English German Polish Spanish

Похоронна обрядовість Карпат XIX-XX ст.

Рейтинг 5.0 з 5. Голосів: 1

Un535353535titled-1Як і скрізь в Україні, у Карпатах повідомлення про смерть передава­ли ус­но та за допомогою певних звукових сигна­лів і візуальних знаків. Особливо бага­тою на різні спо­соби траурного інформування є зви­ча­євість гуцулів, у яких ще на по­чатку ХХ ст. побутували такі самобутні явища, як роз­па­лю­ва­н­­ня вог­ни­ща біля дому по­мер­­ло­го, виві­шува­ння на вікні хати перемітки, трембітання. Зви­чай пові­дом­­ля­ти трем­­­бітою про смерть, який і досі зберігся в гуцулів, зафік­со­ва­но також у дея­ких се­лах бой­ків­сько-лемківського пограниччя.

Підготовка до похорону

Першими ритуальними заходами підго­тов­чої ста­дії похоро­нного обряду є зак­ривання очей і вуст померлому, його обми­вання та перевдягання в но­ву одежу. Важ­­ливе значення, якого в народі зда­вен надають цим обрядодіям, зу­­мо­­влене син­к­ре­тични­ми уявле­н­ня­ми про потойбічне бу­т­­тя душі чи май­­бутнє тілесне воскре­сі­ння людини. Своєю чергою низ­­ка охо­­ронних заходів та заборон, пов’язаних із об­ряд­женням небіжчика, ґрунтується на ар­ха­їчних уявленнях про згуб­­ний вплив покій­ника на дов­кілля й занечищеність та смертоносність пред­ме­тів, які дотикалися його ті­ла. Ці та деякі інші світо­гляд­ні мотиви лежать в основі зви­чаїв виливати в “неза­хід­не міс­це” во­ду, якою об­мили мерця, знищувати предмети, яки­­­ми корис­ту­ва­лися в під­го­тов­чих обрядах, закривати очі по­мерлому мо­­не­та­ми, зав­­часу готувати “смерт­ний” одяг, ши­ти його з дот­ри­ма­нням дав­ніх спо­со­бів вик­рій­ки, вби­ра­ти по­кій­ника в “лег­ку” оде­жу, уни­кати в ній вуз­­­лів, прикрас, чер­воного кольо­ру, викорис­то­вувати елементи шлюбного вбра­ння та одягати неодружених у ве­сі­ль­ний стрій тощо.

Ха­рактерними дета­ля­ми, які вказують на локальні відмін­нос­ті побутування та­­ких зви­чаїв у мешканців різних місцевостей Карпат, є уни­ка­ння в похоронному одя­зі реме­ня, звичай спо­ряд­­жати мерця торбиною, га­ман­цем, практика прикрашати са­моробні воскові перстені позліткою, тра­диція вбирати небіжчика ті­льки в білі шати, деякі заборони і ка­тар­­сичні акти (не торка­тися по­кій­ника рукою, якою сіють, не викорис­то­ву­ва­­­ти для об­миван­ня криничну воду, звичаї ви­ли­вати “мертву” воду в річку, з очи­ща­­льною ме­тою до­тор­ка­тися трави чи ясеня тощо).

Аналіз порівняльних етнографічних відомостей засвідчив три­ва­­ле збере­жен­ня в українців Карпат давніх звичаєво-об­ря­­до­­вих явищ, пов’яза­них із виготовлен­ням тру­ни та під­го­­товкою міс­ця поховання. Це на­сам­перед часткове збе­ре­же­ння в об­ря­до­во­му по­буті домовин ар­хаїчного типу (дов­бана тру­на, домовина з плос­ким чи двосхи­лим віком), зас­то­су­ва­ння деяких ста­ро­ви­н­них техно­ло­гічних прийо­мів при їх виго­товленні (нап­рик­лад скріплю­ва­н­ня до­щок де­рев’яними клинця­ми), зви­чай гуцулів робити от­вори-“віконця” в труні тощо.

alt 

Траурні ритуали

Як і в багатьох інших етнот­ра­ди­ціях, в українців, і зокрема в меш­канців Карпат, у ХІХ – на початку ХХ ст. головною ознакою жалоби родичів по­мерлого слугували пев­ні особливості їхнього зовнішнього вигляду: від­­сутність або, навпаки, наяв­ність в оде­­­жі тих чи інших компонентів та її колірні особ­ли­вос­ті (використання бі­ло­го й чорного ко­льорів, уни­кання червоного, прикрас і голов­них убо­рів то­що). Специфікою тра­ур­них тра­ди­цій горян є зви­чаї вико­рис­то­­ву­ва­ти в одязі деякі відзнаки (чор­не на­мис­то, чор­ні хус­ти­ни, білі на­міт­­ки), заборони го­ли­ти­ся (у бойків, гуцулів), розчі­су­ва­ти во­лосся і вми­ва­тися та прак­­тика вдя­гати на по­хо­рон ті­льки буденний одяг (у гу­цу­лів). І досі в горян частково побутує архаїчний звичай, за яким на знак жа­лоби дів­чата з родини по­мер­ло­­го (у дав­нину й жінки) роз­пус­кають волосся, збе­реглися й своє­рід­ні на­род­ні вмо­ти­вування цієї дії як ма­гіч­ного за­собу забезпечення пе­ре­ходу душі до по­той­біччя. Цікавими є й автентичні пояс­не­н­ня траурної традиції закривати дзер­ка­ло, яка, як пока­зують ти­­по­логічні зіс­тавлення, пер­віс­но мала охо­ро­нне значення. До само­бут­ніх локальних зви­чаїв, які по­в’язані з предметним вираже­н­ням трауру, на­ле­жить тра­диція зні­ма­ти зі сті­­н руш­­ни­ки та ікони (Центральна Бой­ківщи­на).

Архаїчним загальнокультурним обрядовим явищем є траурна тра­ди­ція опла­ку­ва­ти померлих, яка має глибинні психофі­зіологічні, мо­­ра­ль­но-етичні й сві­тоглядні ос­нови і відзначається у слов’янських та ін­­ших на­ро­дів Єв­ропи знач­ни­ми збіж­нос­тя­ми. Характерною особливістю її фун­к­ці­о­нування в ук­­ра­їнців, і зокрема в меш­кан­ців Карпат, є тривале збереження го­­ло­сінь (подекуди й донині), а також низ­ки особливо давніх звичаєво-об­ря­до­вих явищ: за­­­лишки прак­ти­ки чо­ловічих голо­сінь, звичаї спе­ціального найму на по­­­хорони пла­чок, пісенні діа­ло­ги (від імені мерця та родичів) двох груп го­лосі­ль­ниць, ри­ту­а­лі­за­ція тра­ур­ної по­ве­дінки плачки то­що.

Охоронні й табуальні звичаї гуцулів вирізняються на за­­га­ль­но­­кар­патському й по­части загальноукраїнському фоні такими реа­лі­я­ми, як за­бо­ро­на користуватися впро­довж похоронного пе­­ріоду хатніми речами, які “занечи­щені” покійником; т­а­бу, по­в’я­зані зі скотарством (за­­борони виганяти вівці на поло­нину, фор­му­ва­­ти отару, проводити контрольне до­ї­н­ня та ін.), тощо. На теренах Бойківщини й Лемківщини зафіксовано тривале збе­реження прак­ти­ки, за якою певних господарсь­ких забо­рон дотримуються ши­ро­ке коло осіб чи вза­­га­лі всі мешканці села; охоронне ви­ко­­рис­­та­н­ня односель­ця­ми низки обе­ре­гів, по­бу­ту­вання такого архаїчного яви­ща, як магіч­но-охо­ро­н­не зак­ли­­нання небіж­чи­ка. Варто відзначити й оригі­нальні уяв­­ле­ння бойків та гу­цулів про річ­ку як межу за­не­чищеної території, а також різні на­родні засоби упо­ві­льнення розкладу мер­т­вого тіла.

Похоронні ігри

Однією з найхарактерніших особливостей похоронної звичаєвості верховинців є три­­­вале збереження в ній такого давнього обрядового явища, як ігри бі­ля по­кій­ни­ка. Затрачування цього звичаю відбувалося про­тягом усього ХХ ст. Під впли­вом ку­льтурно-ос­віт­нього поступу та активних заходів духо­вен­ст­ва (подеку­ди й чле­­нів то­вариства “Просві­та”) в деяких селах Гу­цуль­щи­ни, Північної Лем­ків­щи­ни, Цен­­т­ра­ль­ної й За­хідної Бойківщини він зник уже на по­­чатку – у першій тре­ти­ні ХХ ст. В ін­ших — похоронні ігри було полишено лише в час лихоліть дру­гої сві­то­вої вій­ни або ж у 50-70-х рр. В окре­мих селах Вер­хо­вин­ського, Ко­­сів­ського, Пу­­ти­­ль­сь­ко­го, Ра­хів­сько­го, Великоберез­нянсь­кого, Між­гір­ського, Ско­лівського ра­­йо­­нів її за­лиш­ки (окремі ігри та жарти, гра в карти) збе­рі­галися ще в 80-х – на початку 90-х рр. ХХ ст. Крім теренів Карпат, похоронні ігри побутували також на Покутті, Підгір’ї, в ни­­­зинних ра­йо­­нах Буковини й Закарпаття та частково на Поділлі. Наявність по­діб­них реалій у похо­ро­нних і поми­на­ль­них тра­диціях на­ро­дів ін­ших кон­­тинен­тів, а та­кож у давніх сло­в’ян, гу­нів, гре­ків, римлян, гер­ман­ців, фран­ків, бал­­тів доз­воляє вважати їх типо­вими явищами архаїчної об­рядової ку­ль­тури. З огляду на універсальне сприйняття ритуального сміху та інших елементів ор­гі­астичних обря­дів як засобів охоронно-продукуючої магії, гадаємо, що первісне значення по­хо­ро­нних ігор та гіпер­тро­фова­них веселощів полягало в захисті жи­вих та са­мо­го мерця від злих сил, про­тис­тоянні смерті та магічному продуку­ва­н­ні життя в йо­­го найріз­номанітніших проявах. З ін­шо­го боку, ігри, які насамперед улаш­то­ву­ва­ли задля покійника (на його честь), можна розгля­да­ти і як акти, спря­мо­­вані на йо­го “воск­ре­сіння” (нове народження), “розважання”, що також мог­­ло сприй­­ма­тися як за­сіб охорони від смерті та забезпечення позитивного впливу мерця на по­бут жи­вих. По­декуди на Бой­­ків­щині й Лемківщині збереглись і дав­ніші уявлення про те, що ве­се­ло­щами мож­­на прог­­нати від жи­вих смерть чи “роз­ва­жити” самого мерця. Про первісне обрядове значення похоронних ігор свідчить участь у них осіб різ­­ного віку й статі (подекуди й родичів), проведення забав саме бі­ля мер­ця, ігрові дії, у яких об’єктом жартів ставав і сам покійник, за­борони жар­ту­­вати піс­ля за­вер­ше­ння забав. Так, з ідеєю позитивного ма­гічно-охороного впли­­ву на життєз­дат­ність і реп­ро­дук­тив­ність людей і тва­рин, забезпечення ро­дю­чос­ті рос­лин, очевидно, первісно були пов’язані еротичні й соро­мі­ць­кі заба­ви, ігри з деякими ряд­­жени­ми зоомор­ф­ними та антропоморфними образами (“коза”, “мед­відь”, “дід і ба­ба”).

Відпровадження померлого до могили, поховання

Як свідчить аналіз етнографічних джерел ХІХ – початку ХХ ст., залежно від міс­­­цевої традиції, певних природних і соціальних чинників, на кладовище пе­ре­но­си­ли труну без­­посе­редньо на пле­чах або пере­возили саньми чи возом. Ще в 20-30-х рр. ХХ ст. в багатьох міс­це­востях Карпат побутувала прак­тика вик­­люч­но­го вико­рис­та­н­ня (у будь-яку по­ру року, в т.ч. й улітку) для цієї ме­ти са­ней. По­де­ку­ди в го­рах за­лишки цієї тра­ди­ції зберігались ще в 70 – 80-х, а в ок­ре­­мих селах Ве­ли­­ко­бе­рез­нян­сь­кого, Рахів­сь­ко­го, Косівського р-нів і на по­чатку 90-х рр. ХХ ст. Відома також практика зво­зи­ти труну зі стрім­­ких схи­лів при­мітив­ни­ми волокушами (“пластами”), переправляти її річ­­­кою за допо­мо­гою плоту (оста­нній звичай зафіксовано на Буковині в сере­ди­ні ХІХ ст.). У су­часну пору домовину ­не­суть на церковних ношах-“марах” або (рідше) везуть во­зом, запрядженим волами - така тра­ди­ція ши­­роко по­бутувала ще в 30-х рр. ХХ ст. Насам­пе­ред це було зумовле­но тим, що через пев­­ні соціально-еко­но­мічні чи­нники в по­бу­ті вер­хо­винців воли довший час залиша­лися єди­ною тяг­ло­вою си­лою. Іншою при­­чиною, ма­буть, належить уважа­ти характер­не для горян упе­­ред­же­не став­­ле­н­ня до будь-яких обрядових новов­ведень, зокрема й до вико­рис­та­ння на по­­­хо­­роні коней, сприй­ня­ття коня як “нечистої”, “демонічної” тварини (нап­ро­ти­ва­гу сак­ра­лізованому ставленню до волів).

alt

Із відпровадженням померлого до могили в українців Карпат пов’язані й ін­ші сво­є­рідні зви­чаї та обряди. Це, зокрема, акти символічного прощання покійника зі влас­ною госпо­дою й полем — триразове доторкання труною воріт (Закар­пат­сь­ка Бой­ківщина) чи землі на межі угіддя (Гу­цу­ль­щина); деякі особливості ри­ту­­а­лі­зо­ва­но­го оплакування мерця — голосіння ро­дички над труною на возі (Гу­цу­­ль­щина, Бой­ківщина); обрядові “прощі” та жертвування учас­ни­­кам похо­ро­н­ної про­цесії пев­них предметів (Гуцульщина); заходи, покликані по­­лег­­шити душі “пе­­реп­раву” до по­той­біччя через міфічну ріку чи міст: зви­чаї ки­да­ти в річку т.зв. “пе­­ре­віз­ну” мо­не­ту, стелити на дорогу рушник-“міс­ток” (Гуцу­ль­щина) тощо.

alt

У звичаєвості деяких балканських народів зустрі­чаємо обрядові обмеження участі в похо­ва­н­ні мерця деяких кате­го­­рій осіб (наприклад, вдови чи вдівця), які та­кож зафіксовано в Карпатах, зокрема на теренах Західної Бойківщини. Ін­­ше, ві­до­мі­ше в українців і зага­лом слов’ян, об­ря­до­ве застереження стосується при­сут­­ності ма­тері при по­хованні пер­шої дитини, що зумовле­но турбо­тою про по­да­­льше мате­рин­ст­­во жінки та долю її майбутніх дітей. Через уявлення про згубний вплив мерця на плідність, традиційно табуює­ться при­сутність на по­хо­ро­ні поро­діллі та ва­гітної. Охоронними мотивами зумовлені й деякі інші заборони — проходити траурним походом че­рез засіяне поле, везти селом небіжчика-самогубця у відкритій труні, “переходити дорогу” похо­ронній процесії та спостерігати за нею з вікна тощо.

alt

alt

Від­­з­на­чи­мо також гуцульські тра­ди­ції вос­та­ннє трем­­бі­та­­ти по­­­мер­ло­му на цвинтарі, сипати в могилу зерно, об­мивати над нею руки “пог­рі­бав­­­ни­кам” і “не­сі­ни­­кам”, роз­да­ва­ти присутнім пев­ні дари та при­го­щати їх по­ми­наль­ними стра­ва­ми. У гуцулів та бой­­ків за­фік­совано також зви­чаї клас­ти в мо­гилу посудину з во­дою для пот­реб мер­ця, за­­лишати на могилі ве­­сі­ль­ні атри­бу­ти. У жителів окре­мих лем­­ків­сь­ких сіл по­бу­тували своє­рід­ні охоронні об­ря­додії (бит­тя посуду біля цер­к­ви чи на цвинтарі та ін.).

 

Магічно-охоронні, післяпоховальні заходи

Спеціальні охоронні заходи горяни здійснювали при похованні т.зв. “злих” мер­ців (само­губ­ців, потопельни­ків, упирів, відьом, чаклунів, нехрещених дітей). Як свідчать джерельні дані ХІХ – початку ХХ ст., най­по­ши­ре­ні­ши­ми з них були: вкла­да­ння до труни обе­регів, охо­ро­нне вико­рис­тання ма­ку, зас­то­сування деяких ра­ди­ка­льних дій (практика зв’язувати руки і ноги самогубцеві чи упиреві ожи­ною, про­тикати язик цвя­­хами, забивати в п’яти голки, а в го­ло­ву чи гру­ди — залізний зу­б з бо­ро­ни і т.ін.). Найрізнома­ніт­ні­ше та­кі та інші охо­ро­нні за­­хо­ди ви­­ра­жено в обрядо­вості бой­ків і лем­ків. На Лемків­щи­ні за­­фік­­со­вано та­кож звичаї, по­в’язані з “ошука­нням” мерця: ховати ві­дь­му на чужому кладовищі, ви­тягу­ва­ти тру­ну самогубця че­рез от­вір, зроб­ле­ний під по­ро­гом та ін.

Характерною особливістю похорону померлих перед­час­­­ною смертю було їхнє поховання в куті кладовища чи поза його огорожею або, за дав­нішою традицією, на міс­­цях трагічної загибелі чи самогубства, на межі зе­­ме­ль­них угідь села, у лісових хащах тощо. За численними порів­ня­ль­но-іс­торичними да­ними, ця традиція, а також звичаї закидати мо­ги­лу “злого” мерця хми­­зом, камінням, у певний час спалювати та­ку “наміть”, використовувати для ней­т­ра­­лізації покій­ни­ків різні обереги (пе­редусім гострі, колючі предмети й рос­ли­­ни), зв’я­­зувати померлих, у перед- чи післяпо­хо­ро­н­ний час ніве­чити трупи ся­гають своїм корінням язич­ни­ць­кої епохи і є подібні до звичаїв населення різ­них регіо­нів України і загалом бага­тьох народів Європи.

Комплекс післяпоховальних звичаєво-ритуальних заходів охоплює низку очи­ща­льних, охоронних, поминальних і тра­урних чинностей і традиційно розпо­чи­на­є­ть­­ся обрядодіями, які спрямовані на ліквідацію учасника­ми ритуалу уявно­го зане­чи­­­щення. Основ­ними з них є миття рук (у річ­ці чи біля до­му) пе­ред по­чат­­ком поми­нок, а також своє­рід­но вмо­тивована тра­диція до­тор­катися ру­ка­­ми до пе­чі. У закар­пат­сь­ких бойків (на Міжгірщині) ще наприкінці ХХ ст. побутував звичай торкатися ясеня.

Післяпохоронні поминки, якими розпочинається річний цикл обрядів, по­в’я­за­­них із уша­нуванням пам’яті людини, також відбувалися з дотриманням бага­тьох сво­є­рід­них звичаїв. Це, зокрема, зафіксована в населення дея­ких місцевостей Бой­ків­щи­ни та Лемківщини традиція першочергового спо­­живання учас­никами трапези час­ни­ку чи обрядового хліба, що мало певне ма­гічно-охоронне та символічне значе­ння; архаїчний звичай пити хмі­ль­не почер­го­во од­нією чаркою (Бойківщина, Гуцу­ль­щи­на); практика гуцулів, покутян, буковинців об­­­да­ровувати учас­­ни­ків по­­минок певни­ми жертовними предметами.

alt

До традиційних елементів поминальної звичає­вості мешканців Гуцульщини та інших місцевостей України належить пер­­­­шо­чер­гове обрядо­ве споживання на помин­ках колива. Первісне зна­че­ння такого звичаю, гадаємо, по­ля­гало в опо­се­ред­ко­ва­но­му жертвуванні душі по­кій­ника цієї архаїчної “стра­ви по­мер­лих”. Імо­вір­но, із зау­по­кій­ним жерт­ву­ва­н­ням по­в’язаний і обряд пі­­дій­мання нап­рикінці поминок т.зв. “пог­­­рі­бав­ної мис­ки” або обрядового хліба, що й досі збе­ріг­ся в гуцу­ль­­­сь­­ких та бой­ків­сь­ких селах.

Післяпохоронні ніч­ні чування родичів й односельців у до­­мі помер­лого — один із давніх і загальновідомих звичаїв, основою якого є ві­ру­ва­н­ня про від­віди­ни душею власної домівки. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. такі зібрання в цілому про­хо­ди­ли за сце­на­рієм допо­хо­ва­ль­них “посижінь”. Почасти збе­рег­лись у горян за­бо­рони га­сити вночі світ­ло, спати, а також архаїчна прак­тика класти для потреб ду­ші воду та їжу, по­си­па­ти долівку попелом чи бо­рош­ном для виявлення “слідів по­мер­лого” тощо.

© Гузій Роман Богданович,
канд. іст. наук НАН України.


Прокоментувати:

blog comments powered by Disqus

RSS канал Спадщина Предків Facebook Спадщина Предків Vkontakte Спадщина Предків Телеграм Спадщина Предків Twitter Спадщина Предків Instagram Спадщина Предків Flickr Спадщина Предків

Опитування

Який період історії для Вас є найцікавішим?
 

loading...