СПАДЩИНА ПРЕДКІВ

Головна Звичаї та обряди Поховальні звичаї та обряди НЕБЕСНИЙ СВІТ В СВІТОГЛЯДІ СХІДНИХ СЛОВ'ЯН

НЕБЕСНИЙ СВІТ В СВІТОГЛЯДІ СХІДНИХ СЛОВ'ЯН

e-mail Друк
Рейтинг 0.0 з 5. Голосів: 0

34424242424242424242453453Давньослов'янська архаїчна культура виявилася набагато складнішою ніж уявляли собі вітчизняні дослідники ще наприкінці XX ст. Перед сучасними вченими відкрилися нові складні аспекти давньослов'янського язичництва, які потребують значної уваги дослідників різних наукових напрямків. Особливий інтерес у зв'язку із цим викликають східнослов'янські язичницькі уявлення про небесний світ мертвих, які становили собою підґрунтя дохристиянського світогляду наших предків.

Проблема уявлень наших пращурів-язичників про потойбічний світ постала перед історичною наукою відносно недавно. Більшість дохристиянських дослідників або зовсім ігнорувала цей аспект вітчизняної архаїчної культури, або зводили їх до одного з аспектів язичницького культу вогню. Винятком стали праці відомих істориків та фольклористів XIX–XX ст. – О.О. Котляревського, О.М. Афанасьєва та Д.К. Зеленіна. Деякі основи давньослов'янських язичницьких уявлень про потойбічний світ розглядалися у творах радянських вчених: С.О. Токарєва, Б.О. Рибакова, Н.М. Велецької.

Разом з тим, всі ці дослідники здебільшого акцентували свою увагу на уявленнях наших предків про нижній, підземний світ мертвих, тоді, як вірування пов'язані, з верхнім, небесним світом небіжчиків та богів майже не розглядалися. Метою даного дослідження є релігієзнавча реконструкція східнослов'янських язичницьких уявлень, пов'язаних з небесним світом мертвих.

Східнослов'янські язичницькі уявлення про потойбічний світ складалися з двох великих розділів: вірування, пов'язані з нижнім, підземним антисвітом, та з верхнім, небесним раєм. Можливо, що це було обумовлено традиційною поховальною обрядовістю, яка припускала розкладення померлого на дві окремі субстанції – кістки та духовну сутність небіжчика. Кальциновані кістки повинні були відправитись у антисвіт та продовжити там своє існування окремо від інших частин тіла. Дим від поховального багаття символізував дух померлого, який нібито відправлявся в небесний світ.

Місцезнаходження “небесного світу мертвих” в уявленнях наших пращурів не було конкретизованим. У індоєвропейській міфології “верхній рай” знаходився десь за межею видимого світу, там, де зливаються вода, земля та небо. В більшості випадків його відносили до крайнього заходу, тобто місця, де нібито кожен вечір “вмирало сонце”. На думку В.Є. Ларичева коріння даних міфологічних уявлень виникли ще в доісторичну первісну добу, коли за його теорією житло первісних мисливців було завжди орієнтовано на схід, де нібито “народжується сонце” і протиставлено заходу – місцю, де воно нібито вмирає [1, с. 12].

Теорія про місцезнаходження “небесного царства мертвих” на крайньому заході підтверджується й археологічними даними. Абсолютна більшість трупопокладень у східнослов'янських похованнях X ст. була орієнтована головою на захід, обличчям на схід. Цей факт дозволяє припустити, що у свідомості наших пращурів “світ мертвих” знаходився десь на далекому заході. Разом з тим це може означати і рух небіжчика на схід – назустріч сонцю, яке встає.

Ототожнення померлих людей з сонцем, що заходить, зустрічається й у деяких писемних джерелах XII–XVI ст. У “Слові о полку Ігоревім”, наприклад, загиблі князі Олег та Святослав порівнюються з двома сонцями, які “тьмой заволоклись и в море погрузились”. У “Житії” Дмитра Донського зустрічається також подібний сюжет: удова померлого князя з великою скорботою звертається до небіжчика-чоловіка: – “Сонце мои рано заходишь… звездо восточноя почто к западу грядешь…”.

Десь на краю землі, за межею реального світу, на думку наших пращурів, знаходився “рай” – ідеальне місце, з яким вони пов'язували всі свої життєві ідеали та мрії. Старослов'янській термін “рай” є похідним від давньоіранського слова “рау” – багатство, щастя, санскритське “rayis” означає “подарунок”, у іранців – “ рай” – “сад”, “огороджене місце”. Етимологія цього слова засвідчує існування особистої давньослов'янської язичницької системи уявлень про “небесний світ”, яка не мала нічого спільного з християнством.

Все життя давніх землеробів залежало від примх природи, у першу чергу кількості вологи у ґрунті. Тому наші пращури співвідносили з небом великі запаси дощової (живої води), яка нібито, падаючи на землю, приносила з собою душі рослин і людей. У “рай” кожну осінь відлітали птахи – душі померлих, і весною поверталися назад. Не випадково давньослов'янський термін “вирій” складався з двох частин: “у” і “рай” та означав місце, куди восени повинні були відлітати птахи. Про це свідчить уривок з “Повчання Володимира Мономаха”, у якому він повідомляє, що “птицы небесные из рая идут и все в наши руки”.

Наявність в уявленнях східних слов'ян-язичників якогось “казкового ідеального” місця відбивають дані Ібн-Фадлана про ритуальну промову невільницізнатного русаперед її вбивством. Згідно з даним джерелом, дівчина перед смертю кричала, що бачить рай, зелений та чудовий, у ньому знаходяться дорослі чоловіки та хлопчики. Аль-Масуді повідомляє у своїх “Золотих лугах”, що слов'янські жінки добровільно ідуть на смерть для того, щоб у майбутньому житті потрапити зі своїми чоловіками “до раю”. Дані Аль-Масуді та ритуальна промова дівчини-жертви з “Записів” Ібн-Фадлана, дозволяють стверджувати, що у свідомості наших пращурів-язичників у “рай” могли потрапити тільки ті жінки, які погоджувалися принести себе у жертву померлим чоловікам.

Розмежування уявлень про “потойбічне існування” мерців за статевими ознаками знаходить підтвердження серед археологічних даних. У деяких похованнях X ст. радимичів зафіксовано трупопокладення, орієнтоване за статевими ознаками – залишки чоловіків розташовувалися у могилі головою на схід, жінок – на захід. Дана риса поховальної обрядовості була притаманна й деяким похованням з могильників північно-східних та центральних районів Польщі.

Разом з тим, у похованнях інших східнослов'янських племен подібних ознак трансформації поховальної обрядовості не зафіксовано. Даний факт дозволяє припустити, що вірування, які надавали пріоритет чоловікам, широкого поширення у східнослов'янському суспільстві не отримали. Не отримав повної підтримки міф про “чоловічий характер” “небесного царства” й серед вищих соціальних прошарків в Київської Русі X ст. Про це свідчить єдина орієнтація трупопокладень як чоловіків, так і жінок у “дружинних” похованнях, а також наявність у багатьох жіночих поховань спеціального інвентарю, який призначений для того, щоб перенести своїх господарок до “небесного світу”. Так, наприклад, у одному з курганів Тиміряївського могильника було знайдено поховання дівчинки 11-13 років, коло тіла якої були зафіксовані заклепки від човнів та кістки коня.

Після релігійної реформи 988–989 рр. уявлення наших пращурів про “світ мертвих” зазнали певних, подекуди суттєвих змін. Християнські проповідники, намагаючись вплинути на поховальний східнослов'янський язичницький ритуал, старалися якомога більше дискредитувати його в очах наших пращурів. З цією метою християнські ієрархи визнали існування “іншого світу” на заході землі, але разом з тим стали надавати йому негативних рис. Показова у цьому відношенні еволюція старослов'янського терміна “пекло”. Спочатку воно, очевидно, було синонімом “раю” і означало “царство сонця”. Але після прийняття християнства воно було переосмислено як місце страшних мук та страждань. Зокрема, в негативному сенсі згадується існування “сонця міста” десь на “краю землі” у Іпатіївському літописному зводі. Там, згідно з джерелом, живуть люди, які їдять всяку погань: “комары, коткы, змеи, мрвеца не погребати поядяху”.

Намагаючись посилити свій вплив серед новонаверненої пастви, християнські проповідники наділяли християнський рай багатьма язичницькими атрибутами. Протиставлення давнього язичницького царства мертвих християнському раю добре простежується на прикладі апокрифічного твору XIV ст. “Послание архиепископа Новгородского Василия Феодору третьему о раю” , де подаються дані про нібито існування на крайньому заході царства змія – “червь неусыпающии и скрежетъ зубныи и река огненая, что вода входит в преисподняя” [2, стб. 267]. У той самий час десь на сході існував “блаженний острів”, де гори від землі до неба – “а на горах техъ светь бы многочастным … и веселие” [2, cтб. 268-278].

“Небесне царство” в язичницьких уявленнях давніх слов'ян не було чимось далеким і недосяжним. Між реальним і потойбічним світом на їх думку існував постійний зв'язок. У давніх літописах іноді згадуються предмети і навіть живі істоти, які нібито потрапляли на землю з “небесного світу”. Так, наприклад, у Іпатіївському літописному зводі згадується випадок, коли “спаде туча и в тои тучи спаде веверица млада, акы топерво рожена и възрастьиши и расходися по земли и пакы бываеть другая туча и спадають оленци мали в неи и възростають и расходaтся по земли". Під 1092 р. у Повісті временних літ міститься згадка, про “привеликомъ змеи”, який нібито впав з неба під час полювання київського князя Всеволода Ярославича.

На відміну від християнських канонів, згідно з якими “небесне царство” – це якесь аморфне явище, яке не піддається людському розумінню, давньослов'янський язичницький рай в уявленні наших пращурів мав чітку структуру. Частіше всього він описується у вигляді острова, розташованого серед моря (або неба). На острові знаходиться світове дерево або один з його аломорфів – гори “від землі до неба”, “великий стовп”, “біл-горюч камень Алатир” тощо. У даній схемі своєрідно відбилися уявлення наших пращурів про світобудову, засновану на єдності чотирьох головних стихій – землі, неба, води та вогню. Враховуючи аморфність християнського раю, давньоруські книжники наділяли його у своїх творах язичницькими рисами. У творі невідомого автора XI ст. “Про всю твар” подаються дані про існування якоїсь землі на краю світу, яка плаває у воді, що не має межі. За океаном же нібито рай та муки.

Дохристиянська східнослов'янська модель будови “іншого” світу царства богів і померлих людей добре простежується і на прикладі язичницьких храмів, де строго додержується модель “простору у просторі” – або проекція острова мертвих на безкрайній океан. Вельми цікавим у цьому відношенні є виявлене археологами в урочищі Перинь (недалеко від гирла річки Волхов) язичницьке святилище. Центральна частина храму – це напівпіднята понад окружністю горизонтальна площадка у вигляді правильного кола діаметром 21 м, оточена коловидним ровом шириною до 7 м, глибиною до 1 м. Точно у центрі кола виявлена яма від стовпа діаметром 0,6 м. Рів, що оточує культову площадку, яка представляє собою не просте коло, а ободок у вигляді величезної квітки з вісьма пелюстками. Подібну дохристиянську модель світобудови повторюють й інші відомі за археологічними даними язичницькі капища. Більшість з них розташувалися далеко від селищ, на узвишші. Вони становлять собою колоподібні площадки з ідолом у центрі. Площадка в свою чергу оточувалося валом та ровом. Простір, обмежений внутрішнім колом з розташованим на його території дерев'яним стовпом, символізував у язичницькій свідомості східних слов'ян острів мертвих і світове дерево, яке розташовано у центрі цього острова. Рів, що оточує зовнішню площадку і зовнішнє кільце у вигляді пелюстків квітки – це не що інше, як символ реального простору – моря або неба. Мотив кола у квадраті або проекціїнебесного моря на поверхню землі прослідковується і на зображеннях ранньохристиянських давньослов'янських храмів, наприклад у різьбі київського Софіївського собору.

Простір, що оточує “світ мертвих” – море або небо – це один з головних архетипових образів загальнолюдської підсвідомості. У дохристиянську епоху і у перші століття побутування християнства море сприймалося нашими пращурами не як водний басейн, а як простір взагалі. Це було пов'язано, очевидно, із загальноіндоєвропейським міфом про існування десь на краю землі місця, де море зливається з небом. Ці уявлення залишили свій відбиток у деяких давньослов'янських вставках до ранньохристиянських апокрифічних творів. У давньослов'янському варіанті апокрифічної “Книги Єноха”, наприклад, розповідається про небесне море, яке більше “моря земного” і знаходиться на одному з небес посеред раю.

За даними “Голубиної книги”, море описується як загальнопануюча стихія, що оточує землю зі всіх боків – “Океан море всем морям мати, окинуло то море весь белый свет, обошло то море около всей земли, всей подвселенной”. Море уявлялося нашим пращурам одночасно як перешкода на шляху у “інший” світ і як захист реального, земного світу від негативного впливу “царства мертвих”. На цю думку наштовхують дані писемних джерел. Згідно “Повістю временних літ” князь Володимир, намагаючись ініціювати смерть і шлях до потойбічного світу язичницького бога Перуна, наказав “влещи (статую ідола – Авт.) с горы по Боричеву на Ручаи и привлекише вринуша и въ Днепръ” [3, с.80].

Подібний опис процедури “страти” та “ритуальної смерті” верховних богів східнослов'янського пантеону Перуна і Велеса міститься у “Житії” князя Володимира Якова Мніха, де подаються дані про те, що слуги київського князя, “Волоса идола, его же именоваху скотья бога, веле в Почайну реку вврещи… И привлекшии кумира Перуна ввериша и в Днепръ реку…” [4,   с. 231]. Ці дані дозволяють дійти висновку, що сцена, яку влаштував великий київський князь та його оточення, символізувала початок потойбічної мандрівки дерев'яних ідолів у “царство мертвих”. Цікава асоціація, пов'язана з початком мандрівки у царстві мертвих, міститься у “Слові о полку Ігоревім”, у якому йдеться про те, як київському князю Святославу перед смертю приснився сон, де його нібито понесли “до синього моря”.

Давні язичницькі вірування, пов'язані з уявленнями про якийсь водний басейн, що відділяє реальний світ від потойбічного, добре простежується і на прикладі східнослов'янських народних вірувань і звичаїв, які збереглися майже до нашого часу. У деяких районах України, наприклад, існував звичай на Великдень кидати шкаралупу крашанок у воду, щоб душам померлих було легше потрапити на небо. В народній уяві вода грає і охоронну роль, нібито захищаючи людей від впливу мертвих. Так, на півночі Росії при виносі небіжчика з хати позаду процесії йде жінка з банним віником, вимітає підлогу до самого порогу і розприскує навколо себе воду, щоб змити сліди покійника, вважаючи, що для душі померлого перехід через воду неможливий. Ті ж самі вірування простежуються і у іншому слов'янському звичаї згідно з яким попіл викопаного з могили і спаленого на багатті упиря треба кинути у море, і тільки у цьому випадку він залишить реальний світ.

Посеред безкрайнього моря або неба в язичницькому уявленні наших пращурів знаходилася чарівна земля, подібна тій, на якій мешкають живі люди. Частіше всього у джерелах вона називається “островом”. У “небесному світі” або “острові мертвих” нібито існували люди і ті самі живі істоти, які населяли “реальний світ”. Згідно з слов'янською вставкою Феодосія Мніха до “Слова Козьмы Индикоплова к Анастасию о жилище небесном” десь на краю білого світу є безкрайнє море і “на версе морa пишется земля и вся иже на неи дрова и цвети и скоты, и звери и птицы” [5, стб. 99-100].

В  народній уяві на небі знаходиться палац грізного бога-громовика. Двір цього бога дуже великий, він стоїть на семи стовпах, оточених золотим терном з дорогими точеними золотими воротами. На його дворі калинові і золоті мости, столи з самою різною їжею.

Вісь потойбічного світу у індоєвропейській міфології становить собою величезне дерево мертвих, верхівка якого торкається неба, а коріння – пекла. Острів мертвих, очевидно, в свідомості наших пращурів становив собою основу цього дерева, яке знаходилося у потойбічному світі. З образом світового дерева були пов'язані уявлення первісних людей про просторову структуру світобудови: верхні гілки – це небо і небесний світ, середні – земля і реальний світ; коріння – підземне царство мертвих.

Структура східнослов'янського язичницького світогляду добре простежується в різьбленні на прикладі знайденого у 1848 р. в річці Збруч чотирьохгранного двометрового кам'яного ідола, який складається з трьох горизонтальних ярусів, кожен з яких символізує один із “світів”. Верхній ярус, який позначає “небесний світ”, складається з чотирьох граней, на кожній з яких є зображення чотирьох різних антропоморфних божеств. Два з них позначені жіночими статевими рисами. Одна з богинь тримає у руці ріг достатку, інша – невеличке кільце. Третє божество позначається у композиції пам'ятки зображенням коня і зброї, що вказує на чоловічу стать і войовничий характер даної міфологічної істоти. Нарешті четверте антропоморфне зображення верхнього ярусу Збруцького ідола не означене ніякими рисами. Середній ярус скульптури відмічений фігурами чотирьох антропоморфних надприродних істот – двох чоловічих божеств і двох жіночих. Три грані нижнього ярусу Збруцького ідола займають зображення антропоморфного божества, яке згідно композицією давньої пам'ятки мистецтва підтримує собою верхні яруси. Четверта грань не має ніяких зображень. Таким чином Збруцький ідол сконцентрував в собі просторову світоуяву наших пращурів кінця I тис. н.е. і становив собою аналог загально індоєвропейського світового дерева. В структурній композиції даної пам'ятки знайшла відображення язичницька уява східних слов'ян про вічність існування людської сутності, яка нібито повинна потрапляти періодично на різні рівні світового дерева.

У писемних джерелах світове дерево, розташоване на острові мертвих, частіше всього представлено у вигляді гір, які нібито поєднували землю, воду і небо. У Іпатіївському літописі повідомляється про якісь гори на краю землі. Ці гори нібито “заидуче в луку моря, имьже высота, акы до нбси…”. Згідно з слов'янським варіантом апокрифічної книги Варуха в “раю” до якого нібито потрапив святий, є гора, висотою подібна небу і посеред тої гори нібито знаходиться безкрайнє озеро, заповнене водою. В “Сказані про Індійське царство” також подаються дані про чарівні гори, навколо яких горять вогні і мешкають водневі змії та черви). Згадуються “высокие горы еже суть от земля и до небеси” і у “Послании архиепископа новгородского Василия Феодору тверскому о рае”.

Своєрідним рудиментом відображення уявлень наших пращурів про “гори мертвих” у “небесному царстві” є давній язичницький за своїм походженням звичай класти у могилу до покійника спеціальні плетені драбинки, призначені для того, щоб покійнику було легше потрапити у “іншій світ”. Про це свідчить, наприклад, “Житіє Костянтина Муромського”, у якому невідомий автор обурюється тим, що деякі представники східнослов'янського суспільства “ременные плетенія древолазная съ ними (мертвими – Авт.) въ землю закаповающеи…”. Під час поминок по померлим пекли спеціальне печиво з тіста у вигляді мостів або драбин. У “Слові про ідолів” Григорія Богослова повідомляється, що селяни “въ тесте мосты делають…”. У східнослов'янських чарівних казках зберігся сюжет, згідно з яким головний герой потрапляє у потойбічний світ через високу гору за допомогою шкіряної драбини.

alt

В язичницьких уявленнях західних і південних слов'ян “рай” від царства живих людей відділяв не тільки водний або небесний простір, але й вогненна річка, яка уявлялася серйозною перешкодою на шляху до “блаженного царства”. Згадки про неї мають місце у деяких апокрифічних творах болгарського походження або у слов'янських вставках до аналогічних грецьких або латинських джерел. Так, вогненна річка у царстві мертвих згадується, наприклад, у “Слов'янській книзі Єноха”, “Ходінні Богородиці по муках” і багатьох інших подібних апокрифічних джерелах. Давні чехи клали у рот або руки своїм небіжчикам дрібні монети для плати своїм божествам Wuodzy i Plawcy, які повинні були перевезти мертвих через вогневу річку. Подібні звичаї були притаманні і східним слов'янам. Адже відомо, що в ряді багатих східнослов'янських поховань раннього Середньовіччя археологи фіксують монети. У південних районах Київської Русі були знайдені монети у 1% від загальної кількості курганів. Це здебільшого східні дирхеми, але зустрічаютьсязахідноєвропейські і місцеві монети. Всього на території Давньої Русі відомо близько шестисот поховань VIII–XI ст. з монетами [6, c. 91]. Ібн-Даста, зокрема, у своїй “Книзі драгоціних скарбів” повідомляє, що у випадку смерті у східних слов'ян когось зі знатних у могилу разом з ним опускають монети.

Таким чином Верхній “світ мертвих” в архаїчній уяві наших предків мав чітко визначену структуру, яка в загальних рисах знайшла свій відбиток в символіці східнослов'янських язичницьких святилищ. Язичницький “рай” згідно з дохристиянською уявою східних слов'ян був обов'язковою ланкою вічного існування всіх померлих людей незалежно від статевих та соціальних відмінностей, а також особистої поведінки померлої людини.

М.М. Козлов, доцент, канд. істор. наук
Севастопольський інститут Економіки та права (філія) Академії Праці та Соціальних
відносин вул. Г. Севастополя, 13, м. Севастополь, 99001

E-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду

//Бібліографічний список використаної литератури//

Ларичев В.Е. Колесо времени / Ларичев В.Е. —   Новосибирск: Наука, 1896. — 272с.

Послание архиепископа новгородского Василия Феодору тверскому о рае // Российская летопись по списку Софийскому великого Новгорода. — СПб.: Изд-во АН, 1795. — Ч. 1. — Стб. 268–270.

Повесть временных лет / Под ред. и с пред. В.П. Адриановой-Перетц. —   М.-Л.: Изд-во АН

Поучение святого Панкратия о жилище небесном. Списано Феодосием Мнихом // ИАНОРЯС.

Моця А.П. Погребальные памятники южнорусских земель IX-XIII вв. / А.П. Моця. — К.: Наукова думка, 1990. — 154 c. СССР, 1950. — 239   с.

Голубинский Е.Е. История русской церкви / Е.Е. Голубинский. —   М.: Наука, 1913. — 986   с. —   Т.1. —   Вып. 1. —   Стб. 99–100.

 

 

Теги:     Українці      культура      історія      вірування      світогляд      небесний світ      східні слов’ яни      пращури      олімп      ирій      вальгалла      нбесний світ      обитель предків      Боги      зевс
AddThis Social Bookmark Button

Залишити відгук:

blog comments powered by Disqus
 

Підписатись 
на публікації проекту: