English German Polish Spanish

Поховальні традиції Прикарпаття

Рейтинг 5.0 з 5. Голосів: 1

Поховальний обряд українцівЯким був поховальний обряд на Прикарпатті? Вірування і традиції галичан, пов'язані з померлими. Особливості західноукраїнського поховального обряду.

Українці, жителі міст Прикарпаття, поділяються на лемків, бойків, гуцулів, покутян. Також тут проживають представники інших національностей: євреї, поляки, вірмени. Протягом ХХ століття поховальна традиція зазнавала певних змін, що було пов’язано із культурними запозиченнями між представниками різних національностей, впливом міграцій сільського населення, а також оновленням давніх традицій. На початку ХХ ст. похорон міського жителя у своїх основних елементах мало відрізнявся від обряду у сільській місцевості. Змін зазнала поховальна обрядовість з приходом в край радянського керівництва. Елементи поховальної традиції поступово почали змінюватися, до них додалися елементи тогочасної ідеології.
Похорон став подією більше громади, ніж окремо взятої сім’ї. Якщо в селах померлого вдавалось поховати за християнською традицією, то в місті це було майже неможливо, адже в суспільстві існувала думка, що місто знаходиться на вищому щаблі суспільного розвитку, у порівнянні з селом. Вже на початку 90-х років, із здобуттям незалежності України почалося відродження звичаїв початку століття та з’явилися нові елементи: спеціальний транспорт, атрибутика, друкування листівок, що сповіщають жителів всього міста про трагічну подію певної родини. Ця традиція, що сформувалася наприкінці ХХ ст. побутує і тепер.

Виносять небіжчика

Багато правдивих свідчень знайдено в описах дослідників початку ХХ ст.: В.Шухевича "Гуцульщина", І.Волотинського "Похоронні звичаї і голосіння в Городенщинї", В.Данилова "Красный трауръ въ малорусскомъ погребальномъ обряде", Ю.Кміта "Похоронні звичаї і вірування у Бойків", М.Пачовского "Народний похоронний обряд на Руси" та Р.Ф.Кайндля "Гуцули". Сучасні науковці також широко описують дану проблему, серед них Г.Кожолянко, І.Волицька та інші.

Поховальні традиції поділяють на дві складові: похорон і поминки. Похорон – це система ритуальних норм поведінки та обрядових дій, пов’язаних з оповіщенням про смерть, підготовкою небіжчика до поховання та його проводами. Поминки – це традиції, що відбуваються для полегшення переходу душі померлого "на той світ" та вшанування, проводжання людини в останню путь. Одним із жанрів усної народної творчості є голосіння, що водночас є невід’ємною частиною похорону.

Голосіння – це народнопоетичні твори, в основі яких лежать уявлення про те, що померлий продовжує існувати в невідомому далекому краю, але його зв’язок з оточенням, в якому перебував до смерті, триває. Тому в голосіннях до небіжчика зверталися як до живого, оповідаючи йому свої страждання та жалі, благаючи повернутися. Виконували цю частину обряду жінки-плакальниці, яких запрошували виключно для проведення цього звичаю.

Поминки

Існує ряд традиційних уявлень у міського населення з приводу смерті. Передвісником смерті на Прикарпатті є птаха, що б’ється в вікно, у шибку. Характерно, що птаха віщує смерть повсюди в Україні. Якщо собака виє – це на смерть, круки літають над хатою, два разом, хтось має померти. Родина, в якій є невиліковно хвора людина, здогадується про скору кончину і наперед готується до події. Коли тяжкохворій людині присниться покійник або померлі родичі приходять поговорити, це свідчить про близьку смерть.

Коли родичі здогадуються про неминучу кончину, то запалюють біля хворого свічку і тримають до тих пір, поки людина не помре, аж потім вкладають запалену свічку до рук покійника, після смерті гасять її. Руки складають відразу по смерті, бо якщо вчасно не скласти, то тоді це зробити надзвичайно тяжко і можна поломити мерцеві пальці. Хтось з близьких заплющує очі покійнику і кладе на них монети, щоб очі не відкривались, та щоб померлий мав гроші заплатити на "тім світі" викуп за гріхи, скоєні протягом життя.

Після смерті вилітає з тіла душа покійного. Протягом 9 днів вона блукає дорогами, якими ходив померлий. Часто родичі стверджують, що коли тіло протягом трьох днів перебуває в хаті, душа може допомагати або навпаки шкодити присутнім. Душу уявляють як зірку, що впала з неба, птахом або подихом покійного. 

Мити мерця приходили переважно бідні люди, які в такий спосіб заробляли собі на життя. Жінок мили жінки, а чоловіків – чоловіки. Тепер це виконують переважно рідні, сусіди або спеціальні установи, де відбувається поховальна церемонія. Гребінець, яким розчісували покійного обов’язково спалювали, спалювали також матрац, солому, на якій лежав покійний, щетину від бриття, одяг, в якому помер. Воду, якою мили покійного виливали в місцях, де не ступає нога людини, або викопували яму і туди виливали. Деякі люди, що знались на ворожінні, такою водою підливали будинки ворогів, або виливали на вулицю. Коли людина переходила таку воду, то ставала дуже хворою, в народі казали: "Перейшов мертву воду". Таку людину практично неможливо було вилікувати, деколи намагались запобігти близькій смерті через замовляння, кликали до такої людини знахарів, лікарів, бабусь, що могли "відшептати" людину.

Труна покійника

Покійного одягали у вишиту сорочку, переважно шлюбну. Старші та хворі люди складали одяг "на смерть", бо відчували скору кончину. Чоловікові в домовину клали капелюха, малій дитині іграшки, людині, що курила – люльку або сигарети. Коли помирала мала дитина, то одягали її теж у народний одяг, пізніше і до сьогодні дівчаток ховають в білих платтячках, хлопчиків у костюмчиках. Дівчаткам на голову клали віночок, хлопчикам весільний "букет". Старшу незаміжню дівчину зараз ховають у весільному платті. Заборонено одягати покійника в одяг іншої ще живої людини, бо інакше ця людина може померти. Незаміжнім і нежонатим роблять деревце, прикрашають його штучними квітами, після похорону ставлять біля хреста.

Небіжчика клали на "катафалк", його робили з дощок, або мали такий спеціальний стіл, що призначався виключно для наряджання покійного, на цьому столі заборонялось їсти. Катафалк вбирали веретами, під голову ставили спеціально зроблену подушку з тирси та зілля. Під катафалк ставили магніт або відро з піском, щоб покійника "не гнало" – не було набряків, не роздувало. Ноги покійного були направлені до дверей, а голова до вікна для того, щоб померлий пішов і вже не повертався.

В кімнаті, де лежить покійник, все закривали полотном, вікна, двері, дзеркала. Воду не пили при покійникові, бо гидилися його, деколи водою відливали тих, хто втрачав свідомість від переживання.

Покійник

Взували в черевики, а ще раніше в постоли, ноги як колись, так і тепер зв’язують шнурком. Коли тіло на третій день перекладають в труну то обов’язково ноги розв’язують, щоб покійник міг вільно ходити на тім світі. Цей шнурок має надзвичайне значення для людей, що знаються на магії, це відьми, ворожбити, баби, що "кидають на картах" та інші. Вважається, що коли шнурок з покійника потрапить до рук людей зв’язаних з нечистою силою, тоді вони можуть завдати простим людям багато горя, щось погане приворожити. Якщо хтось з рідних візьме його, то матиме успіх в торгівлі, гроші будуть вестися протягом року. Бували випадки коли люди бились над шнурком, та найчастіше траплялося, що прийшовши розв’язувати шнурок,
рідні його не могли вже знайти, його викрадали. Родина старалась не допустити крадіжки і сторожувала покійника по черзі. Ця традиція була поширеною у містах і містечках Прикарпаття, адже жителі переважно займались торгівлею.

За давньою традицією з померлим прощалися всі, хто за життя знав його. Коли приходять люди востаннє вшанувати мерця, то приносять з собою свічку, кладуть на спеціально відведене місце під свічки, стають на коліна, читають про себе "Отче наш", встають і обов’язково повертаються спиною до покійника кажуть "слава Ісусу Христу". Люди взагалі вважають, що біля покійника заборонено будь-яке привітання, а говорити "Добрий день" взагалі не гарно, бо в родичів не може бути доброго дня, коли хтось помирає. При мерці обов’язково має сидіти родина, сусіди. Цілу ніч сидять переважно родичі померлого. В хаті розмовляють, згадують покійного, розповідають життєві історії, голосять. Дяк читає "Псалтир" два вечори підряд, а після цього всі присутні ідуть вечеряти, в гірських селах готували ритуальну страву "коливо" – варену пшеницю заправлену цукром або медом, міське ж населення такої традиції не запозичило. В піст готують пісні страви, гриби, картоплю, кулешу, квасолю, і інше, а в звичайний період дозволено їсти м’ясні та молочні страви. Обрядовим хлібом поминального столу у містах, як і в селах, є пампушки.

При виносі мерця з хати тричі стукають труною об поріг, таким чином покійник прощається з власною оселею. На подвір’ї перед хатою священик читає прощі, а люди відповідають: "Най Бог простить". Так повторюють три рази. Священиків і дяків після фронту, в сорокових роках, було мало, тому люди самі читали "Псалтир" і ховали покійників. Везли мерців на цвинтар "фірою" (возом), попереду несли хрест, хоругви, ішов священик, церковний хор. Далі їхала фіра – "катафалк", за нею йшли родичі та інші люди, несли також вінки, які раніше робили своїми руками з хвойного дерева і прикрашали паперовими квітами переважно синього кольору, цей колір вважали жалобним. Процесія зупинялась біля кожного роздоріжжя, так покійник прощався з дорогами по яких ходили його ноги. Зупинялись і біля хрестів та каплиць. Потім покійного заносили до церкви і правили заупокійну службу. Тепер цей обряд зазнав змін, ще з радянських часів тіло померлого везли на кладовище автобусом, чи спеціальною машиною.

Яму копали переважно родичі або наймані люди, іноді сусіди. Труну заказували зразу після смерті, її робили близькі родичі, сусіди, зрідка просто майстер. Грошей за виготовлення останнього дому для померлого не брали, бо знали, що таке горе трапиться рано, чи пізно у кожній сім’ї. Священик відправляв службу, рідні востаннє прощались з померлим, тоді дозволяв закривати труну з покійником, до цього моменту труна залишалась відкритою, якщо ховали молоду людину, коли ж ховали старшу, то закривали одразу кришкою вдома. В цей момент найбільше починали голосити рідні, чоловіки опускали труну на полотняних мотузках. На домовину кидали грудочки землі спершу священик, а потім всі рідні та присутні на похороні.

Родичі запрошували на поминальний обід. Священик не відвідував такий обід. Запрошені прямували до хати, де відбувся похорон. Після обіду всі присутні співають "Многая літа" всім рідним померлого. Родичі роздають присутнім калачі з маком, вважається, що треба скільки прочитати молитов за покійного, скільки на калачі макових зернин, в наш час іноді дають "за прости біг" цукерки. Бідним міським жителям, як і колись, віддають одяг померлого "за прости біг".

Після похорону кілька днів не дозволялось працювати родичам покійного, сусідам, вважалось, що будуть терпнути руки. Сусіди виходили на город через два дні після похорону, а родичі трохи пізніше – три, чотири дні.

Утоплеників ховали за усіма звичаєвими законами, а от людей, що наклали на себе руки ховали дещо інакше, не читали над ними "Псалтир", священик їх не ховав, а на цвинтарі всі самогубці були поховані в одному куті. Церква і прості люди негативно ставились до самогубства, адже за церковним вченням вбивство, а тим більше заподіяння собі смерті вважається найбільшим гріхом, бо тільки Бог вирішує скільки має прожити та чи інша людина.

Душі нехрещених дітей в народній міфологій називаються потерчатами, а в народі "страчі", також так називають немовлят, яких убили власні матері, якщо зробили аборт, чи стався у матері викидень.

Надзвичайно тяжкою смертю помирають люди, що пов’язали себе з нечистою силою. Так при смерті відьми чи ворожки (ворожбита) її чорта (духа) обов’язково має перебрати інша людина, інакше вона помирає в страшних муках, дуже довго. Над постіллю помираючого розбирали стелю, якщо така людина не могла померти. Коли хтось наважиться допомогти помираючому і перейняти в нього силу, то дає свою руку (мізинець) помираючому і тоді смерть приходить швидко.

Могила поховання

Наступну службу за покійником наймали на дев’ятий день після смерті, потім на сороковий, і теж робили поминальний обід. Переважно в неділю після дев’ятого і сорокового дня по смерті, а також на рік смерті додому запрошували дяка і той читав "Псалтир". Наприкінці ХХ століття міщани почали переважно наймати службу на річницю з дня смерті рідної людини.

Уявлення міського населення Прикарпаття про смерть і душу мало чим відрізняються від загальноукраїнських уявлень. Смерть в переконаннях старших людей виступає жінкою в білій одежі з косою в руках, асоціюється вона також з хворобою. Душу кожен усвідомлює по-різному, так одні вважають, що це цілком матеріальний образ. Коли людина помирає, то маса її тіла зменшується. Інші уявляють собі душу як іскру, птаха, в вигляді хмарини чи зірки на небі. Ці уявлення різняться між собою, але в більшості людей нема сумніву у тому, що душа існує.

- Культурно-історичний портал "Спадщина Предків"

 


Теги:     обряди      звичаї      традиції      поховання      ритуал      традиція

загрузка...

Прокоментувати:

blog comments powered by Disqus

Опитування

Який період історії для Вас є найцікавішим?
 
loading...