СПАДЩИНА ПРЕДКІВ

Головна Народні звичаї та обряди Поховальні звичаї та обряди Гнатюк В. М. Останки передхристіяньского релїгiйного свiтогляду наших предкiв (1912)

Гнатюк В. М. Останки передхристіяньского релїгiйного свiтогляду наших предкiв (1912)

e-mail Друк
Рейтинг 4.3 з 5. Голосів: 3
U4114141414141411111ntitled-443. Мерцї.

По народньому віруваню зі смертю чоловіка не кінчить ся його істнованє, лише зміняєть ся стан істнованя; чоловік, як дух, жиє далї таким самим житєм, як на сїм світї, але крім людських прикмет прибибирає ще прикмети духа, переходить отже у ряд висших істот. Як такий може він прибирати — як усї духи — ріжні вигляди; може показувати ся живим людям у своїй постати в часів житя, або у постати трупа, як був прибраний на катафальку (Знадоби, І, 227); може перекинути ся у живу істоту, пр. кота (тамже, І, 224), або у мертвий предмет, пр. простирало, з якого перекидаєть ся у хлопа, високого як дерево, а потім у свічку (тамже, II, 621).
 
Мерцї можуть ходити по сїм світї з ріжних причин. Мерлець ходить приміром, бо його земля не приймає тому, що за житя не обходив нїколи з процесією довкола церкви (Знадоби, II, 645). Жінка ходить тому, що їй не вложили до рук свічки, коли умирала (тамже, II, 588). Чоловік ходить домагаючись відправи богослуженя (тамже, II, 665). Мерлець не дає живим спокою доти, доки його не відпоминали (тамже, II, 596). Дїдо снить ся внукови кождої ночи доти, доки той не дав на проскомидію кілька разів і па панахиду (тамже, II, 598). Коли загалом людини не відпомниають, як вона умре, то Бог завертає її на сей світ, аби тут була доти, доки не заслужить собі па поминки. Одна дївка мусїла так по смерти служити цїлий рік у господаря (В. Милорадович, Казки, ст. 6). Один мерлець їздить по смерти на сивім кони до коршми навивати ся (Знадоби, І, 221), инший напиваєть ся так само в шинку (тамже, II, 659). Часом приходить мерлець лиш на те, аби закурити собі люльку (тамже, II, 634).

Найчастїйше одначе причиною приходу мерцїв буває жура за полишену родину і знайомих, привяранє до них та любов. Мати приходить нераз плекати малу дитину, поки не знайдеть ся спосіб обійти ся без неї (Знадоби, І, 213; II, 562 — 4; В. Милорадович, Казки, ст. 8—9); мати чеше дїти, годує, дає білі сорочки (тамже, II, 565—566); варить, кормить дїти, миє (тамже, II, 631). Померший батько приходить колисати дитину (тамже, І, 217); робить усякі роботи (тамже, II, 577); радить донцї, як і що має робити (В. Милорадович, Казки, ст. 7); подає нумери, на які треба ставити на льотерію, дїти сповняють бажанє і виграють гроші (Знадоби, І, 226). Чоловік дораджує жінцї, як має ґаздувати (тамже, І, 220); накриває її у снї, аби відкрита не змерзла (тамже,
—ст. VIII—
II, 617); приходить до жінки, гримає у стіл і лїзе на ліжко (тамже, II, 603); приходить до жінки ночувати, але вона вириваєть ся від нього (В. Милорадович, Казки, ст. 14); приходить ночувати, але жінка тримає на колїнах малу дитину і він не годен нїчого вдїяти (тамже, ст. 15); один мерлець ходить три роки до жінки, спить із нею і має з нею двоє дїтий (Знадоби, І, 216); жінка має від мерця дитину, але вона зараз по народженю розливаєть ся смолою (тамже, II, 576); одна жінка ходить два роки в тяжи від помершого чоловіка і вмирає (тамже, І, 266). Померший товариш приходить до живого на весїлє (тамже, II, 655), а навіть мерлець фірман ходить по смерти до своїх конай (тамже, II, 599).

Буває одначе й таке, що мерцї ходять, аби пімстити ся за щось на живих. Один мерлець обертає парубкови ноги й голову передом у зад за те, що той його вдарив (тамже, II, 607). Померший довжник бє свого вірителя за те, що той не давав йому по смерти спокою і впоминав ся навіть у небіщика за гроші (тамже, II, 640). Жінка приходить по смерти душити чоловіка за те, що за її житя збиткував ся над нею (тамже, І, 215; II, 567). Мерцї мстять ся також за те, як хто якнебудь зачіпає їх. Один парубок попадає в частинну паралїзу за те, що зачіпив умерлу бабу (тамже, І, 222). Дївчина здіймає з мерця жартом шапку (або сорочку), а він її за те розриває (В. Милорадович, Казки, ст. 21—22). Мерлець відриває живому товаришови руки й ноги за те, що той зважив ся принести його мертвого на вечерницї (тамже, ст. 25—26).

Дуже радо мерцї виправляють живим людям ріжні збитки. Наносять що ночи повний ґанок каміня, а живі мусять рано виносити (Знадоби, І, 250). Стягають чобіт із парубка, запаскуджують верету, заїзджують конї (тамже, І, 252), лякають конї (тамже, II, 600). Мерлець скидає зі стриху сїно, отвирає двері і випускає конї зі стайнї, вкидає коня до студнї (тамже, І, 254). Мерлець спускає худобу, скидає кури з бантів, мішає молочене збіже до купи (тамже, II, 667). Сипле огнем, перевертає скриню, гасить лямпу (тамже, II, 586). Перелякує дївчата так, що вони з переляку вмирають (В. Милорадович, Казки, ст. 22—23).

Буває нераз також, що мерцї допускають ся на живих простого насильства. І так: Мерлець заскобочує жінку на смерть, хоч вона його нїчим не зачіпала (Знадоби, І, 223). Задушує жінку, прийшовши до неї (В. Милорадовпч, Казки, ст. 16). Вимотує кишки з жінки (тамже, ст. 17). Стріляє і бє чоловіка (Знадоби, II, 604). Задушує корову за те, що жінка відсувала горнець спідницею (тамже, І, 228). Нищить що ночи урядженє костела (тамже, І, 233). Забирає з собою на силу живу дївчину (тамже, 237).

Дуже часто полишають мерцї на знак свойого побуту між живими якісь слїди видні для кождого. Мати, що приходить до дитини, бє об стіл рукою і випалює на нїм долоню з пальцями (тамже, І, 213); инший
—ст. IX—
мерлець лишає так само випалений відтиск долонї (тамже, І, 226); один мерлець випалює долоню на стїнї (тамже, II, 664), инший загинає дошку так, що рука відбиваєть ся (тамже, І, 320). Один мерлець кладе знов на знак свойого побуту мисочку з ложкою між сина й невістку (тамже, І, 224).

Плакати за мерцями не годить ся, бо вони мусять збирати виплакані сльози в начинє (збанок або цебер) і носити з собою, куди йдуть (тамже, І, 212; II, 570, 591), що не належить у них до приємности.

Є такі дни, в яких устають усї мерцї з гробів і сходять ся до церкви на богослуженя. До таких днїв належать страсти. Тодї мерлець священник править службу божу, сповідає инших мерцїв і причащає (тамже, І, 20); так само збирають ся мерцї па всїх святих (тамже, І, 212), у задушнї дни (тамже, І, 223), на поклони (А. Овищук, Матеріяли, ст. 51, 4). Деінде вірять, що всї мерцї збирають ся в церкві в чистий понедїлок, на великдень і на святий вечер (В. Милорадович, Казки, ст. 5). Пхати ся в такий день кудись, де можна би зіткнути ся з мерцями, дуже небезпечно, бо хочби як чоловік сховав ся, вони зачують по запаху присутність його і умертвлять (Знадоби, І, 212; II, 570), або розірвуть на кавалки (тамже, І, 211).

Коли мерцї стають докучливі живим, тодї не остаєть ся остатним нїчого иншого, як шукати способів, при яких помочи можна би відвідив мерцїв раз на все позбути ся. Для того можна засвітити світло і поставити під горнець. Коли мерлець прийде, треба горнець піднести; при світлї побачить ся мерця і від тої хвилї він перестане ходити (тамже, І, 213). Для певности треба світити таку свічку, що була 12 разів коло паски (тамже, II, 571). Коли кинеть ся на мерця подушку на відлїть, він також перестане ходити (тамже, II, 579). Можна мерця зловити також на свячений пояс і привязати, а потому прикликати попа, аби покропив його, тодї певно більше не покажеть ся (тамже, II, 577). Коли відкопаєть ся мерця і насиплеть ся до гробу маку з тим, що доки його не порахує, не сміє ходити, то тим позбудеть ся його також (тамже, І, 229).

Щоби позбути ся раз на все мерця, добре робити щось таке, що його здивувало би, колиж він висловить своє здивованє, живий повинен висловити своє по причинї його приходу. Один мерлець дивував ся, що його жінка відсувала окропи до золеня рукавами від сорочки; коли-ж вона здивувала ся, що він приходить і дивить ся на те, він щез і більше не показав ся (тамже, І, 217). Одна жінка вдавала, що віддаєть ся; се здивувало мерця і він перестав ходити (тамже, І, 219; II, 572—575). Один мерлець дивував ся, коли йому сказано, що брат сестру бере, а його жінка йде на те весїлє і щез на все (тамже, І, 220); так само донька дивуєть ся, що мама йде на весїлє брата з сестрою, по чім щезає (тамже, II, 571). Один мерлець дивував ся, коли його жінка вбирала одїж на виворіть, а вона дивувала ся його приходови, від чого він зараз щез (тамже. І, 218).
 
Найпевнїиший одначе спосіб на те, аби мерлець не ходив — пробити його осиковим колом, що й не раз люди роблять (В. Милорадович, Казки, ст. 14).
 
44. Покутники.

Покутники — се такі небіщики, що по причинї гріхів, яких допустили ся на сїм світї, не можуть на другім світї мати спокою доти, доки або самі їх не загладять, або хтось із їх ріднї, чи знайомих. До того часу вони тиняють ся по сїм світї і терплять та зносять ріжні прикрости, відповідні до величини їх злого вчинку. Найлїпше зілюструють се приклади.

Дитина покутує за те, що як ссала, вдарила маму по груди, а мама не покарала її. Визволює її той, що наквестував на 30 служб і казав їх правити у 30 церквах та на кождій був присутний (Знадоби, І, 244).

Чоловік покутує за те, що оженив ся з кумою, наслїдком чого земля не хоче його приймити до себе (В. Милорадович, Казки, ст. 13). Инший чоловік покутує тому, що вмер несповіданий і домагаєть ся, щоби хто висповідав ся за нього (Знадоби, II, 662). Скупар покутує за своє скупарство (тамже, 663), а чоловік, що лишив лєґат на богослуженє, покутує доти, доки жінка не виплатила лєґату (тамже, II, 664). Жінка не має нїде спокійного пристановища, доки за неї не наймають богослуженя (тамже, II, 661). Богач покутує за те, що брав усе від бідного нюхати табаку, а сам не купував нїколи. Успокоюєть ся аж тоді, коли його син дав бідному воли за винюхану табаку (тамже, І, 246).

Навіть попи, хоч слуги Господні, мусять нераз покутувати по смерти на сїм світї. Один піп покутує за те, що казав поховати себе у брудній сорочцї. Коли дали йому чисту сорочку, перестав являти ся (тамже, І, 247). Инший покутує тому, бо взяв гроші на служби, а не відправив усїх (тамже, II, 668, 670—671, 673). Ще инший мусить уперед пороздїлювати наскладані гроші на добрі дїла і аж тодї перестає ходити (тамже, II, 672).

Час покути неозначений і майже все залежить від складу обставин.

45. Потопельники.

Потопельники — се ті небіщики, що потопили ся умисно або припадково.
 
Кождий потопельник має право ходити на сїм світї сїм лїт. До нього не можна нї говорити, нї його зачіпати, нї кидати чим небудь. Коли потопельник побачить чоловіка, зараз регочеть ся. Виглядає ввесь білий. Кождого нового місяця показуєть ся на тім місци, де утопив ся. За чоловіком має право бігти лиш так далеко від берега, як далеко розливаєть ся вода в повінь (Знадоби, І, 256).

Потопельник виглядає як звичайний чоловік, лише чорний як вуголь, та має дуже довгий волос (тамже, II, 684).

Потопельники купають ся по ночах у тій водї, в якій втопили ся (тамже, II, 677—678). Люблять одначе зближати ся й до людий та робити їм збитки. Одна потопельничка ходить неподалеки людий і заводить через те, що вже по смерти чоловік ударив її в лице (тамже, І, 258). Инша пускає сплав із пімсти, що сплавники відтручували її цвайкою від сплава (тамже, І, 259). Потопельник хоче затягнути парубка в воду і втопити (тамже, І, 263); обхлюпує чоловіка водою і везеть ся на фірі (тамже, І, 264); не дає рибакови ловити риби (тамже, II, 689); рибак зі злости вириває потопельникови жменю бороди (тамже, II, 690). Иншим разом потопельник дає себе зловити рибакови замість риби, але той перелякуєть ся, нидїє наслїдком того і вмирає (тамже, І, 257).

Потопельник перевертає човен із двома людьми й пускає з водою за те, що один ударив його веслом. По якімсь часї показуєть ся на тім місци весїлє; музика грає, а придани співають (тамже, II, 680).

Потопельники манять нераз людий до води, щоби й вони втопили ся (тамже, II, 683). Один потопельник ходить знов цїлий рік до жінки і мучить її (тамже, 688).

Потопельники можуть показувати ся людям у ріжних постатях. Один потопельник плине по водї у видї кудлатого хлопа і то так замашисто, що аж вода розскакуєть ся по берегах (тамже, II, 685). Являєть ся також у постати однорічної дитини (тамже, І, 262). Звичайно переміняєть ся в коня і ходить по ночи. Як кого перейде і понюхає, той умре (тамже, II, 675). Часом вискакує з води як лошачок (тамже, І, 261), або являєть ся в видї крокодиля та ґориля (тамже, II, 692).

Потопельників не ховають на цвинтари, бо через те міг би град повибивати засїви (тамже, II, 695).

46. Повісельники.

Повісельники, як і потопельники, мають право ходити по смерти сїм лїт та лякати людий (Знадоби, І, 256). Коли хто повісить ся, можна зараз пізнати, бо повстає велика буря (тамже, II, 699). Повісельники можуть ходити у людській постати або иншій. Так повісельниця ходить по лїсї розплетена і на переміну то співає, то плаче (тамже, II, 702). Повісельник у видї мужчини натягає руки до парубка (тамже, II, 705). Повісельник являєть ся одначе також у видї хорта (тамже, II, 707), індика (тамже, II, 706), а навіть жердки, що йде (тамже, II, 703).
 
Що повісельники продовжають земське житє на тім світї, видно з того, що один із них женить ся і запрошує на весїлє свого живого товариша, який дїйсно йде туди і вертає здоровий назад. Весїлє відбуваєть ся так само, як у живих людий.
 
Коли хто хоче позбути ся повісельника, аби не являв ся більше, повинен його вдарити на відлїть, як усяку нечисту силу (тамже, І, 249). Коли найметь ся по нїм богослуженє, то також перестане ходити (тамже, II, 708). Найлїпше одначе посїяти від дому до гробу повісельника мак; він зможе аж тодї явити ся, як мак визбирає, але се неможливо йому зробити, бо серед роботи запіє когут і він провалить ся під землю (тамже, І, 249).

47. Опирі.

Опирі можуть бути двоякі: родимі і роблені. Родимого опира легко пізнати, бо він має инакші полові орґани, наслїдком чого є безплідний і бездїтний, а надто на лици все червоний (О. Kolberg, Pokucie III, ст. 113). Має також малий хвостик, а на хвостї чотири волоски (Знадоби, II, 716). Онпр має дві душі, тому хоч умре, може ходити по світї, бо лиш одна душа його покидає, а друга лишаєть ся при нїм (тамже, II, 712). Над клубом, під колїном або над задом має ґулю; під тою ґулею є дїрка і туди виходить душа опира (тамже, II, 711).

Коли би хто малу дитину помастив кровю з чоловіка, що ляг спати не помолившись, то з дитини став би роблений опир (тамже, І, 265).

Опирі мають право ходити по смерти сїм лїт (тамже, І, 273). Нераз ходять вони з музикою, співають і плескають у долонї (тамже, II, 727) та скачуть (тамже, II, 729). Якби хто вийшов о дванайцятій годинї в ночи на границю, то побачив би їх (тамже, II, 709).

Коли опир умре, настає велика злива (тамже, II, 727). По смерти лежить він у гробі звичайно долїлиць (тамже, І, 273). Може лежати й горілиць, але тодї скопує звичайно з себе накривало в долину, лежить червоний і попід руку дивить ся на людий (тамже, І, 275). Деколи курить навіть люльку у гробі (тамже, II, 732).
 
Опир виходить із гробу, ходить по селі і потинає людий, до яких має право. Коли чоловік пчихне, а йому не скаже нїхто: На здоровлє! — то такого опир може потяти (тамже, II, 742—744). Худобини опир не потинає, бо до неї не має сили (тамже, І, 281). Прикладів дїяльности опирів можна навести багато. Опир потинає приміром рідню і сусїдів (тамже, II, 741), дївчину (тамже, II, 740), висисає кров із молодят так, що вони умирають (тамже, І, 272; II, 746—748), викликає навіть помір у селї (тамже, І, 271).

Опир ходить пішки і їздить на кони (тамже, II, 735), показуєть ся у видї двох хлопчиків (тамже, II, 726) і звірят. У видї пса вискакує чоловікови на плечі і каже себе нести (тамже, І, 269); у видї чорного пса лежить на постели і поїдає хлїб, що йому подає ґаздиня (тамже, І, 271); являєть ся у видї собак, що жруть ся між собою (тамже, І, 270), у видї білих псів (тамже, II, 725), у видї кота (тамже, II, 737).

Коли хто хоче позбути ся опира, щоби не ходив та не потинав людий, то повинен обнести його довкола села чи міста три рази, а він перестане ходити (тамже, II, 734). Можна також пробити його крізь груди осиковим колом (тамже, II, 721). Найліпше одначе викопати, порубати на кусники і забити осиковий кіл у голову. Тоді на певно перестане раз на все ходити.

Пop. Dr. Н. M?chal, N?kres slov. b?jeslov?, ст. 182—187.

Гнатюк В. М. Останки передхристіяньского релїгiйного свiтогляду наших предкiв // Этноґрафічний збірник. Том XXXIV. Знадоби до галицько-руської демонольоґії. Т. 2, вип. 2. Зібрав Володимир Гнатюк. — У Львови: Накладом Товариства, З друкарнї Наукового Товариства імени Шевченка, 1912. С. VII—XIII. — Мерцї.

Теги:     Предки      міфологія      вірування      мерці      потопельники      кутники      духи      покутники      повісельники      опирі      містика      магія      обрядовість      демонологія
AddThis Social Bookmark Button

Прокоментувати:

blog comments powered by Disqus
 

Підписатись 
на публікації проекту: