СПАДЩИНА ПРЕДКІВ

Головна Поділля Світогляд та вірування подолян

Світогляд та вірування подолян

e-mail Друк
Рейтинг 0.0 з 5. Голосів: 0

podillyaetnСеред українців Поділля широко побутували давні світоглядні уявлення та погляди на утворення світу, небесні світила, явища природи, людину та демонологічні істоти. Традиційними є погляди подолян на утворення Землі. Вони вважали, що світ з’явився з дерева Життя – Світового Дерева:

 

Як ще не було початку світа, 
То ще не було неба і землі, 
А лише було широке море, 
На тім морі явір зелений. 
На тім яворові три голубочки, 
Три голубочки раду радили: 
Як би ми, браття, світ поставили?

Землю люди уявляли також у вигляді площини, що плаває у воді, як яєчний жовток у білку. Площиця ця могла триматись на великих рибинах. Коли вони опускались нижче – йшли затяжні дощі, а коли високо виринали – стояла посуха, а як траплялось перекидались – був страшний землетрус. Пізніше їх погляди змінили своє забарвлення і звелись переважно до вірувань про створення Землі Богом з ґрунту і піску, принесеного з дна морського.

Ще давнішими є вірування, пов’язані з культом землі. Її вважають матір’ю, святою, яку гріх бити й без потреби копати. На Поділлі відомою була клятьба землею. Людина, що клялась набирала в рот землі й опускалася на коліна, хоча в інших регіонах достатньо було потримати грудку землі на голові.

alt

Подоляни з Вінниці

На цій вірі у чудодійну силу землі ґрунтуються й деякі народні способи лікування опіків, ран тощо. Мій дід мені розповідав випадок, коли людину у яку вдарила блискавка, щоб урятувати, обкопували землею, щоб вона ввібрала у себе силу блискавиці. А бабуся казала, що колись люди ,які були втомлені роботою, щоб вигнати втому з тіла горілиць лягали на землю і через деякий час ставали до праці, набравшись сили від матері - землиці. «Земля дає все і все забирає» - говорили стародавні орачі. «Земля - наша мати, всіх годує і пестить» - стверджували їхні нащадки. «Хто на землі сидить, той не впаде – вчили селяни своїх дітей. – Не випускайте землі з рук, тримайтеся міцно за неї – вона єдина вас не зрадить.»

Грудочка рідної землі – це святий оберіг - «…земля з отчого дому, яку носить солдат, врятує його від ворожої кулі.» Таку саму силу мав окраєць хліба з зерна ,що увібрало у себе соки землі. Давайте пригадаємо невідомого солдата Альошу, який загинув віддавши засушений окрайчик хліба, що пробув з ним усю війну біля серця, голодній болгарській дівчинці.

Відомими були також і жертвоприношення землі. Зокрема зразу після Великодня яйця крашанки або шкаралупу з освячених яєць, свячений хліб закопували у першу ріллю. Це було своєрідною жертвою землі і мало бути запорукою гарного урожаю. Цей звичай зберігся у селах Голики та Варварівка Славутського району й дотепер.

alt

Подоляни з Добровлян

Дуже цікавими та багатими на язичницькі елементи є вірування та уявлення місцевого населення про небесні світила. В поширених на Поділлі побутових оповідках, обрядових піснях зустрічаємо елементи сонячних міфів, солярної символіки( обрядове вбрання), на яких проступають залишки сонячного культу( поклоніння сонячним богам Сварогу, Дажбогу , Ярилу).Наприклад сонце – «…чоловік з ясним лицем і чолом божим».

Красне сонце – наш господар, 
Ясен місяць – його жона, 
Дрібні зірки – його дітки. 
Щедрий вечір! Добрий вечір! 
Добрим людям на здоров’я!

Але найчастіше в подільських колядках, гаївках, веснянках сонце описується в жіночих образах – «Богині», «Княгині», «Красної панни», «Небесної цариці». Ще й до сьогодні побутують переконання щодо божественної природи Сонця( коли немає ікони люди моляться Богу, повертаючись на схід). Навіть на дні давніх обрядів сонячного культу, що здійснювались в період зимового і літнього сонцестояння, згодом були перенесені найбільші релігійні свята Різдва Христового та Івана Хрестителя.Ці свята й дотепер ще насичені символікою та елементами язичницьких вірувань.

Коли не було з нащада світа, Дажбоже! 
Тоді не було неба і землі, Дажбоже! 
А лише було синє море, Дажбоже!..(Колядка)

У цій колядці показана потрійна животворна сила, що постає в символах Сонця, Місяця і Зорі, поєднались животворчі елементи – вода і вогонь.

Пане господарю, 
На твоїм дворі ялинка стоїть, 
Тонка, висока, листом широка. 
На тій ялинці трійця горіла, 
Три іскри впало, три морі стало. 
У першому морі Господь купався, 
У другому морі у ризи вбирався, 
У третьому морі став на Престолі…(колядка)

Дуже цікавими були і є вірування люду подільського про Місяць, який теж є силою Божою, від якої залежить людське життя. Ототожнення Місяця з певними особами відбивається в замовляннях і примовках (« Місяцю повний – сину Давидів» , « Місяцю новий - королю молодий»), в яких населення звертається до нього як до божества й просить допомогти, сприяти в лікуванні. Наведу приклад заговору від зубної болі: «Місяцю ,ти Місяцю, срібні твої ріжки, золоті твої ніжки. Зійди ти, Місяцю, зніми мою зубну біль, віднеси її на небеса. Моя скорбота не мала ,не важка, а твоя сила могуча. Мені скорботи не перенести. Ось зуб, ось два, ось три: всі твої. Візьми мою біль, Місяцю, ти Місяцю, схорони від мене мою біль».

alt

Вірування, пов’язані з фазами Місяця, тісно відбилися в народному календарі, у якому чітко вказувалася доцільність виконання певних сільськогосподарських робіт, часова реалізація приписів народної медицини, закономірності зміни природних явищ. Одна наша сусідка каже, що якщо «почепити» на серпик молодого Місяця відро і з нього буде «виливатися» вода, то скоро задощить, якщо ні – довго буде сухо. Місячний слов’янський календар також тісно переплівся з обрядодіями. Найповніше вони збереглися в піснях, колядках, прислів’ях. Тут кожен покровитель виконує свою роль . Наведу приклад однієї колядки:

Святий Юрій землю одмикає, 
Святий Петро жито зажинає, 
Святий Ілля у копи складає…

Подоляни, як і всі інші люди, любили милуватись зорями і приписували їм магічні властивості , які , за повір’ям, були прямо пов’язані з життям людини. « Зорі – то душі людей; якщо людина праведна – зоря ясна, якщо ні – темна.» Вони вірили, що кожна людина має свою планету( планіду), яка згасає разом з життям людини , що відходить в небуття. Згодом це уявлення переросло у християнське твердження: « …кожна зірка – то свічка, яку запалює Бог разом з народженням дитини…».

alt

Подоляни

Серед традиційних вірувань зустрічаються залишки дуже древнього уявлення аріїв про поділ Всесвіту на три зони: небо, землю, підземний світ. Це все відбилось і народних промислах, зокрема писанкарстві. На Вінниччині та Хмельниччині збереглися оригінальні вірування аріїв у те , що під землею живуть «люди – рахмани» і « люди - нарви». Якщо прикласти вухо до землі в день Брахманського Великодня (Вінниччина) або Нарвського (Хмельниччина), то можна почути дзвони. У нашій місцевості віруючі люди стараються нічого не робити у цей день так, як вважають його Пасхою для померлих.

Небо подолянам уявлялось зробленим з «якоїсь білої маси», що розкривається лише на Великдень та під час грози. Згодом це уявлення набуло іншого значення: на небі знаходиться рай, куди пускають лише святі душі. Якщо людина помирала на Пасху, то казали, що вона піде прямо в рай, незалежно від того праведне чи грішне життя вела, бо ворота в рай відкриті три дні, але додавали, що померти у цей день ще треба заслужити.

Побутували також вірування про комети. За місцевою говіркою їх кличуть «мітлою», «знаменієм». Коли таке знаменіє з’являлося на небі, то це сповіщало різні біди, війни, пошесті. Горе сповіщав і метеоритний дощ. Адже, християни вірять, що «…Падаючий метеорит – це грішна душа, яку не приймає небо.»

Дуже поширеними були версії вірувань, пов’язаних з громом і блискавкою. Давня слов’янська віра в бога Перуна перенеслася на пророка Іллю – громовержця. Люди вірили в те, що Ілля для боротьби з нечистою силою користується стрілами – блискавицями, які так і називають – Божі стріли. Ними цілить Ілля у чорта, який нібито любить ховатися у вербу. Бузину, комин або піч.

Серед інших атмосферних явищ, що знайшли своє місце в уяві краян є вихор (смерч). Вихор що підняв на дорозі стовпи пилюки, - це чортове весілля. До цієї пори люди бояться потрапити у вихор( може сприяти каліцтву й психічній хворобі) , навіть дозволити зірвати з себе одіж чи головний убір. Тому, хто у цьому мав сумніви, радили кинути в середину вихору ніж, який освячувався підряд сім років. Ніж цей буде у крові. Кинувши ніж потрібно впасти і лежати як мертвий. Тоді можна побачити як чортенята понесуть хоронити голову нечистого. Цей ніж завжди потрібно носити з собою, якщо загубиш, то нечистий неодмінно знайде і вб’є. Одна дуже старенька бабуся казала нам малим, що нечистий, який сидить у вихорі, дуже боїться сала. Коли набігав вихор то слід говорити: «На сала!» Почувши ці слова вихор звертав убік.

Священні властивості приписували наші земляки і вогню. Адже вогонь був переданий Богом з небес через «Божі стріли». Звідси і походить віра у священну сутність домашнього вогнища. Побутували й різні обряди, пов’язані з культом вогню. Ще є в наших селах господині, які витопивши піч, на ніч ставлять у неї горня з водою і кидають кілька дровин, - своєрідне жертвопринесення домашньому вогнищу.

Вірили люди і в ритуально – очисну силу вогню. Ця віра збереглося й донині. Магічні дійства в народній медицині( обкурювання, спалювання рожі, переведення через вогонь) мають мету позбутися хвороби й уберегтися від злих духів для цього ж запалюють вогні у весільних обрядах , у купальську та Великодню ночі. В купальську ніч , розпалюючи вогонь дівчата примовляли:

Молодая молодице, 
Вийди до нас на вулицю, 
Запали нам Купай лицю!

А перестрибуючи й переносячи через нього дітей з метою очищення проказували:

Славимо Огнебога Великого, 
Що споживає дерево і солому 
І вогнехурделицю розвіває 
Вранці, вдень і ввечері. 
Йому вдячні за сотворені Борошно і питіє, що є їжею, 
Що її зберігаємо в попелі. 
А Вогонь роздмухуємо, 
Щоб горіло!

Якщо спекотної літньої днини дякуючи за воду господареві почуєте: «За воду не дякують!» не хвилюйтесь це не заклик бути неввічливим. Суть відповіді така: напоїти водою подорожнього це не послуга і навіть не проява доброї волі господаря, а обов’язок людини. Адже вода , як вважали наші предки – першовиток буття. Дуже древніми є традиції подолян, пов’язані з водою. Животворча свята вода за повір’ям була освячена небесним вогнем.

У давнину Язичники зверталися до неї з молитвою:

Вічно свіжа Дана! 
Вода і Діва - Жінка Сонця – Вогню! 
Оживи своєю все творчою силою 
Все видиме і невидиме, 
Все добре, духовне , світле! 
Коромислом Райдуги зачерпни із святого Світового Джерела Животворну Воду 
Для народу мого! 
Наділи нею Берегинь, 
Щоб вони сіяли цю святу Воду Золотим решетом на Землю – Матінку, 
Зрошуючи зела і квіти й плоди.

Найповніше властивості води відображалися в замовляннях: « …Вода – Оляно, ти очисти , ісціли раба Божого…» Подоляни завжди вважали і вважають воду справжньою очищаючою солою, що має цілющий вплив на усе. Особливо цінується так звана «непочата» вода, яку потрібно брати з трьох або семи криниць до схід сонця.

Дуже шанують люди й «йорданську» воду, приписуючи їй цілющі і захисні функції. У селі Голики під час Водохреща багато людей купається у річці Горинь з вірою у те, що їхні хвороби залишать їхнє тіло так само, як вода спливає за течією. Моя мама , приносячи додому освячену воду, зважди вмиває мені лице, щоб було чисте і гарне. А тато напуває худобу й кропить хату і обійстя.

Дуже широку популярність навіть сьогодні має «наговірна» вода, тобто вода, над якою проказав заговір або молитву знахар. Майже в кожній місцевості є джерело, криниця , до якої ставляться з особливою шаною, вважаючи воду з них цілющою. До таких місць люди їдуть звідусіль і як своєрідну жертву воді кидають у неї дрібні гроші, як викуп за зцілену душу і тіло.

alt

Традиційний хід на Свято Винограду

Шанобливе ставлення до дерев бере свій початок із сивої давнини, коли наші предки поклонялися деревам як Богам. Існувало у нас на Поділлі уявлення про дерево як реінкарнацію людської душі після смерті, тому до них ставилися як до живих істот. Особливою повагою користувався дуб – «цар дерев». Дуб часто є аналогом дерева життя і присвячувався Перунові. Навіть у нас час після вінчання деякі молодята роблять обряд трикратного обходу навколо дуба ( Тернопільщина) замовляючи при цьому:

Гой, Дубе, Дубе, мій діду любий! 
Ходи в господу до нашого роду, 
Для наших синів дай свою силу, 
Щоб злії духи їх не косили. 
На наших синів дай свої м’язи, 
Щоб злії духи не рвали в’язи. 
На наших синів дай свої моці, 
Щоби були із Богом На кожному кроці!

Особливо магічним у весільному обряді вважають дуба і березу, що зрослися укупі. Нині таким місцем паломництва подружніх пар є Вінниччина.

Вирізана з верби гілочка, навіть без коріння приживається в будь – якому ґрунті. Повитухи робили купіль для немовляти і породілі з вербових гілочок, примовляючи: « Як верба швидко росте, щоб і дитина так швидко росла.»

З вербових і яворових прутиків плели колиску для хлопчиків:

Там у господаря на дворі явір, Святий вечір! 
А на яворові висить колиска, 
А в тій колисочці – мале дитятко, 
Колишуть його мамки і няньки, 
Колишуть – тихо співають: 
- Як живий буде – королем буде а королівну за себе візьме.

З калинових прутів плели колиски для дівчаток. Адже вона є символом жіночої плідності . Мати часто над колискою співала:

Дала мені мати калинову вітку: 
Носи її , доню, за білу намітку, 
Щоб калину да не поломити, ягідок да не подавити, 
Свого роду да не прогнівити.

Важливе місце у світогляді і уяві українців Поділля посідають вірування у різні прикмети, амулети, силу чарів та замовлянь, легкі та важкі дні, щасливе й нещасливе місце, «доброго пролазника» тощо. Наприклад у селах Вінниччини вірять у те, що недобрими є перших дев’ять днів березня. На Хмельниччині й Тернопільщині важким днем вважають понеділок, в цей день не можна пускати сторонню жінку до хати або позичати щось, бо ціла неділя буде поганою. У нашій місцевості є повір’я , що в середу і п’ятницю не можна проклинати, бо все справдиться. Сусідка почувши прокльони завжди каже: «В добрий час казати, в лихий промовчати. Твої речі тобі ж на плечі.»

alt

Подільська хата

Величезна кількість повір’їв і табу складають вірування, пов’язані з обрядовістю, що супроводжувала діяльність( вирощування рослин, догляд за худобою) й життя (хрестини, весілля, похорони тощо) людини. В Благовіщення не слід торкатися насіння – не зійде; не можна позичати насіння до посіву – буде поганий урожай; не давайте нічого , коли у корови мале теля – буде малий удій; не беріть яйця після заходу сонця – кури будуть довбати яйця тощо.

Цілий комплекс забобон і ритуалів приурочувався до найважливіших свят – Святвечора, Різдва, Великодня тощо. На Свят вечір не можна працювати після заходу сонця – повиганяєш духів з хати, не можна, щоб щось ваше було у чужих руках – домочадці будуть хворіти, всі домашні мають бути вдома - інакше цілий рік будуть блукати світами.

Відголосок стародавніх язичницьких вірувань, обрядів – вшанування «домових духів» зберігся у селі Варварівка . Щоб уберегти новонародженого від зурочень його носять по всіх кутках хати примовляючи:

Домовику, а у нас гість. 
Зроби, щоб здоровий ріс, 
Щоб діждати його женити, 
За стіл садовити…

Одного разу я почув від дідуся: «Бога люби, але й чорта не гніви» . Я надовго задумався над змістом цих слів. Виходить, що потрібно поєднати сили які зовсім не поєднуються, Але прочитавши книгу В. Супруненка «Народини» зрозумів, що у наших предків існувала відносна байдужість до поділу на злих і добрих духів. Зло чи Добро, яке приносять ці духи , визначається не стільки їх природою, скільки роллю в даній ситуації і як людина ставиться до неї. Тому з величезною цікавістю почав досліджування про вірування подолян , пов’язані з людьми, яким приписували надприродні сили( чаклунам, знахарям, відьмам, вовкулакам та ін.) У нашому регіоні вони вирізняються своїми особливостями ( назвами, місцем існування, важливістю за рангом, діяльністю тощо).Всі поділяються на добрих ( берегинь) і злих( упирів) з одночасним поклонінням, що йде з глибини віків.

«Течуть ріки великі на Русі, А вода повна дзюрчить їм співами стародавніми про тих бояр, що не боялися до полів проти готів виходити і багато літ битися за вольність Руську. Ті славні нічого не берегли, ані життя свого, - так прорекла їм Берегиня,» у цьому уривку з «Велесової книги» є згадка про малодосліджену постать у уяві предків. Тут Берегиня пов’язана не тільки з водою і співами , а й віщуванням. Цій богині приносили жертву (яблука, груші, цукерки, все , що люблять малі діти), так як вважали її покровителькою потерчат( нехрещених дітей), які померли тобто були «потеряні».

alt

Подоляни з Крогулець

З віками образ Берегині частково стерся, а частково розділився на образи русалок і рожаниць.Святьоха, мавка, лоскітниця, житниця, жалиця, просяниця та ін. – так називали володарку підводних глибин , озерних чертогів та безкраїх полів – русалку.. За поширеним на Поділлі уявленням, русалками ставали молоді дівчата, що втопились чи померли до хрещення. Їх поминали на язичницьке свято русалій , звідти й походить назва – русалки. Русалка, за міфологічним уявленням подолян, має вигляд молодої дівчини з розпущеним волоссям в білих довгих сорочках. 

Русалки – добрі Божества Врожаю, покровительки рослинної сили природи , річок. Існує також версія, що назва русалок походить від слова «русло» , адже річкові русалки чи не найголовніші серед русалок. Вони можуть залоскотати або посприяти у гарних починаннях, Тому мотивом багатьох ритуальних пісень є прохання русалок , щоб дівчата чи жінки позичили для них намітки або сорочки:

Сиділа Русалка на березі, 
Просила Русалка в дівочок сорочок: 
Дівочки – сестрички, 
Дайте мені сорочки, 
Хоч не біленької, 
Але тоненької…

Тому жінки й дівчата вивішують на деревах поблизу річок шматки полотна як своєрідне жертвопринесення. У нас вважають цей ритуал символом воскресіння душі покійних родичів у нових тілах новонароджених дітей, а сорочка – символ тіла, яке вкриває душу.

alt

Подолянка. Дружка з Заліщиків

Відомо , що русалки живуть не лише у воді, а на полях й у лісі. Люди вірили , що вони можуть не лише зашкодити, а й допомогти. Звичай вносити в хату зілля на Трійцю є у нас і до тепер і означає запросини русалок, що живуть у житах, травах і квітах. Це є своєрідним обрядом вшанування їх як своїх прародичів, після Трійці русалок « виводили» з села . Моя бабуся розповідала, що дівчата готували обід – поминальну тризну, заквітчували себе вінками і , взявшись за руки, йшли і співали:

Ой проведу я русалочку до броду, 
А сама вернуся додому. 
Ідіть, русалоньки, ідіте, 
Та нашого житечка не ломіте, 
Бо наше житечко в колосочку, 
А наші дівоньки у віночку…

Щоб догодити русалкам , носили в мисці мед на роздоріжжя, клали на межах хліб, збризкували молоком стежки, якими худоба ходила на пасовище.

Дуже цікавим є вірування населення в домовиків. Характерно, що воно краще збереглося у Східному Поділлі, ніж у Західному. Його уявляють як істоту невизначеного роду «вершків двадцять заввишки» геть оброслим волоссям. Вважалося, що домовик є у кожному домі. При добрих взаєминах з цим другим господарем дому він забезпечував добробут родини, пильнував уночі худобу, дбав про безпеку господарів. Проте міг спричинити великі прикрощі й біду тим, хто його розсердить.

alt

Вірування про домовика тісно переплелися з уявленнями про домашнього чорта «годованця». Дідько, нечистий, хаминок, куций, куцак, пекельник, хапун, шайтан – таких прізвиськ ,мабуть, не було в жодної нечистої сили. Тай саме слово «чорт» зривалося з вуст часто змінюючи своє забарвлення й визначальну силу, - « чортище» , « чортяка», « чортисько», «чортик».

Люди часто відсилають до них один одного і нерідко домагаються протилежного. У нас розповідають такий випадок. Жили в селі Голики два брати. Одного разу на Різдво приніс бідний брат бідному вечерю. Той розгнівався і послав його до чортової мами. Бідний почухав потилицю, втрачати йому було нічого й почвалав за згаданою адресою. Чортова мама прийняла його і дала мішок з грішми. Про це невдовзі дізнався і багатий брат. Не довго думаючи теж зібрався у дорогу. Ледве врятувався від нечистої сили. «Значить не удостоївся», – зробили висновок односельці.

Взагалі то про появу в на світі чортів в народі ходять суперечливі чутки. «Ніхто чорта не сіяв, а він родиться», - говорили старі люди. Залежно від основного місця проживання, яке накладало відбиток на зовнішній вигляд і характер, серед чортів були водяники, польовики, очеретяники, лісовики, болотяники. Особливо люблять чорти річковий вир, болото, глибину. «Аби болото, а чорти знайдуться», - говорили люди, а бувалі попереджали: «В тихому болоті і чорти водяться».

Чорти легко могли збити подорожнього з дороги. Їм не важко було поплутати і пішого і кінного. Ями, вибоїни на дорозі, які люди називали» чорториями». Криві колії – все це витівки чорта. Говорять «Крутить як чорт дорогою».

«Чорт знає що» - все так, часто лише одній нечистій силі були відомі причини багатьох явищ. Нерідко вона й сама їх чинила. Чорт створив зайця: він – передовий нечистого Ось чому зустрітися з зайцем у нас вважають на невдачу. Сороку теж створив чорт, вона служить йому замість коня. А з горобцями у чорта своєрідні відносини. Під час темних( горобиних) ночей чорт душить старих горобців, а молодих у світ пускає.

Якщо ти смілива і впевнена у собі людина, то нечисті можна було не боятися. «Нам хоч чорт аби яйця ніс» , - говорили одні сміливці. Інші вторили: «Не такий страшний чорт як його малюють». І все ж таки, щоб не нашкодила нечиста сила в дорозі і вдома слід дотримуватись деяких осторог. «Чорт його знає», «Що за чорт?» та ін. – бажано, щоб ці вирази якомога менше злітали з ваших вуст не тільки вдень, а й вночі . У церкві став свічку Богові, а чортові про всяк випадок дві. Цілий тиждень після Хрещення не можна полоскати білизну в ополонці – чорти могли вилізти на поверхню з води. Над колодязем не можна їсти хліб – чорти заведуться. Порожню колиску гойдаєш – чорта колишеш.

alt

Подолянка. Генрик Родаковський

До іншої категорії відносяться відьми, упирі, вовкулаки, ворожки. Тобто ті, що користуються послугами нечистої сили і людям спричиняли переважно зло. За народною уявою відьми бувають «родимі» і «навчені». «Родима» народжується з хвостиком, а «навчена» отримує своє особливе вміння від нечистого, продавши йому при цьому душу.

Основним завданням відьом є псування корів, видоювання від них молока. У вченої відьми завжди є молоко від усякого звіра, яке вона збуває чортам. Злодійка ходить доїти чужих корів , перетворившись на білу сучку. Крім цього вони шкодять і іншим домашнім тваринам. Щоб уберегтися від цієї шкоди у нас посипають худобу освяченим маком. Поки відьма не визбирає весь мак в обійстя не проникне.

Впізнати відьму можна по тому як вона цілує замки перед утреньою на церкві. Щоб відбитися від них уночі , треба мати при собі осиновий прут. До цієї пори населення сіл малює освяченою водою хрести на дверях своїх осель, щоб відьма не зурочила. Ще одним способом можна було дізнатись яка відьма попортила корову. Для цього варили цідилок, в який натикалося 9 або 12 голок. І вірили, що відьма неодмінно прийде щось попросити. Якщо ж не отримає те, що просить, то признається .Бо коли вариться цідилок вона відчуває нестерпний біль.

В Іванову ніч господарі намагалися не пускати коней в поле, щоб їх не осідлали відьми й не їхали на них на шабаш (хоча вважається , що відьми мають здатність літати). На Купала дівчата несли прикрашену свічками гілку на цвинтар, де набирали у фартухи землі зі свіжої могили . Цією землею посипали у відьми перед ворітьми , а гілку топили у найглибшому місці, щоб відьма не могла більше робити шкоди.

Виття самого вовка в глуху темну ніч проймає і пішого, і кінного. Але якщо ти за надійним запором то у вовчому витті немає нічого страшного. І здається людям , що то не виття , а плач . Тоді вони задумуються, що це не дикий звір виє , а людина виливає свою тугу? На Поділлі вірили , що на вовкулаку( людину, яку ночами набирає вовчого вигляду) можна перетворити будь – кого. На вовкулаку могла теща перетворити свого зятя, якщо він погано обходився з її донькою, дівчина, кинувши на хлопця, який її зрадив, стрічку, жінка , пов’язавши на шию чоловікові мотузку. Вони втікали від людей і обростали звірячою шерстю. Вовкулаки цієї категорії були жертвами відьом і не мали над ними ніякої влади.

За іншими уявленнями були ще й вовкулаки, які жили сім’ями , мали дітей, але у певний час перетворювалися на вовків і винищували худобу.

Вовкулака по злобі міг обернути на вовка й іншого чоловіка. Для цього йому достатньо одного укусу. Одна дуже старенька бабця розповідала страшну історію як молодих після вінчання чаклун обернув на вовків. А через деякий час мисливці вбили двох вовків під шкурою , яких знайшли весільні рушники.

Повернути їм людську подобу могли ті самі відьми , що зурочили, бо вовчу шкура трималася за допомогою пояса. Хоча були випадки, що він рвався сам собою.

Про упиря на Поділлі не було одностайної думки. Одні вважали його дитям чорта і відьми інші вовкулаки і відьми. Він майже нічим не відрізнявся від звичайної людини. Правда, впізнати його можна було по дуже червоному обличчю й злому характеру. Деякі упирі мали по шість пальців на руках і ногах, інші два серця.

На Вінниччині їх називали відьмачами. Відьмачі були добріші від відьом і старалися не робити зла людям. Вони могли вилікувати попорчену корову. Були й такі, що передбачали майбутнє. Вночі упирі ходили по хлівах і ссали кров у домашніх тварин. Чуму, холеру, віспу та інші епідемії, неврожаї, посухи теж приписували їм.

Упирі не могли померти, бо коли їх ховали , вони появлялися в іншому місці.

Позбутися упиря можна було лише тоді, коли в могилу кинути жменю маку. Він не вийде з неї поки не перелічить усього. Радили також витягати труп з могили і пробивати груди осиновим кілком, а для надійності ще й спалювати тіло. А щоб остаточно зник і більш ніде не появлявся, й не шкодив людям, йому, перед спалюванням, зав’язували очі й забивали глотку землею.

Про цих істот нашим бабусям їхні прабабусі розповідали багато страшного. Правда легковірних засміювали: мовляв було це в давні часи , ще за царя Гороха. Отож за уявленнями наших прапрапрабабусь песиголовці ( а це були саме вони) – це люди дуже високого зросту з одним оком посеред чола. Їм були відомі всі закопані скарби, вони могли чути, як говорять трави, вітер, звірина, знали цілющі властивості рослин.

Песиголовці були дуже злими й кровожерливими. Вони відловлювали людей і поїдали їх сире м’ясо.

Щезли з лиця землі ці страшні істоти так, як розповідається в одній легенді на Тернопільщині. Говорять жили песиголовці у той час, коли не було на землі смерті. Змучені постійним страхом люди випросили слізно у неба смерть. От вона й прийшла на землю й виложила незабаром усіх песиголовців.

 Колодник Микола Анатолійович, МАУП

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

Анічніков Е. Язичництво і древня Русь. – СП б. 1914. 

Войнович В. Українська міфологія. – К: Либідь, 2003.

Грушко Е., Медвєдєв Ю. Словник слов’янської міфології. – Н.Новгород, 1995. – с.175, 176, 322.

Знойко О. Міфи Київської землі та події стародавні. - К:, 1989. – с. 67, 78,80.

Іларіон митрополит. Дохристиянські вірування українського народу. – К.,1992. – с. 56,98, 99,138

Кайсаров А., Глінка Г. Вересова книга. – Сост. А. Баженова, В. Вардугін. - Саратов: Надія, 1993. – с.49.

Климник С. Поділля у народних віруваннях та звичаях в історичному освітленні. – Київ, 1963. Т. 1 -2.

Лозко Г, Коло Свароже. – К .: Український письменник, 2005. – с. 35, 47, 112, 116, 120, 128 – 131, 157 – 171.

Супруненко В. Народини. Витоки нації: символи, вірування, звичаї та побут.- З.:МП Берегиня, 1993, - с. 123 – 135.

Скуратівський В. Місяцелик. – К.: Мистецтво, 1993.

Теги:     Поділля      подоляни      звичаї      традиції      архетипи      етнографія      етнологія      українці
AddThis Social Bookmark Button

Прокоментувати:

blog comments powered by Disqus
 

Підписатись 
на публікації проекту: