Коли Галичину прилучили до Австрії, Коломия стала не тільки торговельним, але й адміністраційним центром покутського Підгір'я, і людність її швидко зростала. Нема даних про кількість її мешканців у тому часі, статистичні дані походять від кінця XIX століття і показують такий приріст:

1880 рік — 23,100 мешканців,
1900 рік — 34,200 мешканців,
1910 рік — 42,700 мешканців, найбільше жидів. Та хоч людність Коломиї зросла, її значення впало. Колись ішов через неї головний шлях на Волощину, і тоді була вона не тільки центром торгівлі сіллю, але й посередничала в товарообміні за хліб з України. Тільки на славних коломийських ярмарках можна було купити всякі гірські продукти й гуцульські вироби. Коли ж сітка залізниць покрила всю Галичину — Коломия зійшла до рівня звичайних галицьких міст середньої величини.

Після першої світової війни Коломия знову опинилася в польській державі. Положена в куті між румунською і мадярською границями, втратила своє значення важливішого залізничного і взагалі комунікаційного вузла. Це відбилося на її господарському житті, вона поволі почала занепадати. За переписом людности в 1931 році в Коломиї жило 33,400 душ, з того українців — 18.6%, жидів — 42.3%, поляків — 33.7%, німців — 5.1%.

До поляків зараховували тоді і латинників, що вважали себе українцями або змінили обряд на римо-католицький під тиском економічних стосунків та польської асиміляційної політики.

Перед другою світовою війною, за приблизними підрахунками місцевих суспільних діячів, число українців у Коломиї становило 15,000, якщо брати всіх людей українського походження, також і златинщених. Тільки жиди перевищували українців кількістю. Все ж Коломия була одним з тих галицьких і взагалі українських міст, що найвиразніше зберегла свій український характер. Основою української людности міста Коломиї було її стародавнє міщанство, а серед нього вибивалися старі і патріотичні міщанські роди Турянських, Микитюків, Білоскурських, Мацкевичів, Михайлюків, Молодіїв та інших. Вони мали свою окрему "Міщанську читальню" на подвір'ї напроти дому отців сотрудників парафіяльної церкви на розі вулиць Шевченка і Боднарської. То був свого роду міщанський клуб, куди вони сходилися на всякі імпрези.

Безпосередньо після другої світової війни кількість мешканців Коломиї катастрофічно впала нижче 20,000, а то внаслідок знищення жидів у ґетті, виїзду німців до Німеччини і поляків до Польщі та вивозу українців на Сибір. Положення, одначе, почало швидко поправлятися, бо верталися старі мешканці Коломиї, а з довкільних сіл напливали нові, і перепис людности 1951 року показував 31,000 мешканців. Хоч це й була поправа, але в порівнянні з розростом інших українських міст Галичини свідчило скоріше про застій, а то й про упадок. В 1956 році число мешканців знову осягнуло 34.000 осіб, а потім, з невідомих причин, почало меншати.

Ніколи не було в Коломиї замітнішої промисловості. Дві дестилярні нафти, два турбінові млини і два бровари — ось і все, чим вона могла похвалитися. Позатим, від часу до часу діяла тут легка промисловість, як фабрика взуття, цегельні й черепичні заводи, технікум механічної обробки дерева, м'ясокомбінат, виробничий і ремонтний завод менших сільськогосподарських машин.

До війни вся торгівля була в жидівських руках. Тільки дуже помалу, головно через кооперативні організації, торговельна ініціатива переходила до автохтонного українського населення. Серед них слід згадати Окружний союз кооператив, Маслосоюз, Народну торгівлю і Покутський союз. Було теж кілька польських кооператив, та вони не мали можливості розростися до більшого господарського значення.

Зате в культурній ділянці Коломия вибилася на друге, після Львова, місце в Галичині. Особливо жвавий був у Коломиї видавничий рух — видавництва періодиків і книжок. До 1914 року найбільш знане було видавництво Михайла Білоуса. Мало воно власну друкарню і містилось у власній великій камениці при вул. Собє ського, де її перетинає Чорний Потік, а видавало різні книжечки для народу, щоправда, жахливою мовою, старим етимологічним правописом і переважно в москофільському дусі. На другому місці стояла "Библиотека для руской молодежи" гімназійного вчителя Юліяна Насальського в роках 1894-1913. Друкована етимологічним правописом, все ж таки випускала інколи цікаві книжечки, головно для шкільної молоді.

Коломия була теж первісним осідком великого видавництва жидівського книгаря Якова Оренштайна, що випустило кількасот томиків малого формату клясиків української і перекладної літератури, а після польсько-української війни продовжувало свою діяльність у Ляйпціґу в Німеччині.

За короткий час існування української держави почалося в Коломиї видавництво "Бистриця", що перевелося потім до Станіславова. На його місце виросли два нові — "Загальна книгозбірня" гімназійного вчителя Дмитра Николишина та "ОКА"— учителя Осипа Кузьми. Перше видавало переклади з латинських та грецьких класиків, поезії і драматичну літературу, друге — історичні повісті, головно з-під пера Андрія Чайковського. При ньому була теж серія дрібних книжечок "Ряст". Великим досягненням передвоєнних галицьких українців була Українська загальна енциклопедія (УЗЕ) в трьох томах, вона народилася в Коломиї. Віднотувати треба теж видавництво "Рекорд", частинно зв'язане з Коломиєю, "Жіночу бібліотеку", різні видання відомого радикального й січового діяча д-ра Кирила Трильовського" (його співаник, календарі "Запорожець" та інші).

Найбільше з усіх галицьких провінційних міст виходило в Коломиї різних періодичних друків. Згадати б хоч такі, як "Голос народний" в 1865-1868 роках; "Наука" в 1874-1886 рр.; "Хлібороб" у 1891-1895 рр.; "Хлопська правда" — 1903-1906; "Жіноча доля" — 1925-1939 і пізніший додаток до неї — "Жіноча воля". Кількома наворотами, головно в роках 1919-1939, були спроби видавати тижневики з локальною хронікою для Покуття, як "Покутські вісті", "Покутський вісник", але вони не могли втриматися. В 1930-х роках якийсь час виходив у Коломиї націоналістичний тижневик "Авангард".

Ніяке місто в Галичині не мало такого виразного українського вигляду, як Коломия. Поминувши жидівський центр — він зник у війні, внаслідок екстермінаційної акції німців, і кілька більших будинків, що їх власники не були українці, та двох костелів — маса хаток з ґанками й городчиками, розкинених по надпрутській долині, менших віллеподібних садиб, що тонули в садках і квітниках, — все те милувало око й наповняло глядача якимсь заспокійливим, радісним почуттям вдоволеної із свого життя людини. А вже в ярмаркові або відпустові дні заливало Коломию барвисте море довкільних селян і селянок, струнких гуцулів і підгорян, скрізь голосно і сміливо лунала українська мова — ви не тільки бачили, що живете серед свого народу, але й чули це своїм серцем і всією душею. Тому так глибоко й міцно держиться в пам'яті всіх покутян спогад про наймиліше для них місто Коломию, столицю рідного і гарного Покуття.

Теги:     Коломия      Покуття      Прут      Черемош      Кути      місто      краєзнавство      Підгір'я      культура      історія
AddThis Social Bookmark Button

Прокоментувати:

blog comments powered by Disqus
 

Підписатись 
на публікації проекту: